пʼятниця, 11 червня 2010 р.

Три «п»: пісні, пікнік, посольство

За зборами в Україну і поїздками зовсім ніколи писати, тож три окремі теми я об’єднала в одну, щоб усе ж таки зафіксувати враження по більш-менш свіжих слідах.
Пісні були на шкільному концерті. Спочатку співали дітки з prekindergarten (pre-k) – коли співають малюки, це завжди розчулює аудиторію, хоча вони перекрикують одне одного, майже не попадають в ноти, але вони дуже стараються і дуже щирі. У мене, наприклад, під час таких виступів завжди сльози навертаються на очі від розчулення. Одне хлопченя, що стояло скраю у нижньому ряду, не тільки співало, а й, як могло, танцювало. А обличчя випромінювало стільки радості і захоплення, що від нього просто не можна було відірвати погляду. Потім надійшла черга kindergarten (k). Як і pre-k, на сцену вийшли обидва класи k. Діти стояли на сходах у два ряди – щоб усіх було видно. Вони співали стрункіше, ніж pre-k, усі разом, та й пісні у них були складніші – кожен клас виводив свою партію. Достойно виступили і перші класи. Хоча коли я навела камеру на хлопчика, який пару місяців тому дарував Марічці квіти, виявилося, що він просто собі стоїть – навіть губами не ворушить.
На цьому пісенна частина концерту скінчилася, почалася інструментальна. І почалася вона гарно – хлопчик з п’ятого чи шостого класу грав на піаніно. Чому я не можу точно сказати? Тому що почути щось у залі було неможливо! Діти, батьки, учителі – усі шуміли, як море під час бурі. Учительці музики, яка й вела концерт, періодично вдавалося заспокоїти аудиторію, і тоді починався черговий виступ. А взагалі мене вразила ця неорганізованість – класи дуже довго вистроювалися на сцені перед виступом. Мікрофону не було, тож ведуча намагалася силою свого голосу подолати голоси сотні глядачів. А це, погодьтеся, не так і просто. Але повернімося до концерту. Опісля піаніста були сопілкарі – мабуть, цілий клас середньої школи. Потім виступив гурт, який грав на дзвіночках, – ніжно і мелодійно. Напевне, після дзвіночків усе й почалося… З кожним наступним номером усе частіше виникало питання: «Де я? Що я тут роблю? Хто випустив цих дітей на сцену?» Були ще кларнетисти, кларнетисти з сопілкарями і апогей концерту – гурт із шістьох школярів з різними музичними інструментами. Складалося враження, що вони вперше щось грають… Ну добре, не вперше, бо знають, як тримати свої інструменти. Але це не музика, це какофонія, яка роздирає мозок зсередини! Лише барабанщики мали якийсь ритм. А взагалі кожен дудів щось своє – подібні звуки можна почути, коли перед виставою в оркестровій ямі налаштовують інструменти. Поруч сиділа мама Хоуп, Маріччиної однокласниці, і у неї була програмка концерту. Виявилося, що ця банда буде грати п’ять композицій! Добре те, що вони грали лише невеличкі шматочки, але й те було важко витримати. Викладач музики сказала, що одна група почала заняття у жовтні, інша – у грудні. Це помітно. Але для чого ж випускати непідготовлених дітей на сцену? Для чого їх виставляти на ганьбу і самій ганьбитися? Чи це в Америці по-іншому називається? Долати страх перед публічним виступом? Але як так виступати, то треба боятися! Батьки й друзі, звісно, плескали в долоні. А була б інша публіка – закидала помідорами. І я не впевнена, чи стрималася б, якби у мене під рукою тоді був помідор…
Друге «п» – пікнік в університеті, де викладає Рома. У США є така традиція, що фірма-роботодавець двічі на рік влаштовує свято для своїх працівників – вечірка перед Різдвом і літній пікнік. На «Пікнік подяки працівникам Таусона» були запрошені не лише працівники, а й їх сім’ї. І для дітей передбачено окрему розважальну програму. Дітлахи могли дивитися мультики – кожні 15-20 хвилин оголошували, для якого віку починається сеанс, а могли стрибати на батутах і з’їжджати з гірок на стадіоні. Марічка втішилася, що батутів з гірками аж цілих три – і всі безкоштовні! У павільйоні були розставлені столи з наїдками – овочі, макарони, м’ясо, курка, сосиски у тісті (згадалися перші роки студентства і горлання огрядних тіточок біля станції метро Контрактова площа: «Сосіські в тєстє!»); печиво, тістечка – бери, що хочеш і скільки хочеш – ніхто тебе не контролює. У цьому ж павільйоні і вздовж стадіону – столи, де влаштовуються гості. Скрізь стоять холодильники з pepsi. Як тільки ми прийшли, підійшли до столика, за яким сиділо дві жіночки. Думали, що потрібно реєструватися, а вони з посмішками вручили нам купончики на морозиво і лотерейні квиточки, Марічка з коробки з іграшками вибрала собі веселого товстого рудого кота, дуже схожого на Гарфілда. У павільйоні лунала музика, періодично оголошували виграшні лотерейні номери. Везунчики отримували новинки техніки, абонементи на річну парковку (вартість парковки залежить від платні працівника: чим вища зарплата, тим більше людина платить за місце на парковці) та інші цінні призи. Недалеко від колонок з музикою розмістився столик зі шнурочками і різними намистинками – геометричними фігурами, буковками, смайликами тощо – і діти, і дорослі могли змайструвати собі намисто чи браслет.
