вівторок, 1 червня 2010 р.

Канікули в Аппалачах

Дорога
Наша дорога до Окленду (того, що в Мериленді, бо практично кожен американський штат має своє містечко під такою назвою, а то й не одне) була довшою, ніж ми розраховували. Без пробок і тягучок можна доїхати десь за три з половиною години, а наша мандрівка тривала близько шести годин. Виявилося, не одні ми такі розумні – виїжджаємо на відпочинок на довгі вихідні. Довгі, тому що до вікенда додається Memorial Day – день вшанування пам’яті американських військових, загиблих у всіх війнах. У США немає Дня перемоги, як у нас. Є Memorial Day і Veterans’ Day, коли вшановують ветеранів.
Це був ліричний відступ, який мав пояснити, чому у п’ятницю по обіді дороги в напрямку гірської частини штату були забиті машинами. На машинах верхи їхали велосипеди, каяки – одразу видно, що люди збираються відпочивати активно. З вікон визирали собаки різних порід і розмірів. І увесь потік сунув у напрямку Апалачів.
Ми двічі зупинялися – щоб поїсти і щоб пройтися місточком на гірському перевалі. Це місце цікаве тим, що близько століття тому американці стесали великий шматок гори, щоб прокласти дорогу.

Раніше гору доводилося довго об’їжджати, от і вирішили зробити коротший шлях. На перевалі можна вийти, помилуватися краєвидами, пройтися містком, який пролягає понад трасою і з’єднує дві частини розрубаної гори, відвідати restrooms. (Скільки я тут, стільки й дивуюся, чому туалети так називаються. Якщо перекласти буквально – «кімнати відпочинку»…) Для домашніх тварин передбачено окремі туалети. А що? У чотирилапих товаришів такі самі потреби, як і у двоногих…
Двічі ми з’їжджали з основної траси, щоб хоч трішки об’їхати пробку. Але ці маневри були не аж надто дієві, бо все одно доводилося повертатися на трасу. Але чим ближче до пункту призначення, тим чистішою ставала дорога – машини потроху роз’їжджалися в різні боки, їхати було легше. Та й краєвиди за вікном ставали усе розкішнішими: гори, за ними – ще гори і ще. Або симпатичні маленькі містечка у видолинках. Одне нам дуже сподобалося – з високими шпилями, незвичною архітектурою – воно одним лиш своїм виглядом запрошувало в гості. І ми би з радістю завітали, але була вже пізня година, і страшенно хотілося приїхати і розкласти речі. Ми вирішили, що заїдемо сюди по дорозі додому.
Коли ми минали інше містечко, споглядали захопливу картину: то тут, то там майже на дахах будинків лежали клапті туману. До цього мені не зовсім зрозумілим було значення вислову «клубочиться туман». Але тепер, після побаченого, я розумію, наскільки точним є цей вираз. Навкруги усе було оповите тонким шаром туману, а місцями літали туманні клубки, хмарки. Тільки у хмар зазвичай округлі, плавні форми, а туман – наче порвана клаптями пухова ковдра. І усі ці клапті з нерівними краями живуть незалежним одне від одного життям і створюють враження казковості, несправжності.
Занадто справжнім усе було для Роми, який сидів за кермом і мужньо продирався крізь туман, який не скрізь літав клаптями, часом просто падав завісою, ховаючи від цікавого ока увесь довколишній світ. На щастя, то була лише смуга туману, і скоро ми виїхали на чисту дорогу.
Коли ми добралися до пункту призначення, було вже темно, але на нас чекали: біля вогню сиділи наші добрі знайомі, які мешкають у Балтиморі на сусідній вулиці. Після вечері пані Іра, господиня затишної хатинки у горах, яка й запросила нас на гостину, ознайомила нас з пунктами культурної програми, яку вона для нас запланувала на наступні два з половиною дні. Виглядало, що на нас чекає багато цікавого…
Далі буде...

Немає коментарів:

Дописати коментар