середа, 2 червня 2010 р.

Канікули в Аппалачах. День перший

Одразу після сніданку розпочалася культурна програма – ми поїхали на Deep Creek Lake. Це найбільше рукотворне озеро у гірській частині Мериленду, улюблене місце відпочинку жителів довколишніх територій і не тільки. Багато хто, як і ми, долає чималу відстань, щоб помилуватися тутешніми краєвидами, поплавати на човниках, порибалити чи поніжитися на сонечку на пляжі.
Саме на березі озера ми вперше побачили бурундуків. Хоча ні, з вікна будинку також бачили одного, який бігав по торішньому листі. Але в лісі біля озера мали змогу ближче роздивитися родичів Чіпа та Дейла. Бурундуки не дуже великі гризуни – розміром десь із хом’яка, але на спинці мають гарненькі чорні й білі смужки. Діснеєвські мультиплікатори трохи погрішили проти істини – у бурундуків аж ніяк не куці обрубки замість хвостиків. Вони мають досить довгі волохаті хвостики, хоча й не такі пишні, як у білок. Якщо у Балтиморі і на подвір’ях, і на вулицях скачуть сірі білки, то у Окленді – симпатюльки бурундуки.

Перед тим, як вертатися до машини, зайшли у дослідницький центр. Він цікавий тим, що там є багато опудал місцевих звірів. Чорні американські ведмеді барибали, олені, сови, яструби, змії… Звісно, найбільше вражають ведмеді. Хоча барибали й не найбільші представники ведмежого роду, але зустрітися у лісі з таким ведмедиком бажання не виникає – достатньо подивитися на його міцні пазуряки. Ведмедів у тутешніх лісах ніхто не зачіпає, тому вони живуть по сусідству з людьми. Тут, наприклад, сміття не виставляють біля будинків, щоб забрав сміттєвоз, а звозять у спеціальне місце, інакше у пакетах зі сміттям похазяйнує барибал. Часом біля хат люди помічають сліди непроханого гостя. Трохи ближче до лісу, ніж будинок пані Іри, у якої ми гостювали, має хату ще один виходець з України. Так йому ведмідь на пам’ять лишив відбиток своєї бруднючої лапищі і пошкрябини на склі. Над вікном було гніздо диких ос, тож, мабуть, клишоногий хотів до нього добратися.
Ведмеді – своєрідні символи Окленду: дерев’яні скульптури Мишків і Михайликів можна побачити біля кафе і сувенірних крамничок, у парках. Окрім того, місцеві майстри пропонують гостям міста придбати вирізьблених клишоногих різних розмірів, кольорів та форм.

Після відвідин барибалів ми об’їхали озеро, щоб скуштувати розрекламоване пані Ірою домашнє морозиво. До Lakeside Creamery можна під’їхати авто, що ми й зробили, а можна приплисти на човнику – унизу біля кафе є спеціальний причал. Lakeside Creamery пропонує натуральне, без барвників і консервантів, морозиво, яке кладуть у щойно спечену вафлю або звичайний вафельний стаканчик. Правда, задоволення це не з дешевих – 200 г морозива у свіжоспеченій вафлі коштує $6, але це того варте! Ми довго придивлялися, яке ж морозиво вибрати. В результаті Марічка вибрала ванільне зі шматочками шоколаду і полуничне, я – шоколадне і зі смаком дині, а Рома – зі шматочками шоколаду і солодкої вати. Останнім часом я не дуже полюбляю морозиво – можливо тому, що воно зараз не дуже смачне? Але це смакувало надзвичайно! Смачнішого морозива я ще не їла…
Наступним пунктом програми був підйом на гору. З гори добре видно лижні траси. Пані Іра розповіла, що раніше містечко було лише лижним курортом, а щоб привабити відвідувачів і влітку, на горі зробили водойму для рафтингу. Тепер сюди стікаються пошановувачі греблі. За $60 можна дві години гребтися у бурхливому потоці, долаючи на каяку або надувному човні перешкоди, перестрибуючи камені. Умілі веслярі за цей час роблять кілька кіл, а початківцям аби хоча б одне осилити, та й то з допомогою інструктора. Може, колись і ми спробуємо цей екстремальний вид спорту, а поки що лише спостерігали за тим, як течія несла човники на камені, як уміло веслярі скеровували свої каяки. Ну, не всі вміло, звичайно… Дехто намагався уникнути каменів, весь час зупинявся, щоб якимось мирним способом обійти небезпечні перепони.
Надивившись на змагання людини та стихії, ми пішли оглядати околиці. Пані Іра показала нам міні-готельчики, у яких здаються кімнати з усіма зручностями. Будинки стоять на краю гори, а щасливчики, які там мешкають, можуть хоть весь час милуватися дивовижними переливами гір.

