понеділок, 29 липня 2013 р.

Якщо море далеко…



… це не означає, що літо не вдалося. Навіть якщо ванна виконує не тільки свої власні функції, а й, частково, є кухнею, бо там миється посуд. Навіть якщо щодня, ну, майже щодня, приходять майстри і щось там свердлять, стукають і грюкають.
У місті є пречудовий відкритий басейн, точніше, аквацентр, із гіркою, трамплінами, поділом на зони за глибиною, щоб комфортно було і малючкам, і досвідченим плавцям-пірнальникам.
Хочу розповісти про те, що пропонує аквацентр своїм відвідувачам, і поділитися деякими спостереженнями.
Зранку відбуваються заняття з плавання за підтримки Червоного хреста. Розподіл на групи – за рівнем підготовки. Якщо батьки перебільшили вміння свого чада, його спустять на рівень нижче. У кінці двотижневих занять – іспити: діти повинні показати, чого вони навчилися. На кожному рівні є цілий перелік того, що має вміти випускник (проплисти певну кількість метрів тим чи іншим стилем; пірнути і дістати з дна кільце; триматися на воді, ніби пливучи на місці тощо, перелік насправді дуже довгий).
Якщо іспити четвертого рівня Марічка склала з першого разу, то на п’ятому було вже значно складніше. Та це й не дивно, бо вимоги вищі. З чотирьох дівчат на шостий рівень перейшла лише одна, та й то тому, що вона ще й плаває у команді плавців. Зрештою, Марічка не дуже засмутилася, бо цього разу на п’ятому рівні – Нік, який вчив її на четвертому; плюс гарна компанія – однокласниця і дівчинка з Маріччиного загону скаутів; ну і, раз інструктором працює Нік, є шанс отримати донатс в останній день занять. :)
Незалежно від того, чи пройде Марічка випробування п’ятого рівня з другої спроби, результат очевидний: вона вправно плаває різними стилями. На батерфляй трохи сили не вистачає, але то вже інше – буде стимул восени-взимку активніше зарядку робити. Крім того, доня пірнає, стрибає з трампліна (і мене підбиває зробити це страхіття!) і робить купу купезну інших речей, які я ніколи не зможу зробити.
Після уроків плавання відбувається тренування команди плавців, яка захищає честь Вест Юніон у змаганнях із командами з інших міст. А з першої години до п’ятої, а потім – із шостої до восьмої аквацентр відкритий для всіх бажаючих.
Що відбувається між п’ятою і шостою? Заняття з аквааеробіки, приватні уроки плавання, плавання для малят тощо. Плюс дорослі можуть просто поплавати на доріжках, бо ж коли басейн відкритий для всіх, плавати не так і просто: діти грають у квача, плавають впоперек басейна та виробляють інші дивні речі.
Ми з Юлею також ходили на тижневі курси «плавання з мамою». Зрозуміло, що мета занять не навчити плавати, а допомогти полюбити воду. Правда, Юлі подобалося бовтатися у воді і без усілякого навчання. Перший раз, коли ми прийшли у басейн, вона придивлялася, вивчала нове середовище, а вже вдруге роззувалася на ходу і йшла у воду, нікого не чекаючи. Вона готова йти на глибину, з’їжджати з гірки і навіть стрибати з трампліна. Бачила, як це робить Марічка, стукала себе в груди: і я! – лізла по драбині на трамплін і плакала, коли я віддирала її від драбини.
Юля зовсім не боїться, коли їй на голову ллється вода чи коли вона занурюється з головою (я її одразу витягаю), та показувати тренерці свої вміння не поспішала, хоча весела бабуля Кріс заохочувала її, як могла. Найбільше Юлі подобалося виливати їй на голову воду з мисочки. І взагалі – найкращою частиною занять були ігри. На першому уроці лієчки і мисочки діткам роздавала Теса, онука Кріс, потім вони просто стояли на бордюрі, і Юля одразу скеровувала мене туди. «Мамо, навіщо гаяти час? Хапай скоренько, поки не розібрали». Ну а, скажіть, чи хочеться лягати на спину і показувати, як ти вмієш таляпати ніжками, якщо в руках у тебе – пречудова жовта лійка і не менш чудова синя мисочка, з якої так гарно виливати воду комусь на голову?
Не знаю, чи з шести малюків, які ходили з нами на заняття, хоч хтось отримав «залік», але у Юлиному «дипломі» було відмічено 18 пунктів із 23: води не боїться; у воду з іграшками заходить; ніжками таляпає, лежачи і на спині, і на животі тощо. Бульки під водою так і не захотіла пускати і не переверталася у воді зі спини на живіт. Решту просто не захотіла показувати.
