Про Івасика-Телесика та ріпку

Залягли учора ввечері усі на наше «королівське» ліжко. Я, Рома, Марічка, Юля та ще й пупс. Як його звати? Це зовсім не важливо, бо Юля своїм лялькам кілька разів на день міняє імена.

-      Тату, а лозкажи казочку пло Івасика-Телесика.

-      Про Івасика-Телесика? Добре. Жили собі дід і баба, і була в них Курочка Ряба.

-      Ні, тату, пло Івасика-Телесика, а не пло Кулочку Лябу!

-      Та ж про Телесика! Слухай!

Юля лежить тихенько, слухає.

-      Жили собі дід і баба, і була в них Курочка Ряба.

-      Ні, тату! І не було в них дітей.

-      Так, дітей у них не було, але Курочка Ряба була.

Юля зітхає і слухає далі.

-      І от взяв дід насіння і посіяв ріпку.

-      Тату, а де ж Івасик-Телесик?

-      Буде тобі Івасик-Телесик. Почекай.

Лежить Юля тихенько. Чекає.

-      І виросла та ріпка велииика-превелиика, гарна-прегарна. Ходить дід навколо неї – натішитися не може. Узявся її витягати – смикає, смикає, а витягти не може. Пішов до сусідів. «А можна попросити вашого Івасика-Телесика допомогти ріпку витягти?» – «А чом же не можна? Можна. Ходи, Івасику, поможи дідові». І вже дід удвох із Івасиком смикають-смикають ту ріпку, а вона не піддається, міцно сидить у землі.

Юля не витримує:

-      Тату, а зміюка де? Має бути зміюка!

Тато продовжує:

-      Буде тобі зміюка.

-      А ще має бути зміючка Оленка!

-      Буде тобі й Оленка. Каже дід: «Ні, не впораємося ми самі, Івасику…» А Івасик-Телесик відповідає: «Не сумуйте, діду, я знаю, хто нам допоможе». І пішов Івасик у місто, знайшов будівлю з написом «Сталеві зуби і Кº», а там головною була Зміюка і дочка її Оленка. Прийшов ото туди Івасик, покликав Оленку і каже: «Так і так. Треба дідові ріпку викопати. Зможете?» – «Чому ж не зможемо? Зможемо. Тільки дорого це тобі обійдеться», – каже Оленка. «Е, ні, ви це безплатно зробите», – каже їй Івасик. «Чого це?» – дивується Зміючка. «Заборгувала ти мені, Оленко. Пам’ятаєш, у піч хотіла посадити? Спекти мене хотіла». Опускає очі Оленка. І ніхто ж не згадує, що Івасик сам її у піч посадив, спекти хотів. «Добре, – каже Оленка. – Зробимо все як треба». Прийшли рудокопи, викопали ріпку, дід порізав і роздав, й Івасикові вділив. І всі тішаться, радіють: Оленка, бо не винна тепер Івасику; Івасик, бо допоміг дідові; дід, бо витяг ріпку. І лиш ріпка незадоволена, бо її з’їли.

-      Тату, а Івасик мав на човнику плавати… – вже якось не дуже впевнено каже Юля, бо розуміє, що татова казочка вже ніби й закінчилася…

Марічка:

-      Із’їв Івасик ріпку – та й поплив на човнику.

Продаж випічки, заморожена піца та інший фандрейзинг

Відповідаючи у фейсбуці на питання й коментарі до мого посту про продаж випічки (bake sale), я зрозуміла, що варто написати про це більше.

Довго думала, з чого ж почати – з нашого досвіду чи з опису того, як, власне, працює фандрейзинг у США. Для початку, мабуть, нагадаю, що «фандре́йзинг (англ. Fundraising- процес залучення грошових коштів та інших ресурсів (людських, матеріальних, інформаційних тощо), які організація не може забезпечити самостійно, та які є необхідними для реалізації певного проекту або своєї діяльності в цілому».

