Цікавинки про дитинку. Випуск перший

Зараз усе найцікавіше у моєму житті пов’язане з моїм малям, тому й пишу про донечку частіше, ніж про щось чи когось іншого. Точніше, про донечок, бо так чи інакше задіяні обидві.

Настав час нотувати не те, як Юля спить (уже остаточно перейшла на один сон, хоча він може бути і зранку) чи їсть (усе частіше із більшим задоволенням пробує дорослу їжу), а те, що вона робить чи каже.

На днях Марічка шукала свій нук і ніяк не могла знайти. Втративши надію зробити це самостійно, вона спочатку спитала у мене, а потім – у Юлі: «Юля, ти не знаєш, де така рожева штука?» Юля взяла Марічку за руку і повела до татового столу, відкрила дверцята і показала те, до чого вона її вела. Там заряджався мій планшет. У нього, правда, не рожева обкладинка, а оранжева у горох, але це ж дрібниці. Зрештою, навіть дорослі не завжди оранжевий від рожевого відрізняють. А ви кажете «штука»… Треба дитині давати чіткі завдання! :)

Друга замальовка – також про Марічку з Юлею. Марічка, замість того щоб потихеньку складати свої речі, півтора тижні сиділа й читала, а потім, напередодні переїзду, абияк понакидала усе у коробки та пакети. Зрозуміло, що зараз знайти не може нічого, та я не про те. З одного пакета стирчав собі блискучий тоненький ремінець до джинсів. Юля була б не Юля, якби пройшла повз нього і не витягла. Більше того, виявилося, що вона знає, куди його треба чіпляти. Самій, звісно, затягнути поясок не вдалося, та поблизу якраз була Марічка і допомогла сестричці. А потім взялася за ремінець і повела Юлю: «Юля, як каже собачка?» Юля з готовністю, радісно: «Гав-гав!» Пройшли кілька кроків: «Юля, як каже собачка?» - «Гав-гав!» Марічка, як мені здалося, хотіла вивести свого «песика» надвір, та її задум провалився, бо Юлі гра набридла, точніше, вона переключилася на щось інше.

Ну і третій епізод з нашого ненудного життя. На ручці вмонтованої шафи майже два роки, тобто стільки, скільки ми жили на квартирі, висіли кишеньки з косметикою. І ніхто їх не чіпав і не цікавився вмістом. Та нашій Варварі, пардон, Юлії Романівні, свого носа треба запхати скрізь, якщо туди можна якось дістатися. І от вона туди повадилася. Спочатку не відбувалося нічого ні страшного, ні цікавого. Вона просто відкривала замочки, витягала все, що там було, і розкидала. Цього часу було досить, щоб я могла вдягнутися на прогулянку. Так що я ніби й не була проти. Потім Юля дотумкала, що з олівця можна зняти ковпачок і тоді він придатний для малювання. А потім піддалася помада – Юля обмалювала нею ноги. Детально вивчивши вміст моїх кишеньок, вона побачила щось схоже у Марічки. І цього разу намалювала те, що треба – губи аж по носа і підборіддя, чим мене неабияк подивувала, бо я дуже рідко зараз користуюся косметикою. Хіба що вона бачила, як малюється старшенька, а Марічка полюбляє це діло – фарбувалася би щодня, якби її воля… Та цим вивчення Юлею помад і блисків не завершилося. Ще через пару днів вона видобула інший Маріччин блиск (що взагалі нескладно, враховуючи, що Маріччині речі не мають постійного місця, і їх можна знайти де завгодно) і взялася його гризти. За Маріччиною версією, Юля їла саме її блиск тому, що її косметика, на відміну від моєї, смачно пахне.

Думаю, Юля і надалі тішитиме нас відкриттями, а найцікавіше я переповідатиму вам. :)      

Мої різні діти

Які різні у мене діти… Зовні, принаймні, так усі кажуть, дівчатка схожі, але якщо порівнювати їх у тому самому віці, то зовсім різні. Марічці на рік подарували абетку абабагаламагівську. І книжка одразу стала улюбленою. Ми її читали від початку й до кінця, а потім знову починали спочатку. Причому Марічка пальчиком тицяла в букви, тож ми спершу називали букву, а потім читали віршик. І в два рочки доця знала всі букви. Тоді мене це не дивувало, а тепер дивує. Бо з Юлею жодної книжки прочитати не можна. Ні, вона також дуже любить книжки, але не читати, а роздивлятися. Встигла мама прочитати віршик – молодець, не встигла, або хай читає з пам’яті, якщо знає, або хай лишається без віршика. Юля може дозволити хіба що якийсь «інтерактивний» віршик.

