Веселе свято Halloween

Цього року ми вдруге святкували Хелловін, це таки справді дуже веселе свято! Минулого року минуло замало часу після нашого приїзду, щоб ми змогли його зрозуміти і належно оцінити, цього ж року пройшли крізь усі етапи підготовки свята.
У школі до свята почали готуватися десь за місяць. Діти майстрували привидів, павучків, розмальовували гарбузики. Частину з них розвішали на стінах і стелі класу, частину забрали додому. Так на поштовій скриньці з’явився привид-флюгер, який махав своїми целофановими лапками, показуючи, куди вітер дме, а на стіні у вітальні став плести павутинку веселий різнокольоровий павучок.
У п’ятницю перед Хелловіном діти не вчилися, а виключно розважалися. Повбиралися у костюми і брали участь у різноманітних іграх і змаганнях. Марічка була панковою кицькою, у класі були також принцеси і лицарі, відьмочки і супергерої, а також різні тварини і комашки. Після ланчу дітлашня мала невеличку вечірку, де їли піцу та інші смаколики, деякі батьки роздавали пакетики з солодощами і хелловінівськими дрібничками. Коли кажу про дрібнички, маю на увазі маленькі м’ячики-очі, перстеники з павучками чи черепами тощо. Цукерки також не всі прості. Є, наприклад, ціла серія до Хелловіну – називається «частини тіла». Марічці з цієї серії попалося око, два закривавлені пальці і невелике червоне серце. Усі цукерки – жувальні. І хоча Марічку уже не страхала павутина на будинках чи скелети на подвір’ях, їсти жувальні пальці вона відмовилася. І я її розумію.
Хелловін у школі – то була лише розминка, початок святкування. Того ж дня я також побувала на Halloween party, святкувала разом з іншими студентами мовної школи. У нас, звісно, було більше страшків, ніж на шкільному святі. Але були й ангели, і зайчики, й кицьки. Ми вирізали гарбузи, смажили на вогні сосиски для хотдогів і зефір, а потім вибирали найкращий костюм. Переміг хлопець у жіночому вбранні. Вважаю, заслужено, бо здійснив кілька подвигів одразу. По-перше, він був у панчохах і туфлях на досить високих каблуках, і при цьому ні разу не впав! По-друге, було дуже холодно, а він був у декольтованому платті (хоча хтозна, чи це подвиг, бо ж так застудитися – раз плюнути). Правда, було і одне недопрацювання, про яке, очевидно, йому повідомили після численних фотосесій із зайчиками-котиками-ангелами: бідака не поголив під пахвами, і другу частину вечірки намагався не піднімати рук. А що він думав? Бути жінкою – не так просто! Від студентів не відставали і викладачі: були помічені граф Дракула, чорна відьма, Пеппі Довга Панчоха і Темний Лицар.
Їжа не вирізнялася різноманітністю: чіпси, горішки, зефір, цукерки у вигляді гарбузиків і зміючок і уже згадувані мною хотдоги. Хоча, зрештою, ми ж зібралися не для того, аби поїсти… Усе було добре, от тільки погода трішки підвела. Ще поки було сонце, усе було добре, а як тільки воно сховалося, замерзли не тільки «герої» з оголеними плечима, а й решта ряджених.
П’ятниця – то була для Марічки і для мене розминка, бо у суботу ввечері доця, Рома та я вирушили на вечірку до Маріччиної однокласниці Сідні. Марічка дуже тішилася, отримавши запрошення від своєї подружки, і чекала на цю подію більше тижня. А у суботу з самісінького ранку записувала, скільки ще лишилося годин. Ми з Ромою збиралися тільки провести Марічку, але мама Сідні запропонувала нам лишитися, тож ми з радістю погодилися, бо одразу зрозуміли, що тут має відбутися щось цікаве. Як зрозуміли? Проминути будинок Сідні було неможливо – стільки декорацій в одному місці я ще ніколи не бачила! Хоча чимало американців дуже щедро прикрашають свої обійстя перед святами. Справа від доріжки, яка веде до будинку, стояла велетенська надувна карета, запряжена трьома чорними кіньми. Керував каретою вершник без голови – голову-гарбуз він тримав під пахвою. А в самій кареті була труна, з якої то піднімався, то лягав назад граф Дракула. Поруч з каретою сиділа відьма. Я б не назвала її дуже страшною, а коли менша сестричка Сідні попросила мене натиснути на кнопку-бородавку на відьминому носі, виявилося, що вона дуже смішна: відьма заблимала зеленими очиськами і стала співати пісеньку, смішно клацаючи нижньою щелепою. Трохи вище від карети, на кущі, розмістився велетенський надувний гарбуз, з якого вилітало трійко привидів.

Це я розповіла тільки про декорації по один бік від доріжки. По інший бік усе набагато скромніше – стилізоване кладовище з надгробками.
Минулого року, пам’ятаю, напередодні Хелловіна мене дуже вразили подібні декорації. Бо ж хіба надгробки – то прикраса? Але це може виглядати дико і дивно для нас. Американці ж змалечку звикли до усіляких скелетонів як ознак цього свята, тому й сприймають усе з гумором. Зрештою, про це ще буде далі.
Окрім наведених вище прикрас, були ще гірлянди – і прості, і у вигляді рук. Вікно веранди – густо заплетене павутиною, на якій сидять два велетенських павука.

З багажника машини також стирчить рука… Що на нас чекає всередині!?
Ой-ой-ой! Стільки скелетів в одному місці! І відьмочок, і павучків… У куточку у тазику стоять… ноги! Точніше, то старі джинси, напхані, мабуть, усіляким непотребом, але стоять! У їдальні на столі серед гамбургерів, хотдогів, курячих крилець, спагеті, чіпсів, яблук, різних соусів лежить на плетеному підносі череп, який реагує на рух. Хтось підходить до столу, а він починає верещати… Посеред столу – надгробок із руками, які періодично шкребуться. На іншому кінці столу – ще якась черепушка – здається, мовчазна. Під столом – ще одна відірвана рука. На поличках – різноманітні варіації гарбузиків – коробочки, скляночки, підсвічники. Звісно, серветки і одноразовий посуд також у дусі свята. Та першу премію серед елементів внутрішнього декору я б віддала скелету, який сидів на електричному стільці. Збоку – кнопочка. Натискаєш – скелет тіпається і верещить. Спочатку здається, що ідея дуже недоречна. Та дивлячись на малого дворічного Міккі Мауса, який майже не відходив від іграшки, розумієш, чому американцям не здаються страшними усі ці декорації. Бо вони звикли до них із дитинства! І Марічка, коли розповідала про те, як їхня учителька, міс Луїс, говорила з черепом, якого посадила собі на плече, сміялася! Вона також подолала свій страх! Звідси ж росте і коріння багатьох американських мультфільмів – назвати хоча б «Монстри Inc» та «Кораліну». Їм вони не здаються страшними! Бо вони змалечку щороку бачать усіляких монстриків по телевізору, малюють їх у школі, проходять повз них, «полюючи» на цукерки на Хелловін.
Це був відступ. Повертаюся до вечірки. Запрошено було багато дітей – братів, сестер, сусідів, однокласників та їхніх братів-сестер. Усього – чоловік п’ятнадцять – сімнадцять, точніше сказати не можу, бо вони ні на секунду не зупинялися і весь час товклися у різних частинах дому і двору. Я не помилилася, коли написала про братів і сестер. Мама Сідні знайомила з її братиками і сестричками і казала, що частина усиновлена. До кінця я не розібралася у цій детективній історії, зрозуміла лише, що діти живуть у різних сім’ях, але дуже люблять одне одного і часто бачаться. Мене особисто зворушила картина, коли приїхав нарешті найстарший брат Сідні, Брендон, хлопець років тринадцяти. Він запізнився, усі чекали на нього, щоб почати нарешті забаву. Хлопець вийшов із машини і перше, що зробив, – по черзі взяв на руки своїх менших сестричок і міцно-міцно їх розцілував.
Потім почалися забави, точніше, дітлахи бігали й гралися і раніше, але після приїзду Брендона почалися організовані забави. Спочатку усіх розділили на пари, видали рулони туалетного паперу, і діти мали зробити мумії одне з одного. У когось виходило краще, у когось – гірше, але весело було всім. Після того, як усі дружно поприбирали залишки паперу, дітлахів розділили на дві команди. Перший учасник у колоні затискає яблуко між підборіддям і шиєю, потім, без допомоги рук, передає його наступному. Марічка була першою у команді хлопців. І їхня команда справилася з завданням швидше! Далі дітлахами уже важко було керувати. Хлопці, майже усі вдягнуті якимись страшками, ганялися один за одним, дівчата стрибали на велетенському батуті, розміщеному у кутку двору. Частина дівчат і хлопців встигла ще спробувати зубами витягти яблуко з води, потім господиня покликала усіх до хати на солодке.
На солодке був finger pie – навіть не знаю, як краще перекласти… Пиріг з пальцями чи що… Це бісквіт, пудинг і вершки, «прикрашені» зверху пальцями. Так я й не дізналася, чи вони їстівні, але виглядали дуже натуралістично.

