вівторок, 10 листопада 2015 р.

Про сестер і принцес



Назбиралося досить думок і спостережень, і я періодично прокручую їх подумки, але все бракує часу записати, тому на вас чекатиме сумбурний допис про всяку всячину. :)
Дуже поширена думка, що добре, якщо в дітей невелика різниця у віці – так завжди матимуть товариство для ігор, дружитимуть. Не можу нічого про це сказати з власного досвіду, бо братів-сестер не маю, а між донечками різниця у вісім років. І мені ця різниця видається чудовою. (Хоча іноді думаю про те, що навіть 8 років – недостатньо для того, щоб дітиська жили мирно. :) ) Чому? По-перше, на старшу дитину ти справді можеш розраховувати. Вона може підстрахувати: нагодувати, почитати чи погратися. Але не це головне. Головне – так ми, батьки, можемо проживати одразу два життя. Улітку ми з Марічкою передивилися «Назад, у майбутнє», «Гобіта» й «Володаря перснів». Минулого року – всього «Гаррі Поттера» і першу частину «Голодних ігор». Саме Марічка порадила нам фільм If I stay, бо вона читала книжку – про дівчину, яка разом із батьками і братиком потрапила в автокатастрофу. Рідні загинули, а вона в комі. Її душа вирішує, чи варто лишатися жити. Я проплакала півфільму і все подумки повторювала: «Ні, вона не може померти! У кінці книжок для підлітків обов’язково має бути надія!» У якійсь мудрій статті я вичитала таку тезу. А Марічка сиділа поруч із нами і жодним словом не натякнула на те, як саме закінчиться ця історія. Хоча був час, що вона постійно коментувала кіно, яке вже бачила, чи порівнювала з книжкою, якщо читала. Так, Марічка вже достатньо доросла, і її книжкові смаки достатньо сформовані, щоб вона могла порадити щось і нам. І це чудово!
А з Юлею ми проживаємо інше життя – знову відкриваємо для себе принцес. І дивимося діснеївські мультики усі разом, включно з Марічкою, яка може собі дозволити побути малючкою – вона ж не сама дивиться, то все заради сестрички. ;)
А життя-буття принцес викликає у Юлі купу питань, вона сипле ними, не перестаючи. І кожен наступний мультик породжує нові й нові хвилі. Спочатку ми подивилися «Красуню й Чудовисько», бо згодом мали відвідати виставу по цій казці у старшій школі. Потім – «Сплячу красуню». А за нею – Попелюшку. «Попелюшка має заснути, лаз там буде плинц». І хоч ми нагадували, що в «Красуні і Чудовиську» Бель не засинала, Юлю то не переконало. Якщо є принц – дівчина має спати, щоб він міг її розбудити, що не ясно? :) «А чому Чудовисько посадило тата Бель у клітку? А чому лиха чаклунка хотіла, щоб Спляча класуня помелла? А для чого спалили всі велетена? А чого вони жили в лісі?» Попелюшка взагалі зруйнувала попереднє бачення світу принцес, бо ніхто там не засинав і не було лихої чаклунки. А от питань було не менше: «А чому сестли полвали їй плаття? А чому вони постійно кликали Попелюшку, а самі нічого не лобили? А чому кіт топтався блудними лапами там, де вона вже помила?» Це, звісно, не всі питання. А перші потоки я вже точно й не пригадаю. Тепер Юля готується до перегляду «Білосніжки» і розпитує і про неї також. Уже знає, що та засне, що в неї є друзі-помічники гноми. Найскладніше, мабуть, вписати той факт, що мачуха і чаклунка – це одна й та сама особа.
А мене так тішать ці питання! Я й сама заново відкриваю для себе світ принцес і думаю про те, на що сама ніколи не звернула б увагу. Я намагаюся попрацювати за комп’ютером – Юля розпитує про принцес, я готую їсти – Юля розпитує про принцес, я прибираю у квітнику – Юля розпитує про принцес. Хоча ще недавно вони її зовсім не цікавили.
Отак ми зараз проживаємо два життя – проблемне підліткове і рожево-принцесяче. І вони не заважають одне одному, а доповнюють і збагачують. Тому мені здається, що така чимала різниця у віці відчиняє перед батьками двері у різні світи, а діти вчаться рахуватися з інтересами і потребами одне одного – а це потрібно і малим, і старшим. Окрім того, старшим іноді щастить отримати те, що їм, як старшим, уже ніби й не належиться…
Так ніби гарно усе вийшло, та насправді, як я десь вище зазначила в дужках, іноді і вісім років різниці – мало, бо ж діти – то діти. От, наприклад, уся наша сімейка полюбляє настільні ігри. І Юля все частіше тягнеться до «дорослих», тож ми часом спрощуємо правила, щоб можна було грати усім разом. Або й граємо за правилами, але для меншої поки що головне – процес, а не результат, тому всі задоволені. Процесом, але не підготовкою…
-      Я буду червоною! – гукає Юля, розкладаючи на столі «Слайдерс».
-      Ні, я буду червоною, – заперечує Марічка.
-      Ні, я! – не здається Юля.
-      Ти вчора була червоною! – наполягає Марічка.
-      То й що?
-      Тепер моя черга!
-      Ні.
-      Мамо! Чому Юля весь час червона або рожева? – ображено питає мене старшенька. – Коли Юлі не було, я завжди була червоною.
Я ледь стримую усмішку.
-      Марічко, ти була меншою, і ми з татом тобі поступалися – ти завжди першою вибирала колір. Тепер твоя черга поступатися.
Зітхає.
-      Добре, я буду грати на жовтій доріжці.
-      А я – на зеленій! – радісно гукає Юля.
Марічка супиться і розводить руками. Отака вона, сестринська любов. ;)
Це ще не все, про що я хотіла написати, так що – до зустрічі! Наступного разу розповім про Максимка.

Немає коментарів:

Дописати коментар