Смерть у дитячій літературі

«З любов’ю, Обрі»

Сюзен ЛаФлер

Love, Aubrey

Suzanne LaFleur

Уже кілька років я читаю здебільшого дитячу літературу. Не тому, що вона мені видається легкою і безпроблемною, зовсім ні, адже у дітей проблем не менше, ніж у дорослих, а подолати їх часом набагато важче, бо ж вони не мають ні досвіду, ні відповідних знань. Я читаю книжки, написані для дітей та підлітків, щоб не відставати від доньки, мати уявлення, чим цікавляться і живуть сучасні підпідлітки (preteens). Щоправда, мушу визнати, що, якщо україномовна література здебільшого проходить спочатку через мене, то за потоком англомовної я не встигаю. І читаємо ми з чоловіком те, що Марічка нам «дуже радить».

«З любов’ю, Обрі» Сюзен ЛаФлер чоловік взяв у бібліотеці для Марічки, бо вона збиралася на якусь скаутську здибанку з ночівлею і не встигала забігти в бібліотеку. Першим книжку прочитав він. І сказав мені: «Раджу». Потім прочитала Марічка і збиралася написати по ній відгук. Посиділа над зошитом і сказала: «Ні, я не можу». На моє «чому?» відповіла: «Знаєш, мамо, є такі книжки, які тебе зачіпають, але про які важко і писати, і говорити». Я зрозуміла, що мушу прочитати цю книжку.

Дебютну повість Сюзен ЛаФлер я читала довго, потроху. Хоча вона й невелика за об’ємом, це не та книжка, яку «ковтаєш» чи читаєш «на одному диханні».

Читач знайомиться з одинадцятирічною Обрі, коли вона насолоджується абсолютною свободою – цілими днями дивиться телевізор і їсть бутерброди з сиром. Вона сама вдома. Щоправда, не хоче, щоб про це хтось дізнався, бо ж діти не повинні лишатися вдома самі.

Та зрештою Обрі виявляє, що не так це вже й пречудово – весь час дивитися телевізор і їсти самі бутерброди і суп з бляшанки.

Чому ж Обрі сама вдома? Її тато і менша сестричка Саванна загинула в автокатастрофі, а мама пішла з дому, бо винуватила себе в цій трагедії, і не могла сама собі дати раду, не те що доньці. Насправді вини мами немає жодної, бо в їхню машина в’їхала вантажівка, яка втратила керування, але мама була за кермом…

Обрі намагається не думати про те, що сталося. Ні з ким не хоче про це говорити. Ні з бабусею, яка забирає її у Вермонт, ні з Бріджет, яка мешкає поруч із бабусею і з якою в Обрі складаються дружні стосунки. Та Обрі посеред гри може втекти, якщо їй раптом щось нагадає її минуле.

Звісно, смерть близьких – трагедія для будь-якої людини, а дитині впоратися з переживаннями надзвичайно тяжко. Обрі погано аж до болю в животі. Та поступово вона вчиться жити з тим, що сталося. Вчиться ділитися своїм болем з іншими, щоб її могли зрозуміти.

У Бріджет також є менша сестричка, і Обрі просить, щоб та була до неї добрішою, бо сама вона дуже шкодує, що не завжди гралася з Саванною, не дослухалася до її вигадок. Тепер же пише листи до вигаданої подружки Саванни, Джиллі. Можливо, саме ці листи допомагають дівчинці пережити горе.

Бабуся не втрачає надії знайти маму – шукає її по родичах і друзях. І врешті знаходить. І хоч яка Обрі ображена на маму, що та її покинула, а пробує втекти зі школи, щоб встигнути додому раніше за маму. Та бабуся перехоплює її і просить дати мамі трохи часу – підлікуватися і прийти до тями.

Завдяки бабусі, яка не нав’язує Обрі свою опіку, та все ж таки повертає її в реальний світ, завдяки підказкам шкільного психолога і завдяки новим друзям дівчинка потихеньку вчиться знову радіти життю. Вона навіть знаходить слова підтримки для Маркуса, в якого розлучаються батьки, для Бріджет, молодша сестричка якої отруїлася сиропом від кашлю, і для мами, яка зациклилася на минулому.

«Я також була зациклена. Я була зациклена, коли повернулася додому, сама. Я зациклилася, тому що не могла повернути того, що було, і не могла рухатися вперед, бо не хотіла почати забувати. Але потім з’явилася бабуся, яка змусила мене рухатися вперед. Навіть якщо я не хотіла. А ще в мене є Бріджет і Маркус, які змушують мене хотіти рухатися вперед. Моє життя може бути розділеним на два через ту аварію, але я більше не зациклююся».

Мама потихеньку повертається до життя і знову стає ближчою до Обрі, хоча дівчинка поки що лишається з бабусею, а мама їде додому у Вірджинію. Там вона знаходить роботу – допомагає у притулку для вагітних, яким нема куди піти або від яких усі відмовилися. Мама готова до повернення Обрі, та дівчинка просить трохи зачекати…

Думаю, у них все буде гаразд, бо ж вони знайшли в собі сили рухатися вперед.

Чому я вирішила написати саме про цю книжку? Тому що мене вразила глибина і щирість, із якою автор вустами одинадцятирічної дівчинки говорить про втрату близьких людей.

Українській сучасній дитячій літературі не раз закидали безпроблемність і солодкавість, хоча певні зрушення все ж є – принаймні побільшало книжок, орієнтованих на підлітків із усіма їхніми проблемами. Та все ж тема смерті, втрати близьких і далі лишається табуйованою. Принаймні я можу згадати лише «Хто зробить сніг» Тараса і Мар’яни Прохасько і перекладену з польської «Позолочену рибку» Барбари Космовської. Може, підкажете ще щось?