Один із хлопців одразу схопив палець, але вирішив відкласти його на потім. Окрім пирога з пальцями були ще відьмині голови: кубики зефіру з кокосовою стружкою замість волосся, шоколадними кружальцями-очками і печивом-капелюхом. Тіана, мама Сідні, потрудилася на славу!
Опісля солодкого усі повдягалися тепліше і пішли у двір, до вогню. Увечері на Хелловін біля багаття традиційно розповідають страшилки. Тіана почала розповідь і пропонувала продовжувати дітлахам, та вони щось були не надто активні. Тоді вона стала розповідати історію зі своєї юності. «Підлітками ми ходили на кладовище, – почала вона. – усі підлітки ходять на кладовище. Правда ж, Мелінда», – запитала вона маму Маріччиного однокласника. І та у відповідь активно закивала головою. «Так от, на тому кладовищі сидів темний ангел, його звали Грейс, її руки завжди були підняті вгору, – вела далі розповідь Тіана. – Для того, щоб ангел не зачіпав тебе, треба було на нього попісяти, – діти дружно захихотіли, – так-так, саме попісяти. Одного разу мій брат заліз їй на руки, а потім зліз – і йому нічого не було. Це правда! Можете самі у нього запитати! Ще один наш товариш вирішив також спробувати. Але якраз прийшла поліція, і ми втекли. Коли повернулися, то побачили, що ангел опустив руки вниз, коли наш товариш виліз на нього. І товариш той і попісяв, і покакав…» Під дружній сміх історія закінчується, і на сцену виходять два страхопуди. Точніше, брат Сідні у масці Хижака і сусід у масці Франкенштейна. Дівчата пищать і біжать до батьків, хлопці нападають на страшків із поролоновими палками і битками – ніхто насправді не наляканий, усім весело.
Після того, як уже зовсім заганяли бідних страхопудів, гості потроху розходяться. Тіана вручає кожній дитині відерце з хелловінівськими причандалами на зразок ліхтарика для «колядування», шкарпетками, дрібними іграшками у дусі свята і солодощами. Поп-корн запакований у пакетики-руки.
Свято вдалося! Але і це ще не все! Власне Хелловін цього року припав на неділю. Тож у неділю вранці ми взялися вирізати з гарбуза Jack-o'-lantern – ліхтарик Джека.

Традицію вирізання гарбуза привезли з собою ірландці. Точніше, не так. Вони привезли з собою легенду про пройдисвіта Джека, який захоплювався азартними іграми, полюбляв хильнути чарчину і двічі обманув диявола. Тому після смерті він не потрапив ні в рай, ні в пекло, бо диявол відмовився мати з ним справу. От і ходить досі Джек по світу з овочевою головою і ліхтариком усередині. Ірландці робили ліхтарик Джека з брукви, але, приїхавши до Америки, побачили, що вирізати з гарбуза набагато легше. Так і народилася вже американська традиція. І цього разу ми до неї приєдналися – наш Джек стояв на столику біля вхідних дверей і кликав до нас мисливців за цукерками. Кликав – бо діти не заходять до будинків, де не світиться і немає святкових прикрас. Так їх вчать у школі. Якщо у будинку темно – значить, або нікого немає вдома, або люди не хочуть, щоб їх турбували. Це можуть бути старі люди, а може, у сім’ї є немовлятко.
Окрім того, діти привчені брати тільки ОДНУ! цукерку! І щоб взяли ще щось, треба дуже довго вмовляти. Тому нерідко трапляється, що біля будинку стоїть кошик із солодощами, дітлахи приходять і беруть по одній, і господарі не бояться, що хтось загребе усе…
Марічка також пройшлася трохи вулицею з вигуками «Trick or treat!» Звісно, це символічно. Усі радо пригощають дітей. Багато хто навіть спеціально сидить на порозі і роздає цукерки.
Мисливці за цукерками виходять, як тільки стемніє. Спочатку їх ходить небагато, а потім суне цілий натовп сусідських дітлахів, одягнутих у найрізноманітніші костюми – тварин і птахів, героїв кіно і мультиків, ангелів і демонів. Цього року найбільш чудернацьким мені видався костюм із ванночкою. Квадратна «ванна» кріпилася в районі живота – здавалося, ніби хлопчик у ній купається. От тільки чому у ванни такі довгі ноги? :)
Тепер ніби все… Думаю, тепер зрозуміло, чому я вважаю Хелловін веселим святом?

Природничий музей у Вашингтоні

Давно не писала – буду виправлятися! Тим паче, що розповісти є про що. Почну з візиту до Природничого музею, що знаходиться у Вашингтоні. Вхід до музею, як і до багатьох інших, що належать до Смітсонівського інституту, безкоштовний. Взагалі-то ми планували за день відвідати хоча б два музеї – у центрі столиці США вони розташовані компактно, один біля одного, – та сил вистачило лише на один, тому музеї астронавтики, індіанців, картинна галерея чекатимуть нашого наступного приїзду.
Одразу при вході відвідувачів природничого музею зустрічає велетенський слон з високо піднятим хоботом – ні, не справжній, опудало, але дуже подібне на живого. Ми як чемні гості почали оглядати експозиції по порядку. Перша – прадавні часи. Там можна подивитися на закам’янілі відбитки різноманітних давніх рослин і перших тварин, прочитати історію розвитку життя на Землі. Цікаво, але не вражає. Макети і малюнки гігантських істот льодовикового періоду зацікавлюють більше, а от скелети динозаврів у натуральну величину вражають уже по-справжньому: диплодок і трицератопс, тиранозавр і птеродактиль, скелет якого завис у повітрі – він ніби пролітає над відвідувачами експозиції. Мабуть, найбільше врізається у пам’ять хижий тиранозавр: дивлячись на велетенські зуби – більші, ніж палець дорослої людини, – мимоволі здригаєшся і в той же час тішишся, що ці зуби уже нікого не покусають.

Та й пальцюки у нього велетенські, хоча чимось і нагадують курячу лапу.

У залі динозаврів – відповідний звуковий супровід: з невидимих динаміків лунає гарчання стародавніх хижаків, і одразу стає якось дуже незатишно. З одного боку, ти розумієш, що ці звуки – штучні, і ніяких динозаврів уже давно немає, але з іншого, звідкись з глибин виринає страх: а раптом звідкись таки вискочить? Мені пригадалося оповідання Рея Бредбері «Вельд», коли леви, які були на екрані, зжерли батьків, які хотіли виїхати з будинку, який сам усе робив: і їсти готував, і прибирав, і прав, і прасував, і шнурки зав’язував, і малював…
Після оглядин залу з динозаврами Рома побіг до машини, бо у Вашингтоні великі проблеми з парковкою. Її або неможливо знайти, або треба бігати кожні дві години і продовжувати термін, годуючи паркувальний автомат копійками. Ми ж тим часом вирішили пробігтися трошки музеєм, бо ще мали надію відвідати інший. На першому поверсі зазирнули у дослідницьку кімнату. Вона розрахована в основному на дітей, хоча й дорослий знайде для себе чимало цікавого. Там ми бачили метеликів розміром з долоню; могли порівняти величину щелепи білки, бобра і оленя; «насолодитися» спогляданням посмішки акули. Для малят є куточок художника, де вони можуть розмалювати метелика, черепаху чи іншу тварину, і тут же, підписавши своє творіння, вивісити його на своєрідну виставку. Пишу це для того, щоб у черговий раз проілюструвати думку, що в Америці скрізь – у печерах, музеях – передбачені якісь цікаві розваги для дітей.
Ми з Марічкою вирішили, що до зустрічі з Ромою, яку ми призначили на першому поверсі біля слона, ми ще встигнемо пробігтися по другому поверсі. Зайшли у зал геологічних відкриттів. «Шкода, що немає тут нашого дідусика-геолога, йому було б цікаво», – подумалося мені. А от Марічці було не вельми цікаво, тому ми майже не зупинялися біля стендів з різноманітними породами, хіба що біля вітрин з різнокольоровим кварцем – неймовірна краса! А яка тонка гра відтінків! Та Марічка тягнула мене далі. І таки знайшла дещо цікаве для себе. Ми зупинилися біля сенсорних екранів. На них можна було подивитися, як поширюються коливання від землетрусу, або як часто і де саме відбувалися землетруси за останні п’ять років. Марічка тикнула на землетрус у районі Африки. Це просто неймовірно! Хвилі опоясують майже всю планету! Поруч інша картинка – Земля у розрізі. І на ній видно, що коливання від землетрусу доходять аж до ядра! Таке видовище, звісно, вражає. Потім доця забажала подивитися, де і якої сили землетруси були на всій планеті. На екрані з’явилися дві півкулі. Внизу рухався бігунок, показуючи відлік часу. І чим далі він рухався, тим більше фіолетових, синіх і червоних цяточок з’являлося на карті. Найбільша концентрація була на побережжях. Ніколи не думала, що за півсотні років Землю трусило стільки разів! Нехай комп’ютер показував землетруси різної сили, та все ж…
Повертаючись на перший поверх, де на нас мав чекати тато, ми примітили ще кілька залів на другому. Вирішили, що цікавим може бути зал зі скелетами приматів, наших далеких родичів. Та того дня ми до нього так і не дійшли, але побачили ще чимало цікавого. У залі ссавців можна було оглянути опудала тварин із усіх куточків світу! Мишки та кротики, бурундуки і білки, зайці та їхні родичі (запам’ятався нам австралійський представник цієї родини – утричі більший за нашого, з меншими вухами і зовсім без хвоста), бегемоти, жирафи, зебри та інші звірі, які вигодовують своїх дітей молоком. Шкода, що не запам’ятала назви нашого прародича – першого ссавця на Землі. Ми бачили його металеву копію – худенький, невеличкий, він трохи схожий на мишу, трохи – на ласку чи тхора. Зала ссавців Марічці сподобалася найбільше.
Якось непомітно для мене ми перейшли до іншої зали – людини та її предків. Мали змогу порівняти черепи homo sapiens і давніх людей – неандертальця, австралопітека та інших «-пітеків» (їх, виявляється, так багато!) на вітринах і комп’ютері. Прийшли до висновку, що давні люди мали сплюснуті черепи тому, що їхній мозок був невеликий. Чи навпаки: через те, що мозок був невеликий, вони мали сплюснуті черепи. :) А homo sapiens, людина розумна, має більший череп, бо кудись же треба сховати свій найцінніший скарб, а у кістяній скриньці мозок досить добре захищений. Наочно можна також було побачити, наскільки відрізняється сучасна і давня людина статурою, розмірами шлунка і грудної клітки. Усе ж таки homo sapiens мені подобаються набагато більше, ніж згорблені коротконогі неандертальці. :) Хоча я й зробила вигляд, що з задоволенням приймаю у подарунок шматок м’яса від неандертальця.

