Концерт, змагання і вистава

Парад шкільних ансамблів (5-12 класів) відбувся 8 березня. Тоді ж я написала захоплений відгук-оду у фейсбук, де усе змалювала у найяскравіших барвах. Але чи то телефон, чи фб не впоралися з такими захопленими охами-ахами і знищили мій допис. :( Тож тепер намагатимуся відтворити і події, і враження.

Один раз на рік усі шкільні ансамблі збираються разом і показують свою майстерність. Коротенькі мелодії не зовсім впевнених у собі п’ятикласників. Довші й вправніші – шестикласників. Вони вже більше вміють і впевненіше поводяться. Збірний ансамбль семи- і восьмикласників – це вже справжня насолода для вуха. Довгі й складні композиції, соло різних інструментів. А я дивилася на їхню маленьку й худеньку керівничку (яка, пропрацювавши 30 років, іде на пенсію) і не могла вийти з дива: як вона їх організовує? Як їй вдається досягти такого рівня? Перші роки Марічка регулярно грала на флейті вдома, потім – усе рідше. А цього року рідко навіть флейту додому приносить – усе одно нема часу. Ансамбль тричі займається протягом тижня (під час шкільних занять, хто не грає – робить домашні завдання), один раз на тиждень – індивідуальний урок. І за цей час вони встигають зігратися, щоб потім батьки сиділи в залі і, розчулені, розмазували по щоках сльози. Принаймні, я робила саме так – дитячі виступи неймовірно мене розчулюють. Хоча не всі. От танці так не зачіпають. Я тішуся й пишаюся. Але не плачу. Плачу, коли слухаю, як грає ансамбль або співає хор. Причому щоразу.

Завершили свій виступ 7-8-класники композицією Rolling in the deep Adele, чим неймовірно пишалися, бо це був їхній вибір. А крім того, їм справді в кайф грати те, що вони знають і що їм подобається.

Після 7-8 класів настала черга старшокласників. О! Це щось! Коли слухаєш гру 9-12 класів, забуваєш, що ти на шкільному концерті, бо це справжнє мистецтво.

І керує всім цим розмаїттям голосів – флейти, кларнети, саксофони, труби, тромбони, барабани, ксилофон – музичний чарівник, пан Шекерер. Коли він диригує – я не можу дивитися ні на кого, окрім нього. Він просто танцює на тій своїй тумбі! З усією пристрастю віддається музиці. Якось на одному з концертів ми сиділи близько до сцени, то вже після кількох композицій з нього піт тік струмками – так, ніби він пробіг марафон.

На завершення свого виступу старшокласники підготували сюрприз. Пан Шекерер сказав, що цього року провів експеримент – дозволив учням самим обрати і повністю підготувати одну мелодію. Вони обрали саундтрек до «Голодних ігор». За кілька днів до концерту вирішили, що їм таки потрібен диригент і обрали з-поміж себе. Хлопчина диригував акуратно, стримано, звісно, йому було далеко до шаленої пристрасності його вчителя, але він упорався з завданням, про що свідчили й вдячні аплодисменти залу.

На завершення концерту всі-всі ансамблі зіграли шкільний гімн NFV (наш об’єднаний шкільний район так називається – North Fayette Valley). Шкільний парад оркестрів – це, як на мене, одна з найяскравіших подій шкільного життя (на рівні з виставами старшої й середньої школи). Хоча шанувальники спорту, певне, посперечалися б зі мною. ;)

***

Наступним у заголовку значиться змагання. Навесні, у березні і квітні, усі танцювальні команди Just for kix (а вони є по всій Америці) їдуть на змагання. Не всі в одне місце, ні, але в кожному штаті є одна-дві такі «точки». Цей захід для мене цікавий не тільки тим, що можна побачити виступ наших дівчат, а й тим, що можна роздивитися інших, поки наші тренуються. І щоразу я дивуюся й захоплююся тим, які різні танцюристки – високі й низенькі, стрункі і пухкенькі – і всі танцюють на рівних (часом трапляються й із особливими потребами, про це я писала минулого року). І хореографи підтримують свої команди і до виступів, і після – навіть якщо не все вдалося цього разу. Вони, звісно, зроблять висновки і проговорять те, над чим ще треба працювати, але ніколи не кричать і не вичитують своїх підопічних. А я щоразу, спостерігаючи за усміхненими хореографами, які поплескують своїх дівчат, згадую тренера з гімнастики, яка навіть у таких тощих шнурків, якою була я, знаходила «пузо» і на всі заставки при всіх розписувала, які ми невдатні на її голову звалилися… От щоразу я думаю я про це, щоразу… І тішуся, що перед моєю дитиною ширше розкривається світ, і засмучуюся, що отакі тренери-хореографи, які були в мене, відбивають у дітей охоту до спорту.