На жаль, хвороби і смерть – така ж невід’ємна частина життя, як свята та подарунки, і про них також треба писати. В тому числі й для дітей. Навіть якщо вони самі не зустрінуться з горем, то знатимуть, як почуваються їхні друзі чи родичі. 

P.S. Мені б хотілося перекласти цю повість. Так що, якщо раптом на мою сторінку навідається видавець - дайте мені знати! :) 

Один день із життя Юлі. Замальовка

Настав той час, коли з Юлиних уст сиплються всуціль перли. Можна просто ходити і записувати. Щоправда, то поки що не історії (ех-ех, як шкодую, що майже не лишилося Маріччиних історій, а вона ж цілу країну вигадала, та я тоді ще була молода та зелена – здавалося, що не забудеться…), але часом як видасть щось – хоч стій, хоч падай. Спробую відтворити учорашній день, він видався багатим на цікаві вислови.

Уранці Юля прокинулася і стала розповідати про сусідську дівчинку Кейлін.

-      Кейлін ходи ночі вузі (Кейлін ходить уночі на вулицю).

-      Та ні, Юля, уночі Кейлін спить, – заперечуємо ми з Ромою.

Юля стоїть на своєму:

-      Кейлін уночі ходи вузі!

-      І що вона там робить?

-      Гає мама і пес (гуляє з мамою і псом).

Треба сказати, що у сусідів справді є пес. Тож історія виглядає майже правдоподібно.

-      Кейлін кажьє песу: но-но-но! Будь чема! (тобто будь чемний).

За версією Марічки, Юля була права, бо Кейлін з мамою і псом гуляли, коли вона лягала спати, та нам з Ромою це видалося просто кумедною вигадкою, а не правдивою історією.

За обідом їмо борщ. Я якось Юлі пояснювала, як розрізняти, де права рука, а де – ліва. Казала: у якій руці ложка – та права. Це так, передісторія. Так-от, їсть Юля борщ. Тримає ложку, як і має бути, правою рукою. До нас приєднується тато, приносить хлібні палички.

-      І мені палю, – просить Юля. Тато дає. Юля бере її в праву руку, а ложку перекладає в ліву і продовжує їсти. Кажу:

-      Юля, переклади ложку в праву руку, тобі буде зручніше.

Юля піднімає ліву руку з ложкою і каже:

-      Це – пава!

Потім піднімає праву:

-      То – іва!

Усе логічно, що тут скажеш, навіть нічого й не заперечиш… Тим паче мама сама казала: в якій ложка – та і права…

Після обіду Юля з Марічкою і Маріччиною подружкою Кейтлін гуляла на подвір’ї. Потім їй набридло, і вона повернулася додому, а дівчата лишилися надворі. Юля спостерігала за ними з вікна. Потім пішла по печиво – і побачила Марічку і Кейтлін з іншого боку будинку.

-      І там Мімі! – сказала вона здивовано.

Коли верталася з печенюшкою, побачила Марічку і Кейтлін на подвір’ї сусідів, які живуть через дорогу. Там стоїть великий батут, на якому постійно товчуться діти, і Юля любить за ними спостерігати.

-      Вжьє там Мімі! – знову здивувалася Юля. – Вжьє там ізе (лізе).

Трохи постояла, а потім голосно так:

-      Чого ізеш, Мімі?

Як виявилося, Юлина присутність біля вікна не лишилася непоміченою. Дітлахи питали Марічку, що то за голова постійно стирчить у нашому вікні – їм аж лячно. Марічка заспокоїла їх, що то всього лиш Юля спостерігає, бо їй дуже цікаво. Вона завжди зауважує, хто там стрибає – дівчата чи хлопці, великі чи малі. Не проходить повз її увагу, що вони поступово роздягаються (бо їм стає жарко) – це її найбільше обурює (чи захоплює? J )

-      Сьопа галяка! – показує вона мені. (Хлопчик голяка.)

Коли Марічка повернулася нарешті з гульок – одразу побігла в душ. І Юля, яка до того гралася собі зі своїми Міні, Дейзі та іншими качками-мишами, обурена полетіла в ванну:

-      Мімі, ні! Вазь! (вилазь) Я баднА! (я брудна) Ба вузі! (була на вулиці) Мені теба душь!

І так вопило це мале сонечко, що Марічка скоренько й вийшла.

Помившись, Юля у піжамі стояла на голові і демонструвала інші акробатичні трюки, які дивилися по скайпу бабуся з дідусем. Дідусь сміявся, а бабуся хапалася за серце. Повправлявшись, Юля попрощалася і сказала:

-      Будь чема, буся! (будь чемна, бабуся).

Дідусь обіцяв проконтролювати.

Та ви помиляєтеся, якщо думаєте, що після цього невгамовна акробатка нарешті пішла спати. Ні, вона пішла товктися на ліжко до Марічки, яка хотіла ще трохи почитати. Разом вони ганяли маму то по яблуко, то по воду, то по яблуко, то по воду. А вже остаточно зібравшись спати, Юля потягнула з собою і Маріччиного великого м’якого пса, Мані. Раніше Марічка спала з двома псами – Мані і Роджером. Але маленького Роджера Юля вже давно присвоїла, а тепер і перейменувала. Тепер він – Ковбаса. Коли Юля забирала Мані, ми запитали її, наскільки вона його бере.

-      На день, – відповіла Юля, притискаючи пса і цілуючи його в носа.

Надурила, бо сьогодні знову засинала разом з ним. Правда, замість нього віддала Марічці Ковбасу.