Перед тим, як вийти з цієї цікавої зали, ми зробили фото на пам’ять. Тільки фото не просте! Зайшовши у кабінку, ми усі по черзі сфотографувалися, а комп’ютер змоделював, як би ми виглядали, якби жили у часи неандертальців.

Усе ж таки добре, що я живу тут і тепер, а не сотні тисяч років тому… :)

Загадкова арабська душа

Весела у нас зібралася група, хоча її й збираються поділити навпіл, бо забагато народу. Цікаво дізнаватися щось нове про інші країни. Так, наприклад, тепер я знаю, що у корейській армії також є дідівщина, що у китайських, корейських і тайських школах вранці усі дружно роблять зарядку, а також те, що у Саудівській Аравії спорудили Royal Mecca Clock Tower. Годинник на башті дуже нагадує англійський Біг Бен, та араби хотіли не просто скопіювати, а перевершити творіння англійців, тому зробили циферблат у кілька разів більшим і нафарширували свою башту надсучасним обладнанням, зокрема купою ліхтариків, які вдень і вночі підсвічують годинник різним світлом. Королівський годинник у Мецці показує час за Гринвічем. Для мене це питання так і лишилося нез’ясованим: навіщо арабам велетенський годинник, який показує неарабський час?
У групі поки що шість арабів, три з них – Абдулли. Якось один із них вийшов розповідати про відомих арабських поетів. Розказував щось про те, яка у них гарна поезія, як король підтримує поетів, та не назвав жодного прізвища. Коли напряму попросили назвати його хоч одне ім’я, сказав, не ховаючи наївну простоту: «У гуглі введіть «відомі арабські поети» – і матимете купу імен». Цей Абдулла і пухкенький ведмедик Ахмад – мабуть, єдині араби, які у мене не викликають підозри. На інших дивишся – і думаєш про терористів. Ну чого сюди приперлися? Та ще й на пари через раз – через два з’являєтеся? Султан і Зора – чи то чоловік і жінка, чи то брат і сестра. Вона весь час голову замотує якимось ганчір’ям. Часом гарними шарфами, але здебільшого – зашмольганою тканиною. Усі про себе розповідали, їх тоді не було. На заняття з’являються рідко, весь час запізнюються. Майже не говорять, сидять набурмосені – ну от що про таких подумаєш? Абдулла поза підозрами, бо з його обличчя не сходить усмішка. Ну не може він не посміхатися! Навіть коли говорить про поетів, короля та інші серйозні речі. І очі завжди сміються. Від цього у хлопця навколо очей уже утворилися зморшки, але вони лише прикрашають його усміхнене обличчя. Терорист не може мати такої наївної посмішки. А Ахмад добрий і відкритий. Спочатку він не надто мені сподобався через свої габарити, але ж є приказка, що хорошої людини має бути багато, – це якраз про Ахмада. Ми з ним у різних групах, але коли бачимося, він радісно вітається і щиро питає, як справи. А коли студенти Мовної школи вибралися у боулінг, і Ахмад побачив дощ – тішився, як мала дитина.
- Я насолоджуюся такою погодою, – спокійно казав він, коли усі прожогом бігли до автобуса, щоб не намокнути під зливою, – у моїй країні ніколи не буває дощу. – І Ахмад підставляв обличчя під струмені води.
Ні, Ахмад також не може бути терористом. Викреслюю з рядів небезпечних осіб і ще одного Абдуллу – він сьогодні робив доповідь про плюси і мінуси шлюбів між вихідцями з різних країн. Наприкінці сказав, що й сам би не проти одружитися не з арабкою. Насуплені Султан і Зора нагадали йому, що закон забороняє такі шлюби. Та Абдулла не здавався:
- Якщо зібрати усі необхідні папери, уряд може дати дозвіл!
Ми його просто засипали питаннями і поступово від доповіді перейшли на особисте, адже арабські звичаї для багатьох лишаються загадкою. Найактивніше атакували Абдуллу я та в’єтнамка Вай.
- Як думаєш, які почуття має перша жінка, коли її чоловік приводить у дім другу, третю, четверту?
- Усе це нормально, адже усі дружини рівні у правах, кожна має окремий будинок.
Мене більше цікавив психологічний аспект шлюбу з кількома жінками, як вони ставляться одна до одної, які стосунки у Абдулли з іншими батьковими жінками.
- Вони не є моїми «другими мамами», я ставлюся до них з повагою, як до родичів.
- Як до тіток, наприклад?
- Так, з поваги я називаю їх тітками.
Вай не давало спокою інше.
- Якщо у твого батька три дружини, і у кожної – свій дім, де він спить?
Абдулла злегка почервонів, хоча… чи можуть червоніти смагляві араби? Добре, не так: Абдулла трохи зашарівся – очевидно, у їхній культурі не прийнято обговорювати такі делікатні теми.
- Я й сам хотів зачепити це питання, але вирішив, що це не дуже доречно, але раз воно вас цікавить, відповім: щоночі в іншому домі. Чоловік може мати максимум чотири дружини. Правда, зараз це доступно лише для багатих. Але може бути й більше дружин – тоді потрібен спеціальний дозвіл від уряду. Так, король Саудівської Аравії Абдулла має більше п’ятдесяти дружин і дев’яносто п’ять дітей.
- А якби ти закохався у двох сестер, ти одружився б із двома?
Абдулла навіть не встиг розкрити рота, як Султан зірвався з місця і, розкидаючи очима блискавки, відповів за нього:
- Так не можна, це заборонено законом! Не можна, щоб дружини мали якісь родинні зв’язки!
Ох і зануда той Султан, та й Зора разом із ним. У всіх такий гарний настрій, розгорнулася цікава дискусія, а вони тут хмари наганяють. Ревні захисники своєї релігії – горло перегризуть, якщо треба буде. З таких і ліплять терористів… А Абдуллу, схоже, не надто влаштовує стан речей у його країні, раз він готовий одружитися з дівчиною з іншої країни. Як про пережитки минулого розповідав він і про те, що у Саудівській Аравії досі батьки вибирають наречену своєму синові. І до шлюбу вони можуть лише раз побачитися. Добре хоч те, що хлопець може відмовитися, якщо йому не сподобалася дівчина. (Ось про що треба було спитати: чи може дівчина відмовитися! І чого мені це тоді не прийшло в голову? Мабуть, тому, що під час доповіді ми усі дружно співпереживали Абдуллі, ну, окрім Султана з Зорою.) Зараз Абдуллі двадцять сім. Батьки хочуть, щоб він негайно одружувався. Він і сам не проти, але прагне самостійно знайти наречену, хоче, щоб їх пов’язували справжні почуття, а не лише одна зустріч, організована батьками.
Ну добре, два Абдулли і Ахмад завоювали мою довіру, а от з усіх інших я поки що не можу зняти підозру – надто вже вони похмурі та неговіркі: може, саме зараз щось і придумують нехороше…
Повернувшись додому, залізла в інтернет – мені не давали спокою жінки короля Саудівської Аравії. Про особисте життя короля інформації майже немає, це таємниця за сімома печатками, усі джерела скупо повторюють лише одну фразу – про тридцять жінок і тридцять п’ять дітей. Абдулла ж називав зовсім інші цифри… І як той вісімдесятирічний дідусик, маю на увазі короля Абдуллу, пам’ятає імена усіх дружин і дітей? Чи, може, він цим зовсім не заморочується і навіть не намагається запам’ятати. А навіщо? Перша дружина, друга, третя – мабуть, головне жінкам знати свій порядковий номер. А дітям давати однакові імена – Абдулла перший, Абдулла другий…
А ще насмішив і настрашив одночасно нещодавно прийнятий закон, який подають під соусом емансипації. Віднедавна жінки можуть самостійно, без супроводу чоловіка чи родича чоловічої статі, знімати номер у готелі. Але коли жінка сама знімає номер, адміністрація обов’язково дзвонить у поліцію. Оце так емансипація! Цікаво, як прокоментує це Абдулла? Обов’язково його спитаю. А ще – про імена королівських дітей. Ну не повірю я, що їх звуть по-різному, і вінценосний татусько пам’ятає усі імена...

