вівторок, 20 березня 2018 р.

Мої три вагітності. Третя

Стільки всього хочеться написати, що навіть не знаю, з чого почати. Мабуть, із того, що цього разу все було якось інакше. На початку мене нудило не лише вранці, а цілими днями. І вся їжа й напої здавалися зовсім не смачними. От просто зовсім без смаку. П’ю капучино, яке я так люблю, а воно ніяке. Їм тірамісу – знаю, що воно смачнюче, а смаку не відчуваю. Смачною була тільки картопля, якої хотілося весь час. Бажано смажена і бажано з м’ясом. Хоча може бути й пюре, і молоденька, й запечена. Уже тоді з’явилася підозра, чи не хлопчик там часом командує? Але я відкинула цю думку, бо вважала, що наша з чоловіком спеціалізація – дівчатка.
В англійській немає образливого слова «старородка», та все ж протягом вагітності мене направляли на додаткові аналізи, УЗД та скрінінги – because of age. І, мушу визнати, мені й самій цього разу було важче. Фізично. Ніяк не могла вмоститися спати, бо заважав живіт. Причому не лише останні кілька тижнів, а кілька місяців до терміну. Та й взагалі не була така активна, як перших два рази. Під кінець було важко ходити, бо живіт виріс величенький, що й не дивно, бо малюк виявився найважчим із трьох. Під кінець навіть у машину ледь залазила, та й то не по-людськи: спочатку задок, а потім уже підтягала ноги. J І спина боліла, якщо багато ходила чи стояла, хоча з першими двома такого не було, і я ще дивувалася, що часом вагітні жаліються на біль у спині.
І на початку вагітності, і в кінці мучила печія. Не так щоб аж страшенно мучила, але й приємного мало. Кажуть, то через те, що дитя має багато волосся. З Юлею також була печія, а вона народилася майже лиса. Андрійко волохатенький, але не аж такий, щоб дуже вже. Так що кількість волосся тут ні до чого. Так само, як і форма живота. Усі три рази він у мене не був «розпластаний» по всьому тілу, а «стирчав» попереду. Пам’ятаю, ще першого разу сусіди в Черкасах казали, що з таким животом має бути хлопчик. Хахаха. З трьох один. От вам і народні прикмети. ;)
Коли перше ж УЗД показало хлопчика, ми з Ромою трохи розгубилися. От якось не були готові, справді. Що робити з дівчатками – знаємо, купу дівчачих одежок-причандалів маємо. Але в нас буде хлопчик! Чесно кажучи, я навіть трохи побоювалася, бо хлопчики – це ж зовсім інший світ. Але якщо й були якісь сумніви, що я впораюся з новим викликом, вони розвіялися разом із першим криком малюка і моїми сльозами щастя.
Марічка хотіла саме братика, бо в кількох її подружок є маленькі братики, і «вони такі милі!». Юля ж бурмосилася, що всі хлопці хулігани, штовхаються й штрикаються. Але коли вперше побачила Андрійка, сказала, що він краще, ніж вона собі думала. І тепер, коли малюк не спить, Юля завжди поруч. Щоб дивитися, пильнувати, допомогти, якщо потрібно. «Давай, Андрійку, давай, ти ж козак, ти все зможеш!» – каже вона, спостерігаючи, як братик намагається тримати голівку, лежачи на животику. Маленького принца всі люблять. І тепер ми вже не уявляємо, що замість нього міг би бути хтось інший.
А от реакція людей на те, що в нас буде хлопчик, а вже є двоє дівчат, відверто дивувала. Усі, як один, радісно вигукували: «Ну нарешті! Вітаємо! Ви, певне, дуже щасливі, що буде хлопчик!» Особливо це, звісно, стосувалося Роми. «О, чоловік, певне, пишається, що нарешті дочекався хлопчика!» Га? Чого? А якби була дівчинка? Рома добре знає, що з дівчатами також дуже цікаво. Вони інші, так. Їм не байдуже, що вдягати на тренування з футболу. Вони легко відволікаються, бо «ой, метелик» чи «ай, пташка». Вони багато базікають і не надто пильнують, куди полетів м’яч, але й із ними можна грати у футбол. Доведено коучем Романом. ;) Зате вони знають все про принцес і поняшок, а їхні обійми й поцілунки найсолодші в світі.
Та ми з Ромою здалися. Простіше кивати й усміхатися, ніж пояснювати, що ми наважилися народити третю дитину не тому, що страшенно хотіли хлопчика і це була наша остання надія, а тому, що хотіли ще одного малюка. Незалежно від статі. Хлопчик – добре, щось новеньке-цікавеньке. Дівчинка – чудово, у нас стільки всього для неї є. Головне – аби маля було здорове.
Якщо з Марічкою я писала дипломну про Юду і читала Достоєвського, з Юлею – виключно дитячі книжки про чарівні світи (от як у Діани Він-Джонс), бо доросла література з її тривогами й проблемами зовсім не читалася, то з Андрійком був баланс дорослого, підліткового й дитячого. А ще ми чимало писали, перекладали й редагували. І головне – попідтягали всі хвости до дня народження. J
Лікарі
Кейті, яка вела другу вагітність, років два тому переїхала, і мене перевели до іншої милої лікарки – Вікі. А що вона не веде вагітних, то останні дев’ять місяців я відвідувала лікарку Зьорчер. От її якось і не назвеш по імені, хоча до більшості лікарів і персонал, і пацієнти звертаються по імені. Андреа, Сем, Вікі. Але доктор Міллер, доктор Зьорчер, доктор Бірман… Може, тому що вони все ж старші…
Про Міллера, нашого сімейного лікаря, я вже колись писала. Мабуть, у фб. Це височезний стрункий бородатий дядько. Лисуватий спереду і з кумедним хвостиком ззаду. Кумедним, тому що злегка кучерявим і з незмінною червоною резинкою. Ще з незмінних аксесуарів – годинник із Міккі-Маусом (це так зворушливо виглядає!), плетені вовняні светри з візерунками, грубий шкіряний ремінь із велетенською пряжкою і грубі чоботи. От не знаю, влітку, певне, він все ж не в чоботах ходить… Треба буде якось спеціально влітку навідатися й перевірити. J І ось цей високий лікар Міллер говорить дуже тихим голосом, майже пошепки, так що одразу треба нашорошувати вушка, щоб його розчути. А ще він дуже демократичний і зовсім не категоричний. І ніколи не дратується.
Чому я раптом про нього згадала? А тому, що моя лікарка Джералін Зьорчер нагадує мені одночасно Міллера й Уляну Супрун. Вона також висока і старомодна. В окулярах, не користується косметикою і не надто переймається тим, що в неї на голові, хоча має досить довге волосся, злегка помережане сивиною. Вона завжди ходить у штанях, грубих черевиках і товстих шкарпетках, навіть улітку. І щоразу вибачається, що в неї завжди холодні руки. А ще вона вміє жартувати з серйозним виразом обличчя і має дуже добрі очі. Одним словом, щастить мені на лікарів.
Цього разу мене записали на консультацію до Бірмана, хірурга, до якого я хотіла минулого разу. Але тепер я вже хотіла до Майкла ЛаБела. Минулого разу він добре виконав свою роботу, тому хотілося знову до нього. Виявилося, що в нашій клініці він не приймає, хоча у лікарні все ще оперує, а на консультацію до нього треба їхати в Декору, це 40 хвилин від нас. Ну що ж, поїхали.
Майкл дуже втішився. Казав, що немає кращої похвали для лікаря, ніж пацієнти, які вертаються. Знову й знову дякував, що прийшли саме до нього. І нам було приємно знову бачити його усміхнене обличчя. За останні шість років він майже не змінився. Тільки запустив борідку. Мабуть, задля солідності, бо надто вже молодо виглядає. J
А в день операції страшенно тішився медперсонал, бо вже скучили за ЛаБелом. «З ним так приємно працювати», – знову і знову повторювали медсестри.
Уже за операційним столом Майкл знову запропонував назвати малюка Майклом, якщо вже цього разу це хлопчик. Та в нас було ім’я, яке чекало вже 15 років. Ще протягом першої вагітності ми з Ромою вирішили, що дівчинку назвемо Марією, а хлопчика – Андрієм. Марії вже чотирнадцять, а Андрійко нещодавно з’явився на світ.