Тупу-тупу, скік-скок –

смерековий місток.

На місточок скочу,

бо так собі хочу.

Утікай з дороги –

маю гострі роги.

(Мар’яна Савка «Цапок»)

При цьому ми стрибаємо, скачемо, а потім я «буцаю» Юлю «ріжками» в животик.

Дає читати ще такий віршик:

Кулька в мене он яка –

Схожа на ліхтарика.

А на неї – леле! –

Жовтий сів метелик

І комариків кілька,

Й навіть муха не втіка.

Ну ж бо, сяду я й сама…

Бах! – і кульки вже нема.

(Андрей Хадановіч «Кулька»)

У цьому випадку, правда, спрацьовує навіть не інтерактивність, а те, що Юля дуже любить повітряні кульки.

Нарівні з абеткою у Марічки улюбленою книжкою були «Улюблені вірші». Їх Юля також любить… дивитися. З усієї книжки за весь цей час прочитали буквально кілька віршиків. І то швидше завдяки тому, що я все ще пам’ятаю їх.

Юлина ж улюблена книжка – ілюстрований дитячий словник. Не страшно, що він англійською. Яка різниця? Хто зважає на якісь там букви? Зате там купа м’ячиків, котиків, песиків і машин. 

Ще є голопопий малюк; дівчинка, яка затуляє рота долонькою, позіхаючи; хлопчик, який кланяється, і взагалі купа різних цікавих речей.

Спочатку Юля звертала увагу на ті об’єкти, які знала: котики-песики, м’ячики. Причому ви собі навіть не уявляєте, що може бути м’ячиком (ба-ба, тобто бабах, але без «х»). Це і планети, і тарілки, і камінці, і ґудзики, і сонце, і ще багато інших речей. Та від простих предметів Юля поступово перейшла до малюнків, які зображають дію: хлопчик, задумавшись, підпирає рукою голову; дівчинка нахиляється; маля плаче; хлопчик вдягається; дівчинка міряє спідницю; малюк знімає шкарпетку. 

Юля показує малюнок, я розповідаю, що там зображено, а потім Юля «показує на собі». Коли ж вона вже знає ту картинку, то сама зображає мені дію. Така собі гра у «Крокодила».

Марічка раніше почала говорити. Добре пам’ятаю, що перше її поширене речення вона видала у травні, тобто їй було рік і вісім місяців (у Юлі ще є трохи часу): «Куманики кусають мисину». Ми з Марічкою і дідусем гуляли. І раптом Марічка зупинилася: «Куманики!» ми не зрозуміли: «Що?» Доня повторила: «Куманики!» Ми тільки розводили руками. Тоді Марічка розсердилася і сказала: «Куманики кусають мисину!» (Комарики кусають машину.) І справді, на машині сиділи… правда, не комарики, а мухи.

Юля також говорить, але більше жестами. Якщо їй треба, щоб я кудись прийшла (чи тато, чи Марічка), вона підходить, бере за руку і веде туди, куди їй треба. Хоче, щоб хтось із нас сів поруч – плескає поруч із собою на стільці, мішку чи підлозі. Бачить мою фотографію – показує на фото, а тоді на мене, даючи так чином зрозуміти, хто там зображений. Але вона говорить не тільки так. Учора, наприклад, побачила свою фотографію із сопілкою, то поплескала сама себе в груди, а потім подула в уявну сопілку. Усе зрозуміло: Юля грає на сопілці. На днях також сказала таке: даа-да бввв. Даа-да – гойдатися, гойдалка. Бввв – їхати, машина. Якщо скласти разом, виходить: «Гойдатися поїхали». Ще один приклад: я везу Юлю в колясці. Назустріч нам іде ще одна мама з коляскою. Юля показує на ту коляску, а потім товче по своїй. Що не зрозуміло? У Юлі також є коляска.

Різні вони й в інших аспектах, але то вже інша історія. Можливо, інший допис. Можливо, з фотографіями маленької Марічки. Зараз головне - переїхати. Тоді можна буде втілювати в життя купу різноманітних планів та ідей...