Повернення до школи

Back to school – це 1 вересня по-американськи, також так називаються американські «шкільні ярмарки». От тільки американці значно полегшують життя батьків школяриків: за місяць-півтора до початку навчання знижують ціни на канцтовари, шкільну форму, рюкзаки, сумочку для ланчів тощо. Минулого року ми збирали Марічку до школи посеред навчального року і купували усе за повною ціною. Цього ж року мали змогу відчути різницю. Таке враження, що магазини змагаються між собою, хто поставить нижчу ціну і заманить таким чином більше покупців. З одного боку, це виглядає дивно: для чого їм позбавляти себе значної частини прибутку? А з іншого, людина, бачачи дуже низькі ціни – наприклад, загальний зошит за 15 центів або 24 крайони (воскова крейда) за 25 центів, – купує більше, ніж їй потрібно, бо ж наступного разу такі ціни будуть нескоро. В результаті у магазину росте продаж. Тож, мабуть, їм це вигідно.
Інший цікавий момент: кожна школа для кожного класу дає батькам список потрібних речей (крайони, фломастери, папки, зошити, пакетики для ланчів, серветки тощо). Ці списки розсилаються поштою, але крім того, їх можна знайти у великих магазинах. На час шкільного ярмарку там стоять стенди з назвами шкіл у алфавітному порядку, де можна знайти списки для усіх класів.
Саме повернення до школи зовсім не урочисте. Ніяких тобі лінійок, більших за школярів букетів. Молодші школярики простували у жовтих футболках і джинсах, сарафанчиках чи спідничках, старші школярі – у блакитних чи білих футболках і майже виключно джинсах, бо ж так значно зручніше. Батьки чи самі учні несли великі пакети з усім необхідним шкільним спорядженням.
Коли Марічка зайшла до класу, нова учителька, міс Люїс, одразу провела її до підписаного стільця. Значить, вона зараніше продумала, кого і де посадить. Знайомство з учителькою, коротка промова до батьків, коли і де забирати дітей, – і все: ви вільні, а ми беремося до навчання. На жаль, одна з двох Маріччиних подружок опинилася у паралельному класі. Одразу Марічка засмутилася, а з часом повеселішала: Кайнат вчиться у класі навпроти, отже, вони часто бачитимуться. І у їдальні, і на прогулянках, і після школи, коли дітлахи чекають на батьків.
Цього року школа запровадила нововведення – заохочувальні квиточки. За вчасний прихід до школи, гарну поведінку, успіхи в навчанні дітям дають «твітси», які потім можна витрачати на різні гарні речі. Марічка за два тижні назбирала 15 твітсів і не збирається витрачати їх на дрібниці. Якщо у кінці тижня у кожного є три квиточка – клас іде дивитися мультик з попкорном. Ще можна купити веселий олівець, інші шкільні штучки, можна щодня приносити до школи іграшки. Хто назбирає 20 твітсів – може на ланч замовити хепіміл. Список насправді довший, але всього Марічка не запам’ятала, а вчителька ще не роздрукувала і не роздала. Можливо, вчителі якраз працюють над вдосконаленням цього списку. Мені, наприклад, цікаво, що вони пропонують старшим класам, бо ж їх олівцями чи хепімілом не зацікавиш.
Тепер нарешті напишу про те, що мене спонукало зробити ще один допис про школу. На стіні біля класу на днях вивісили перші дитячі роботи. Треба було придумати коротеньку історію, використавши слова, написані на дошці. Там було таке: kitten, key, lemon, lift, mouse, monkey, тобто кошеня, ключ, лимон, підніматися, миша, мавпа. Діти мали використати у своїй історії по одному слову на кожну літеру. Марічка написала таке: I have a kitten. My kitten likes lemons. And my mouse likes lemons too. (У мене є кошеня. Воно любить лимони. І моя миша також любить лимони.) У більшості першокласників в оповідях фігурували кошеня, миша, лимон, трохи рідше – мавпа і ключі. І усі історійки веселі. Зверху над текстом – усміхнені і життєрадісні тваринки, які люблять лимони і не кривляться, поїдаючи їх. І тільки одна робота не вписується у галерею усміхнених кошенят та мишенят. На місці малюнка – щось чорно-сіре. Зрозуміти, що ж там зображено, можна, тільки прочитавши історію. «Бог висить на хресті. Прийшла мавпа, подивилася вгору і заплакала». Мене так вразила ця історія вкупі з малюнком, що я вже третій день про неї думаю. Точніше, про цю дитину, якої батьки позбавили дитинства. У світі якої немає місця усміхненим звірятам, а якщо хтось і з’являється, то тільки для того, аби побачити смерть Бога на хресті.
Цікаво, що б сказали психологи, побачивши цю картину? Що дитина сприймає усе у похмурих тонах і не вміє радіти життю? Що батьки калічать дитину, вдягаючи їй шори і не даючи можливості побачити світ у всьому його розмаїтті? Усе на світі має два боки медалі. Християнство вчить бути добрими, милосердними, людяними. Віра – це не лише обмеження, це осяяння. Ісус воскрес – хіба це не радість? Чому мавпочка, разом із кошеням і мишеням, не радіє з того, що Бог воскрес? Усього має бути в міру. І релігійного виховання також. Воно не повинно руйнувати психіку дитини. Скільки пишу – стільки перед очима той малюнок. Згадала оце Маріччині слова про те, що одному її однокласнику батьки дозволили святкувати лише Різдво. Підозрюю, що цей хлопчик і є автором малюнка. А у списку були ще Хелловін, День подяки, День Валентина. Що можна дитині святкувати з класом, а що – ні – вирішують батьки. Це називається демократією і політкоректністю. Це, звісно, правильно. Не варто ображати погляди і почуття інших. Але мені усе одно шкода дитину, яка в шість років бачить світ таким лихим і похмурим, що навіть тварини плачуть…