Далі буде… бонусний допис із фотками з лікарні.

середа, 14 березня 2018 р.

Мої три вагітності. Друга

Друга насправді також була досить екстремальною, але вже в Америці. Рома якраз отримав пропозицію щодо нової роботи, і на нас чекав переїзд із Меріленда до Айови.
Та спочатку треба було… ні, не стати на облік. J Але так, потрапити до лікаря. А ми хоч і прожили на той час півтори роки в Америці, та до лікарів особливо не навідувалися, бо ніби й не хворіли, то навіть не знали, з чого починати. Натрапили на якийсь сімейний центр, але ведення вагітності не входило в їхні обов’язки. А потім хтось зі знайомих порадив гінекологиню Олену, точніше, Єлєну, яка колись виїхала з Одеси.
УЗД показало термін 3-4 січня. «После кесарева можно, конечно, и природно рожать, но неизвестно, как пойдет, так что я не советую. На Рождество и Новый год я уезжаю отдыхать. Так что рожать будем… – пані Олена подивилася в календарик. – 23 декабря».
Я покивала головою, бо вже знала, що народжувати з нею ми не будемо. Ну і що це за підхід взагалі – я їду на канікули, тому народити треба до того?
Якщо на початку першої вагітності мені хотілося морозива, то вдруге – солодкого. Всякого різного. Мене не нудило, правда, раз чи два втратила свідомість. Але з вагітними таке трапляється. J
Переїзд був веселим. Спочатку треба було попакувати речі по коробках. І виявилося, що за два роки ми добряче обросли речами. Та ще й прикупили меблі…
Через мене в дорозі доводилося зупинятися кожні 1,5-2 години. Зате заходили в «Старбакс» чи на дитячий майданчик – кісточки розім’яти. А за годину до місця призначення повечеряли у славному китайському ресторанчику, де від пуза наїлися крабового м’яса.
А тоді почалося найцікавіше. Перші два тижні (чи, може, навіть три) ми мали жити в готелі, бо перший поверх будинку, який ми збиралися винаймати, ще не звільнила попередня мешканка. А потім – раз – і вона його звільнила раніше, ніж мала. Ми в’їхали. Але ж меблі, посуд та решта речей ще не приїхали. Вантажівка мала привезти речі домовленого дня, а до того ми викручувалися, як могли. Спали втрьох на надувному матраці. Їли за імпровізованим столом – коробкою, сидячи на таких самих, тільки менших, коробках. Купили мінімальний набір посуду – невеличкі каструльку, сковорідку, три ложки, три виделки, ножика. Щодо тарілок не пам’ятаю. Може, їли з одноразових? Одним словом, екстрим ще той. J
Уранці Рома з Марічкою розбігалися по школах-університетах, а я, з чималим уже пузцем, вмощувалася в куточку на підлозі з ноутбуком. Чому в куточку? Там був найсильніший сигнал сусідського вай-фаю. J
Моєю лікаркою виявилася Кейті, яка народилася в Австралії. У неї був незвичний акцент і надзвичайно швидка манера говорити. Щось я перепитувала, щось вгадувала, бо не будеш же весь час перепитувати. Вона одразу сказала, що, якщо я хочу народжувати природним шляхом, треба буде їхати в більшу клініку, бо в них тут немає спецапаратури, потрібної при ускладненнях. Більша клініка – за дві з половиною години від нас. Тож недивно, що від цієї ідеї ми відмовилися, бо в Айові взимку так може замести, що й із двору не виїдеш, не те що за дві години, коли припече…
Персонал дуже ввічливий. Поки тебе зважать, поміряють температуру, тиск, пульс – сто разів подякують, ніби це ти їм послугу робиш, а не вони тобі. А в мене в голові щоразу фраза, що «для цього університетів кінчати не треба…» Такий контраст…
Схема відвідування гінеколога приблизно така сама, як і в Україні. Спочатку – один раз на місяць, потім – двічі на місяць, а останнього місяця – щотижня.
За місяць до терміну призначили зустріч із хірургом. Ми хотіли до старшого, досвідченішого, але в нього саме хворіла дружина, тому він взагалі не приймав. Так ми потрапили до Майкла, лікаря приблизно нашого віку. Привітного, усміхненого, відкритого і позитивного. Він ще просив, якщо хлопчик, назвати його Майклом. Дату операції призначили на 27 грудня – поближче до терміну. Виявилося, що зазвичай і призначають десь за тиждень до терміну. «А як малюк захоче з’явитися на Різдво – зберемося на Різдво», – сказав усміхнений Майкл.
Грудень був на диво, як для Айови, теплим і майже безсніжним. Так що я бадьоро ходила до поліклініки пішки майже до призначеної дати. Уже в другій половині грудня, коли почалися канікули, мене став возити Рома.
На канікулах ми з Ромою й Марічкою дуже багато грали в настільні ігри, добираючи наші останні години утрьох. Щоправда, у перші дні після повернення з лікарні мало що змінилося: Юля чемненько спала в ліжечку, а ми й далі грали… Після того стільки часу на ігри вже не було, так що ми й досі з деяким сумом згадуємо ті пам’ятні канікули…
Від перебування в лікарні у мене лишилися найкращі спогади. Біля мене всі бігали, як біля королеви. А ми з крихітною Юлею тоді були ще й самі на все відділення, то й із сусідніх збігалися, щоб подивитися на «маленького гарбузика». J
Суперзручне ліжко, в якого кнопкою можна регулювати висоту чи опускати й піднімати спинку, – дуже зручно для людини після операції, для якої найважче – процес сідання-вставання. Іншою кнопкою будь-якої миті можна викликати медсестру, яка з радістю виконає твою забаганку – принесе води чи нічну перекуску, забере чи привезе малюка.
Як на мене, це дуже важливо – мати можливість відпочити після операції (чи після природних пологів), але в той же час знати, що тобі привезуть малюка одразу, щойно він подасть сигнал, що голодний. А як маєш сили і бажання – то нехай весь час лишається біля тебе, забиратимуть тільки на огляди-тестування.
У палаті свій душ-туалет, є телефон, телевізор. Хочеш – дивися якісь шоу, хочеш – навчальні відео про догляд за дитиною, грудне вигодовування тощо. Набравши номер кухні, можна замовити собі в палату сніданок, обід чи вечерю. Обираєш пунктики в меню і компонуєш, як собі хочеш і скільки хочеш, без жодних обмежень. Якщо до тебе приходять гості – їм також можна замовити їжу. Правда, не безкоштовно, а за $5 чи $3 – дитячу порцію.
Але ж це вже не про вагітність… Цей допис вийшов коротшим за перший, та я згадала, що протягом другої вагітності вела записи, а потім викладала їх тут, у блозі. Кому цікаво, можна почитати отут.
Це посилання на першу частину. А всього їх вісімнадцять! Ото вже детально писала людина. J

Далі буде…

пʼятниця, 9 березня 2018 р.