Щось я захопилася розповідями про своїх дівчат, а хотіла ж написати ще про деякі спостереження за відвідувачами басейну.
Майже усі жінки – у закритих купальниках. Ні, звісно, трапляються і в бікіні, але здебільшого то все ж старшокласниці і студентки. А жінки швидше виберуть шорти і майки чи купальники зі спідницями. Дівчатка, навіть найменші, до рочку, усі в купальниках – такі тут правила.
Чоловіки приходять у купальних шортах. Жодного разу не бачила того, що в Україні називають «плавками». У хлопців шорти зрідка схожі на велосипедні – в облипочку. Марічку це страшенно обурювало, бо їй здається, що то дуже негарно (забула вона кримські пляжі – ги-ги) – підкреслювати свою відмінність від дівчат. «Марічко, вони тим пишаються», – сказала їй я. «Що, серйозно?» – скривилася моя дитина.
Мами ходять у басейн із дітками різного віку – деякі не тільки ходити, а й сидіти ще не можуть. І, що цікаво, ніхто, ніколи, навіть у найбільшу спеку не вдягає малятам панамок (хоча у магазинах досить всяких різних – на будь-який смак), так що Юля була одна на весь басейн у панамці. Тож бачила я там різних малят, але одна матуся мене все ж подивувала. Спочатку я звернула увагу на дивну фігуру: худенька жіночка з великим животом – таким, ніби вона… щойно народила! Так і було – в автомобільному кріселку лежала крихітка, якій було усього лиш пару днів. Коли я розповіла Ромі про своє відкриття, він зауважив: «Але ж старшим хочеться в басейн…» Слушно, звісно, але мені все одно було шкода і маму, і, особливо, маля…
Ще одна замальовка: якось, коли Марічка з Ромою стрибали з трамплінів, а ми з Юлею, як завжди, хлюпалися на мілині біля фонтанчиків, в аквацентр прийшла група людей з особливими потребами. Очевидно, з якогось інтернату. У них не було явних вад, але було помітно, що вони трохи інші. Дорослі люди, а наче діти. З ними був вихователь. Він не заходив у воду. Сидів на лавці і лише іноді, коли його вихованці гралися дуже вже шумно, робив їм зауваження.
Що мене вразило? Кілька моментів. По-перше, що люди з особливими потребами плавали в басейні нарівні з іншими, їх не ізолювали. А по-друге, ніхто не показував на них пальцями. Не відбувалося нічого надзвичайного. Ну прийшли люди поплавати – хай собі плавають. Ніхто їх не сторонився і не зачіпав. Лиш я з обережною цікавістю поглядала, бо мені ці обставини видавалися надзвичайними.
Хоча насправді це звична справа: он у звичайних школах, більше того, в університетах, вчаться аутисти, діти з розладами пам’яті, сприйняття тексту тощо. У школах з такими дітьми, окрім учителя, працює соціальний працівник. В університеті може бути індивідуальний графік виконання завдань. Я уже колись писала про інвалідів із явними фізичними вадами, так от і вони, й інші люди з особливими потребами почувають себе в США ЛЮДЬМИ, такими ж членами суспільства, як і «нормальні» люди.
Ще одне спостереження стосується молоді. Не просто молоді, а активної молоді. Літо – гарний час для старшокласників, щоб заробити собі копійку. Одні працюють у кафешках та ресторанчиках офіціантами, інші – у магазинах допомагають розкладати товар чи пакувати покупки відвідувачів, а ще інші працюють у басейні інструкторами з плавання та рятівниками (часто і те, й інше). Була серед останніх і одна наша знайома, цьогорічна випускниця Елен. Вона приходила в молодшу школу вчити Марічку іспанської. Грала у шкільній виставі за мотивами «Навколо світу за 80 днів» Жуля Верна. Судила футбольні матчі, які проходили у містечку. Ну і, як я написала вище, зараз працює рятівником. Красуня, спортсменка, от тільки не комсомолка, але, мабуть, і серед скаутів її добре знають. Так що не кажіть мені, що американська молодь інертна.
На цьому, мабуть, буду закінчувати, бо всі вже давно сплять, а я виконую обіцянку собі – дописати сьогодні цю нотатку. Хоча насправді уже настало завтра…
Зауважу лише, що Марічка випробування п’ятого рівня пройшла (оце так довго я писала :( ), а фотографій сьогодні не буде (ще один сумний смайлик), бо вони на Роминому фотоапараті, а це означає, що хтозна, коли їх побачить громадськість. Хоча, хто знає, може, прочитавши це, мій коханий чоловік скоренько спише фотки і скине їх мені (підморгує)? Тоді я додам їх сюди ж…
Тепер точно все. Добраніч. Ну, чи доброго ранку!

Немає коментарів:

Дописати коментар