Тести у Таусоні

З’явилася нагода поновити записи. Нагодою цією стало тестування у Мовному центрі Таусона, університета, де викладає Рома. Цей центр створено для іноземних студентів, які вступили до університету, але мають недостатній рівень знання англійської. Тож перед навчанням за обраною спеціалізацією іноземці мають підтягнути свою англійську у кількох напрямках: reading, writing, grammar, speaking, listening. Є також окремий курс вимови і коригування акценту. Окрім студентів, звісно, можуть звертатися у цей центр і особи на зразок мене. Такі персони у більш вигідному становищі, бо не зобов’язані брати усі курси. Після тестування і визначення рівня англійської на кожному з названих напрямків вони можуть вибрати один чи декілька курсів.
Так, вступ зроблено. Тепер переходжу до суті. У понеділок Рома привіз мене до University Union, одного з численних корпусів Towson University. Саме там мало відбутися знайомство студентів із викладачами. Я прийшла однією з перших, бо Рома поспішав на засідання кафедри, тому мала можливість вибрати гарне місце і роздивитися навколо. Народ поступово збирався. Біля мене всівся огрядний хлопець, як я дізналася згодом, Ахмад із Саудівської Аравії. Трохи пізніше з іншого боку примостилася кореянка Юурад.
Зі вступним словом виступила директорка центру, представила викладачів. А потім по черзі мали назватися майбутні студенти. Звісно, що з першого разу аж ніяк не запам’ятати усіх імен та прізвищ, тим паче що багато з них більш ніж екзотичні. Тому для початку скажу, що, мабуть, половина студентів – китайці. Наступна чимала група – корейці. Спочатку була тільки одна чорна дівчина – з Сенегалу, і то не просто чорна, а чорніше чорної землі, але згодом приєдналося ще двоє чорних. Звідки – я не зафіксувала. Так от, були ще представники Саудівської Аравії (звичайно, хлопці, і вони, бідні, нічого не їли, бо у них Рамадан), Тайваню, болгарка, гватемалка, індуска (КрУпа – її ім’я я легко запам’ятала). Я тішилася, що немає росіян чи вихідців із інших республік, бо ж якщо є можливість розмовляти звичною мовою, хіба вправлятимешся з іноземною. Правда, згодом виявилося, що таки є одна дівчина з Киргизтану (зовні вона органічно вписується у китайсько-корейську суміш), але не думаю, що ми з нею будемо аж так багато спілкуватися...
Знайомство і розповідь про роботу Мовного центру відбувалися у невимушеній атмосфері – можна було набрати собі кави чи чаю, взяти тост. Викладачі показали нам приклад, щоб ми почувалися вільніше.
Далі кожен отримав листок, який запрошував до своєрідної гри: серед присутніх у залі потрібно було знайти того, хто народився того самого місяця, що й ти; такого самого віку; хто має таку ж кількість братів і сестер, як ти; кому подобається той самий вид спорту, музика, їжа, що й тобі; у кого така сама (майбутня) професія; хто приїхав з іншої країни, а також написати «привіт» і «до побачення» іншою мовою. Український варіант я написала кільком китайцям і сусіду Ахмаду, який ще й виявився такого самого віку, як я. Найважче було знайти людину, яка не має братів чи сестер, але я таки знайшла! Цією людиною виявився Ерік. Насправді у хлопця зовсім інше ім’я, але некитайцям його вимовляти дуже важко, тому він взяв собі американський варіант. Так само зробив ще один китаєць, якого тут величають Кеном. Коли питала болгарку Мартіну про улюблену музику, окрім танцювальної, вона назвала російську і додала: «Алла Пугачова». Коли гра закінчилася, директорка запитала, хто заповнив усі поля. Я виявилася одна така. Правда, я пізно вчиталася у вказівки до гри. Треба було, щоб для кожного питання була інша людина, а у мене двоє чи троє повторювалися, тому приз я не отримала. Шкода. Хоча корисні дрібнички отримали усі. Я ще не розказала, що усім роздали антистресові м’якенькі м’ячики-глобуси і папки з символікою Таусона: з різноманітними анкетами, олівцями, розкладом заходів на найближчі дні і на весь семестр (виявляється, ми разом будемо ходити у боулінг, на футбол, матимемо Halloween party), а також картою кампусу. Надзвичайно корисна річ! Два дні походила – і вже більш-менш можу орієнтуватися у студмістечку.
Раніше мені здавалося, що усі китайці на одне лице, та й корейці також. Тепер же з подивом виявила, що їх також можна відрізняти. Їм добре, я одна з України, уже майже усі запам’ятали, хіба що зрідка плутають з болгаркою. Але й я декого уже вирізняю з загальної китайсько-корейської маси. Кореянок Джоан і Юурад, тайванку Коні, китаянку Ши-шин, корейця Джи Хуна, китайців Кена та Еріка. Це ті, чиї імена я знаю, бо декого впізнаю, але імені не пам’ятаю.
Після знайомства та гри нас розділили на групи і повели на екскурсію по кампусу. Викладачка розповідала про корпуси і показувала їх на карті. Дуже зручно те, що на кожному корпусі написано його назву, а на карті – абревіатуру. Маючи в руках мапу і роззирнувшись довкола, можна зорієнтуватися, де саме ти є. Кінцевим пунктом нашої екскурсії був University Union, де ми мали пообідати, скориставшись виданими нам талонами на ланч. На талоні значилася сума в $9, тож, якщо хтось перевищував цей ліміт, мав доплатити зі своєї кишені. Я вклалася у цю суму: взяла великий йогурт – близько $4 (сам насипаєш у стаканчик, а зверху накидаєш, що хочеш – фрукти, горішки, шоколад), маленький салат «Цезар» $2,26 (насправді не такий і маленький) і наповнила великий стакан пепсі (не знаю точно, скільки коштує пепсі, але я нічого не доплачувала). Джоан, з якою ми трималися в їдальні разом, взяла якусь чудернацьку страву, яку при ній «приготували», а насправді розігріли, на грилі. Там була курка, яйце, листя салату... Але усе разом виглядало не надто апетитно. До нас сіла ще й Юрад, яка взяла невеличкий набір суші, але й те не з’їла. Приєдналася ще одна кореянка з великим салатом, який був густо присипаний чіпсами. Чи тому, що їй не смакував її салат, чи з якоїсь іншої причини, вона багато говорила і багато мене розпитувала. Можливо, тому, що у їдальні було дуже гамірно, можливо, тому, що вона сиділа не поруч зі мною, а навпроти, але вона чомусь мене погано і чула, і розуміла. Я б могла подумати, що дуже погано говорю, але ж і Джоан, і Юурад мене розуміли! І перекладали своєю свистячою мовою саіввітчизниці. Я навіть не знаю її імені. Але усе ж вона встигла багато про себе розповісти. Що її компанія дала їй рік відпустки і гроші на самовдосконалення, от вона і самовдосконалюється тут, в Америці. Що вона займається медичним обладнанням чи чимось на зразок того. Що збиралася писати статті про медичне устаткування у місцевих госпіталях, а потім вирішила написати книжку про життя у Мериленді. Бо у Кореї уже вийшло дві праці про життя в Америці, але писали про інші штати, ніхто ще не писав про Мериленд. Коли я розповіла, що писала статті для українських журналів, зокрема і про життя у США, вона сказала: «О! То я з тобою буду консультуватися!» Ага, і скільки ж нам знадобиться перекладачів?..
Повернувшись в аудиторію після ланчу, я не на жарт змерзла. Вдягнута у довгі шорти та футболку, я була не готова до холоду у кімнаті, спричиненого кондиціонером, та внутрішнього холоду, спричиненого холодним пепсі. Довелося терміново грітися: я набрала з термоса-бачка не чаю чи кави, а просто гарячої води. Спочатку гріла руки, а вже потім випила. Трохи зігрілася.
Знову були ігри, щоб ми краще запам’ятали імена одне одного та країни, звідки прибули. Але ці ігри були у невеличких групках, тому чимала кількість імен лишається таємницею для мене.
У вівторок з самого ранку було тестування. Спочатку протягом тридцяти хвилин ми писали есе. Можна було писати або про (майбутню) професію, або про користь чи шкоду від сучасного ТБ. Подумавши, вирішила, що краще напишу про роботу, тим паче що про телебачення треба було писати щось одне – або користь, або шкода – а не описувати обидва аспекти. Так нецікаво. Уже сьогодні дізналася, що моє есе читав не один викладач, а кілька, і усім сподобалося – приємно, чорт забирай...
Потім було reading – тест на сприйняття текстів. Я ледь-ледь вклалася у відведені сорок п’ять хвилин, а викладач ще казала: якщо зробите раніше – перевірте. Де там! Аби встигнути!
Після десятихвилинної перерви почалося найгірше – аудіювання не люблю ще зі школи. Кожне речення чи діалог звучали лише раз. А моя проблема полягає у тому, що у голові ніколи не зупиняється біг думок. Побігла одна думка, за нею – інша, а тут – ой! – недочула останній діалог. Тож доводилося не тільки вслухатися, але й притлумлювати неслухняні думки. Одразу після listening почалося останнє дообіднє випробування – граматика. Я уже знаю свої бали – 67 з 75 – чесно кажучи, думала, буде гірше. Тому що кілька разів ловила себе на тому, що правильної відповіді немає серед поданих варіантів! Точно знаю: має бути перфект, а його немає... І взагалі у тесті чимало уваги було приділено тому, на що при вивченні мови в Україні не звертають аж такої уваги.
Після граматики – перерва. Кожен мав листочок із призначеним часом на останній іспит – speaking. Спочатку я побоювалася цього випробування, бо, зрештою, це саме та проблема, яку я хочу подолати: прагну збороти страх говорити. Але виявилося, що на кожного виділено лише десять хвилин. Мене інтерв’ювали заступник директора Мовного центру і викладачка, яка у понеділок проводила екскурсію по кампусу. «О, Наталія! З Болгарії!» – усміхаючись, наспівувала вона. «Ні, з України». – «Ой, вибачте, я ще добре усіх не запам’ятала. А з якої частини України? Я знаю, що є відмінності між Західною і Східною частинами». Така обізнаність мене подивувала, хоча, з іншого боку, вона ж викладач, певне, що у них училися українці. А та кореянка, яка чомусь мене не розуміла, не знала, де Україна. І навіть коли я їй сказала, що біля Росії, у неї не промайнуло ні краплинки розуміння. Хоча вона й вибачилася. Але повертаюся до тесту. Поговорили про відмінності між Заходом і Сходом України, про мою колишню роботу («Так-так, я читала ваше есе на цю тему».), про те, скільки я тут. Це питання потягнуло за собою й інші: а як же чоловік? Жили окремо п’ять років! Який жах! Яка ви сильна жінка! Так, я така – і не сумнівайтеся! Шеллі, заступник директора і викладач одночасно, сказала, що вона також протягом двох років жила окремо від чоловіка, але вони бачилися раз на два-три тижні. Знайшла з чим порівнювати... Після розмови – опис картинки, і я вільна.
Добре, що вільна. Але хтозна, скільки ще чекатиму на Рому. Я ж сказала, що це усе триватиме до четвертої, а звільнилася в другій. Я встигла написати йому імейл, але не факт, що він вчасно прочитав листа.
Так і виявилося, у вівторок я чекала на нього дві з половиною години. Якби ж записала службовий телефон – могла б подзвонити, але ж не записала. Наступного разу спробую добратися до його корпусу. Це трохи в стороні від тих будівель, які я вже знаю, але ж карта зі мною.
Поки чекала Рому з Марічкою, роздивлялася студентів. А повз мене їх проходили цілі натовпи, бо я всілася якраз навпроти бібліотеки, де видавали книжки, а на початку нового навчального року тут постійно черга, хоча й не дуже велика. Скажу чесно, жодної студентки на каблуках я не побачила, як і особи у костюмчику. Здебільшого усі у шортах чи джинсах, футболках, майках, в’єтнамках або кросівках. Бачила кількох у спідницях чи платтях, але, як правило, американки їх носять так само, як і шорти – хода абсолютно не змінюється, немає жіночності. За ці три дні, що я тусуюся у Таусоні, лише двічі бачила дівчат у платтях, які себе несли з гідністю, знаючи собі ціну. І чомусь мені здається, що це не американки, що цілком природно, враховуючи те, що в університеті навчається багато іноземних студентів. Найбільше мене, мабуть, вразила дівчина, взута у домашні капці. Так, звичайні хатні шльопки з хутром усередині. Коли розповідала Ромі, його це не здивувало. Він звик. А я – ще ні…
А от викладачі собі такого вільного стилю в одязі не дозволяють. Принаймні, наскільки я встигла зауважити. Чоловіки – у сорочках і брюках (або у костюмах), ніяких джинсів і футболок. Жінки – у костюмах чи платтях, навіть якщо потім поверх плаття буде начеплений рюкзак.
Отакі-от перші новини цього року. До нових зустрічей!

