Історія Керрі

Уже кілька днів ходжу під враженням від історії, яку розповіла Маріччина подружка. Власне, це не просто якась пригода, яку вона пережила, а історія її життя. Скажете, яка може бути історія у десятирічної дитини? Зараз самі побачите.

Я познайомилася з Керрі тижні два тому, коли ми з Юлею гуляли і зустрічали Марічку зі школи. Мені сподобалася ця худенька дівчинка з теплою посмішкою. Марічка тоді провела подружку аж до дому її бабусі. Саме це і стало зачіпкою для розмови кілька днів тому. Ми знову їхали назустріч Марічці, а вона була разом із Керрі – вони часто ходять додому разом, бо їм по дорозі. Так от Керрі і сказала, що, коли прийшла до бабусі з Марічкою, та дуже здивувалася, бо переплутала Марічку з сестрою Керрі, також білявкою. Щоб якось підтримати розмову, я запитала, скільки у неї сестер.

-      У мене було дві сестри, але одна померла.

Я ковтнула, бо в горло звідкись закотився гидкий клубок. Це ж треба було таке спитати…

-      Через десять днів мало бути її весілля, – продовжувала Керрі.

-      Дуже сумна історія. Вибач, що запитала.

-      Та ні, нічого. А її наречений зараз живе з нами. І взагалі, я усиновлена. У мене є сестра і два брати. Але кровно пов’язані лише ми з сестрою. Нас взагалі було шестеро дітей, ще двоє усиновила інша сім’я, а найстарший лишився з батьками. Не знаю, чому він лишився, бо вони до нас дуже погано ставилися. Раніше ми час від часу з ними бачилися, але потім нас перестали пускати, бо вони погано до нас ставилися.

Я йшла поруч із дівчатами і мовчала. Добре ще, що була Юля – я на неї відволікалася, буцімто зайнята. Насправді просто не знала, що сказати…

-      Мого тата звати …. (Ім’я мені невідоме, тому я й не запам’ятала). Може, ви його знаєте?

-      Ні, не знаю. А як давно ти живеш у Вест Юніон? – я нарешті знайшла доречне запитання.

-      Уже п’ять років. А до того нас із сестрами брали до себе тимчасові батьки (foster parents – є така практика у США, коли дитину не всиновлюють, а беруть до себе жити; якщо обом сторонам підходить, можливе всиновлення), але нас від них забрали, бо бачили, як я шукаю щось поїсти у сміттєвих баках. Тимчасова мама зовсім нас не годувала.

Дитина вже п’ять років, як усиновлена, але пам’ятає, як порпалася у смітті! І взагалі, говорить про те, про що інші мовчать. Та ще й мені, хоча бачить вдруге в житті…

Значить, їй досі болить, якщо вона про це розповідає. Уже вдома намагалася розпитати Марічку, може, вона ще щось знає, та й я не все зрозуміла, а перепитувати не стала – не та це тема, щоб питати й перепитувати. Та виявилося, що Марічка вперше почула історію Керрі. Сімейні історії – непопулярна тема серед четвертокласників, це ж не мода і не кохання-зітхання.

Але те, що Марічка не знала подробиць життя Керрі, а мені дівчинка виклала усе, як на сповіді, про щось таки говорить: не знаю, з якої причини, але дитина мені довірилася. Може, тому, що й вона мені одразу сподобалася: мила, привітна і приязна. І до мене говорила, і до Юлі, не те, що деякі Маріччині подружки – ледь буркнуть «привіт» на моє привітання чи видадуть на-гора куцу відповідь на питання.

-      Я щодня зі школи до бабусі йду, окрім п’ятниці, бо тато зайнятий. А в п’ятницю – одразу додому.

-      Добре, Керрі, будемо прощатися, – каже Марічка. – Ми будемо повертати додому. До завтра!

