вівторок, 19 квітня 2016 р.

Початкова школа у США



Зважаючи на те, що попередній мій допис про домашні завдання в американських школах читали з зацікавленням, а також те, що у зв’язку із оголошенням реформування української освітньої системи з’явилося багато неправдивої інформації щодо системи шкільної освіти у США, продовжую ділитися своїми спостереженнями і роздумами.
Почну з того, що шкільна освіта у Штатах – це К-12. Це навіть не дванадцять років, а тринадцять(!). Хоча Kindergarten (К) ніби й не рахується, але його відвідування є обов’язковим у більшості штатів. Це такий собі нульовий клас, в якому діти, які не ходили в садочок, потихеньку звикають до вчителів і спілкування з однолітками. Kindergarten знаходиться при школі, є частиною школи, його відвідування безкоштовне, на відміну від child care (садочки до чотирьох років – недержавні установи) чи pre-k (pre-kindergarten). Pre-k (для чотирирічок) часто також знаходиться при школі, але не завжди безкоштовний (у нас, наприклад, безкоштовних лише 10 годин на тиждень).
Дуже хочеться написати стрункий допис із логічними переходами, але думки товпляться і намагаються прорватися без черги, так що одразу попереджаю про непослідовність та емоційність. :)
Коли зараз в Україні виступають проти 12-річки, найчастіше чуються аргументи щодо того, що діти і так забагато вчаться, для чого їх завантажувати зайвими роками, і те, що в 12 класі уже будуть дядьки й тітки з дітьми на руках. Щодо першого закиду – програма навчання на 12 років якраз і має розвантажити дітей, щоб їм не доводилося запихати в голови купу всього нараз. Звісно, інша справа – як саме це робитиметься… А щодо другого – я вас прошу, можна подумати, що раніше не було випадків мамусь у 8 класі десятирічки чи 9-му одинадцятирічки. І в Штатах теж таке трапляється, звісно. Згадайте хоча б Квін із серіалу про старшу школу Ґлі. Винятки з правил завжди є, але це не значить, що орієнтуватися треба саме на них.
Тепер нарешті ближче до початкової школи. На відміну від старшої – 9-12 класи, розмежування молодшої і середньої не таке чітке. Це може бути К-4, К-5 або навіть К-6. Цього разу я хіба побіжно зачеплю 4-6 класи, зосереджуся на найменших і тому, як у них відбувається процес навчання.
Пам’ятаю, коли Марічка в Україні ходила у старшу групу садочка, вихователька казала, що їм «зверху» забороняють навантажувати і вчити дітей, бо для цього є школа. У той же час у школу діти мають іти з певними навичками, зокрема і читання. Де ж їх учать читати? Удома або на заняттях раннього розвитку чи дошкільної підготовки. То для чого ж тоді школа?
Приїхавши до США, Марічка пішла в Kindergarten, тому що на початок вересня їй не було шести років. І пішла вона туди з нульовою англійською. Ні, звісно, ми перед переїздом вчили окремі слова. Але той набір з дитячого словничка виявився абсолютно ні до чого. Ну не кажуть тут trousers! Бо штани – це pants. Але нехай, спишемо то на британську англійську, американську англійську Марічка вивчала самотужки, з повним зануренням у середовище. За той перший рік вона не лише вивчила всі букви і навчилася читати, а й вийшла на рівень однолітків. Можливо, їй не завжди вистачало словникового запасу, але вона надолужувала його з книжок. Зазначу, що вдома я її не вчила читати англійською! Навпаки, поставила собі завдання підтримувати українську. Тобто читати її навчили в нульовому класі. Легко і безболісно.
Юля з минулого літа ходить у садочок. По півдня тричі на тиждень. Я зараз не буду зупинятися на тому, що вона добряче спікає з однолітками. Вона знає майже всі літери (деякі плутає з українськими, але то таке – з часом усе стане на свої місця), частину з них пише і самостійно підписує всі свої «шкільні» роботи. І я не можу сказати, що вони там посилено «вчаться», ні, вони граються! Вони співають абетку. Обводять контури у величезних – на весь листок – літерах і розмальовують звірят-фрукти тощо на цю літеру.

 Це їх не обтяжує. Повторюють за вихователькою звуки, які дає та чи інша літера, називають слова, які з неї починаються. Тож, думаю, до першого класу у них точно не буде проблем із читанням.