***

А тепер про виставу… Ох, вистава! Ах, вистава! Марічка дуже чекала 7 класу, щоб нарешті можна було взяти участь у виставі. Найбільше тішилася з цього вибіркового предмету – «драма». З нетерпінням чекала, коли ж нарешті буде прослуховування. А потім – ура! – репетиції. Перші дні вона репетирувала свої слова вдома. Потім – уже ні, бо знала напам’ять не лише свої рядки. Тим, хто протягом перших двох тижнів вивчив свої слова, дозволили взяти ще й монолог. Правда, не всі обрані виступали з монологами, бо не всі встигли підготуватися. Але та шістка, що підготувалася, – то справжні молодці!

У них не було костюмів. Лише однакові блакитні футболки з символікою драмгуртка і джинси. Костюми були не потрібні. Вони грали самих себе. Підлітків, які почуваються самотніми, яких не розуміють і які не розуміють себе.

«Betweenity» i “Box” Ліндсі Прайс. Назви п’єс уже говорять самі за себе. «Betweenity» – про смисли, які ми можемо вкладати у паузи в розмовах, між рядків, додумувати те, чого нема насправді. Або те, про що мовчимо. А «Коробка» – метафора внутрішнього світу, душі. Уу кожного – своя коробка: маленька чи велика, розцяцькована чи непримітна, яку хочеться скрізь за собою носити чи хочеться десь приткнути й ніколи не бачити.

Я не буду описувати те, що відбувалося на сцені, чи переказувати зміст. Та й як такого сюжету немає ні в одній, ні в іншій п’єсі. Це сценки, замальовки, з яких складається життя.

Та все ж на кількох сценах, мабуть, зупинюся.

Дві дівчини. Одна намагається чимшвидше піти від іншої, та їй це не вдається. «Ми ж найкращі друзі!» – каже друга і чіпляється за ногу першій. «Ні!» – заперечує перша й намагається струсити з ноги набридливу подругу. «Я йду з тобою! Нам так добре разом!» – радісно щебече та, що сидить на нозі. «Я не хочу з тобою нікуди йти!» – роздратовано відповідає перша, все сильніше метляючи ногою…

Так, часом таке трапляється – коли той, кого ти вважаєш другом, хоче витрусити тебе зі свого життя…

Потужною також була сцена з коробками, де кожен розповідав щось про свою. «Це моя коробка. Вона яскрава, різнокольорова, наповнена усілякою всячиною. Такою мою коробку бачать мої батьки. Але насправді це не моя коробка…» – «Це моя коробка. Така собі скринька Пандори. Щоразу, як я її відкриваю – трапляється якась халепа. І я нічого не можу з цим зробити».

У кожного - своя коробка...

Одна з завершальних сцен також врізалася в пам’ять. Три групи підлітків. Говорять (точніше, кричать) групами:

-      Я самотній.

-      Я самотній.

-      Я самотній.

І це групове «Я самотній» так абсурдно і в той же час так точно звучить! Так, усі вони почуваються самотніми.

-      Мої друзі несправжні.

-      Мої друзі несправжні.

-      Мої друзі несправжні.

Так, із друзями часом так тяжко порозумітися. А ще тяжче – зрозуміти, хто ж тобі справжній друг…

-      Лише в мене такі проблеми.

-      Я – острів у пустелі.

-      Ніхто не розуміє мене.

Не знаю, чи вдалося мені передати емоції, але це було так по-справжньому, так глибоко про них – колючих і кусючих їжачків-підлітків із ніжними вразливими животиками. Вони почуваються самотніми, їх ніхто не розуміє, вони не знають – хто друг, а хто ворог, не знають, як говорити про свої переживання і почуття, і дуже хочуть, щоб їх почули.

Мені здається, гра у цій виставі допомогла їм трішечки зрозуміти себе і своє місце у цьому розмаїтому світі, а батькам – по-іншому побачити своїх уже не дітей, але ще не дорослих.

І Марічці, і нам шкода, що вистава – лише один раз на рік. Репетиції, проговорювання усього цього дозволяли працювати над собою, розвиватися і вдосконалюватися.

Чекатимемо наступного року і нової вистави! А концерти й змагання на нас чекають ще цієї весни.