Книжки є різні… (Далі буде абсолютно не професійна класифікація, і не
кажіть, що я не попереджала. :) ) Наприклад, з цікавим сюжетом. Поки не
дочитаєш книжку, не відкладеш і спати не підеш. Але за якийсь час пригадаєш
хіба що уривки цього самого сюжету. І все. І ніколи не виникне бажання її
перечитати…
Є книжки, які змінюють щось у тобі. Ти можеш не пригадати сюжету, а може,
там і взагалі не було стрункого сюжету, або сюжет зовсім і не важливий, але ти пам’ятаєш
стан після прочитання, відчуття, що вже ніколи не будеш таким, як раніше… І
точно знаєш, що повернешся до цієї книжки, щоб ще раз прозріти, можливо,
поплакати, а може – зцілитися…
А є книжки, які відлунюють у тобі. Ти впізнаєш себе, свій світ, свої переживання,
спогади. І неможливо визначити, що саме тобі подобається більше – власне книжка,
чи роздуми й настрій, які вона навіяла.
Саме такою книжкою є для мене «Нічні купання в серпні» Сергія Осоки, що
нещодавно вийшла у ВСЛ. Вона така моя-моя…
Я люблю мовні відкриття, і мені зовсім не заважають діалектизми. Але мова
Осоки – мммм! Я ж чула її з дитинства! Оці кохти
і конхветики!.. Але про конхветики і
бабів буде пізніше.
Якось я намагалася довести, що інфінітиви на -ть – цілком собі літературна норма. І посилалася на Шевченка, так. Бо
ж він наш, черкаський. А у нас так справді говорять! Спать, гулять, прибирать…
(«Іванченко, я ж тобі вчора казала вдіть білу рубашку!» (с. 20) «Ма, та вже
сідаймо снідать». (с. 23) І, так, – рубашку, не сорочку…
От бачу я всі оці картинки. Бабуся, яка сидить на ліжку в літній кухні і перебирає
вузлики з насінням. Це в останні роки моя бабуся стала замовляти собі «сортове»
насіння з каталогів, а то все були засмальцьовані вузлики…
«На столі запилена скатертина з бахромою, газети, ліки». (с. 39) І я бачу ту скатертину – з якимись величезними рожевими квітами і блідо-жовтою чи оранжевуватою
бахромою зі штучних-прештучних ниток, що аж риплять від доторку. «Сільські
вісті», «Порадниця» – з передбаченнями місцевого «метеоролога» щодо погоди на
літо, календарем сівби і замітками про особливості вживання фразеологізмів чи якихось
окремих слів. Бабуся, як учителька української, дуже шанувала ці замітки. Може,
шанує й досі. :) Хоча сама ніколи не говорила літературною
мовою. Та й хто б у селі говорив? Де на городі ростуть гірки, на електричній плитці вариться вареня, а в холодильник треба віднести літру молока.
От, тепер, мабуть, і про конхветика
можна. Конхветиками мене малу
пригощали бабусині знайомі й родичі. Діставати цього самого зашкарублого конхветика малося з кишені засмальцьованого
плаття чи хвартуха. Звісно, я чемно
дякувала і, звісно, ніколи їх не їла. Часом баби просто лякали мене. Одної,
кістлявої, майже беззубої, я страшенно боялася. Саме такою уявлялася мені Баба
Яга. І ця Баба Яга щоразу лізла з обіймами й поцілунками. І я ніколи не знала, чи
переживу їх цього разу. І ніякі конхветики не могли змінити мого ставлення. То вже
дорослою я зрозуміла, що боятися нічого, що родичка – нещасна згорьована жінка,
але в дитинстві натерпілася страху…
Прабабусю я не дуже добре пам’ятаю. Тоненька, маленька, схилена роками до
землі… Ми часом ходили до неї в сусіднє село. Хата була якась темна всередині –
принаймні, мені такою запам’яталася. Тато розповідав, що прабабуся була
по-своєму мудра: кожному онукові казала, що він – її улюбленець. Він дуже тим пишався,
поки не почув, як вона каже це комусь іншому…
А що мені запам’яталося (чи, може, то вже з бабусиної розповіді?), так це
те, як якось бабуся пішла у школу, а мене глядіти лишила на прабабусю. А саме
починалася клубніка. Так-так, у нас
кажуть саме клубніка, не полуниця. :) Ми з бабусею уже кілька днів заглядали – було кілька
рожевих ягідок, але вони ще не доспіли.
А коли була прабабуся, до нас зайшов її онук, один із найменших, мій двоюрідний
дядько (ти ж читаєш, правда? ;) ), і прабабуся зірвала йому ті кілька ягідок. Я
нічого не сказала – зовсім же була мала. Але образливо було до сліз…
Отак на мене подіяли «Нічні купання в серпні»… Уже кілька днів я ходжу і
пригадую своє літування в селі. А я щороку була там на літніх канікулах, аж до
старших класів, коли приїздила вже лише на кілька тижнів, а не на три місяці. Згадую,
як їздила з дідом рибалити… Або ходила. Тоді ми брали ще й козу пастися. Тоді,
пригадую, була Бейжа. Я нанизувала черв’яків (зовсім не гидлива була дитиною),
закидала вудку. Часом волосінь (звісно, ніхто так не говорив, то ж лєска!) заплутувалася в куширі, але
дідусь ніколи не сварився. Він взагалі мене сварив тільки за те, що я тягала
кошенят. Переживав, щоб не підхопила якусь болячку. І ніколи не відмовляв, якщо
я просилася порибалити. Хоча й риби ми не дуже ловили. Так, бубирі та карлючки.
Але яка ця дрібнота була смачна, добряче, аж до хрумкої скоринки, засмажена на сковорідці!
Навіть кісточки хрумтіли. І як шкода, що «Річки теж немає, до речі. замість неї
тепер – якесь болото, од якого я завжди одвертаюся, коли проїжджаю». (с. 121) Я
нечасто тепер буваю в селі, але річка справді вже не річка, і на неї боляче
дивитися…
Отак… Хотіла написати про книжку, а написала про себе… Мабуть, це ознака
доброї книжки, якщо вона повертає тебе до тебе…