А ще малявки з садочка вчаться ораторському мистецтву. Звісно, воно називається в них по-іншому – Show and tell, але ідея та ж. Дітлашня приносить у групу чи клас свою улюблену іграшку/книжку/річ, про яку хоче розповісти, і показує-розказує усьому класові. Слухачі розпитують, «доповідач» відповідає. І коли згодом, за кілька років, вони перед класом робитимуть презентації, у них не буде ні паніки, ні страху, бо це все знайоме Show and tell.
Хоч малюки ще з садочка обводять літери, у першому класі немає ніяких прописів! Просто тому, що дитячі ручки ще не готові до таких вправ. Вони з’єднують лініями великі й маленькі літери, вставляють пропущені в словах літери, але не пишуть сторінки прописів! А я пам’ятаю цей страх – не так вивести хоч одну букву, бо тоді або треба переписувати всю сторінку, або підтирати лезом сліди злочину. Моїм дітям простіше – вони пишуть простими олівцями!
Спочатку мені це видавалося дивним – писати простим олівцем, а не ручкою. Але ж наскільки простіше виправити помилку! Особливо в молодших класах. Але Марічка і зараз, в сьомому класі, пише олівцем.
Щодо прописів, учитися писати прописними вони стали в третьому класі (не в першому!). Потихеньку, без поспіху, по кілька рядочків, не сторінок. У четвертому був окремий урок, де вони вправлялися в письмі. І аж у п’ятому їм треба було писати всі роботи писаними. А вже в шостому сказали, що учні можуть писати чи друкованими, чи писаними – як кому зручно.
Якщо чесно, мені здається, це вже трохи занадто. Починати прописи пізніше – супер, але вертатися в середніх класах до друкованих – якось воно не дуже.
Що ще робить навчання у початковій школі легким і цікавим? Я вже неодноразово писала, що навчальний процес відбувається у грі. Зараз хочу згадати про інші цікавинки. Так, наприклад, Марічка разом із однокласниками у K і першому класі створювали власні книжки. У Kindergarten – «Усе про мене». У першому діти писали й малювали власні казки.


А колективно створили книжку про тваринку, яка мешкала у них у класі – черепаху Володимира.
Не всі школи видають книжки, але мають якісь інші родзинки.
Наукові проекти обов’язкові для середньої школи, але деякі залучають до цього і молодших школярів. Марічка мала такий досвід уже в першому класі. Про це можна почитати тут  і тут .
А в третьому класі батьків запросили на виставку ігор, які третьокласники зробили, спираючись на свої знання рідного краю (саме це вони тоді вчили на природознавстві і суспільствознавсті). Ігри були різними і за задумом, і за виконанням. Від «абияк» (насправді таких було дуже мало) до ігор з заламінованими картками. Марічка зробила «бродилку» з віхами історії університету, де викладає Рома. Коли заснований, коли відкрився новий кампус, видатні випускники тощо. Було кілька клітинок «провалив іспит» – тоді треба було вертатися на кілька клітинок – і «отримав ґрант» – вперед на кілька клітинок. Мені запам’яталася також гра, де на карті Айови треба було правильно почіпляти річки на магнітах. Чи треба казати, що я не впоралася? Я не всі назви можу вимовити, що вже говорити про місце розташування. Зате точно знаю, де розташована Volga river – вона протікає через сусіднє містечко. Провалилася я і в іншій грі, де треба було крутити колесо, щоб визначити, питання з якої категорії тобі випаде: історія, географія, спорт, видатні особистості. Але це було дуже цікаво! І діти були в захваті від того, що можуть показати свої творіння і знання (а що їхні знання свіжі, то дорослі нерідко почувалися незнайками :) ).
Ще варто згадати про те, як у США заохочують до читання.
От. Для чого я все це писала? Щоб показати, що навчання у молодших класах може бути легким, цікавим, без стресів і для дітей, і для батьків. Таким, що не відбиває охоту вчитися і не породжує ненависті до школи і вчителів. Як на мене, головна мета початкової школи – зацікавити, середньої – навчити вчитися, а вже старшої – визначитися з життєвими пріоритетами і копати-занурюватися в тому напрямку.
Далі буде. :)

вівторок, 12 квітня 2016 р.