І от я уже кілька днів ходжу і думаю: дитині десять років, а вона вже стільки пережила, стільки різних батьків бачила… Сподіваюся, її прийомні батьки – хороші люди і справді піклуються про Керрі. Принаймні вдягається вона не гірше за своїх однолітків, ходить на зібрання скаутів. От тільки і мені, і Марічці вона розповідала про тата… А як же мама? Невже історія цієї дівчинки ще більш заплутана… Думаю, відповіді на питання з’являться незабаром. От тільки припиниться дощ, стане тепло, і ми знову будемо зустрічати Марічку зі школи. Може, і Керрі ходитиме з нами, і якось, між іншим, ще щось розповість про себе, бо ж не будеш її питати: дитино, а чи є у тебе мама?

А взагалі, люди з такими історіями недаремно трапляються нам у житті. Це нагадування: у тебе все добре, твої проблеми – і не проблеми зовсім, а так, дрібні непорозуміння. Рідні-близькі живі й здорові? То тішся! Пий життя великими ковтками! Але й не забувай, що не всім так солодко, як тобі…

Вест Юніон, 52175

Пам’ятаєте молодіжний серіал «Беверлі Хіллз 90210»? Так от у нас тут відбувається щось схоже. Тільки у тому серіалі йшлося про старшокласників, а у нас – про учнів молодшої школи, ну добре, майже середньої, тобто події розгортаються у четвертому класі.

Спробую коротенько переказати зміст попередніх серій. Кейлі зустрічається з Чейсом. Не тим, який не чистить зуби, а іншим. З початку року вона вже «ходила» з Ваєтом, Чейсом, Ноланом, Коулом, і от тепер – знову з Чейсом. Клої – з Дакотою. Емілі – з Ноланом. Вони то сходяться, то розходяться. Може, тому, що Емілі – босі. Ні, не боса, а любить командувати, тобто бути босом. А може, тому, що Нолану насправді вона й не подобалася ніколи, йому хлопці платили, щоб він із нею зустрічався, – коли цукерками, а коли й грошима. І взагалі, треба, щоб Нолан зустрічався з Емілі, поки Кейлі зустрічається з Чейсом, тим, що наче чистить зуби, щоб можна було компанією гуляти.

Що значить «зустрічатися» у четвертому класі? Зустрічатися – це круто! Це одразу підвищує твій статус серед однолітків. Достатньо просто гуляти, говорити про все і ні про що… Цілуватися? Тьху, та що ви таке кажете?!

Те, що Кейлі зустрічається з Чейсом, не всіх влаштовує. Вона подобається багатьом хлопцям. От і Коул – не той, із яким вона вже зустрічалася, з паралельного класу, а інший, який вчиться разом із нею – днями й ночами думає про те, як би позбутися Чейса, тобто не зовсім позбутися, але щоб Кейлі нарешті звернула увагу на нього. Щоб краще зрозуміти, як йому діяти, щоб сподобатися Кейлі, Коул звертається до її подружки, Марії. Та це йому не допомагає. Тим паче, Кейлі та Марія ніяк не вирішать, чи вони найкращі подруги, а чи вороги.

Рейлі зустрічалася з Джексоном. Правда, це було ще позаминулого року (тобто у другому класі, ги-ги), а минулого і цього – із Діланом. А потім вона отримала записку від Кейла з пропозицією зустрічатися. Але цей останній – відомий бабій. Вона ніяк не могла визначитися, кого ж їй обрати. Радилася з подружками. Боялася, що якщо вибере бабія Кейла, то потім залишиться біля розбитого корита. Та й Ділан її ніби влаштовував, от тільки хотілося чогось новенького. Хотілося мати журавля, а не синицю. Поки вона думала, ситуація розрулилася без її участі: Кейл довго не чекав і став зустрічатися з Крісою, яка свого часу вже «ходила» з Чейсом, не тим, що не чистить зуби, а тим, що зустрічається з Кейлі.

