У школі до свята почали готуватися десь за місяць. Діти майстрували привидів, павучків, розмальовували гарбузики. Частину з них розвішали на стінах і стелі класу, частину забрали додому. Так на поштовій скриньці з’явився привид-флюгер, який махав своїми целофановими лапками, показуючи, куди вітер дме, а на стіні у вітальні став плести павутинку веселий різнокольоровий павучок.
У п’ятницю перед Хелловіном діти не вчилися, а виключно розважалися. Повбиралися у костюми і брали участь у різноманітних іграх і змаганнях. Марічка була панковою кицькою, у класі були також принцеси і лицарі, відьмочки і супергерої, а також різні тварини і комашки. Після ланчу дітлашня мала невеличку вечірку, де їли піцу та інші смаколики, деякі батьки роздавали пакетики з солодощами і хелловінівськими дрібничками. Коли кажу про дрібнички, маю на увазі маленькі м’ячики-очі, перстеники з павучками чи черепами тощо. Цукерки також не всі прості. Є, наприклад, ціла серія до Хелловіну – називається «частини тіла». Марічці з цієї серії попалося око, два закривавлені пальці і невелике червоне серце. Усі цукерки – жувальні. І хоча Марічку уже не страхала павутина на будинках чи скелети на подвір’ях, їсти жувальні пальці вона відмовилася. І я її розумію.
Хелловін у школі – то була лише розминка, початок святкування. Того ж дня я також побувала на Halloween party, святкувала разом з іншими студентами мовної школи. У нас, звісно, було більше страшків, ніж на шкільному святі. Але були й ангели, і зайчики, й кицьки. Ми вирізали гарбузи, смажили на вогні сосиски для хотдогів і зефір, а потім вибирали найкращий костюм. Переміг хлопець у жіночому вбранні. Вважаю, заслужено, бо здійснив кілька подвигів одразу. По-перше, він був у панчохах і туфлях на досить високих каблуках, і при цьому ні разу не впав! По-друге, було дуже холодно, а він був у декольтованому платті (хоча хтозна, чи це подвиг, бо ж так застудитися – раз плюнути). Правда, було і одне недопрацювання, про яке, очевидно, йому повідомили після численних фотосесій із зайчиками-котиками-ангелами: бідака не поголив під пахвами, і другу частину вечірки намагався не піднімати рук. А що він думав? Бути жінкою – не так просто! Від студентів не відставали і викладачі: були помічені граф Дракула, чорна відьма, Пеппі Довга Панчоха і Темний Лицар.
Їжа не вирізнялася різноманітністю: чіпси, горішки, зефір, цукерки у вигляді гарбузиків і зміючок і уже згадувані мною хотдоги. Хоча, зрештою, ми ж зібралися не для того, аби поїсти… Усе було добре, от тільки погода трішки підвела. Ще поки було сонце, усе було добре, а як тільки воно сховалося, замерзли не тільки «герої» з оголеними плечима, а й решта ряджених.
П’ятниця – то була для Марічки і для мене розминка, бо у суботу ввечері доця, Рома та я вирушили на вечірку до Маріччиної однокласниці Сідні. Марічка дуже тішилася, отримавши запрошення від своєї подружки, і чекала на цю подію більше тижня. А у суботу з самісінького ранку записувала, скільки ще лишилося годин. Ми з Ромою збиралися тільки провести Марічку, але мама Сідні запропонувала нам лишитися, тож ми з радістю погодилися, бо одразу зрозуміли, що тут має відбутися щось цікаве. Як зрозуміли? Проминути будинок Сідні було неможливо – стільки декорацій в одному місці я ще ніколи не бачила! Хоча чимало американців дуже щедро прикрашають свої обійстя перед святами. Справа від доріжки, яка веде до будинку, стояла велетенська надувна карета, запряжена трьома чорними кіньми. Керував каретою вершник без голови – голову-гарбуз він тримав під пахвою. А в самій кареті була труна, з якої то піднімався, то лягав назад граф Дракула. Поруч з каретою сиділа відьма. Я б не назвала її дуже страшною, а коли менша сестричка Сідні попросила мене натиснути на кнопку-бородавку на відьминому носі, виявилося, що вона дуже смішна: відьма заблимала зеленими очиськами і стала співати пісеньку, смішно клацаючи нижньою щелепою. Трохи вище від карети, на кущі, розмістився велетенський надувний гарбуз, з якого вилітало трійко привидів.