Практика фандрейзингу дуже поширена у США, зокрема так школярі чи студенти заробляють кошти на свої навчальні програми, поїздки тощо. Рома неодноразово купував у своїх студентів брауніз чи печиво. Щороку восени хлопці-скаути продають попкорн у бляшанках ($10-15), а навесні – квиточки на обід ($5), де пропонують курячий і квасоляний суп, молоко, каву і купу солодощів на вибір. Звісно, вони самі й порядкують на тому обіді – насипають-наливають, прибирають посуд і витирають столи. Дівчата-скаути восени продають горішки-цукерки і пропонують передплатити журнали на будь-який смак зі знижками, а взимку продають свої фірмові печенюшки ($4 за пачку). Спортсмени (футболісти, бейсболісти, софтболісти) наприкінці весни продають заморожені печенюшки (позаминулого року велика коробка коштувала $16, минулого – $18). Улітку команда плавців заробляє гроші, продаючи заморожену піцу. Восени минулого року батьки малюків продавали butter braids (поки що не знаю, що це таке, якісь кекси з начинкою, але незабаром знатиму, бо Марічка також таке продаватиме, але про це – пізніше), щоб докласти кошти на нову будівлю садочка. У старшій школі час від часу також організовують обіди ($5), а зібрані кошти йдуть на розвиток мистецьких програм тощо.

Мабуть, думка зрозуміла: майже весь час хтось щось продає. :) Здебільшого – родичам, сусідам, друзям. Для Марічка це неабияка проблема, бо ж родичів у нас тут немає, та й друзі або в Україні, або в Меріленді, ну, чи Каліфорнії… Одним словом, далеко. Але вона потихеньку розширює мережу своїх постійних клієнтів – привітністю, дружелюбністю й відкритістю. Так, хоч що вона продає, завжди у неї купують у фермерському магазинчику. Причому не тільки власники (вони ж – продавці), а й покупці того магазину (з дозволу власників). Не раз траплялося, що Джастін пропонував лишити список і сам продавав для Марічки. Серед постійних покупців також – касири аптеки, власниця крамниці товарів для творчості. Ну і сусіди. Щоправда, намагаємося не «трусити» їх щоразу, хіба що самі попросять. :) Є, наприклад, сімейство Елсберндів, яке вже два місяці поспіль підтримує і Марічку, і Бруклін, ще одну сусідську дівчинку. В обох купили і піцу, і пироги. Марічка, продавши їм піцу, не планувала заходити ще й з пирогами, але вони сказали, що, раз минулого разу купили піцу і в Марічки, і в Бруклін, то й пироги куплять в обох. :) Отакі у нас сусіди.

Отак якось непомітно від загального перейшла до нашого досвіду. Але перед тим, як розповісти, що й коли продавала Марічка, скажу ще про те, що у вартість товарів для фандрейзингу закладена собівартість і націнка, яка, власне, і йде на розвиток відповідних програм чи видів спорту: скаутського руху (гроші лишаються на потреби загону), закупівлі обладнання (ворота, м’ячі для футболістів) тощо.

Перший Маріччин (і наш) досвід продажу – cookie dough (заморожене тісто на печенюшки). Про це я писала майже два роки тому. Тоді Марічка продала 48 коробок і заробила гроші не лише на розвиток футболу у Вест Юніон, а й для себе, бо продала найбільше і заробила дуже симпатичний бонус у розмірі $70.

На сьогодні за Маріччиними плечима уже не лише продаж cookie dough, а й скаутського печива. Так, воно недешеве, так, подібне печиво (точніше, деякі різновиди) можна дешевше купити в магазині. Але це традиція, підтримка скаутського руху, а ще – розвиток організаторських здібностей у дівчат. Окрім коштів для загону, вони отримують призи для себе (за певну кількість проданих пачок): браслети, кулончики, набори для творчості, іграшки тощо.

Ну а останній досвід – збір коштів на поїздку до Флориди на Outback Bowl (що це таке і програму для танцюристів можна подивитися тут). І ми ще лише на початку шляху, бо на подорож потрібно $1300-1500 (залежно від вартості перельоту). Вдасться заробити більше – чудово, бо з кожною танцюристкою має бути ще й дорослий (хореограф не рахується), а можна, щоб і вся сім’я поїхала.

Усе це дивовижне дійство має відбуватися у кінці грудня 2015 – на початку січня 2016, але з огляду на те, що треба назбирати чималу суму, фандрейзинг почали вже з лютого. Метою місяця (точніше трьох тижнів) було заробити $75. Дівчата продавали заморожену піцу (9 видів: з канадським беконом (насправді це така шинка:) ); з пепероні (гостра салямі); з ковбасою; «делюкс» (тобто з усім); з шинкою і грибами; сирна; сніданкова з шинкою; сніданкова з ковбасою; з яблуками і корицею (теж сніданковий варіант) по $9.