До речі, про Кейлі. Щоб знову розвести Емілі та Нолана (а ми ж пам’ятаємо, що він водиться з Емілі, тільки поки Кейлі зустрічається з Чейсом), вона ніби розходиться з Чейсом, але не по-справжньому, а граючись. Та тут Чейс вирішує вилізти з-під каблучка Кейлі і каже, що йому не подобається, що вона використовує його у своїх дівчачих іграх. Вони посварилися і розбіглися по-справжньому.

Поки що Чейс ні з ким не зустрічається, але весь час крутиться коло Еббі, з якою вони були парою на початку навчального року. Після Чейса Еббі усім відмовляла, хоча настирні хлопці не раз пропонували їй зустрічатися. Один Нолан лише чого вартий – щотижня пропонує Еббі своє серце, та вона невблаганна.

У Нолана є своєрідний список симпатій, який періодично змінюється. Незмінною лишається тільки Еббі, яка регулярно йому відмовляє та все ж стабільно займає першу позицію. На другій сходинці тримається Моллі, третю займає Марія, на четвертій – Кейлі, п’ята у списку – Мурін. Час від часу Нолан оголошує своїм друзям цей список, але так, щоб і дівчата також чули.

Емілі не хоче миритися з тим, що Нолан знову її покинув. Вона готова навіть записатися у футбольну команду, де Нолан – воротар, а Марія – захисник, бо ж тільки відвернися, як Марія одразу зацапає Нолана. Вона така, сама не раз казала, що Нолан їй подобається, і нещодавно поставлені брекети її думку не змінили. Щоправда, дівчата не в захваті від «списку Нолана»: та хто він такий, щоб складати якісь переліки, ще й ними при всіх хвалитися?!

Тим часом Клої дізналася, що Дакота посперечався з друзями, чи вона буде з ним зустрічатися. Раніше, так само через парі, Дакота зустрічався з Алісою, Кейлі (так-так, тією самою, вона – чи не найпопулярніша дівчина у класі, бо має купу одягу марки Justice і взагалі, батьки купують їй усе, що їй хочеться) та Емілі (так, тією, що босі). Щоправда, ті зустрічання були зовсім короткими, тільки щоб виграти парі. А от із Клої все було по-іншому, але дівчина розчарувалася, довідавшись, що була призом у суперечці. Та все ж вона не хотіла зробити Дакоті боляче, відмовляючи йому у продовженні стосунків (ай-ай, які високі матерії!), намагалася якось пом’якшити своє рішення. Про це радилася з Марією. А у тієї (ото ж іще порадниця!) уже був досвід: свого часу Кейлі ділилася з нею своїми думками щодо Ваєта, з яким хотіла розійтися, але не хотіла образити. Тож, за порадою Марії, Клої сказала Дакоті, що вони не підходять одне одному.

І що ж Дакота? Не знаю точно, як довго він сумував (і чи сумував?), але з часом підійшов до Марії (так-так, тієї самої порадниці) і запропонував зустрічатися. Марія великодушно обіцяла подумати, після того, як випитала в хлопця, що б він робив, якби хтось із дівчат підійшов до нього із такою пропозицією. (А що таке? Рівність, свобода, братерство. Ну добре, братерство тут ні до чого, але ж рівність статей, свобода вчинків, так що дівчата також запросто можуть озвучувати свої пропозиції. Інша справа, як на них реагуватимуть…) Дакота відповів, що Аліса вже підходила до нього, але він їй відмовив, відмовив би й іншим. «А Кейлі?» – не заспокоювалася Марія. «І Кейлі. Навіть Клої відмовив би».

Досі Марія ні з ким не зустрічалася, хоча у це ніхто не вірить, бо протягом року вона дружила з Кайлером. І вони ходили одне до одного додому, на дні народження, навіть учителька захоплювалася їхньою дружбою. А потім посварилися. Кайлер сказав Марії щось таке, що у порядному товаристві не озвучують. І, взагалі, він не готовий до зустрічань, у нього саме лего в голові.