Мої три вагітності. Перша

Взагалі-то, ці дописи мали написатися ще до народження малятка. Та якщо поздавати вичитані тексти я встигла, то здійснити цей намір забракло часу. А може, просто хотілося відпочити напередодні великої події…
Немає двох однакових вагітностей, як немає двох однакових людей чи сніжинок. J Кожна особлива, унікальна, і, якщо не стається катастрофи, в кінці відбувається диво народження…
Перша
Певне, найекстремальніша. Про те, що в мені поселилася маленька людинка, я дізналася в гуртожитку. Другий курс магістерки, я працюю літредактором у жіночому журналі і маю хорошу сусідку по кімнаті. Єдиний її недолік – вона щоранку встає в шостій (а я могла б спати до восьмої), миє голову, а потім у кімнаті сушить волосся. Феном. І за це хочеться прибити її отим триклятим феном (вибач, Іваночко, але були такі думки J).
Гуртожиток для вагітної – це, звичайно, ще та радість. Уранці всі встають, намагаються пробитися до ванни й туалету, і нікому й невтямки, що тобі потрібніше, бо ранкова нудота з тобою рівнісінько увесь перший триместр. І хоч у нашому блоці й не було надто людно, і не всі вставали в один і той самий час, бо комусь на пари, а комусь – на роботу, та все ж це було не надто приємно. Але ще гірше було, коли нудило в дорозі, а дорога з Троєщини на Поділ – це, на секундочку, не п’ять хвилин, на славному Московському мосту (як там він зараз називається?) ні вийти – бо хто ж тебе потім там підбере, ні всидіти… Еееех…
А потім ми переїхали на квартиру на Солом’янці. Та спочатку треба було стати на облік. У Троєщинській поліклініці, бо ж саме там тимчасово прописані. А потім – уже в поліклініці на Солом’янці, заповнивши купу папірців, відвідавши купу начальницьких кабінетів (бо прописані в іншому місці). В результаті, сходити туди буквально один чи два рази (виявилося, що в них не працює лабораторія, і тому аналізи треба здавати в іншій поліклініці або приватній клініці) і перевестися в жіночу консультацію в Черкасах.
Реферати писалися, статті редагувалися, але було зрозуміло, що якщо дві справи ще можна потягнути, то три – то вже занадто. Від чогось треба відмовлятися. Ясно, хто в пріоритеті. А далі що? Брати академку чи кидати роботу, хоч попрацювала буквально якихось півроку? Але написати диплом, при цьому працюючи й поїдаючи відрами морозиво, не видавалося можливим.
Майже щодня, вертаючись з редакції, я заходила у крамницю «М’ясо. Птиця» і купувала собі відерце морозива. Не відро, а відерце, грамів так на 400. І нерідко сама все з’їдала. За один раз. От страшенно хотілося морозива. Я його тоді стільки з’їла, що потім довго не могла навіть дивитися на нього.
Коли вже в Черкасах ходила в жіночу консультацію, обов’язково купувала свіжі пиріжечки й булочки – там був величезний стіл з випічкою з хлібзаводу чи кондитерської фабрики. І нічого, не відклалося. Що то значить, молодий організм і гарний обмін речовин.
Хочеться, щоб було стрункенько, але щось думки почали стрибати…
Роботу я покинула, хоч як це було сумно, та про мене не забули і згодом, коли Марічка трохи підросла, я повернулася. Разом із Марічкою ми писали дипломну про трансформацію образу Юди в сучасній літературі. Тоді ж мені надзвичайно пішов Достоєвський: «Ідіот», «Брати Карамазови», повісті. З великих текстів лишилися, здається, «Гравець» і «Біси», але до них я так і не повернулася. Вже не було того настрою. А після певних подій, певне, вже й не повернуся. Але тоді дуже добре зайшло. Пам’ятаю, коли говорили про дипломну, однокурсниці жартували, що, певне, мудра дитина виросте, раз з мамою такі теми досліджує.
Минуло майже п’ятнадцять років, а я й досі часто згадую ту жіночу консультацію. Зрештою, то не обов’язково мало відбуватися в Черкасах, по всій Україні ставлення до жінок однакове… Хочеться вірити, що зараз щось змінюється, і не лише в приватних клініках. Але щодо державних – не дуже вірю… Особливо часто я згадувала ті відвідини лікарки цього року, коли регулярно ходила до своєї гінекологині. Про неї я обов’язково напишу в іншому дописі, бо вона того варта, а зараз – про людей із минулого.
Не секрет, що до гінеколога ніхто не любить ходити. Але, забігаючи наперед, зауважу, що в Америці ці походи аж ніяк не такі стресові. Ти відчуваєш підтримку й солідарність, а не приниження. Мало того, що тебе розпинають на кріслі, ще й додають коментарі типу «Ну чого ти кривишся? Я ж скраєчку. Чи ти кривишся і коли чоловік заходить?» Такі фрази не стираються навіть після того, як в іншій країні ти чуєш зовсім інше: «Так, я знаю. Також дуже не люблю цю процедуру. Потерпи ще трішечки. Я майже закінчила. Все. Молодчина!» Ні, не стираються, навпаки, згадуються знову й знову.
Так само, стаючи на ваги на початку будь-якого візиту до американського лікаря, я згадую, як важилася протягом першої вагітності. Акушерка, груба і нахабна жінка, яка постійно втридорога намагалася втюхати якісь диво-мазі, яких нібито ніде в місті не можна купити, казала мені: «Ти шо – досі не зважилася? Для цього інститутів кінчати не треба». От тяжко їй було посовати ті гирьки, хоча то її робота, і я аж ніяк не мала важитися сама. Американські медсестри сто разів тобі подякують, що ти стала на ваги, і не згадуватимуть ні про які «інститути».