Щось у цій оповідці я весь час пишу «милуватися», «краєвиди», «дивовижні»… Але околиці Окленду й справді дуже красиві, тому й хочеться весь час милуватися, милуватися й милуватися…
Біля одного з будинків ми побачили зарості квітучої папороті. Так, я не помилилася, саме квітучої. Скільки ми чули легенд про цвіт папороті, про неймовірну силу цієї квітки! А цвіт виявився схожим на рудуватий віник… Пам’ятаєте, які квіти у подорожника? Так у папороті такі самі довгі пагони, на яких угорі кучерявиться руденьке «волоссячко»…

Оце так розчарування… Марічка йшла і згадувала казки і книжки, де йшлося про квітку папороті. Чарівна квітка з казок виглядала зовсім інакше! Лишається тішити себе думкою, що це американська папороть. Вона зовсім не чарівна, то наша, українська, цвіте лиш раз, у купальську ніч, і дарує тому, хто її знайшов, дар ясновидіння...
На сьогодні було заплановане ще одне місце – ферма. По дорозі на ферму ми зупинилися, бо побачили гамірну юрбу на просторій галявині. Окрім людей, на галявині товклося багато собак. Майже при вході стояв манеж із величезним собацюрою і двома малими дітьми. Такого велетня я бачила уперше: далматинці поруч із ним виглядали дрібними цуциками. Не дуже знаюся на породах собак, але здається, то був датський дог. Принаймні картинки, знайдені в інтернеті, схожі на того пса. Не менше, ніж розміри пса, вражало те, що його господиня лишила разом із ним у манежі малих дітей - півторарічного хлопчика і ще меншу дівчинку! А якби цей велет необережно сів на дитину! Легко б поламав не одну пару кісток…
Незважаючи на те, що навколо було багато цуциків різних порід і мастей, це не була виставка собак, це був пивний фестиваль. На вході за $10 давали рулончик квиточків і пивний кухлик. Ці квиточки можна було витратити на пиво чи на розваги на зразок кидання м’яча у кошик, кілець на гвіздки тощо. Художники за ті ж таки квиточки розмальовували бажаючим обличчя. Але ми нічого не кидали і не розмальовували. Ми навіть квиточків не купували. Просто подивилися, як розважається народ, повставляли у дірки на плакаті свої голови замість котячих і собачих, та й вирушили далі.
На фермі нас чекали лами, віслюк і багато низькорослих козликів. Правда, в загорожі лежала тільки одна лама, інші відпочивали у хліві, зате її рогатих товаришів було чимало, і вони були дуже активні – просували свої голови з досить кремезними рогами поміж дерев’яну огорожу і випрошували їжу. Корм можна було придбати тут же. Поруч із їхньою загорожкою стоїть автомат: кидаєш 25 центів – і у лопатку сиплеться зерно. Марічка з задоволенням гладила і годувала козлів (саме козлів, кіз не виставляли на показ), намагаючись нікого не обділити. Мені найбільше сподобався сіренький. Хоча вони усі дуже смішні: невисокі, десь по коліно, але при цьому дуже пузаті! Видно, гостей на ферму приїздить чимало, і всі хочуть погодувати симпатичних козликів.
Годування тварин – не єдина родзинка цієї ферми, є ще й цікава крамничка, де можна спробувати і придбати різні смаколики і не тільки. Смаколики виявилися дуже доречними, бо на свіжому повітрі ми вже встигли нагуляти апетит, то ж із задоволенням пригощалися печивцем, вмочуючи його у різні соуси і пасти. Дуже смачною також виявилася кава, але одноразові стаканчики, у які її треба було наливати, були такі крихітні, що я ніяк не встигала насолодитися нею. Добре, що можна наливати самому, і я цим нахабно скористалася і випила кілька порцій. Звичайно, можна придбати собі банку кави і вдома пити хоч літрами, але вона була досить дорога, тож я обмежилася тим, що випила у крамничці. У цьому маленькому магазинчику – просто дивовижна концентрація унікальних речей: прикраси, годинники, сувенірчики, гарненькі дрібнички для дому. Поки ми це все оглядали, пані Іра купила собі два гарних червоних браслети з коралами і бісером – добре пасуватимуть до вишиванки. На мій жаль, таких більше не було. Був гарний блакитний, але подібний у мене вже є, ніжно-фіолетовий, але його ні до чого вдягати… Тож із браслетами цього разу не склалося. Зате ми купили два корки-грибочки – закорковувати відкрите вино – і суміші до вершкового сиру (cream cheese) – одну солону, яку ми спробували і яка нам найбільше прийшлася до смаку, і одну солодку, яку вибрала Марічка. Якось при нагоді змішаємо суміші з вершковим сиром і маслом, вмочатимемо печиво і згадуватимемо цю поїздку в гори…

Немає коментарів:

Дописати коментар