Для орієнтиру: у піцерії велика піца коштує $12-15; у гуртівні заморожена – $10-12 за 3 шт.; у місцевому магазині заморожену можна купити за $5-6. Тобто, знову ж таки, дорогувато… Щоправда, на захист піци мушу сказати, що вона справді дуже смачна, смачніша, ніж звичайна заморожена. Мабуть, тому що дуже свіжа.

Метою було продати 25 піц, з кожної піци дівчата мали отримати по $3. Але Катріна (хореограф) сказала, що якщо продадуть більше, то їхній заробіток підніметься до $3.5 за піцу. Марічка продала 20 – зима, мороз, та й, чесно кажучи, якось довго розкачувалася… Але кілька дівчат продало по 40, а Маріччина подружка з мамою і дідусем – цілих 200! (Мені це досі в голові не вкладається… Щоправда, коли вони усе це розвозили, вирішили, що аж так багато продавати не варто, бо велика морока – треба або усе це одразу розвезти, або знайти місце, де зберігати. І те, й інше, як розумієте, непросто. :) ) Тож дівчата отримали по $3.5 за піцу. Ледь не забула, вони ще й отримували бонуси у вигляді піци: 20 проданих – 1 зароблена, 25 проданих – 2 зароблені, 40 проданих – 3 зароблених і т.д.

На березень планка уже була трохи вищою – $125. Дівчата продавали заморожені пироги-булочки-торти (по $11-18) і брали участь у продажі власної випічки. Торти, хоч і дуже апетитні на вигляд (цього разу був дуже гарний кольоровий буклет) і, вірю, дуже смачні, були явно задорогі. Чесно кажучи, я не була впевнена в успішному продажі, бо ми самі такої дорогої випічки не купуємо (хоча в рідної дитини, звісно, купили три пироги – ледь не посварилися, коли вибирали. J дві піци також купили, ага, а третю вона заробила). Перед очима немає того буклету, бо віддали хореографу разом із грошима і чеками, та все ж спробую пригадати, які там були смаколики. Французький шоколадний; шоколадно-м’ятний; лимонний з меренгою; кокосовий; яблучний; вишневий; малиновий; полунично-ревеневий; ягідний пироги; ванільний чізкейк; асорті з різних чізкейків; булочки з корицею.

З пирога (торта, булочок) дівчата отримають по $4. Цього разу мета також була – продати 25 пирогів. Попри мої сумніви, Марічка її досягла. Окрім того, отримала ще й чек на $25 від добродійки з аптеки.

Ну і про досвід участі у продажі випічки (bake sale).

Усього-то день на кухні – і шарлотка, голандський яблучний пиріг (3 штуки – один лишився нам), сирні рогалики з журавлиною, банановий кекс (2 шт.), кольорові мафіни (17 шт -5 нам J), печиво – на столі. Ага, ще кілька пакетів сумішей для перекусу, купованих і розфасованих – вони гарно продаються. 

Уранці, уже перед bake sale, Марічка спекла ще й брауніз, щоб були свіжі (тому їх немає на фото).

Дитина наторгувала 57 доларів. 

Дещо лишилося. Здебільшого – з дорожчого. Але шарлоткою ми пригостили сусідів. Вони у нас хороші, та й купують у Марічки піцу/скаутські печенюшки/пироги, так що це була нагода віддячити.

У день продажу випічки Марічка з Ромою розвозили заморожену піцу, тож разом із піцою викладачі Upper Iowa University отримали ще й пиріг чи брауніз як бонус (там також є кілька постійних покупців).

Рома сказав, що у більшості дівчат асортимент був ширший, ніж у нас. Але нічого, це наш перший bake sale. Перед Великоднем буде ще один. Марічка вже обдумує, що пекти. Сказала: "Будемо пекти не один день, а два".

Так що, якщо хтось вам казатиме, що американці не вміють готувати, плюйте межи очі. Я майже весь день провела на кухні, Марічка також потрудилася, а, виявляється, ми слабаки. :) Нічого, до наступного разу я ще іграшок із фетру нашию – якраз до Великодня. Кролі вже є. 

Взялася за курчат. А будуть іще яйця і пташенята. Марічка також береться за голку.