Так, я досі згадую ту фразу і мені досі хочеться плакати від неї. Вагітну жінку так легко образити… Хоча подібні фрази ображають будь-кого.
Мушу все ж зауважити, що не всі лікарі були такими грубими. На денному стаціонарі працювала дивовижна лікарка, до якої всі хотіли потрапити, і все питали, коли вона повернеться на дільницю. Бо то було її покликання і до своїх пацієнток вона була дуже доброю і відкритою.
Ще перша вагітність мені запам’яталася кількома днями в лікарні «на збереженні». У кімнаті нас було кілька мам-бегемотиків, які переходжували. Ми і по сходах ходили, і кола довкола лікарні намотували, а воно якось не дуже допомагало.
На ліжку навпроти була Таня. Вона дуже поспішала. Просила лікарів простимулювати пологи, бо хотіла повернутися додому до 1 вересня. Дитина йде у перший клас – вона не може таке пропустити. На перше вересня її відпустили додому, і вона все одно народила першою серед нас.
Поруч стояло Людине ліжко. У Люди була товста руса коса до пояса, їй було тридцять, це була перша довгоочікувана вагітність. Вона була страшенно розгублена і не впевнена, що буде хорошою мамою. Зрештою їй зробили кесарів.
Ми започаткували традицію – та, хто першою сяде на ліжко рожениці, піде наступною. Я всілася на Людине ліжко і теж скінчила кесаревим. (Не думаю, що це пов’язано. J )
Біля вікна лежала Лєна. Тоді вона здавалася мені значно старшою. Зараз я розумію, що їй було десь стільки, як мені зараз. Лєна здавалася дуже мудрою жінкою – напевне, на фоні нас, жовторотиків. У неї ледь не розпався шлюб. А потім вона завагітніла, і все ніби змінилося. Та вона не була впевнена, що можна склеїти те, що вже розвалювалося, тому майже весь час ходила сумна. А вдома на неї чекали чоловік і донька-підліток.
Та найколоритнішою була вісімнадцятирічна Оксана, яка приїхала з якогось райцентру. (Так, це важлива деталь. ;) ) Вона без упину балакала, все одно, на яку тему. Завжди перебувала в чудовому настрої і знаходила приводи для веселощів. Сердилася тільки на свого чоловіка, бо він… страшенно її ревнував! Так, ревнував жінку з велетенським пузом до кожного побаченого чоловіка, а до лікарів як ревнував! Не уявляю, що твориться в головах таких ото чоловіків? J
Оксана, як і я, багато читала. Тільки якщо в мене на тумбочці були «Брати Карамазови», то в неї – ціла купа журналів типу «Отдохни», «Лиза», «Теленеделя» тощо. І коли вони жваво обговорювали Сашу Бєлого, я не знала, про кого йдеться. А коли Оксана запитала, що я читаю, і я відповіла, що Достоєвського, вона попросила розповісти, про що книжка. Вислухавши, зробила висновок: «А, це, типу, детектив». Ну, мабуть, можна й так на це подивитися…
А ще Оксана була дуже забобонна. Моя бабуся казала, що в неділю не можна мити голову, бо гріх. У Оксани ж таких «прикмет» був цілий букет: у понеділок не можна, бо люди нападатимуться; у середу не можна, бо волосся сіктиметься; у п’ятницю не можна, бо чоловік буде п’яниця. Коли можна? Лишаються вівторок, четвер і субота. Але в четвер теж не можна, бо взагалі не можна митися й міняти спіднє. Чому? Певне, ми всі були настільки шоковані, що навіть не спитали Оксану.
Оксана вважала, що я вчуся на вчительку укрмови, бо дуже вже правильно говорю. Вона ж балакала живою черкаською говіркою.
Ще з яскравих і неприємних спогадів тієї першої вагітності – коли вже перед кесаревим голили станочком по сухому. Це страшенно боляче. До сліз. А від того, що медсестра голить мовчки, з відстороненим виразом обличчя, можливо, навіть трохи сердитим: ну чого кривишся? а хто тобі казав, що буде легко? – ще більше хотілося плакати. А коли подерту шкіру щедро залили йодом, сльози вже самі котилися…
Тут також голили по сухому, бо ж шкіру перед тим продезінфікували, не може бути ніяких допоміжних гелів. Але дуже обережно, делікатно, з розумінням того, що це болить. При тому знову і знову вибачаючись і прохаючи ще трішки потерпіти. Коли тебе розуміють, коли тобі співчувають, можна і потерпіти…
Можна, звісно, ще згадати, як на другу ніч після пологів, коли я опинилася у двомісній палаті (бо розбила термометр, так би ще одну ніч ночувала сама), верещав сусідчин хлопчик. Дитина надривалася, але жодна медсестра (а їхні двері – поруч із нашою палатою) так і не зазирнула. Або згадати чудові ліжка з пружинними сітками, які прогиналися ледь не до підлоги. Жінкам після пологів, для яких сісти чи встати – це надзавдання, звичайно, тільки такі й треба. Такі витончені тортури…
Але це ж уже не про вагітність… А взагалі, ця перша була найактивніша для мене. Два переїзди – на Солом’янку, а потім – у Черкаси, поїздки автобусами й поїздами (де ніхто не готовий поступитися вагітній першою поличкою), чого тільки не було. Полежавши трохи з мамами-слониками і зрозумівши, що це аж ніяк не прискорює процес, я стала ходити на ніч додому. Пішки. Хоч то й не надто близько. Аж до самого дня Х.