Чи Дакота знову не влаштував із кимось парі? Про це дізнаємося у наступних серіях. А поки що Марія вірить у його щирість. Дакотин друг, Айзея, каже, що той цілий рік торохтить про Марію, тільки досі не наважувався підійти. Може, й так. Дакота знає, що Марії подобається Нолан, але йому добре у товаристві дівчинки, тож його все влаштовує.

Кейл, той, що писав любовну записку Рейлі, розійшовся з Крісою, а Кейлі зустрічається з Коулом. Не тим, що виношував плани усунення Чейса. Може, він неправильно сформулював своє бажання: «Нехай поруч із Кейлі буде не Чейс, а Коул…» Здійснилося, та Коул поруч – знову з паралельного класу, з яким Кейлі уже ходила. Емілі з Ноланом за цей час встигли знову зійтися і розійтися, але Емілі впевнена, що це ненадовго…

На сьогодні – все. Продовження – у наступних серіях (якщо знайдеться спонсор, і серіал буде профінансовано :).

Рік жука

Рік, коли ми переїхали у штат Айова, можна назвати роком сонечок. Це, звісно, дуже милі жучки, але коли по тобі повзає не одне випадкове сонечко, а десяток, і ще з десяток б’ється об твого лоба, перебирає лапками волосся і приземляється на твій бутерброд, перестаєш вважати їх гарними жучками, вони переходять у категорію літаючих потвор.

Особливо багато їх було у міському парку, який межує з полями. Пізніше ми дізналися, що того року було багато тлі, і сонечок спеціально розводили. А коли з полів зібрали врожай, вони масово полетіли в місто – обсідати невинних людей.

Та, як виявилося згодом, сонечка – то все ж таки милі створіння. Принаймні вони не дуже великі, та не такі вже й нахабні. З нахабними жуками ми познайомилися цього року. Точніше, не так. Перша наша зустріч відбулася минулої осені, а коли вони почали пробуджуватися після зимової сплячки, ми відчули на собі усю паскудність їхнього характеру, чи що там може бути у жуків.

Восени минулого року було кілька днів, надзвичайно багатих на жуків – чорних, довгих, з червоними смужками на підкрилках. Найбільше вони схожі на солдатиків, от тільки крила чорні, а червону свою сутність вони ховають. Та, думаю, це все ж вони. Тільки маскуються, собаки дикі.

Так от, жуками цими були обліплені двері і вікна нашої хати. Рома розповідав, що на кампусі робилося таке саме жахіття: за жуками не було видно ні вікон, ні дверей. Ба більше – вони пробиралися досередини і лазили по аудиторіях, анітрохи не соромлячись перебивати викладачів своїм дзижчанням.

Це тривало кілька днів. А потім жуки зникли так само раптово, як і з’явилися. І ми про них забули. Аж до середини січня, коли вони вирішили, що вже настала весна, і почали потихеньку вилазити зі своїх сховків. Де вони ховалися – ми так і не знаємо. Може, в підвалі. Може, у щілинах віконних рам. Але вони з’явилися саме на тій стороні, де восени обліплювали вікна і двері.

На тій стороні, найближче до вхідних дверей, знаходиться наша спальня. Саме на неї і здійснювався напад. Спочатку «врожай» був невеликий – ми збирали трьох-чотирьох жуків на день. Потім їх побільшало, і ми з Ромою змагалися, хто більше назбирає (рахунок доходив до п’ятнадцяти – сімнадцяти). Дуже активно реагувала на них Юля. Як тільки бачила десь, одразу починала гарчати, кричати і тицяти пальчиком: «Зюсь!» Так що це чи не перше слово після «мами». Доня не заспокоювалася доти, доки ми не помічали жука і не прибирали його.