Три «п»: пісні, пікнік, посольство

За зборами в Україну і поїздками зовсім ніколи писати, тож три окремі теми я об’єднала в одну, щоб усе ж таки зафіксувати враження по більш-менш свіжих слідах.
Пісні були на шкільному концерті. Спочатку співали дітки з prekindergarten (pre-k) – коли співають малюки, це завжди розчулює аудиторію, хоча вони перекрикують одне одного, майже не попадають в ноти, але вони дуже стараються і дуже щирі. У мене, наприклад, під час таких виступів завжди сльози навертаються на очі від розчулення. Одне хлопченя, що стояло скраю у нижньому ряду, не тільки співало, а й, як могло, танцювало. А обличчя випромінювало стільки радості і захоплення, що від нього просто не можна було відірвати погляду. Потім надійшла черга kindergarten (k). Як і pre-k, на сцену вийшли обидва класи k. Діти стояли на сходах у два ряди – щоб усіх було видно. Вони співали стрункіше, ніж pre-k, усі разом, та й пісні у них були складніші – кожен клас виводив свою партію. Достойно виступили і перші класи. Хоча коли я навела камеру на хлопчика, який пару місяців тому дарував Марічці квіти, виявилося, що він просто собі стоїть – навіть губами не ворушить.
На цьому пісенна частина концерту скінчилася, почалася інструментальна. І почалася вона гарно – хлопчик з п’ятого чи шостого класу грав на піаніно. Чому я не можу точно сказати? Тому що почути щось у залі було неможливо! Діти, батьки, учителі – усі шуміли, як море під час бурі. Учительці музики, яка й вела концерт, періодично вдавалося заспокоїти аудиторію, і тоді починався черговий виступ. А взагалі мене вразила ця неорганізованість – класи дуже довго вистроювалися на сцені перед виступом. Мікрофону не було, тож ведуча намагалася силою свого голосу подолати голоси сотні глядачів. А це, погодьтеся, не так і просто. Але повернімося до концерту. Опісля піаніста були сопілкарі – мабуть, цілий клас середньої школи. Потім виступив гурт, який грав на дзвіночках, – ніжно і мелодійно. Напевне, після дзвіночків усе й почалося… З кожним наступним номером усе частіше виникало питання: «Де я? Що я тут роблю? Хто випустив цих дітей на сцену?» Були ще кларнетисти, кларнетисти з сопілкарями і апогей концерту – гурт із шістьох школярів з різними музичними інструментами. Складалося враження, що вони вперше щось грають… Ну добре, не вперше, бо знають, як тримати свої інструменти. Але це не музика, це какофонія, яка роздирає мозок зсередини! Лише барабанщики мали якийсь ритм. А взагалі кожен дудів щось своє – подібні звуки можна почути, коли перед виставою в оркестровій ямі налаштовують інструменти. Поруч сиділа мама Хоуп, Маріччиної однокласниці, і у неї була програмка концерту. Виявилося, що ця банда буде грати п’ять композицій! Добре те, що вони грали лише невеличкі шматочки, але й те було важко витримати. Викладач музики сказала, що одна група почала заняття у жовтні, інша – у грудні. Це помітно. Але для чого ж випускати непідготовлених дітей на сцену? Для чого їх виставляти на ганьбу і самій ганьбитися? Чи це в Америці по-іншому називається? Долати страх перед публічним виступом? Але як так виступати, то треба боятися! Батьки й друзі, звісно, плескали в долоні. А була б інша публіка – закидала помідорами. І я не впевнена, чи стрималася б, якби у мене під рукою тоді був помідор…
Друге «п» – пікнік в університеті, де викладає Рома. У США є така традиція, що фірма-роботодавець двічі на рік влаштовує свято для своїх працівників – вечірка перед Різдвом і літній пікнік. На «Пікнік подяки працівникам Таусона» були запрошені не лише працівники, а й їх сім’ї. І для дітей передбачено окрему розважальну програму. Дітлахи могли дивитися мультики – кожні 15-20 хвилин оголошували, для якого віку починається сеанс, а могли стрибати на батутах і з’їжджати з гірок на стадіоні. Марічка втішилася, що батутів з гірками аж цілих три – і всі безкоштовні! У павільйоні були розставлені столи з наїдками – овочі, макарони, м’ясо, курка, сосиски у тісті (згадалися перші роки студентства і горлання огрядних тіточок біля станції метро Контрактова площа: «Сосіські в тєстє!»); печиво, тістечка – бери, що хочеш і скільки хочеш – ніхто тебе не контролює. У цьому ж павільйоні і вздовж стадіону – столи, де влаштовуються гості. Скрізь стоять холодильники з pepsi. Як тільки ми прийшли, підійшли до столика, за яким сиділо дві жіночки. Думали, що потрібно реєструватися, а вони з посмішками вручили нам купончики на морозиво і лотерейні квиточки, Марічка з коробки з іграшками вибрала собі веселого товстого рудого кота, дуже схожого на Гарфілда. У павільйоні лунала музика, періодично оголошували виграшні лотерейні номери. Везунчики отримували новинки техніки, абонементи на річну парковку (вартість парковки залежить від платні працівника: чим вища зарплата, тим більше людина платить за місце на парковці) та інші цінні призи. Недалеко від колонок з музикою розмістився столик зі шнурочками і різними намистинками – геометричними фігурами, буковками, смайликами тощо – і діти, і дорослі могли змайструвати собі намисто чи браслет.
Усе добре організовано, цивілізовано і спокійно, кожен знаходить собі заняття до душі. Отак університет вшановує своїх працівників. Як на мене, нашим роботодавцям є чому повчитися…
Тепер про третє «п». У посольство, точніше, у консульський відділ нам потрібно було з’їздити, щоб зробити дозвіл на вивезення дитини з України. Так, ми туди ще не в’їхали, але дозвіл потрібен, бо якщо наш татусько не дасть дозвіл, то нас до нього ж не випустять із Борисполя. В українському посольстві у Вашингтоні я уже була, коли їздила на вибори, але цього разу ми заходили в інші двері, у консульський відділ, що насправді є крихітною кімнаткою. Занадто крихітною, щоб носити таке горде ім’я. Коли ми з Ромою зайшли до цієї кімнатки, там, окрім прикордонника, було ще кілька відвідувачів. Китайці (чи корейці? Ну не розрізняю я їх!) оформляли візи в Україну, ще одна колоритна молода жінка продовжувала свій закордонний паспорт. Чому колоритна? Зараз розкажу. Раз вона продовжувала закордонний паспорт в українському посольстві, це означає, що вона все ще громадянка України. При цьому вона дуже дивувалася, коли її просили заповнити папери, казала, що не вміє ні читати, ні писати українською! І це таки схоже на правду, бо так, як вона намагалася читати українською, читають лише росіяни… Але не тільки у цьому її «колорит». Вона весь час шикала на чоловіка і сина, докоряючи, що вони недостойно поводяться і взагалі не розуміють, де знаходяться, хоча якраз вони сиділи зовсім тихо, зате консулят був повний нею аж по вінця. Коли вона прогнала своїх хлопців гуляти і лишилася сама, тихіше не стало, навіть навпаки, бо, щойно відчинивши двері на вулицю, щоб покурити, вона взялася переповідати усі перипетії своїй мамі. Значно голосніше, ніж перешіптувалися її син і чоловік…
Мабуть, треба й власне про нас розказати. Склалося враження, що до нас за таким дозволом ніхто не звертався, бо пан віце-консул не знав толком, що йому робити. Зрештою, відправив Рому заплатити за послуги до найближчого банку, забрав паспорти і свідоцтво про народження Марічки, сказав написати «заяву на заяву», тобто заяву про те, що такий-то пан просить у консуляту оформити такі-то папери, і зник. З відвідувачами працювали два віце-консули, але з’являлися нерегулярно, і кнопка-дзвоник на них не діяла. Точніше, не так, вона їх дратувала. Їх дратувала сама присутність відвідувачів, які відволікали їх від якихось надзвичайно важливих справ. Пан віце-консул двічі показував нам текст дозволу, і двічі ми знаходили у ньому помилки. Дрібні описки, але якось аж незручно було показувати їх такому вельмишановному панові. Я б іще поставила там штук п’ять-шість ком, але вирішила не ущемляти гордість шановного пана, бо щоразу, як він з’являвся, його роздратування наростало. Коли він нарешті приніс остаточний варіант дозволу, з підписами і печатками, і повернув наші документи, не став навіть чекати на якусь відповідь чи подяку. Зник, не сказавши жодного слова. Правда, час роботи з відвідувачами закінчується в дванадцятій годині, а він віддав нам папери вже близько першої, але ж то саме він примушував нас чекати, пропадаючи на півгодини, щоб виправити помилки. І для того, щоб отримати папірець, який можна зробити за 15-20 хвилин, ми чекали дві години. Отакий-от сервіс…
Ставав у чергу до віконечка, де періодично з’являються віце-консули, і один не дуже вже молодий чолов’яга. Трохи постояв, потім запитав у прикордонника, чи можна поговорити з консулом, поки надійде його черга до віконечка. По мові чути, що він тут уже давно, а може, й народжений тут, бо дуже сильний акцент. Прикордонник чемно запитав, чи цьому чоловікові призначено зустріч з консулом. «Ні. А що, треба записуватися на зустріч? Може, ви тоді скажете, де знаходиться пам’ятник Шевченкові?» Чемний прикордонник детально пояснив, як добратися до пам’ятника. Видно, чолов’яга у якихось справах приїхав у Вашингтон і хотів просто поспілкуватися з кимось з далекої Вітчизни. Але не можна, треба записуватися. Знаєте, мені хотілося плакати… Від кого ці стіни, мури, якими себе відгороджують чиновники? Де поділися люди? Чому навколо тільки функції? Тільки маски-роботи? Людина хотіла поговорити з українцями, відчути дух України. Що ж, добре ще, що прикордонник говорив до нього українською. Бо між собою люди, які представляють Україну у Сполучених Штатах, говорять російською. Не буду говорити про всіх. Але ті персони, яких я бачила й чула сьомого червня 2010 року, послуговувалися російською. То чи варто дивуватися, коли іноземці питають: «З якої ви частини Росії?» Сервіс радянських часів, російська мова – вас досі дивує, що у світі про нас не надто високої думки?