Далі буде…

четвер, 12 жовтня 2017 р.

Дід Гриша

Дід Гриша
Час від часу дід навідується до мене уві сні. Не дуже часто, але раз на рік – обов’язково. І сни ті запам’ятовуються, якісь вони дуже реалістичні. Минулого разу він вчив мене плести разом із павуком павутину. І вона виходила такою міцною-преміцною. А цього разу я сиділа між ним і бабусею і просила маму, щоб вона нас сфотографувала. Він був здоровий і бадьорий, та й бабуся явно молодша, ніж зараз. Фото чомусь не вийшло, і я дуже засмутилася, бо не маю світлини, де ми втрьох із бабусею й дідусем. Вони взагалі рідко сиділи одночасно. Хіба що за обіднім столом чи під час якогось сімейного застілля. Застілля відбувалися нечасто, та й їли вони здебільшого у різний час, бо ж корова/свині/кури, а потім – кози/свині/кури… То город, то нажати свиням щириці, то потовкти курям картоплі, то запарити щирицю, то подоїти кіз – і так по колу. А дід же ще й пасічником був. І за колгоспною пасікою доглядав, і свою мав.
Сідав перепочити він, тільки коли курив. Хтозна, може, тому й смалив, щоб хоч трішки перепочити. А потім звик. Курив він дешеві цигарки без фільтра, в особливо тяжкі часи сам вирощував буркун і крутив самокрутки. Блок цигарок для нього був найкращим подарунком, як для дитини – цукерки. І хоч діти розуміли, що то шкодить здоровю, та що поробиш із курцем? А як радісно блищали його очі, коли він бачив такий бажаний подарунок!
Дід був трохи грубуватим у спілкуванні, але дуже добрим. Його можна було розчулити простими обіймами, бо він не дуже до них звик. Він міг насварити мене, що я тягаюся з котами, але навіть малою я розуміла, що так він виражає свою турботу, щоб, бува, не підчепила глистів чи лишаю.
А от із бабусею вони постійно сварилися. Тепер мені здається, що вона занадто багато від нього вимагала. Хоч скільки він всього робив, їй все було мало. То вже потім вона казала, що з ним їй жилося, як королеві. А як би він втішився, якби вона сказала це йому в очі…
Коли він сидів і курив, часом розповідав про свої морські мандри – до того, як одружитися з бабусею, він обплавав чи не півсвіту. Та малою я мало що з того розуміла. Дід був розумним і ерудованим чоловіком, та це я усвідомила згодом. Коли підросла моя двоюрідна сестричка, вони з ним мали цікаву суперечку. Вона стверджувала, що банани ростуть на пальмах, бо ж саме так їх чомусь малюють у дитячих книжках, дід же наполягав, що банани – це трава.
Дід Гриша був моїм єдиним дідом, хоча й нерідним. Іншого, маминого батька, я бачила лише раз – у світлій сорочці й солом’яному брилі. На той час він давно розійшовся з бабусею і мав іншу родину. Татового рідного батька я ніколи не бачила, та й не шкодую про це, бо дід Гриша і для тата, і для мене був більш ніж рідним. Іноді мені навіть звалося, що мене він любить більше, ніж рідних онуків. Та, мабуть, таки здавалося, просто я була найстаршою. І коли була дитиною, він був іще повний сил і здоров’я. Ми з ним ходили рибалити. Або їздили велосипедом. Я – на багажнику. Якщо ходили пішки, часом брали з собою козу, щоб вона паслася.
От зараз я не впевнена, що мені б вистачило терпіння сидіти й чекати, поки почне клювати. А з дідом подобалося. Це був ніби наш таємний ритуал. Хоча нашим уловом була сама дрібнота – бубирі й карлючки. Дідусь казав, що раніше в річці й карасики водилися, й окунці… Якщо улов був зовсім скромний – віддавали його кішці, якщо чималий – бабуся варила юшку чи смажила. Маленька добре засмажена рибка – ммм, смакота! Її можна їсти разом із кісточками, бо обсмажені вони стають хрумкими. Хоча тато смажить рибу краще за бабусю…
А ще в нас із дідусем була домовленість – спочатку він проціджував молоко мені в чашку, а потім вже – у банку. А та тепла свіжа пінка… Свіже молоко та зі свіжим медом… Як мені цього іноді бракує…
Найбільше я любила квітковий мед, хоча дідусь не щороку його викачував, бо якщо весна була дощова, бджоли не встигали його наносити. Ще смачний – акацієвий і липовий, хоча акацієвий окремо також не завжди був, залежно від року, бувало, що качали все разом. А от гречаний, який вважається найкориснішим, мені байдужий. Не люблю його різкий смак.
Коли дід качав мед – на веранді стояли величезні бідони, підставки з рамками… І літав дивовижний запах. Ну і бджоли часом теж. J Він рідко коли вдягав пасічницьке вбрання – комбінезон і капелюха з сіточкою. Розповідав, що спочатку дуже боявся укусів, страшенно спухав і ледь не помирав, а потім на нього перестала діяти бджолина отрута, і він лазив по вуликах, як у себе вдома.
Саме від дідуся я дізналася, що справжній мед не цукрується, лише гречаний. Якщо ж зацукрувався – значить, пасічник підгодовував бджіл солодкою водою. Сам дід робив таке лише в дощові роки – якось же бджолам треба жити, але тоді й меду не качав.
Дід помер майже двадцять років тому. Восени. Я добре пам’ятаю, бо ще не було холодно. Я пропустила семінар із літератури українського бароко, значить, це був другий курс чи, може, третій?
Поминали діда, сидячи за довгими дерев’яними столами на вулиці. Стільки добрих слів, стільки історій про те, як і кому допоміг дід Гриша… Він довго лежав, його поїдав рак легенів, кінець був передбачуваний та не зменшив болю.
По подвір’ї бігав маленький двоюрідний братик. Десь він знайшов яйце і прибіг ним хвалитися. Тоді тато сказав: «Життя і смерть завжди ходять поруч». Якось так мені запали ті слова…

…уві сні мені було дуже прикро, що не вдалося зробити фотографію з бабусею і дідусем. Мама каже, коли сниться померлий, ніби нагадує про себе, і треба поставити свічку чи роздати цукерки. А я вирішила написати, бо якось так затопили спогади і не віриться, що минуло вже двадцять років… Треба буде попросити в батьків фотографію діда...

середа, 31 травня 2017 р.

Що читають черкаські підлітки

Про перші дві зустрічі з читачами в Черкасах можна прочитати ось тут. А сьогодні я напишу про третю. 
Поновивши сили за обідом і поговоривши про дітей, книжки, школу в цілому і шкільні програми з літератури зокрема, ми з Людмилою вирушили до Обласної бібліотеки для дітей.
Я просила хоча б одну зустріч із молодшими підлітками, щоб із ними можна було поговорити про «З любов’ю, Обрі» Сюзанн Лафлер і збірник оповідань «Чат для дівчат». Точніше, мені хотілося поговорити з ними про те, що в художніх текстах часто ми можемо знайти відповіді на якісь свої непрості питання, підказки, якими можна скористатися в реальному житті. Бо ж тексти для молодших підлітків уже не лише розважальні, а й проблемні. Хотілося почути, про що їм хочеться читати книжки.
Скажу чесно, було трохи лячно, бо ж підлітки не такі відкриті й відверті, як менші школярики. Але якщо я пишу й перекладаю для них, маю знати свою аудиторію. Та й я добре знаю, що оті їжачки лише здаються колючими, а насправді – ніжні й добрі.

На зустріч мало прийти два класи. Один трохи запізнювався, і поки ми чекали, попросили шестикласників відповісти на два питання:
1.  Улюблена книжка
2.  Про що хотіли б прочитати книжку?
Так, друге питання надто загальне. Я собі думала, що діти напишуть проблеми, які хочуть бачити в художніх текстах (принаймні я хотіла таких відповідей-якірців J), натомість шестикласники по-своєму зрозуміли завдання. От що вони написали. Назви не переінакшую, пишу, як у мене записано. J
1.  Гаррі Поттер, всі частини – 5
«Пригоди в лісовій школі» - 2
Моя улюблена книжка «Дивовижні пригоди в лісовій школі», коли я її прочитала, то зрозуміла, що дружба повинна бути в кожного.
«Чарлі і шоколадна фабрика» - 2
Мені подобається письменник Роальд Дал і його книжки «Чарлі і шоколадна фабрика», «Матильда» і ще багато книжок.
«Ракета на чотирьох лапах»
«Пеппі Довгапанчоха» - 2
Н. Соболев «Путь к успеху» (довелося погуглити, шо воно за книжка така J Повна назва: «YouTube. Путь к успеху. Как получать фуры лайков и тонны денег». От що цікавить сучасних підлітків – як запустити успішний youtube канал…)
«Сутінки»
«Країна Оз»
«Ніна» (серія книжок Муні Вітчер) – 2
«Таємне товариство боягузів»
«Тореадори з Васюківки»
Стівен Кінг «Мертва зона»
«Аліса в країні чудес»
Одна відповідь була дуже поширена (і з лестощами, так J):
«Чат для дівчат», «Чарлі і шоколадна фабрика», «Поліанна», «Джуді Муді», «Гаррі Поттер», «Лізка Мармизко», народні казки.
Гаррі, безумовно, лідер, але і Пеппі тут, і навіть король жахів, Стівен наш шановний Кінг.
На моє надто загальне друге питання і відповіді здебільшого загальні, але є й цікавенькі.
·        Я б хотіла прочитати книгу «Кіра та таємниці бублика», хотіла б дізнатися таємниці бублика.
·        Та я б хотіла почитати книжку «Чат для дівчат».
·        Хочеться читати про фантастику.
·        Хочеться прочитати про пригоди у звичайному житті.
·        Я б хотіла прочитати про Ніну.
·        Хочеться прочитати чат для дівчат
·        Пригоди, фентезі (відповідь на обидва питання ггг)
·        Пригоди, Бойовики, фентезі (так само на обидва питання J)
·        Про апокаліпсис зомбі
·        Про щось фантастичне
·        Хтілось прочитати дитячий детектив
·        Про пригоди в космосі
·        Про пригоди друзів
·        Я б хотіла прочитати книжку, яку бракує кожній дитині, яка буде повчальна.
·        Я б хотіла читати книгу про фантазію, приключенія.
·        Я люблю книги про пригоди.
·        Бажаю прочитати твір, який переверне життя. Коли все дуже погано, як все виправити. А також про велику дружбу.
·        Хотіла б читати про життєві проблеми, фантастику, любов. (Поціновувачка Кінга)
·        Я б хотіла почитати про пригоди.