Це я розповіла тільки про декорації по один бік від доріжки. По інший бік усе набагато скромніше – стилізоване кладовище з надгробками.
Минулого року, пам’ятаю, напередодні Хелловіна мене дуже вразили подібні декорації. Бо ж хіба надгробки – то прикраса? Але це може виглядати дико і дивно для нас. Американці ж змалечку звикли до усіляких скелетонів як ознак цього свята, тому й сприймають усе з гумором. Зрештою, про це ще буде далі.
Окрім наведених вище прикрас, були ще гірлянди – і прості, і у вигляді рук. Вікно веранди – густо заплетене павутиною, на якій сидять два велетенських павука.
З багажника машини також стирчить рука… Що на нас чекає всередині!?
Ой-ой-ой! Стільки скелетів в одному місці! І відьмочок, і павучків… У куточку у тазику стоять… ноги! Точніше, то старі джинси, напхані, мабуть, усіляким непотребом, але стоять! У їдальні на столі серед гамбургерів, хотдогів, курячих крилець, спагеті, чіпсів, яблук, різних соусів лежить на плетеному підносі череп, який реагує на рух. Хтось підходить до столу, а він починає верещати… Посеред столу – надгробок із руками, які періодично шкребуться. На іншому кінці столу – ще якась черепушка – здається, мовчазна. Під столом – ще одна відірвана рука. На поличках – різноманітні варіації гарбузиків – коробочки, скляночки, підсвічники. Звісно, серветки і одноразовий посуд також у дусі свята. Та першу премію серед елементів внутрішнього декору я б віддала скелету, який сидів на електричному стільці. Збоку – кнопочка. Натискаєш – скелет тіпається і верещить. Спочатку здається, що ідея дуже недоречна. Та дивлячись на малого дворічного Міккі Мауса, який майже не відходив від іграшки, розумієш, чому американцям не здаються страшними усі ці декорації. Бо вони звикли до них із дитинства! І Марічка, коли розповідала про те, як їхня учителька, міс Луїс, говорила з черепом, якого посадила собі на плече, сміялася! Вона також подолала свій страх! Звідси ж росте і коріння багатьох американських мультфільмів – назвати хоча б «Монстри Inc» та «Кораліну». Їм вони не здаються страшними! Бо вони змалечку щороку бачать усіляких монстриків по телевізору, малюють їх у школі, проходять повз них, «полюючи» на цукерки на Хелловін.
Це був відступ. Повертаюся до вечірки. Запрошено було багато дітей – братів, сестер, сусідів, однокласників та їхніх братів-сестер. Усього – чоловік п’ятнадцять – сімнадцять, точніше сказати не можу, бо вони ні на секунду не зупинялися і весь час товклися у різних частинах дому і двору. Я не помилилася, коли написала про братів і сестер. Мама Сідні знайомила з її братиками і сестричками і казала, що частина усиновлена. До кінця я не розібралася у цій детективній історії, зрозуміла лише, що діти живуть у різних сім’ях, але дуже люблять одне одного і часто бачаться. Мене особисто зворушила картина, коли приїхав нарешті найстарший брат Сідні, Брендон, хлопець років тринадцяти. Він запізнився, усі чекали на нього, щоб почати нарешті забаву. Хлопець вийшов із машини і перше, що зробив, – по черзі взяв на руки своїх менших сестричок і міцно-міцно їх розцілував.
Потім почалися забави, точніше, дітлахи бігали й гралися і раніше, але після приїзду Брендона почалися організовані забави. Спочатку усіх розділили на пари, видали рулони туалетного паперу, і діти мали зробити мумії одне з одного. У когось виходило краще, у когось – гірше, але весело було всім. Після того, як усі дружно поприбирали залишки паперу, дітлахів розділили на дві команди. Перший учасник у колоні затискає яблуко між підборіддям і шиєю, потім, без допомоги рук, передає його наступному. Марічка була першою у команді хлопців. І їхня команда справилася з завданням швидше! Далі дітлахами уже важко було керувати. Хлопці, майже усі вдягнуті якимись страшками, ганялися один за одним, дівчата стрибали на велетенському батуті, розміщеному у кутку двору. Частина дівчат і хлопців встигла ще спробувати зубами витягти яблуко з води, потім господиня покликала усіх до хати на солодке.
На солодке був finger pie – навіть не знаю, як краще перекласти… Пиріг з пальцями чи що… Це бісквіт, пудинг і вершки, «прикрашені» зверху пальцями. Так я й не дізналася, чи вони їстівні, але виглядали дуже натуралістично.