Канікули в Аппалачах. День другий

Після сніданку наша дружна компанія вирушила до печер Laurel, що у Пенсільванії (не плутати з Luray, які ми відвідували у Вірджинії). По дорозі побачили столики, стійки, павільйончики і юрби людей, які ходили поміж ними. Це був flea market, щось на зразок блошиного ринку, де одні продають раритетні та антикварні речі, інші – уже непотрібні, але майже нові чи й абсолютно нові речі. Трапляється ж, що купиш щось, але не використовуєш і не знаєш, куди його подіти. От для цього й існують флі-маркети та ярд-сейли (yard sale – продаж речей у власному дворі – так само і нових і майже нових чи рідкісних). На подібних базарчиках часом можна знайти дуже цікаві штучки. Прогулюючись між торговими рядами, ми розглядали посуд і одяг, сумки й картини, іграшки і книжки. Пощастило Марічці – вона побачили свої улюблені комікси з Гарфілдом і купила за долар три книжки. Не все було дешеве. Старовинні речі, звісно, завжди у ціні. Були, наприклад, порцелянові ляльки, дерев’яні поїзди – поза $100 за штуку. А були й усілякі різні барбі й братц по $1-2. Представляв на продаж свою колекцію монет нумізмат. Можна було придбати гарні ножі – мисливські, для подорожей чи багатофункціональні. Тобто серед торгівців були і такі, що продавали усяку всячину, і такі, що мали вузьку спеціалізацію.
Нарешті усі порозсідалися по машинах – до печер лишилося якихось хвилин десять. Годинна подорож не була втомливою, навпаки, дуже приємною – навколо такі краєвиди, що їздив би цією дорогою тільки для того, щоб милуватися красою навколишніх гір.
Самі печери не надто вразили нас, бо ми вже побували в Luray і Skyline. Правда, Laurel зовсім інакші, бо основна порода – піщаник. Тож скрізь купи піску, в деяких місцях ідеш, як по пляжу. Ці печери є приватною власністю їхнього першовідкривача. Джейн, наша екскурсовод, розповідала, що ще п’ятнадцять років тому в Laurel не водили екскурсій – бажаючі побродити печерами лишали водійські права, їм давали лампу, і вони йшли темними ходами, як перші дослідники. Якщо через дві години вони не поверталися на поверхню – за ними посилали людей, які добре орієнтувалися у печерах. З тих часів лишилося багато написів на стінах. Так що не тільки наші люди люблять вишкрябувати чарівні слова «тут був Вася». Чи тому, що такі туристи нищили печери, чи, може, тому, що не всі поверталися, врешті вирішили зробити екскурсійний маршрут.

Ще на початку нашої мандрівки Джейн повідомила, що у печерах є кажани, і попросила не турбувати їх і не лякати. А я й сама встигла злякатися: кажани? Тут така низька стеля, а будуть ще й кажани літати!??! Але якби наша екскурсовод не посвітила на цих волохатих малюків ліхтариком, то ми взагалі їх би не помітили. Виглядають як нарости на стелі. Тільки коли дуже уважно придивитися, можна побачити лапки чи крихітний писочок.

Кажанів у Laurel дуже люблять і оберігають. Через них навіть зачинили для відвідувачів частину печер. Бо люди ходили там взимку, будили кажанів, а вони тоді або замерзали, або помирали з голоду. Окрім того, у кажанів є свої, кажанячі, хвороби, і вони у різних печерах різні. Тож тепер після екскурсії проводять дезінфекцію відвідувачів, щоб вони, бува, не заразили інших кажанів, якщо надумають поїхати до інших печер. Дезінфекція полягала у тому, що на нас з різних боків дмухали вентилятори.
Окрім кажанів, було ще кілька цікавих моментів і у цих печерах. Зокрема музично-світлове шоу. Екскурсовод погасила світло і натиснула кілька кнопок на встановленому в одній із зал пульті. Залунала музика і застрибали різнокольорові промінці світла: червоні, сині, зелені, жовті – то ближче, то далі, ніби танцювали під музику. Це було справді гарно, правда, як на мене, трохи затягнуто: під кінець від мельтешіння кольорів у мене розболілися очі.
Справді здивувала оптично-гравітаційна ілюзія. На одній із ділянок печер, де підлога піднімається різко вгору, встановлений дерев’яний жолобок, по якому кулька сама котиться вгору! Джейн пускала кульку, вона котилася вниз, а потім, з певного місця, починала своє тріумфальне повернення вгору. Бажаючі могли самі запустити кульку. Звісно, Марічка не пропустила такої можливості і дуже тішилася, коли пущена нею кулька сама покотилася вгору.
Як і у вірджинських печерах, відвідувачі прямо з екскурсії потрапляють у сувенірну крамницю. Ця крамничка мене порадувала. За цілком доступними цінами можна знайти пам’ятну дрібничку до смаку. І що ще приємніше – не китайського виробництва! Марічка, правда, примудрилася знайти китайські товари… Вибрала собі чарівного павича: спеціальний папір заливається спеціальною рідиною – і на павичеві починає кучерявитися пір’я. Дитина ще не розуміє цінності особливих речей, які можна купити тільки у певному місці, і ніде більше. Але нехай, зрештою, такі паперові штучки ми бачили тільки у печерах. А я знайшла дві гарні підвіски з каменю, а уже біля каси звернула увагу на яскраві дерев’яні коробочки з простенькими візеруночками. У тих коробочках – Worry People, турботливі люди, – крихітні дерев’яні ляльки, обмотані тканиною і нитками. За легендою, коли індіанці майя мали якісь проблеми, вони розповідали про них турботливим людям, а потім клали їх на ніч під подушку. До ранку усі клопоти зникали завдяки старанням турботливих людей. Ці ляльки виготовлено у Гватемалі, там, де раніше жили майя. Тепер мені є кому розповідати про турботи і клопоти, хоча краще б цих самих турбот не було взагалі. Поруч із коробочками з Worry People стояли гарно оздоблені камінчиками дерев’яні скриньки бажань: пишеш бажання, кладеш у скриньку, скриньку – під подушку, і щоранку й щовечора зазираєш у скриньку і читаєш бажання. Чи не здається вам, що ця техніка схожа на сучасні методи візуалізації чи НЛП? А її корені також йдуть до цивілізації майя…
Мушу, так, просто таки мушу розказати про ще одну дивовижу, яку я побачила у цій печерній крамничці. У чорних паперових пакетиках з наклеєним портретом веселого й відгодованого кажана (зовсім не схожого на тих, що ми бачили у печерах), продавалося жувальне драже під назвою Bat Guano (кажанячий послід). Звісно, можна й по-іншому перекласти, тим паче що іспанське слово guano досить схоже на наше з таким самим значенням…