Отакі смаки й побажання молодших підлітків. Розповіла їм трохи про Обрі і про «Чат», а потім мене засипали питаннями про американську школу. Дивувалися, що американські школярі не носять додому підручників і виконують домашні завдання на ноутбуках, і що дозволена довжина спідниць чи шортів вимірюється опущеною вздовж тіла рукою. Було кілька дуже активних і допитливих підлітків, декілька спочатку сиділи знуджено-сонно. Але й ті розворушилися, коли я розповідала про те, як ми пробували всиновити кота і чому нам відмовили. Коли побачила інтерес в очах дівчинки, що сиділа в першому ряду і на обличчі якої спочатку читалося «шо я тут роблю?», вирішила, що впоралася. Насичений і цікавущий день.

 З радістю повторила б. Тільки, певне, не три зустрічі за один день… J

вівторок, 30 травня 2017 р.

Лізка Мармизко і Джуді Муді в Черкасах


Український тиждень пролетів шалено швидко, але наповнив мене позитивом на довгі тижні й місяці. Купа вражень, яскравих емоцій і усміхнених облич. Поки враження ще досить свіжі, хочу записати й поділитися ними. Напевне, цей допис буде довгим. І, сподіваюся, поки допишу його, мені перешлють кілька жмутків фоток. Бо ж хоч скільки пиши про радісні усмішки, а краще їх бачити.
За середу, 17 травня, ми з Людмилою Фіть, чарівною очільницею «Книжкового Маестро», провели три зустрічі з читачами. Перша, мабуть, була найскладнішою, бо в музичному залі черкаської спеціалізованої школи №31 зібрали аж три четвертих класи, тобто більше шістдесяти дітей. Важко втримати увагу такої кількості галасливих школярів. Коли розповідала про це своїй хрещениці, також четвертокласниці, вона сказала, що не уявляє, якби їх отак три класи зібрали разом. J

Та все ж ми подивилися веселий буктрейлер до «Лізки Мармизко», який зробила Софія Ясіновська. Мультик - це завжди мультик, навіть якщо він триває лише хвилину. :) 
Трохи почитали про хом’ячиху Муху, а потім взялися розв’язувати завдання-кросворди до «Лізки Мармизко» і «Джуді Муді». Поки одні розв’язували, інші розпитували мене, чи є в Америці якісь смаколики, і які – мої улюблені; чи можна буде подивитися й купити книжки.
-      - Я вже прочитала всі книжки, які є в мене вдома, – жалілася одна дівчинка. – А мої батьки – лікарі. Вони пізно приходять додому, і тому ми рідко ходимо до книгарні.
Черкаські книгарні – то окреме питання. Дуже болюче для спраглих української книжки читачів. Не всі купують книжки онлайн, на сайтах видавництв, а в тих кількох книгарнях, що є в Черкасах, вибір дуже специфічний – таке враження, що зазирнула у минуле. L Та все ж не буду зараз про сумне. Хоча дуже хотілося б «Книгарню Є» і ще хоча б одненьку камерну книгарню-кав’ярню…
Багато хто купив книжки зараніше, комусь чогось забракло (четвертої частини про Джуді Муді чи «Щоденника настрою»). Книжкова фея Людмила Фіть пообіцяла дівчаткам, яким не вистачило «Лізки», що привезе з автографом з Книжкового Арсеналу. І їм, певне, пощастило найбільше, бо отримали автографи і авторки, й ілюстраторки.

Книжки купували, підписували, робили селфі, а в кінці діти презентували мені коробочку рафаелок – солодке ж активізує роботу мозку. ;) Щоб краще писалися нові книжки.
На другу зустріч, у Бібліотеці-філії №2 для дітей Черкаської ЦБС, ми трохи запізнилися, бо довелося їхати через усе місто. Ця зустріч була, певне, найемоційнішою. Третьокласники підготувалися: не тільки прочитали книжки, а й написали коротенькі відгуки, намалювали Джуді Муді.



А ще - змайстрували мені подарунок – плакат із визначними місцями Черкас. На ньому навіть є фото цього допитливого й непосидючого «3-А» класу.
І поки я підписувала книжки, третьокласники писали мені побажання на звороті цього диво-плакату.

Усе було настільки на емоціях – моїх і дитячих – що я мало пам’ятаю, що відбувалося насправді. Я почитала уривок про Цинамона, ну бо дуже люблю ці хом’ячачі пригоди, поговорили про домашніх улюбленців – котів-хом’яків-кролів-слимаків, порозв’язували кросворди – англійською чомусь не хотіли брати, хоча вони нескладні, лише один хлопчик радісно впорався і попросив іще. 

А потім ми обіймалися, фотографувалися і підписували книжки.

Діти запрошували приходити ще. Бібліотекарі також. Але мушу сказати хоча б кілька слів про дивовижну вчительку – Марину Лисохмару. Людей, залюблених у свою справу, одразу видно. І помітно результат – діти відкриті, допитливі й цікаві. Вона каже, що вони вбирають усе, як губки. І це правда. Тому дуже важливо, що саме вони вбирають. Ці діти читають, бо вчителька знайомить їх із сучасними текстами – і українських авторів, і зарубіжних. До них уже приїздив Сашко Дерманський. Вони допитувалися, чи буде продовження «Лізки Мармизко» і коли нарешті вийде п’ята Джуді Муді. (Через місяць, друзі! Почекайте ще трішки!)
А ще ці діти, на відміну від їхніх батьків, не бояться «проблемних» книжок. Вони читають «З любов’ю, Обрі» Сюзанн Лафлер і щиро переживають героїні.


Сподіваюся, ми ще зустрінемося!

Дякую за фото Людмилі Фіть, Марині Лисохмарі й Олені Гудзь.

Далі буде...

середа, 7 грудня 2016 р.