Про домашні завдання в американській школі



Цей допис задумувався давно, але, може, й на краще, що пишеться лише зараз. Так я мала змогу спостерігати не лише за молодшою школою, а й за середньою. Звісно, я не можу говорити про всі американські школи, але досвід навчання старшої доньки у двох школах різних штатів (і спілкування з друзями з інших штатів) усе ж дозволяє робити певні узагальнення.
Обов’язкове шкільне навчання починається у США з п’яти років. Це kindergarten – нульовий клас. Це ще не школа, але діти поступово звикають до шкільного режиму. Вони багато граються, але і вчаться також. Здебільшого, у грі. Оцінки за виконані на папері завдання – наліпки на зразок «Wow!», “Cool!”, “Good job”, “Great!”, “Excellent!” Це дуже заохочує маленьких чомучок, які люблять похвалу і яскраві наклейки.
Не пам’ятаю, чи усім давала вчителька kindergarten домашні завдання, але Марічці давала точно – щоб та вдосконалювала свою англійську. З’єднувати лініями однакові великі й маленькі літери; замальовувати предмети на вказану літеру тощо.
У першому класі місіс Льюіс давала цілу підшивку домашніх завдань – на два-три тижні. Але всі завдання були дуже простенькі – розмалювати, поз’єднувати лініями крапочки, вирізати і приклеїти. Ніяких занудних прописів! Усе – цікаве, швидше, розвага, а не завдання. Але так діти звикали до самого поняття домашнього завдання.
У третьому класі Марічка вже була в іншій школі, домашні завдання давали дуже рідко, хіба що треба було підготуватися до тесту. До речі, тільки в цьому випадку діти беруть додому підручники! Решту часу книжки лишаються в школі, і дитячі спини не викривлюються від непомірної ваги наплічників. У наплічнику – папка з паперами, які треба дати на підпис батькам (дозвіл на поїздку тощо), або виконаними у школі завданнями (щоб батьки бачили, чим діти займаються).
У четвертому й п’ятому класах удома Марічка майже не готувалася до школи. Протягом шкільного дня, між уроками, є час на виконання домашніх завдань чи вправ, які учні не встигли доробити на уроках. Марічка встигала все зробити у школі, хіба що треба було працювати над великим проектом чи презентацією.
У шостому класі вже треба було трохи попрацювати і вдома, але, знову ж таки, не щодня і не більше півгодини – сорока хвилин. У сьомому рідко трапляються дні без домашніх завдань, на їх виконання йде не менше години. А якщо відволікатися на сторонні речі типу спілкування з друзями, ігор чи онлайн-магазинів, то й усі 2-2,5 години. J Але подібні речі я намагаюся відстежувати, хоча, визнаю, не завжди вдається.
Думаю, тут варто зазначити, що більшість завдань семикласники виконують онлайн. Або на навчальних сайтах, де одразу бачать свою оцінку, або відсилають учителям повідомлення на Edmodo – «шкільному фейсбуці», або в Googledocs – і розшарюють з учителями (і батьками, якщо дітиська захочуть або батьки попросять ;) ). Часто готують презентації, зокрема на суспільствознавстві – про країни, які вивчають. Це може бути індивідуальна робота або колективна, коли кожен учень з групи готує кілька слайдів. У наших семикласників склалася ще й традиція час від часу готувати традиційні солодощі країн, про які вони розповідають. І хоч ці страви лише умовно можна назвати справді традиційними, усе ж діти шукають, працюють, а крім того, – пробують щось нове.
Семикласники – уже майже дорослі, тому школа дає їм у користування ноутбуки й додому (п’яти- і шестикласники користуються ними лише в школі). Це маки, якщо комусь цікаво. І сумки для ноутів школа також дає. А школярі зобов’язані носити свої «яблучка» щодня додому і з дому і заряджати. Якщо хтось забув нотубук у школі – на тиждень позбавляється права користуватися ним.
Чому я вирішила написати про домашні завдання? Тому що американські школярі не завантажені ними так, як українські. Вони мають час на гуртки (хоча частина гуртків проводить заняття у шкільний час у школі, зокрема, хор, ансамбль, драмагурток – це дуже зручно, дозволяє трохи відволіктися від навчання, і до того всього – безкоштовно), на спілкування з друзями. Це ж діти! Вони не можуть весь час бути прив’язаними до парт чи письмових столів, вони мають рухатися! Ганяти у футбол чи на великах, бігати, стрибати…
Окрім того, що об’єм домашніх завдань у початковій і середній школі невеликий, зокрема тому, що під час занять для їх виконання спеціально виділяється час, самі завдання цікаві! Потрібно не просто вивчити, а самому знайти інформацію. Це зовсім інший підхід до навчання. У наш час, коли стільки інформації, коли все так швидко змінюється, неможливо все вивчити, але можна навчитися шукати і використовувати інформацію. І, як на мене, це значно корисніший навик.
Це вже ніби підсумок, але на завершення напишу ще трохи про Клуб домашніх завдань, який функціонує у школі, де вчиться старша донька. Якщо учень не виконав п’ять домашніх завдань з різних предметів або три з одного – він має залишитися після школи у Клубі домашніх завдань (працює по вівторках і четвергах). І про це повідомляють не лише учня, а й батьків – електронною поштою. І відвідує боржник клуб доти, доки не позбавиться усіх свої боргів. Боржників не допускають до спортивних змагань – а для хлопців (та й дівчат) це дуже важливо, повірте. Як це – не грати за свою команду?! Гіршого годі й вигадати. Батькам навіть не треба стежити за виконанням домашніх завдань – про це також турбується школа. ;)
P.S. Взагалі-то, я збиралася написати про домашні завдання і прості олівці – це ж ніби пов’язані теми. Але олівці будуть наступного разу. Навчання і школа – це тааакий огром, ціла купа тем, так що я до них ще вертатимуся й вертатимуся.
До зустрічі!