пʼятниця, 9 березня 2018 р.

Мої три вагітності. Перша

Взагалі-то, ці дописи мали написатися ще до народження малятка. Та якщо поздавати вичитані тексти я встигла, то здійснити цей намір забракло часу. А може, просто хотілося відпочити напередодні великої події…
Немає двох однакових вагітностей, як немає двох однакових людей чи сніжинок. J Кожна особлива, унікальна, і, якщо не стається катастрофи, в кінці відбувається диво народження…
Перша
Певне, найекстремальніша. Про те, що в мені поселилася маленька людинка, я дізналася в гуртожитку. Другий курс магістерки, я працюю літредактором у жіночому журналі і маю хорошу сусідку по кімнаті. Єдиний її недолік – вона щоранку встає в шостій (а я могла б спати до восьмої), миє голову, а потім у кімнаті сушить волосся. Феном. І за це хочеться прибити її отим триклятим феном (вибач, Іваночко, але були такі думки J).
Гуртожиток для вагітної – це, звичайно, ще та радість. Уранці всі встають, намагаються пробитися до ванни й туалету, і нікому й невтямки, що тобі потрібніше, бо ранкова нудота з тобою рівнісінько увесь перший триместр. І хоч у нашому блоці й не було надто людно, і не всі вставали в один і той самий час, бо комусь на пари, а комусь – на роботу, та все ж це було не надто приємно. Але ще гірше було, коли нудило в дорозі, а дорога з Троєщини на Поділ – це, на секундочку, не п’ять хвилин, на славному Московському мосту (як там він зараз називається?) ні вийти – бо хто ж тебе потім там підбере, ні всидіти… Еееех…
А потім ми переїхали на квартиру на Солом’янці. Та спочатку треба було стати на облік. У Троєщинській поліклініці, бо ж саме там тимчасово прописані. А потім – уже в поліклініці на Солом’янці, заповнивши купу папірців, відвідавши купу начальницьких кабінетів (бо прописані в іншому місці). В результаті, сходити туди буквально один чи два рази (виявилося, що в них не працює лабораторія, і тому аналізи треба здавати в іншій поліклініці або приватній клініці) і перевестися в жіночу консультацію в Черкасах.
Реферати писалися, статті редагувалися, але було зрозуміло, що якщо дві справи ще можна потягнути, то три – то вже занадто. Від чогось треба відмовлятися. Ясно, хто в пріоритеті. А далі що? Брати академку чи кидати роботу, хоч попрацювала буквально якихось півроку? Але написати диплом, при цьому працюючи й поїдаючи відрами морозиво, не видавалося можливим.
Майже щодня, вертаючись з редакції, я заходила у крамницю «М’ясо. Птиця» і купувала собі відерце морозива. Не відро, а відерце, грамів так на 400. І нерідко сама все з’їдала. За один раз. От страшенно хотілося морозива. Я його тоді стільки з’їла, що потім довго не могла навіть дивитися на нього.
Коли вже в Черкасах ходила в жіночу консультацію, обов’язково купувала свіжі пиріжечки й булочки – там був величезний стіл з випічкою з хлібзаводу чи кондитерської фабрики. І нічого, не відклалося. Що то значить, молодий організм і гарний обмін речовин.
Хочеться, щоб було стрункенько, але щось думки почали стрибати…
Роботу я покинула, хоч як це було сумно, та про мене не забули і згодом, коли Марічка трохи підросла, я повернулася. Разом із Марічкою ми писали дипломну про трансформацію образу Юди в сучасній літературі. Тоді ж мені надзвичайно пішов Достоєвський: «Ідіот», «Брати Карамазови», повісті. З великих текстів лишилися, здається, «Гравець» і «Біси», але до них я так і не повернулася. Вже не було того настрою. А після певних подій, певне, вже й не повернуся. Але тоді дуже добре зайшло. Пам’ятаю, коли говорили про дипломну, однокурсниці жартували, що, певне, мудра дитина виросте, раз з мамою такі теми досліджує.
Минуло майже п’ятнадцять років, а я й досі часто згадую ту жіночу консультацію. Зрештою, то не обов’язково мало відбуватися в Черкасах, по всій Україні ставлення до жінок однакове… Хочеться вірити, що зараз щось змінюється, і не лише в приватних клініках. Але щодо державних – не дуже вірю… Особливо часто я згадувала ті відвідини лікарки цього року, коли регулярно ходила до своєї гінекологині. Про неї я обов’язково напишу в іншому дописі, бо вона того варта, а зараз – про людей із минулого.
Не секрет, що до гінеколога ніхто не любить ходити. Але, забігаючи наперед, зауважу, що в Америці ці походи аж ніяк не такі стресові. Ти відчуваєш підтримку й солідарність, а не приниження. Мало того, що тебе розпинають на кріслі, ще й додають коментарі типу «Ну чого ти кривишся? Я ж скраєчку. Чи ти кривишся і коли чоловік заходить?» Такі фрази не стираються навіть після того, як в іншій країні ти чуєш зовсім інше: «Так, я знаю. Також дуже не люблю цю процедуру. Потерпи ще трішечки. Я майже закінчила. Все. Молодчина!» Ні, не стираються, навпаки, згадуються знову й знову.
Так само, стаючи на ваги на початку будь-якого візиту до американського лікаря, я згадую, як важилася протягом першої вагітності. Акушерка, груба і нахабна жінка, яка постійно втридорога намагалася втюхати якісь диво-мазі, яких нібито ніде в місті не можна купити, казала мені: «Ти шо – досі не зважилася? Для цього інститутів кінчати не треба». От тяжко їй було посовати ті гирьки, хоча то її робота, і я аж ніяк не мала важитися сама. Американські медсестри сто разів тобі подякують, що ти стала на ваги, і не згадуватимуть ні про які «інститути».
