четвер, 12 жовтня 2017 р.

Дід Гриша

Дід Гриша
Час від часу дід навідується до мене уві сні. Не дуже часто, але раз на рік – обов’язково. І сни ті запам’ятовуються, якісь вони дуже реалістичні. Минулого разу він вчив мене плести разом із павуком павутину. І вона виходила такою міцною-преміцною. А цього разу я сиділа між ним і бабусею і просила маму, щоб вона нас сфотографувала. Він був здоровий і бадьорий, та й бабуся явно молодша, ніж зараз. Фото чомусь не вийшло, і я дуже засмутилася, бо не маю світлини, де ми втрьох із бабусею й дідусем. Вони взагалі рідко сиділи одночасно. Хіба що за обіднім столом чи під час якогось сімейного застілля. Застілля відбувалися нечасто, та й їли вони здебільшого у різний час, бо ж корова/свині/кури, а потім – кози/свині/кури… То город, то нажати свиням щириці, то потовкти курям картоплі, то запарити щирицю, то подоїти кіз – і так по колу. А дід же ще й пасічником був. І за колгоспною пасікою доглядав, і свою мав.
Сідав перепочити він, тільки коли курив. Хтозна, може, тому й смалив, щоб хоч трішки перепочити. А потім звик. Курив він дешеві цигарки без фільтра, в особливо тяжкі часи сам вирощував буркун і крутив самокрутки. Блок цигарок для нього був найкращим подарунком, як для дитини – цукерки. І хоч діти розуміли, що то шкодить здоровю, та що поробиш із курцем? А як радісно блищали його очі, коли він бачив такий бажаний подарунок!
Дід був трохи грубуватим у спілкуванні, але дуже добрим. Його можна було розчулити простими обіймами, бо він не дуже до них звик. Він міг насварити мене, що я тягаюся з котами, але навіть малою я розуміла, що так він виражає свою турботу, щоб, бува, не підчепила глистів чи лишаю.
А от із бабусею вони постійно сварилися. Тепер мені здається, що вона занадто багато від нього вимагала. Хоч скільки він всього робив, їй все було мало. То вже потім вона казала, що з ним їй жилося, як королеві. А як би він втішився, якби вона сказала це йому в очі…
Коли він сидів і курив, часом розповідав про свої морські мандри – до того, як одружитися з бабусею, він обплавав чи не півсвіту. Та малою я мало що з того розуміла. Дід був розумним і ерудованим чоловіком, та це я усвідомила згодом. Коли підросла моя двоюрідна сестричка, вони з ним мали цікаву суперечку. Вона стверджувала, що банани ростуть на пальмах, бо ж саме так їх чомусь малюють у дитячих книжках, дід же наполягав, що банани – це трава.
Дід Гриша був моїм єдиним дідом, хоча й нерідним. Іншого, маминого батька, я бачила лише раз – у світлій сорочці й солом’яному брилі. На той час він давно розійшовся з бабусею і мав іншу родину. Татового рідного батька я ніколи не бачила, та й не шкодую про це, бо дід Гриша і для тата, і для мене був більш ніж рідним. Іноді мені навіть звалося, що мене він любить більше, ніж рідних онуків. Та, мабуть, таки здавалося, просто я була найстаршою. І коли була дитиною, він був іще повний сил і здоров’я. Ми з ним ходили рибалити. Або їздили велосипедом. Я – на багажнику. Якщо ходили пішки, часом брали з собою козу, щоб вона паслася.
От зараз я не впевнена, що мені б вистачило терпіння сидіти й чекати, поки почне клювати. А з дідом подобалося. Це був ніби наш таємний ритуал. Хоча нашим уловом була сама дрібнота – бубирі й карлючки. Дідусь казав, що раніше в річці й карасики водилися, й окунці… Якщо улов був зовсім скромний – віддавали його кішці, якщо чималий – бабуся варила юшку чи смажила. Маленька добре засмажена рибка – ммм, смакота! Її можна їсти разом із кісточками, бо обсмажені вони стають хрумкими. Хоча тато смажить рибу краще за бабусю…
А ще в нас із дідусем була домовленість – спочатку він проціджував молоко мені в чашку, а потім вже – у банку. А та тепла свіжа пінка… Свіже молоко та зі свіжим медом… Як мені цього іноді бракує…
Найбільше я любила квітковий мед, хоча дідусь не щороку його викачував, бо якщо весна була дощова, бджоли не встигали його наносити. Ще смачний – акацієвий і липовий, хоча акацієвий окремо також не завжди був, залежно від року, бувало, що качали все разом. А от гречаний, який вважається найкориснішим, мені байдужий. Не люблю його різкий смак.
Коли дід качав мед – на веранді стояли величезні бідони, підставки з рамками… І літав дивовижний запах. Ну і бджоли часом теж. J Він рідко коли вдягав пасічницьке вбрання – комбінезон і капелюха з сіточкою. Розповідав, що спочатку дуже боявся укусів, страшенно спухав і ледь не помирав, а потім на нього перестала діяти бджолина отрута, і він лазив по вуликах, як у себе вдома.
Саме від дідуся я дізналася, що справжній мед не цукрується, лише гречаний. Якщо ж зацукрувався – значить, пасічник підгодовував бджіл солодкою водою. Сам дід робив таке лише в дощові роки – якось же бджолам треба жити, але тоді й меду не качав.
Дід помер майже двадцять років тому. Восени. Я добре пам’ятаю, бо ще не було холодно. Я пропустила семінар із літератури українського бароко, значить, це був другий курс чи, може, третій?
Поминали діда, сидячи за довгими дерев’яними столами на вулиці. Стільки добрих слів, стільки історій про те, як і кому допоміг дід Гриша… Він довго лежав, його поїдав рак легенів, кінець був передбачуваний та не зменшив болю.
По подвір’ї бігав маленький двоюрідний братик. Десь він знайшов яйце і прибіг ним хвалитися. Тоді тато сказав: «Життя і смерть завжди ходять поруч». Якось так мені запали ті слова…

…уві сні мені було дуже прикро, що не вдалося зробити фотографію з бабусею і дідусем. Мама каже, коли сниться померлий, ніби нагадує про себе, і треба поставити свічку чи роздати цукерки. А я вирішила написати, бо якось так затопили спогади і не віриться, що минуло вже двадцять років… Треба буде попросити в батьків фотографію діда...