вівторок, 20 березня 2018 р.

Мої три вагітності. Третя

Стільки всього хочеться написати, що навіть не знаю, з чого почати. Мабуть, із того, що цього разу все було якось інакше. На початку мене нудило не лише вранці, а цілими днями. І вся їжа й напої здавалися зовсім не смачними. От просто зовсім без смаку. П’ю капучино, яке я так люблю, а воно ніяке. Їм тірамісу – знаю, що воно смачнюче, а смаку не відчуваю. Смачною була тільки картопля, якої хотілося весь час. Бажано смажена і бажано з м’ясом. Хоча може бути й пюре, і молоденька, й запечена. Уже тоді з’явилася підозра, чи не хлопчик там часом командує? Але я відкинула цю думку, бо вважала, що наша з чоловіком спеціалізація – дівчатка.
В англійській немає образливого слова «старородка», та все ж протягом вагітності мене направляли на додаткові аналізи, УЗД та скрінінги – because of age. І, мушу визнати, мені й самій цього разу було важче. Фізично. Ніяк не могла вмоститися спати, бо заважав живіт. Причому не лише останні кілька тижнів, а кілька місяців до терміну. Та й взагалі не була така активна, як перших два рази. Під кінець було важко ходити, бо живіт виріс величенький, що й не дивно, бо малюк виявився найважчим із трьох. Під кінець навіть у машину ледь залазила, та й то не по-людськи: спочатку задок, а потім уже підтягала ноги. J І спина боліла, якщо багато ходила чи стояла, хоча з першими двома такого не було, і я ще дивувалася, що часом вагітні жаліються на біль у спині.
І на початку вагітності, і в кінці мучила печія. Не так щоб аж страшенно мучила, але й приємного мало. Кажуть, то через те, що дитя має багато волосся. З Юлею також була печія, а вона народилася майже лиса. Андрійко волохатенький, але не аж такий, щоб дуже вже. Так що кількість волосся тут ні до чого. Так само, як і форма живота. Усі три рази він у мене не був «розпластаний» по всьому тілу, а «стирчав» попереду. Пам’ятаю, ще першого разу сусіди в Черкасах казали, що з таким животом має бути хлопчик. Хахаха. З трьох один. От вам і народні прикмети. ;)
Коли перше ж УЗД показало хлопчика, ми з Ромою трохи розгубилися. От якось не були готові, справді. Що робити з дівчатками – знаємо, купу дівчачих одежок-причандалів маємо. Але в нас буде хлопчик! Чесно кажучи, я навіть трохи побоювалася, бо хлопчики – це ж зовсім інший світ. Але якщо й були якісь сумніви, що я впораюся з новим викликом, вони розвіялися разом із першим криком малюка і моїми сльозами щастя.
Марічка хотіла саме братика, бо в кількох її подружок є маленькі братики, і «вони такі милі!». Юля ж бурмосилася, що всі хлопці хулігани, штовхаються й штрикаються. Але коли вперше побачила Андрійка, сказала, що він краще, ніж вона собі думала. І тепер, коли малюк не спить, Юля завжди поруч. Щоб дивитися, пильнувати, допомогти, якщо потрібно. «Давай, Андрійку, давай, ти ж козак, ти все зможеш!» – каже вона, спостерігаючи, як братик намагається тримати голівку, лежачи на животику. Маленького принца всі люблять. І тепер ми вже не уявляємо, що замість нього міг би бути хтось інший.
А от реакція людей на те, що в нас буде хлопчик, а вже є двоє дівчат, відверто дивувала. Усі, як один, радісно вигукували: «Ну нарешті! Вітаємо! Ви, певне, дуже щасливі, що буде хлопчик!» Особливо це, звісно, стосувалося Роми. «О, чоловік, певне, пишається, що нарешті дочекався хлопчика!» Га? Чого? А якби була дівчинка? Рома добре знає, що з дівчатами також дуже цікаво. Вони інші, так. Їм не байдуже, що вдягати на тренування з футболу. Вони легко відволікаються, бо «ой, метелик» чи «ай, пташка». Вони багато базікають і не надто пильнують, куди полетів м’яч, але й із ними можна грати у футбол. Доведено коучем Романом. ;) Зате вони знають все про принцес і поняшок, а їхні обійми й поцілунки найсолодші в світі.