Ще кілька слів про bake sale. Коли розповідала про це на своїй сторінці у фейсбуці, писала, що це поширена практика у США. А виявилося, не так все однозначно. Справа в тому, що провінційна Америка відрізняється від Америки мегаполісів. І те, що широко практикується в одній частині, табу – в іншій. Ленор Шкеназі, поборниця права дітей розвиватися поза рамками, в які їх затискають дорослі, розповідала якось у своєму блозі про те, як дівчинку, яка ходила і продавала свої печенюшки, оштрафував санітарний контроль, бо в неї, звичайно, не було ніякого дозволу. (А взагалі, хоча це поза моєю сьогоднішньою темою, у Шкеназі дуже цікавий блог. Ну справді, хіба нормально, коли сусіди дзвонять у поліцію, бо дитина сама гуляє на вулиці? Чи їде в метро. Так, безпека – це дуже важливо, але дітям потрібен простір для загального розвитку, для розвитку самостійності та впевненості в собі. Але це зовсім інша тема. Може, я до неї ще повернуся. А поки що – читайте Шкеназі. І – так: свобода – одна з найголовніших причин, чому нам із чоловіком подобається життя у провінції. Діти самі ходять до/зі школи, до/з бібліотеки, до друзів, у парк тощо. Для мене це дуже важливо.) Але ми живемо у маленькому містечку, де всі підтримують усіх і, зокрема, з радістю купують домашню випічку. А продавали дівчата свої смаколики, до речі, у двох банках, які не лише дозволили розкласти смачні скарби на своїх столах, а й анонсували bake sale серед своїх клієнтів. Отак-от.

Здається, щось пропустила… Та, думаю, ще напишу і про другий продаж випічки зокрема, і про фандрейзинг у цілому, бо ж Марічці ще збирати і збирати… Попереду новий цікавий досвід! У планах – продаж попкорну і напоїв після звітного танцювального концерту, морозива і напоїв на День незалежності і ще купа всього…

Буду рада відгукам, коментарям і цікавим перевіреним (!!!) рецептам – щоб не дуже складно, не дуже довго, але гарно. Пишіть, друзяки!

Весняні концерти

Із настанням весни дуже пожвавилося наше світське життя. J Причому одразу з настанням календарної весни. На самісінькому початку березня ми ходили на «Парад ансамблів» – концерт, де грали ансамблі 5-х, 6-х, 7-8-х класів і старшої школи.

Я вже, здається, згадувала, що два роки тому наша школа об’єдналася зі ще однією. Раніше була North Fayette School, а тепер – North Fayette Valley School (NFV). Для молодших школярів нічого не змінилося – вони вчаться у своїх містечках, а от починаючи з сьомого класу, школи зливаються в одну. 7-8 класи вчаться у Valley, а 9-12 – у старшій школі Вест Юніона. (Не знаю, чи варто нагадувати, що наша школа і без того була поділена між двома містами? :) 1-4 класи – Вест Юніон, 5-6 – Файєт, 7-8 тепер – у Веллі, а 9-12 – знову у Вест Юніон.) Якщо вже почала про об’єднання шкіл, напишу ще кілька слів. Дві районні школи об’єдналися в одну, щоб мати можливість надавати дітям більше можливостей – різноманітні клуби, гуртки тощо. Вибір і так був чималий, але, об’єднавши два бюджети, адміністрація змогла додати кілька цікавих програм. Для дітей найбільшою проблемою було те, яким буде новий талісман школи. :) У нас був яструб, у Веллі – тигр. Довго діти щось там малювали, пропонували купу різних ідей, а в результаті новим талісманом став тигрояструб. J І вашим, і нашим.

Так, це був відступ. Вертаємося на концерт. Тож там було по два ансамблі п’ятикласників і шестикласників – North Fayette і Valley. 7-8 класи об’єднані в один ансамбль (ми ж пам’ятаємо, вони вже вчаться разом). І окремо – величезний ансамбль старшої школи.

Як на мене, це була гарна ідея – показати прогрес, якого досягають діти за час своєї «шкільної музичної кар’єри». Почали концерт п’ятикласники. Коротенькі мелодії, трохи різкуваті звуки, але все злагоджено й відпрацьовано. Далі грали ансамблі шестикласників. Довші, плавніші мелодії – неозброєним вухом помітно, що діти досягли неабияких успіхів за два роки занять музикою.

Коли дійшла черга до 7-8 класів, музика перенесла нас зі шкільного спортзалу (на сцені актової зали неможливо було вмістити стільки музикантів) у якийсь концертний зал. Про те, що ми таки в школі, нагадували лише блакитні футболки з тигрояструбами, в яких були музиканти.