Один із хлопців одразу схопив палець, але вирішив відкласти його на потім. Окрім пирога з пальцями були ще відьмині голови: кубики зефіру з кокосовою стружкою замість волосся, шоколадними кружальцями-очками і печивом-капелюхом. Тіана, мама Сідні, потрудилася на славу!
Опісля солодкого усі повдягалися тепліше і пішли у двір, до вогню. Увечері на Хелловін біля багаття традиційно розповідають страшилки. Тіана почала розповідь і пропонувала продовжувати дітлахам, та вони щось були не надто активні. Тоді вона стала розповідати історію зі своєї юності. «Підлітками ми ходили на кладовище, – почала вона. – усі підлітки ходять на кладовище. Правда ж, Мелінда», – запитала вона маму Маріччиного однокласника. І та у відповідь активно закивала головою. «Так от, на тому кладовищі сидів темний ангел, його звали Грейс, її руки завжди були підняті вгору, – вела далі розповідь Тіана. – Для того, щоб ангел не зачіпав тебе, треба було на нього попісяти, – діти дружно захихотіли, – так-так, саме попісяти. Одного разу мій брат заліз їй на руки, а потім зліз – і йому нічого не було. Це правда! Можете самі у нього запитати! Ще один наш товариш вирішив також спробувати. Але якраз прийшла поліція, і ми втекли. Коли повернулися, то побачили, що ангел опустив руки вниз, коли наш товариш виліз на нього. І товариш той і попісяв, і покакав…» Під дружній сміх історія закінчується, і на сцену виходять два страхопуди. Точніше, брат Сідні у масці Хижака і сусід у масці Франкенштейна. Дівчата пищать і біжать до батьків, хлопці нападають на страшків із поролоновими палками і битками – ніхто насправді не наляканий, усім весело.
Після того, як уже зовсім заганяли бідних страхопудів, гості потроху розходяться. Тіана вручає кожній дитині відерце з хелловінівськими причандалами на зразок ліхтарика для «колядування», шкарпетками, дрібними іграшками у дусі свята і солодощами. Поп-корн запакований у пакетики-руки.
Свято вдалося! Але і це ще не все! Власне Хелловін цього року припав на неділю. Тож у неділю вранці ми взялися вирізати з гарбуза Jack-o'-lantern – ліхтарик Джека.
Традицію вирізання гарбуза привезли з собою ірландці. Точніше, не так. Вони привезли з собою легенду про пройдисвіта Джека, який захоплювався азартними іграми, полюбляв хильнути чарчину і двічі обманув диявола. Тому після смерті він не потрапив ні в рай, ні в пекло, бо диявол відмовився мати з ним справу. От і ходить досі Джек по світу з овочевою головою і ліхтариком усередині. Ірландці робили ліхтарик Джека з брукви, але, приїхавши до Америки, побачили, що вирізати з гарбуза набагато легше. Так і народилася вже американська традиція. І цього разу ми до неї приєдналися – наш Джек стояв на столику біля вхідних дверей і кликав до нас мисливців за цукерками. Кликав – бо діти не заходять до будинків, де не світиться і немає святкових прикрас. Так їх вчать у школі. Якщо у будинку темно – значить, або нікого немає вдома, або люди не хочуть, щоб їх турбували. Це можуть бути старі люди, а може, у сім’ї є немовлятко.
Окрім того, діти привчені брати тільки ОДНУ! цукерку! І щоб взяли ще щось, треба дуже довго вмовляти. Тому нерідко трапляється, що біля будинку стоїть кошик із солодощами, дітлахи приходять і беруть по одній, і господарі не бояться, що хтось загребе усе…
Марічка також пройшлася трохи вулицею з вигуками «Trick or treat!» Звісно, це символічно. Усі радо пригощають дітей. Багато хто навіть спеціально сидить на порозі і роздає цукерки.
Мисливці за цукерками виходять, як тільки стемніє. Спочатку їх ходить небагато, а потім суне цілий натовп сусідських дітлахів, одягнутих у найрізноманітніші костюми – тварин і птахів, героїв кіно і мультиків, ангелів і демонів. Цього року найбільш чудернацьким мені видався костюм із ванночкою. Квадратна «ванна» кріпилася в районі живота – здавалося, ніби хлопчик у ній купається. От тільки чому у ванни такі довгі ноги? :)
Тепер ніби все… Думаю, тепер зрозуміло, чому я вважаю Хелловін веселим святом?
Немає коментарів:
Дописати коментар