пʼятниця, 29 жовтня 2010 р.

Природничий музей у Вашингтоні

Давно не писала – буду виправлятися! Тим паче, що розповісти є про що. Почну з візиту до Природничого музею, що знаходиться у Вашингтоні. Вхід до музею, як і до багатьох інших, що належать до Смітсонівського інституту, безкоштовний. Взагалі-то ми планували за день відвідати хоча б два музеї – у центрі столиці США вони розташовані компактно, один біля одного, – та сил вистачило лише на один, тому музеї астронавтики, індіанців, картинна галерея чекатимуть нашого наступного приїзду.
Одразу при вході відвідувачів природничого музею зустрічає велетенський слон з високо піднятим хоботом – ні, не справжній, опудало, але дуже подібне на живого. Ми як чемні гості почали оглядати експозиції по порядку. Перша – прадавні часи. Там можна подивитися на закам’янілі відбитки різноманітних давніх рослин і перших тварин, прочитати історію розвитку життя на Землі. Цікаво, але не вражає. Макети і малюнки гігантських істот льодовикового періоду зацікавлюють більше, а от скелети динозаврів у натуральну величину вражають уже по-справжньому: диплодок і трицератопс, тиранозавр і птеродактиль, скелет якого завис у повітрі – він ніби пролітає над відвідувачами експозиції. Мабуть, найбільше врізається у пам’ять хижий тиранозавр: дивлячись на велетенські зуби – більші, ніж палець дорослої людини, – мимоволі здригаєшся і в той же час тішишся, що ці зуби уже нікого не покусають.

Та й пальцюки у нього велетенські, хоча чимось і нагадують курячу лапу.

У залі динозаврів – відповідний звуковий супровід: з невидимих динаміків лунає гарчання стародавніх хижаків, і одразу стає якось дуже незатишно. З одного боку, ти розумієш, що ці звуки – штучні, і ніяких динозаврів уже давно немає, але з іншого, звідкись з глибин виринає страх: а раптом звідкись таки вискочить? Мені пригадалося оповідання Рея Бредбері «Вельд», коли леви, які були на екрані, зжерли батьків, які хотіли виїхати з будинку, який сам усе робив: і їсти готував, і прибирав, і прав, і прасував, і шнурки зав’язував, і малював…
Після оглядин залу з динозаврами Рома побіг до машини, бо у Вашингтоні великі проблеми з парковкою. Її або неможливо знайти, або треба бігати кожні дві години і продовжувати термін, годуючи паркувальний автомат копійками. Ми ж тим часом вирішили пробігтися трошки музеєм, бо ще мали надію відвідати інший. На першому поверсі зазирнули у дослідницьку кімнату. Вона розрахована в основному на дітей, хоча й дорослий знайде для себе чимало цікавого. Там ми бачили метеликів розміром з долоню; могли порівняти величину щелепи білки, бобра і оленя; «насолодитися» спогляданням посмішки акули. Для малят є куточок художника, де вони можуть розмалювати метелика, черепаху чи іншу тварину, і тут же, підписавши своє творіння, вивісити його на своєрідну виставку. Пишу це для того, щоб у черговий раз проілюструвати думку, що в Америці скрізь – у печерах, музеях – передбачені якісь цікаві розваги для дітей.
Ми з Марічкою вирішили, що до зустрічі з Ромою, яку ми призначили на першому поверсі біля слона, ми ще встигнемо пробігтися по другому поверсі. Зайшли у зал геологічних відкриттів. «Шкода, що немає тут нашого дідусика-геолога, йому було б цікаво», – подумалося мені. А от Марічці було не вельми цікаво, тому ми майже не зупинялися біля стендів з різноманітними породами, хіба що біля вітрин з різнокольоровим кварцем – неймовірна краса! А яка тонка гра відтінків! Та Марічка тягнула мене далі. І таки знайшла дещо цікаве для себе. Ми зупинилися біля сенсорних екранів. На них можна було подивитися, як поширюються коливання від землетрусу, або як часто і де саме відбувалися землетруси за останні п’ять років. Марічка тикнула на землетрус у районі Африки. Це просто неймовірно! Хвилі опоясують майже всю планету! Поруч інша картинка – Земля у розрізі. І на ній видно, що коливання від землетрусу доходять аж до ядра! Таке видовище, звісно, вражає. Потім доця забажала подивитися, де і якої сили землетруси були на всій планеті. На екрані з’явилися дві півкулі. Внизу рухався бігунок, показуючи відлік часу. І чим далі він рухався, тим більше фіолетових, синіх і червоних цяточок з’являлося на карті. Найбільша концентрація була на побережжях. Ніколи не думала, що за півсотні років Землю трусило стільки разів! Нехай комп’ютер показував землетруси різної сили, та все ж…
Повертаючись на перший поверх, де на нас мав чекати тато, ми примітили ще кілька залів на другому. Вирішили, що цікавим може бути зал зі скелетами приматів, наших далеких родичів. Та того дня ми до нього так і не дійшли, але побачили ще чимало цікавого. У залі ссавців можна було оглянути опудала тварин із усіх куточків світу! Мишки та кротики, бурундуки і білки, зайці та їхні родичі (запам’ятався нам австралійський представник цієї родини – утричі більший за нашого, з меншими вухами і зовсім без хвоста), бегемоти, жирафи, зебри та інші звірі, які вигодовують своїх дітей молоком. Шкода, що не запам’ятала назви нашого прародича – першого ссавця на Землі. Ми бачили його металеву копію – худенький, невеличкий, він трохи схожий на мишу, трохи – на ласку чи тхора. Зала ссавців Марічці сподобалася найбільше.
Якось непомітно для мене ми перейшли до іншої зали – людини та її предків. Мали змогу порівняти черепи homo sapiens і давніх людей – неандертальця, австралопітека та інших «-пітеків» (їх, виявляється, так багато!) на вітринах і комп’ютері. Прийшли до висновку, що давні люди мали сплюснуті черепи тому, що їхній мозок був невеликий. Чи навпаки: через те, що мозок був невеликий, вони мали сплюснуті черепи. :) А homo sapiens, людина розумна, має більший череп, бо кудись же треба сховати свій найцінніший скарб, а у кістяній скриньці мозок досить добре захищений. Наочно можна також було побачити, наскільки відрізняється сучасна і давня людина статурою, розмірами шлунка і грудної клітки. Усе ж таки homo sapiens мені подобаються набагато більше, ніж згорблені коротконогі неандертальці. :) Хоча я й зробила вигляд, що з задоволенням приймаю у подарунок шматок м’яса від неандертальця.

Перед тим, як вийти з цієї цікавої зали, ми зробили фото на пам’ять. Тільки фото не просте! Зайшовши у кабінку, ми усі по черзі сфотографувалися, а комп’ютер змоделював, як би ми виглядали, якби жили у часи неандертальців.

Усе ж таки добре, що я живу тут і тепер, а не сотні тисяч років тому… :)

Немає коментарів:

Дописати коментар