Коли заграли старшокласники, ми остаточно перенеслися в інший вимір, де була лише музика – з дрижаннями, напівзвуками, напівтонами, ніжна, крихка, чарівна. Я людина, дуже далека від музики (якось уже розповідала вам, що в першому класі вчитель музики сказав, що мені ведмідь на вухо наступив…), тому описую лише свої відчуття, але музика відносила слухачів у якісь далекі казкові світи. Окрім насолоди для слуху, була ще насолода для очей. Керівник ансамблю старшокласників так натхненно диригував, що від нього просто неможливо було відвести погляд. Стільки емоцій, пристрасті, кайфу! І той кайф передавався залу. Після виступу він виглядав, як спортсмен, який щойно встановив якийсь рекорд – стомлений, але щасливий.

І, так, я не перестаю дивуватися, що все це відбувається на рівні звичайної районної школи…

***

А ще я сьогодні розповім про танцювальні змагання, які ми відвідали у цю суботу.

Уже третій рік навесні Марічка з дівчатами виступає на змаганнях – у березні й квітні. Цього року – уже з найстаршою групою (6-8 класи, а в старшій школі – уже свої танці й, відповідно, свої змагання). З’їжджаються десятки танцювальних колективів з навколишніх міст і містечок (і не з одного штату).

Поки чекаємо на виступи групи, де змагатимуться наші дівчата, маємо змогу подивитися й на інші колективи. Цього разу мені вдалося визначити переможців у двох групах, які змагалися до наших. :) Часом буває, що якийсь колектив помітно сильніший за інші – складніша хореографія, абсолютна злагодженість рухів… А те, що всі танці містять характерне па – високе підняття ноги (як в канкані :)) – полегшує завдання суддям, бо завжди помітно, чи одночасно дівчата піднімають ноги. Але часом трапляється, що всі колективи на рівні, і лише судді здатні зауважити якісь дрібні помилочки.

Та я сьогодні хотіла написати не зовсім про танці. Коли я розмірковувала «Про школу і спорт», уже говорила про те, що американський тренер не скаже: «Займатися ти, звичайно, можеш, але на матч (змагання) я тебе не візьму». Звісно, діти (та й їхні батьки) й самі усвідомлюють межу своїх можливостей, але в той же час вони можуть спробувати свої сили.

Це був довгий вступ. :) На паркеті – багаточисленний дівчачий колектив у чорно-біло-блакитних трико і чорних штанах. Волосся в усіх зібране в акуратні «гульки». Усі дівчата – як на підбір: високі, стрункі, довгоногі. Усі, крім однієї – маленької, товстенької, з непропорційною будовою тіла. Майже одразу зрозуміло, що це – особлива дівчина. Найімовірніше, із синдромом Дауна. (Як колись зауважив Рома, ставлення до таких людей закладене уже в тому, як їх називають: у США – люди з особливими потребами, в Україні – з вадами. Думаю, коментарі чи пояснення зайві.) Вона не встигала за ритмом танцю, відставала, помилялася, але вона танцювала!

Поки тривав виступ, я не знала, на кому зосередити увагу. Дівчата були злагодженим організмом, і лише одна ланка вибивалася, але дуже-дуже старалася, можливо, більше за всіх інших. А ще я думала про те, як оцінювати цей виступ. Якщо враховувати помилки маленької людинки, яка, попри все, перемагає себе, то, звісно, колектив далеко не заїде, але ж дівчата танцювали дуже гарно, і несправедливо було б не оцінити їхню вправність.

Я для себе не змогла вирішити цю дилему. А для суддів, мабуть, і не було ніякої дилеми: колектив посів перше місце в своїй групі.

А взагалі, це таке емоційне піднесення – дивитися дитячі виступи. Навіть коли діти вже не вважають себе дітьми. :) Підлітки ж бо – то окрема вікова (і видова? :)) група: вже не діти, ще не дорослі… Такі собі шукачі себе… Саме на паркеті дехто з них віднаходить себе – віддається повністю, і це видно по усмішці й блиску в очах. А хтось і далі сумнівається й боїться помилитися – «вдягає» усмішку, щоб приховати свої справжні почуття. Але всі вони молодці й варті аплодисментів.

P.S. Це лише частина березневих подій (та й місяць іще не закінчився), але про bake sale (продаж випічки) я напишу окремо, бо це – частина чималої теми. Чекайте! ;)