Печерами цей день не закінчився. Ми ще поїхали купатися на менше озеро. Пісочок, чиста водичка, сонечко – що ще треба для щастя? Для дітей спеціально відгороджений «жабурятник», щоб не лізли на глибину, та й дорослі там їм не заважатимуть. Опісля купання – прогулянка до дитячого майданчика. Пані Іра показала Марічці камінь, де значилося, що усі майданчики навколо озера збудовані в пам’ять про хлопчика, який помер у дев’ять років. Мабуть, той хлопчик любив це місце, а батьки хотіли, щоб дітки згадували його добрим словом.
Після озера пані Іра показала нам цікавезний магазин. Правда, він уже був зачинений, але й довкола нього було на що подивитися. Власник цієї крамниці їздить по всьому світу і збирає садові скульптури. Кого ми тут тільки не бачили! Слона й жирафу у натуральну величину, левів і тигрів, оленів і зебр, коней і койотів, велетенських півня та черепаху, ковбоїв на биках, цілу серію скульптур дітей у русі: дівчинка стрибає через скакалку, гусак шипить на дівчинку, хлопчаки перестрибують один через одного тощо. І усе це виставлено на продаж. І рано чи пізно купується. Хоча деякі екземпляри такі гігантські, що здається неймовірним, що хтось захоче поставити їх у себе в саду…
День останній
Перед від’їздом була запланована ще одна мандрівка – на водоспад. Бурхлива гірська річка навівала спогади про Карпати. Там також вода піниться, прокладаючи собі дорогу посеред каміння.

У кількох місцях, де береги були більш пологі, ми спускалися до води. Потім знову поверталися на лісову стежку і дихали на повні груди – суміш гірського, лісового й річкового повітря була надзвичайно приємною. Смачною, цілющою. Дихати би і дихати таким повітрям. Або набрати у мішок і забрати з собою…
Черговий раз спустившись до води, побачили чотири каяки. З них вилізли четверо чоловіків і пішли оглядати спуск. Це вам не штучна водойма, тут усе по-справжньому, і каміння велике й гостре – його не так просто оминути. На нашому березі каміння утворювало ніби зручні ряди сидінь для глядачів. Саме там ми і вмостилися, отримавши місця у першому ряду. Рома витягнув камеру – не щодня побачиш такі екстремальні сплавляння. Чоловіки на протилежному березі, очевидно, обговорювали, як краще сплавитися. Двоє пішли сідати у каяки, а двоє лишилося спостерігати. Перший, осідлавши течію, майстерно подолав кам’яну перешкоду. Другий також швидко проминув небезпечну ділянку. Пішов до свого човника і третій – йому теж вдалося, правда, він трохи відкоригував маршрут своїх товаришів. А четвертий усе ще вагався. До нього повернувся перший, щось розказував і показував. Перший знову спустив свій каяк на воду, і знову з успіхом підкорив стихію. Тепер уже наважився й останній. Керував каяком дуже обережно, повільно – раз, осідлав течію і приєднався до своїх друзів. Після закінчення цієї вистави глядачі по обидва боки річки, а їх назбиралося чимало, стали розходитися. Так, нам також час.
Після водоспаду заїхали у поселення амішів купити домашніх яєць і свіжої зелені. Аміші – це протестантські старообрядці. Свого часу масово переселилися зі Швейцарії до США. Вони не визнають електрики, центрального опалення, телефону та інших благ цивілізації. Одружуються тільки з єдиновірцями. Самі вирощують овочі та фрукти, вручну виготовляють меблі і шиють одяг. Носять одяг і головні убори певних кольорів і фасонів (характерних для XVIII століття). Молоді жінки, у яких ми купили продукти, були у білих чепчиках та довгих лляних платтях із довгими рукавами (при спеці поза 30ºС!) світло-коричневого кольору. Ще у поселенні бачили жінок у сірих платтях такого самого фасону. Яйця в амішів дешевші, ніж у магазинах. Це те, чим вони торгують цілий рік. Окрім того, весною у них можна купити розсаду і свіжу зелень, а влітку-восени – свіжі овочі. Поки їхали поселенням, то тут, то там бачили оголошення на зразок «натуральний шербет, виготовлений амішами». На жаль, за шербетом не повернулися – пора збиратися додому, щоб знову не потрапити у пробку. Може, іншим разом…
Після обіду уся наша компанія розсілася по машинах і вирушила – ні, ще не додому, спочатку – на морозиво. Цього разу думали взяти по маленькому стаканчику, але не змогли вибрати по одному наповнювачеві, тому знову взяли великий вафельний конус. Ванільне зі шматочками шоколаду і вишневе – Марічка, з горіхами і кленовим сиропом і з чорничним чізкейком – я, з чорничним чізкейком і арахісове – Рома.
Тепер ще зазирнути у місцевий сувенірний і ювелірний магазинчик, який нахвалювала пані Іра, – і культурна програма-мінімум буде завершена. У перший день вона казала, що ми туди поїдемо без чоловіків, але якось не склалося, а хочеться усе ж зазирнути. Може, я знайду собі там щось цікавеньке – у мене ще є подаровані на день народження гроші. На стелажах – срібні прикраси з каменями: браслети, намиста, каблучки, сережки – з будь-яким каменем можна підібрати комплект за смаком. Ой, який ніжний бірюзовий браслет! А до нього пасує он те намисто. Може, ще каблучку підібрати? Та ні, то буде занадто. У цій невеличкій крамничці, як і у дорогих ювелірних салонах, цінники повернуті так, щоб відвідувачам їх не було видно. Але присівши, я побачила ціну вподобаного мною намиста – $220! Браслет виявився не набагато дешевшим – $150. Красненько дякую. Обійдуся й без ваших прикрас. Захоплення як вітром звіяло. Я, звісно, й далі розглядала різні дрібнички, але уже як у музеї, а не в магазині. Понюхала індіанські парфуми – непогано, та й не дуже дорого – $26, але бажання тут щось купувати зникло. Тільки Марічка стрибала від кулончиків на шкіряних шнурочках до ловців снів. І таки зупинилася на пастці для снів. Взагалі, у неї вже є одна, але то несправжня, зроблена у Китаї. А цього разу вона придбала справжню, зроблену індіанцями, про що свідчить сертифікат. У кільці павутинка сплетена не з ниток, а з лози, і намистинка усередині не пластикова, а з бірюзи. От що значить справжня пастка для снів, а не китайська підробка!
Ну що ж, тепер можна вже й додому вирушати. Хоча їхати з цього гірського раю не хочеться. У цих краях по-іншому йде час. Хоча справа навіть не тільки у часі, тут інший часопростір. Ти ніби потрапляєш в інший вимір, де не існує ніяких проблем, тривог, де можна зупинитися і просто жити, не бігти кудись, не поспішати, не переживати. Час не біжить, а ніби зупиняється, щоб людина у повній мірі могла відчути себе щасливою. Ця місцевість дихає силами природи. При наявності усіх благ цивілізації почуваєш себе набагато ближче до природи, ніж в урбаністичному світі великих міст. Я просто закохалася у цей замкнений у собі світ, хотілося б залишитися там жити… Принаймні я точно знаю, що обов’язково повернуся в Долину дубів...