Дошкільна освіта у США



У квітні я писала про домашні завдання в американський школі та молодшушколу, і ті дописи прочитала рекордна для мого блогу кількість читачів, бо саме тоді тривав процес розвантаження навчальної програми молодшої школи в Україні, і питань було більше, ніж відповідей.
Цього разу я хочу написати про дошкільну освіту, бо тепер можу сказати, що добре з нею знайома і мені подобається, як вона працює. Для початку – загальні речі. Від 0 і до 5 років – це зовсім не безкоштовно (от це якраз мені не подобається). Діти, яким на 4 вересня виповнилося 5, ідуть у Kindergarten – підготовчий клас при школі. У більшості штатів відвідування Kindergarten, або просто К, обов’язкове. А що це вже частина школи, то навчання у К безкоштовне.
Оскільки декретна відпустка в американок зовсім коротка (12 тижнів, які можна розподілити на період до і після пологів), то в яслі часто здають зовсім крихіток. Окрім Infant room (0-12 місяців), є ще Toddlersroom (1-2 роки), група трирічок і Pre-K, тобто чотирирічки, які наступного року підуть у К. Я впевнена, що тодлерів також потроху чомусь навчають, щось вони малюють і клеять, та все ж активніше навчання починається в трирічках (хоча вони й самі не здогадуються, що їх вчать 😏 і саме це круто, я вважаю). Саме з них ми й почнемо. Точніше, саме з трирічок і почався Юлин досвід соціалізації. І хоча вона ходила в садочок лише тричі на тиждень до 12 години дня (щоб спати вдома), встигла багато чому навчитися.
Уже трирічок потихеньку вчать літер. Вони співають абетку, а також «малюють» літери. Кажу «малюють», бо ж писати крихітні рученята ще не вміють, але провести крайоном всередині великої літери – це їм по силах. Або розмалювати предмети, які починаються з якоїсь літери.

 І в кінці навчального року Юля вже розпізнавала більше половини англійської абетки. Удома ми літер не повторювали, хіба що дитина сама підходила й питала, бо ж удома мама вчить дитину української і хоче, щоб літери не плуталися. 😏
Дуже швидко Юля навчилася також рахувати. Був навіть момент, коли англійською вона рахувала краще, ніж українською. Як? Удома стільки рахуємо, а в садочку вона лише дванадцять годин на тиждень? Але вони щодня рахували дні від початку місяця – отак діти й навчилися.
Дітки і в трирічках, і в Pre-K багато співають. І не лише абеткову пісеньку. 😃 Усі оці відомі nursery songs (Five Little Monkeys, Humpty Dumpty, Hush Little Baby, Itsy Bitsy Spider, Little Bo Peep, The Muffin Man, Old McDonald had a Farm, The wheels on the Bus, Twinkle Twinkle Little Star) чи веселі пісеньки Laurie Berkner дуже легко запам’ятовуються. Причому ненав’язливо, але назавжди. 😀
У нас є підбірка дитячих пісеньок, і спочатку я не заперечувала, коли Юля запускала тільки їх. Ну грає собі музика, нехай грає, тло, яке не заважає. Але простенькі ритми проникають в мозок навіть попри твоє бажання, і потім ти ходиш і співаєш: «B-O-O-T-SBoots!» - чи:
Old McDonald had a Farm
E-I-E-I-O
And on his farm he had a cow
E-I-E-I-O
With a moo moo here
And a moo moo there
Here a moo, there a moo
Everywhere a moo moo
Часто слухаючи й підспівуючи ці пісеньки, думаю про те, що з ними легко починати вчити англійську. І в українських школах було б значно більше користі починати вчити англійську не з прописів, а з пісеньок. Вони легко запам’ятовуються і дають перше уявлення про побудову речень. Принаймні, мені здається, дітям такі уроки полюбилися б. Так що інтернет вам у поміч – слухайте й дивіться (є багато симпатичних мультиків за цими пісеньками).
Певне, буду потроху переміщатися до Pre-K, куди зараз ходить Юля. Це найсвіжіші враження, тож можна багато всього написати. Можливо, буду перескакувати трохи, але хочеться ні про що не забути.
Варто, певне, написати приблизний розклад.
Перед восьмою батьки приводять дітей у групу
Якщо батьки йдуть на роботу раніше, можуть привести раніше, але до часу відкриття групи діти будуть у child care, тож за це треба окремо домовлятися з директоркою садочка і окремо платити. Дітей, які живуть на фермах чи дуже далеко від садочка, може привозити автобус.
Зайшовши до групи і роздягнувшись, малюки витягають з наплічників папки (куди вони складають свої малюнки й поробки, меню на місяць і календар подій на місяць) і зошити (для комунікації між батьками й вихователями: вихователі пришпилюють роздруківки з інформацією щодо майбутніх подій – поїздок, вечірок тощо) і кладуть їх у свої персональні скриньки. Потім – обов’язково! – миють руки і лише тоді приєднуються до ігор.
Коли нарешті всі посходилися, пообіймалися, обмінялися новинами і трохи погралися – перекуска (8.30). Це не сніданок, а власне перекуска. Молоко або сік і пригощання від дітей чи вихователів. За розкладом, кожна дитина 1-2 рази на місяць приносить щось. Це можуть бути сирні палички, йогурт, печиво чи порізані овочі-фрукти. Головна вимога – щоб це було корисно. На день народження чи вечірки можна й «шкідливі» ласощі – наприклад, капкейки чи донатси.
Наступне – групове заняття. Поки голови ще свіжі й не сонні, можна трохи повчитися. Вчаться малюки не за партами, а сидячи на килимку по-турецьки. У кожного своє місце (хтось сидить на песику, хтось – на скрипці; килимок поділений на квадратики з літерами і малюнками на цю літеру). Спочатку вони говорять про погоду. Сонячно/хмарно, вітряно/тихо, дощ/сніг, тепло/прохолодно/холодно. І черговий по погоді виставляє все це на таблиці. Щодня у кожної дитини є якийсь обов’язок, робота. Приносити перекуски, вмикати/вимикати світло, розставляти посуд, розкладати серветки, витирати столи, підмітати, вибирати музику перед сном тощо. Вони дуже поважно до того ставляться і щодня заглядають: а який же обов’язок у мене сьогодні?
На великій дошці вихователька пише фломастером літеру, пояснює, який вона дає звук (так-так, вони таке вчать!), бо ж в англійській то не так очевидно, як в українській. Дітлахи називають слова на цю літеру, а потім ідуть за столики – майструвати книжечку чи вирізати малюнки і клеїти їх: з одного боку предмети, що починаються з названої літери, з іншого – ті, які починаються з інших букв.

Ніби так просто, але це навчання. А бачили б ви, з якою гордістю удома читаються отакі саморобні книжечки, де всі слова починаються на одну літеру. 