Та ми з Ромою здалися. Простіше кивати й усміхатися, ніж пояснювати, що ми наважилися народити третю дитину не тому, що страшенно хотіли хлопчика і це була наша остання надія, а тому, що хотіли ще одного малюка. Незалежно від статі. Хлопчик – добре, щось новеньке-цікавеньке. Дівчинка – чудово, у нас стільки всього для неї є. Головне – аби маля було здорове.
Якщо з Марічкою я писала дипломну про Юду і читала Достоєвського, з Юлею – виключно дитячі книжки про чарівні світи (от як у Діани Він-Джонс), бо доросла література з її тривогами й проблемами зовсім не читалася, то з Андрійком був баланс дорослого, підліткового й дитячого. А ще ми чимало писали, перекладали й редагували. І головне – попідтягали всі хвости до дня народження. J
Лікарі
Кейті, яка вела другу вагітність, років два тому переїхала, і мене перевели до іншої милої лікарки – Вікі. А що вона не веде вагітних, то останні дев’ять місяців я відвідувала лікарку Зьорчер. От її якось і не назвеш по імені, хоча до більшості лікарів і персонал, і пацієнти звертаються по імені. Андреа, Сем, Вікі. Але доктор Міллер, доктор Зьорчер, доктор Бірман… Може, тому що вони все ж старші…
Про Міллера, нашого сімейного лікаря, я вже колись писала. Мабуть, у фб. Це височезний стрункий бородатий дядько. Лисуватий спереду і з кумедним хвостиком ззаду. Кумедним, тому що злегка кучерявим і з незмінною червоною резинкою. Ще з незмінних аксесуарів – годинник із Міккі-Маусом (це так зворушливо виглядає!), плетені вовняні светри з візерунками, грубий шкіряний ремінь із велетенською пряжкою і грубі чоботи. От не знаю, влітку, певне, він все ж не в чоботах ходить… Треба буде якось спеціально влітку навідатися й перевірити. J І ось цей високий лікар Міллер говорить дуже тихим голосом, майже пошепки, так що одразу треба нашорошувати вушка, щоб його розчути. А ще він дуже демократичний і зовсім не категоричний. І ніколи не дратується.
Чому я раптом про нього згадала? А тому, що моя лікарка Джералін Зьорчер нагадує мені одночасно Міллера й Уляну Супрун. Вона також висока і старомодна. В окулярах, не користується косметикою і не надто переймається тим, що в неї на голові, хоча має досить довге волосся, злегка помережане сивиною. Вона завжди ходить у штанях, грубих черевиках і товстих шкарпетках, навіть улітку. І щоразу вибачається, що в неї завжди холодні руки. А ще вона вміє жартувати з серйозним виразом обличчя і має дуже добрі очі. Одним словом, щастить мені на лікарів.
Цього разу мене записали на консультацію до Бірмана, хірурга, до якого я хотіла минулого разу. Але тепер я вже хотіла до Майкла ЛаБела. Минулого разу він добре виконав свою роботу, тому хотілося знову до нього. Виявилося, що в нашій клініці він не приймає, хоча у лікарні все ще оперує, а на консультацію до нього треба їхати в Декору, це 40 хвилин від нас. Ну що ж, поїхали.
Майкл дуже втішився. Казав, що немає кращої похвали для лікаря, ніж пацієнти, які вертаються. Знову й знову дякував, що прийшли саме до нього. І нам було приємно знову бачити його усміхнене обличчя. За останні шість років він майже не змінився. Тільки запустив борідку. Мабуть, задля солідності, бо надто вже молодо виглядає. J
А в день операції страшенно тішився медперсонал, бо вже скучили за ЛаБелом. «З ним так приємно працювати», – знову і знову повторювали медсестри.
Уже за операційним столом Майкл знову запропонував назвати малюка Майклом, якщо вже цього разу це хлопчик. Та в нас було ім’я, яке чекало вже 15 років. Ще протягом першої вагітності ми з Ромою вирішили, що дівчинку назвемо Марією, а хлопчика – Андрієм. Марії вже чотирнадцять, а Андрійко нещодавно з’явився на світ.


Немає коментарів:

Дописати коментар