Так, я досі згадую ту фразу і мені досі хочеться плакати від неї. Вагітну жінку так легко образити… Хоча подібні фрази ображають будь-кого.
Мушу все ж зауважити, що не всі лікарі були такими грубими. На денному стаціонарі працювала дивовижна лікарка, до якої всі хотіли потрапити, і все питали, коли вона повернеться на дільницю. Бо то було її покликання і до своїх пацієнток вона була дуже доброю і відкритою.
Ще перша вагітність мені запам’яталася кількома днями в лікарні «на збереженні». У кімнаті нас було кілька мам-бегемотиків, які переходжували. Ми і по сходах ходили, і кола довкола лікарні намотували, а воно якось не дуже допомагало.
На ліжку навпроти була Таня. Вона дуже поспішала. Просила лікарів простимулювати пологи, бо хотіла повернутися додому до 1 вересня. Дитина йде у перший клас – вона не може таке пропустити. На перше вересня її відпустили додому, і вона все одно народила першою серед нас.
Поруч стояло Людине ліжко. У Люди була товста руса коса до пояса, їй було тридцять, це була перша довгоочікувана вагітність. Вона була страшенно розгублена і не впевнена, що буде хорошою мамою. Зрештою їй зробили кесарів.
Ми започаткували традицію – та, хто першою сяде на ліжко рожениці, піде наступною. Я всілася на Людине ліжко і теж скінчила кесаревим. (Не думаю, що це пов’язано. J )
Біля вікна лежала Лєна. Тоді вона здавалася мені значно старшою. Зараз я розумію, що їй було десь стільки, як мені зараз. Лєна здавалася дуже мудрою жінкою – напевне, на фоні нас, жовторотиків. У неї ледь не розпався шлюб. А потім вона завагітніла, і все ніби змінилося. Та вона не була впевнена, що можна склеїти те, що вже розвалювалося, тому майже весь час ходила сумна. А вдома на неї чекали чоловік і донька-підліток.
Та найколоритнішою була вісімнадцятирічна Оксана, яка приїхала з якогось райцентру. (Так, це важлива деталь. ;) ) Вона без упину балакала, все одно, на яку тему. Завжди перебувала в чудовому настрої і знаходила приводи для веселощів. Сердилася тільки на свого чоловіка, бо він… страшенно її ревнував! Так, ревнував жінку з велетенським пузом до кожного побаченого чоловіка, а до лікарів як ревнував! Не уявляю, що твориться в головах таких ото чоловіків? J
Оксана, як і я, багато читала. Тільки якщо в мене на тумбочці були «Брати Карамазови», то в неї – ціла купа журналів типу «Отдохни», «Лиза», «Теленеделя» тощо. І коли вони жваво обговорювали Сашу Бєлого, я не знала, про кого йдеться. А коли Оксана запитала, що я читаю, і я відповіла, що Достоєвського, вона попросила розповісти, про що книжка. Вислухавши, зробила висновок: «А, це, типу, детектив». Ну, мабуть, можна й так на це подивитися…
А ще Оксана була дуже забобонна. Моя бабуся казала, що в неділю не можна мити голову, бо гріх. У Оксани ж таких «прикмет» був цілий букет: у понеділок не можна, бо люди нападатимуться; у середу не можна, бо волосся сіктиметься; у п’ятницю не можна, бо чоловік буде п’яниця. Коли можна? Лишаються вівторок, четвер і субота. Але в четвер теж не можна, бо взагалі не можна митися й міняти спіднє. Чому? Певне, ми всі були настільки шоковані, що навіть не спитали Оксану.
Оксана вважала, що я вчуся на вчительку укрмови, бо дуже вже правильно говорю. Вона ж балакала живою черкаською говіркою.
Ще з яскравих і неприємних спогадів тієї першої вагітності – коли вже перед кесаревим голили станочком по сухому. Це страшенно боляче. До сліз. А від того, що медсестра голить мовчки, з відстороненим виразом обличчя, можливо, навіть трохи сердитим: ну чого кривишся? а хто тобі казав, що буде легко? – ще більше хотілося плакати. А коли подерту шкіру щедро залили йодом, сльози вже самі котилися…
Тут також голили по сухому, бо ж шкіру перед тим продезінфікували, не може бути ніяких допоміжних гелів. Але дуже обережно, делікатно, з розумінням того, що це болить. При тому знову і знову вибачаючись і прохаючи ще трішки потерпіти. Коли тебе розуміють, коли тобі співчувають, можна і потерпіти…
Можна, звісно, ще згадати, як на другу ніч після пологів, коли я опинилася у двомісній палаті (бо розбила термометр, так би ще одну ніч ночувала сама), верещав сусідчин хлопчик. Дитина надривалася, але жодна медсестра (а їхні двері – поруч із нашою палатою) так і не зазирнула. Або згадати чудові ліжка з пружинними сітками, які прогиналися ледь не до підлоги. Жінкам після пологів, для яких сісти чи встати – це надзавдання, звичайно, тільки такі й треба. Такі витончені тортури…
Але це ж уже не про вагітність… А взагалі, ця перша була найактивніша для мене. Два переїзди – на Солом’янку, а потім – у Черкаси, поїздки автобусами й поїздами (де ніхто не готовий поступитися вагітній першою поличкою), чого тільки не було. Полежавши трохи з мамами-слониками і зрозумівши, що це аж ніяк не прискорює процес, я стала ходити на ніч додому. Пішки. Хоч то й не надто близько. Аж до самого дня Х.

Далі буде…

Немає коментарів:

Дописати коментар