Усе добре організовано, цивілізовано і спокійно, кожен знаходить собі заняття до душі. Отак університет вшановує своїх працівників. Як на мене, нашим роботодавцям є чому повчитися…
Тепер про третє «п». У посольство, точніше, у консульський відділ нам потрібно було з’їздити, щоб зробити дозвіл на вивезення дитини з України. Так, ми туди ще не в’їхали, але дозвіл потрібен, бо якщо наш татусько не дасть дозвіл, то нас до нього ж не випустять із Борисполя. В українському посольстві у Вашингтоні я уже була, коли їздила на вибори, але цього разу ми заходили в інші двері, у консульський відділ, що насправді є крихітною кімнаткою. Занадто крихітною, щоб носити таке горде ім’я. Коли ми з Ромою зайшли до цієї кімнатки, там, окрім прикордонника, було ще кілька відвідувачів. Китайці (чи корейці? Ну не розрізняю я їх!) оформляли візи в Україну, ще одна колоритна молода жінка продовжувала свій закордонний паспорт. Чому колоритна? Зараз розкажу. Раз вона продовжувала закордонний паспорт в українському посольстві, це означає, що вона все ще громадянка України. При цьому вона дуже дивувалася, коли її просили заповнити папери, казала, що не вміє ні читати, ні писати українською! І це таки схоже на правду, бо так, як вона намагалася читати українською, читають лише росіяни… Але не тільки у цьому її «колорит». Вона весь час шикала на чоловіка і сина, докоряючи, що вони недостойно поводяться і взагалі не розуміють, де знаходяться, хоча якраз вони сиділи зовсім тихо, зате консулят був повний нею аж по вінця. Коли вона прогнала своїх хлопців гуляти і лишилася сама, тихіше не стало, навіть навпаки, бо, щойно відчинивши двері на вулицю, щоб покурити, вона взялася переповідати усі перипетії своїй мамі. Значно голосніше, ніж перешіптувалися її син і чоловік…
Мабуть, треба й власне про нас розказати. Склалося враження, що до нас за таким дозволом ніхто не звертався, бо пан віце-консул не знав толком, що йому робити. Зрештою, відправив Рому заплатити за послуги до найближчого банку, забрав паспорти і свідоцтво про народження Марічки, сказав написати «заяву на заяву», тобто заяву про те, що такий-то пан просить у консуляту оформити такі-то папери, і зник. З відвідувачами працювали два віце-консули, але з’являлися нерегулярно, і кнопка-дзвоник на них не діяла. Точніше, не так, вона їх дратувала. Їх дратувала сама присутність відвідувачів, які відволікали їх від якихось надзвичайно важливих справ. Пан віце-консул двічі показував нам текст дозволу, і двічі ми знаходили у ньому помилки. Дрібні описки, але якось аж незручно було показувати їх такому вельмишановному панові. Я б іще поставила там штук п’ять-шість ком, але вирішила не ущемляти гордість шановного пана, бо щоразу, як він з’являвся, його роздратування наростало. Коли він нарешті приніс остаточний варіант дозволу, з підписами і печатками, і повернув наші документи, не став навіть чекати на якусь відповідь чи подяку. Зник, не сказавши жодного слова. Правда, час роботи з відвідувачами закінчується в дванадцятій годині, а він віддав нам папери вже близько першої, але ж то саме він примушував нас чекати, пропадаючи на півгодини, щоб виправити помилки. І для того, щоб отримати папірець, який можна зробити за 15-20 хвилин, ми чекали дві години. Отакий-от сервіс…
Ставав у чергу до віконечка, де періодично з’являються віце-консули, і один не дуже вже молодий чолов’яга. Трохи постояв, потім запитав у прикордонника, чи можна поговорити з консулом, поки надійде його черга до віконечка. По мові чути, що він тут уже давно, а може, й народжений тут, бо дуже сильний акцент. Прикордонник чемно запитав, чи цьому чоловікові призначено зустріч з консулом. «Ні. А що, треба записуватися на зустріч? Може, ви тоді скажете, де знаходиться пам’ятник Шевченкові?» Чемний прикордонник детально пояснив, як добратися до пам’ятника. Видно, чолов’яга у якихось справах приїхав у Вашингтон і хотів просто поспілкуватися з кимось з далекої Вітчизни. Але не можна, треба записуватися. Знаєте, мені хотілося плакати… Від кого ці стіни, мури, якими себе відгороджують чиновники? Де поділися люди? Чому навколо тільки функції? Тільки маски-роботи? Людина хотіла поговорити з українцями, відчути дух України. Що ж, добре ще, що прикордонник говорив до нього українською. Бо між собою люди, які представляють Україну у Сполучених Штатах, говорять російською. Не буду говорити про всіх. Але ті персони, яких я бачила й чула сьомого червня 2010 року, послуговувалися російською. То чи варто дивуватися, коли іноземці питають: «З якої ви частини Росії?» Сервіс радянських часів, російська мова – вас досі дивує, що у світі про нас не надто високої думки?

Немає коментарів:

Дописати коментар