Penelope Pig Passes… a pencil, a panda, a penguin, popcorn, and the letter Pp!
Або таке: Omar Octopus Likes...
Українською також можна було б таке зробити:
Поросятко Пенелопа передає посилку, панду, пінгвіна, попкорн і літеру «Пп».
Равлик Руслан розмірковує про ракету, рогатку, ручку, ряст і літеру «Рр».
Звісно, не щодня вони вчать літери. На групових заняттях обговорюють якісь історичні події (наприклад, перед Днем подяки – як перші поселенці дісталися до берегів Америки і як їм допомогли індіанці), природні явища тощо.
Мозок попрацював – має відпочити. Діти розходяться по різних «центрах» – тематичних куточках. Стіл із лего; стіл із кінетичним піском або кукурудзою; мистецький куточок, де можна помалювати чи пописати; «драматичний» куточок із кухнею, перукарнею й ляльками (там, до речі, граються не тільки дівчатка, хлопчики охоче виконують роль татів, правда, не всі 😀); будівельний куточок; «вулиця» з різноманітними автівками, де залюбки гасять пожежі чи ловлять злочинців і дівчатка; бібліотека – з книжками і пазлами. 
Є ще куточок зі змінною експозицією. Спочатку це були природні матеріали – усілякі камінці, листочки, шишки, пір’я. Потім вихователі облаштували там магазин, і діти приносили порожні коробки з-під вівсяних пластівців, макаронів, пластянки з-під йогуртів, пластикові баночки-пляшечки з-під соусів тощо. Головне, щоб не було гострих країв чи якоїсь іншої небезпеки. Вони саме вивчали тоді, яка їжа здорова, а яка - ні. І навіть їздили у місцевий магазин на екскурсію, де їм показували те, що зазвичай покупці не бачать. А потім пригощали молоком і свіжоспеченим печивом.
Невеличкий відступ. Оці поїздки-екскурсії – така неймовірна радість для дітей! У трирічках вони їздили лише на гарбузове поле – вибирати гарбузика перед Геловіном. Ну і послухати, як гарбузи вирощують. Цього року чотирирічки встигли відвідати яблуневі сади (вони дні рахували до цієї поїдки). Побачили, де ростуть яблука (не в магазинах 😁 ), послухали, як доглядають за деревами і що виготовляють з зібраних яблук. Ну і, звісно, погризли червонобокі яблучка.
Потім вони їздили на гарбузове поле. До цього, як і до мандрівки в сади, вони ретельно готувалися – вивчали, як проростає насінинка, які стадії проходить, поки перетвориться на гарбуза. Жували гарбузові коржики (не всім сподобалися, але Юля казала, що було смачно) і привезли з собою по красеню-гарбузику. Поїздка до магазину була вже третьою, і Юля досі її згадує, коли ми їдемо туди щось купувати.
Вертаємося до розпорядку дня. Коли дітлашня розходиться по різних куточках, вони приклеюють там свої фотокартки на липучці – щоб було видно, де скільки дітей. У кожному куточку – певна кількість місць, щоб не стовбичили всі в одному місці. Ледь не забула про найпопулярніший куточок! З айпедами. Туди завжди черга, хоча не завжди він відкритий. (Як на мене, краще би його взагалі не було, бо ж усе одно вдома і мультики, і планшети… Єдиний плюс – усі ігри навчальні. 😜 ) Після ігор по різних центрах група йде на майданчик біля садочка або в парк, він теж недалеко. Але це, звісно, за гарної погоди. За поганої погоди – граються собі далі.
Після прогулянки – сторітайм. Книжки якимось чином дотичні до теми, яку зараз вивчають. Усі знову сидять на килимку.
Далі – ланч. Обідом його не назвеш, бо хто ж обідає в 11.30? Після їжі – час для відпочинку. Дітлахи розкладають свої застелені постіллю мати на підлозі, вмощуються, чергові вмикають музику і вимикають світло. Більшість спить, а деякі вовтузяться і чекають кінця відпочинкових тортур. Вихователі масажують спинки тим, кому важко заснути, але то не всім допомагає. Юля за весь цей час спала двічі чи тричі, хоча вдома все ще спить удень. І я її розумію – спати на підлозі на маті – це зовсім не те саме, що спати вдома на власному ліжку з мамою під боком.😏
Після відпочинку – перекуска і прогулянка (якщо гарна погода). Потім – час для ігор у «центрах». Одна з виховательок тим часом може підзивати по одному до себе і займатися індивідуально. Діти різні, мають різні потреби. З кимось треба довше на чомусь зосередитися, а когось заохотити рухатися далі.
Перед тим, як іти додому, діти кладуть у наплічники папки й зошити, і знову вся група збирається на килимку. Можуть послухати й обговорити якусь книжку, пограти в лото чи якусь іншу спокійну гру. А тим часом приходять батьки і забирають своїх малят. Частина вирушає у групу продовженого дня (сусідня кімната), до них же долучаються школярі молодших класів, яких привозить автобус.
Двічі на місяць до чотирирічок приходить бібліотекарка. Вона не тільки читає книжки, а ще й приносить їх, щоб малята могли взяти з собою. Отак, з раннього дитинства, навчають культурі читанні. До трирічок також приходить бібліотекарка, але їм книжок додому ще не дають. Ну, чотирирічки ж відповідальніші. 😏 Уже практично дорослі, можна сказати.
А раз на тиждень дітлахи отримують цікаве і корисне чтиво – My weekly Reader. Це щотижнева газета, кожен випуск якої присвячений якійсь темі. Як лишатися здоровим у школі? Яким було життя індіанців і перших поселенців 400 років тому? Чим особлива індичка?



Один раз на місяць приходить Nature Lady зі служби охорони природи і розповідає про звірят чи птахів. Юля потім детально все переповідає нам. Про кажанів, білок і оленів.
Ой, багато вийшло буков, трішки картинок. Сподіваюся, вам було цікаво. Це вже майже кінець. 😜
Колись, коли Марічка ходила у старшу групу, вихователька сказала, що їм забороняють вчити дітей читати, бо діти в садочку мають гратися. Але, от парадокс, у першому класі вони вже мусять вміти читати! Ну так, інакше для чого була б уся ця дошкільна підготовка?
Про що це я? А про те, що можна вчити ніби і не навчаючи, а граючись. Не засаджувати дітей за нуднющі прописи, а запропонувати вирізати чи намалювати предмети на якусь літеру. Чи обвести якусь літеру, вирізнити серед інших. І отак, ненав’язливо, зацікавити навчанням, а не відбити охоту.
Юля недавно витягла альбом із завданнями «Kindergarten. Big Book оf Learning Fun!». Купили колись, щось вона там навіть розмальовувала, а потім відклала. Тепер же критичним оком глянула на свою «творчість» і вмостилася виконувати завдання (сама!) – вставити пропущені літери. Літери групками по три, одна з них пропущена. Юля наспівувала собі абетку, щоб пригадати порядок, і вписувала пропущене.
Зараз вона розпізнає майже всі англійські літери (це зі звіту виховательки), плутається в тих, які виглядають так само, як і українські. І нічого. Розбереться. Я просто дивуюся, що це в 4 роки і тільки завдяки садочку. Тому що вдома завдання інше – навчитися читати й писати українською. І в цьому ми також просуваємося.
Маріччине знайомство з американською школою почалося з Kindergarten. І на кінець навчального року всі в групі потроху читали. Хтось краще, хтось гірше, але вміли всі. І я знову нагадаю, що навчання відбувається через гру, ненав’язливо й цікаво.
От згадала вище про звіт виховательки, то, певне, ще про це скажу. Двічі на рік (восени й навесні) вихователі (а потім, у школі, класні керівники) мають зустрічі з батьками. Не батьківські збори, а зустрічі з батьками (по 15 хвилин на батьків однієї дитини). Батькам показують результати тестів (у школі) або інші папери, які демонструють розвиток дитини. У садочку, наприклад, це чоловічки, намальовані у кінці серпня й середині жовтня. І ти бачиш, що у дівчинки вже є пальці на руках, а не просто патички, є вії, платтячко. Був там навіть і тест – на розпізнавання літер, цифр, геометричних фігур.
На цьому, певне, зупинюся, бо й так уже безрозмірний допис… Дякую, що дочитали! 😍
Але маю ще одну цікаву тему, яка стосується садочка й школи, і сподіваюся, що найближчим часом візьмуся й до неї.