Азарт зник. Чим далі – тим ставало огидніше, бо ці паскудні жуки вилазили не лише вдень, а й вночі. Їхнє прагнення долізти до вікна (там їх завжди найбільше) було настільки сильним, що вони не гребували жодними способами – і лізли, лізли, лізли. Страшенно неприємно, коли ти прокидаєшся від того, що по тобі щось повзе. Неймовірно гидко, коли це повторюється кілька разів за ніч. Ти скидаєш огидну комаху, тобою теліпає, плентаєшся сонна мити руки, бо сама собі стаєш неприємною через доторк до жука. Неймовірно шкода недоспаних хвилин, особливо коли знаєш, що будь-якої миті може прокинутися дитина і треба буде її заспокоювати і віддавати дорогоцінні хвилини сну. А вранці прокидаєшся зла: нехай недосипаєш через своє маля, але ж паскудні жуки не мають жодного права порушувати твій сон.

Кудою ж вони лізуть, ці мерзенні комахи? Звідки починається їхній шлях до сонячного вікна? З-під плінтусів? Через решітку опалювальної системи? З віконних щілин? Жодного разу ми не засікли, звідки з’являються солдатики.

Терпець урвався, коли одного дня я втратила рахунок задавленим жукам. На моєму рахунку було вже поза тридцять задушених ворогів, коли я зайшла у спальню і побачила те, від чого мені просто мову відібрало. На рамі вигрівалося ціле жучине гніздо! Ви ж знаєте, солдатики люблять грітися на сонечку: збираються групами, вилазять один на одного і підставляють свої спини під сонячні промені. А того дня було дуже сонячно, не тепло, бо ж січень надворі, але сонячно.

У голові одна одну ганяли думки про те, як зібрати це кодло пошвидше, одним махом, та ще й щоб вони не всідалися на мене чи на малятко. Поки я намагалася знайти рішення, Юля також побачила жуків і стала в бойову позу: зюсь! Все, придумала: зберу їх у одноразовий стаканчик! Та все виявилося не так просто. Коли я пробувала підсунути під них стаканчик, вони стали розлітатися по всій хаті! Тож усе одно довелося чимало визбирувати по одному. Я перестала їх рахувати. Це вже занадто, стільки жуків у хаті! Та ще й одночасно!

Та жучине сімейство не перестало мене катувати. Наступної ночі невтомні чорні воїни знову будили, повзаючи по мені. Здавалося, ще трохи, і я зійду з розуму: я прокидалася від доторку волосини до щоки чи піжами – до руки. Коли в четвертій ранку я зняла з себе чергового жука і побачила, що по стіні за нашим ліжком повзе ще кілька, сказала собі: досить, треба негайно ж щось придумати!

Звідки ж ви лізете, гади повзучі? Може, таки крізь решітку опалювальної системи? Я пішла у ванну, відрізала шматок марлі і по периметру обклеїла решітку скотчем: не пролізете, гади! Почекала, поки підніматиметься повітря, підклеїла скотч у тих місцях, де його зірвало потоком тепла. Тепер добре. Повернулася у ліжко. Можна і поспати. Та сон уже минув. Може, піти і записати по свіжих слідах усе, що я думаю про цих капосних жуків? Я вже майже вилізла з-під ковдри, та знову глянула на годинник: пів на п’яту. Скоро маля почне крутитися і пхинькати, а попереду – довгий день, коли ні секунди не буде на те, щоб стулити повіки. Ні, жуки почекають, а я краще усе ж трохи посплю.

Не знаю, чи спрацював мій оборонний трюк, чи просто основна маса жуків уже покинула місце зимівлі, та після того вони не вилазили цілими загонами, а тільки по одному, по два. І чим ближче була весна, тим менше ми бачили жуків у хаті. Останні кілька днів я взагалі їх не зустрічала, а сьогодні таки впіймала одного агента.

***

Мені подобається Вест Юніон – містечко, де ми зараз живемо, тихе і спокійне. Подобається Айова. Вона схожа на Україну: невеликі річки, верби, поля, подекуди навіть зустрічаються ґрунтові дороги… Не подобається лиш те, що тут просто рай для усілякої комашні і вона не розбирає, куди лізе і на кого сідає…