четвер, 30 квітня 2015 р.

Science fair,



або Чи можна любити науку зі школи
Починаючи з середніх класів, американські школярі щороку беруть участь у виставках наукових проектів. Деякі школи пропонують таку можливість і для молодших школярів, якщо вони хочуть (про Маріччин досвід у першому класі можна почитати тут). Переможці потрапляють на шпальти місцевих газет, на виставки переможців, які організовують у коледжах та університетах – це, знову ж таки, залежить від школи, штату тощо.
Для учнів середніх класів це обов’язково. Поетапна робота над проектом – значна частина оцінки з science (найближчий предмет у нас – природознавство, хоча часом географічні питання вивчаються у social studies, яке я нашим бабусям-дідусям перекладаю як «суспільствознавство». Social studies – більш гуманітарного спрямування, а science – точні науки, хоча поділ дуже умовний. :) ) у двох останніх чвертях року. У лютому школярі визначаються з темою (її можна змінити), а потім починають працювати – гіпотеза, матеріали, методологія. Закінчивши з теорією, беруться до практики: експерименти – обов’язкова частина проекту. Уже після опрацювання й аналізу результатів експерименту – висновки й оформлення презентаційної дошки. На всю роботу виділяється близько двох- двох із половиною місяців. Незалежне журі (не вчителі!) оцінює результати і визначає переможців. У нашому випадку – абсолютного переможця серед шостих класів, пару переможців серед п’ятих (п’ятикласники працювали по двоє) і по три призових місця в кожному п’ятому й шостому класах.
Важливо те, що ніхто нікому не нав’язує якихось конкретних тем. Учителі дають список джерел, де можна подивитися ідеї, а можна й самому вигадати тему. Головне – щоб юному науковцю було цікаво!
Ну от, тепер від загального перейду до конкретного. :) Ходили ми у вівторок на виставку наукових проектів 5-6 класів. І проекти, і оформлення були дуже різні – і, м’яко кажучи, скромні, і дуже креативні. Щодо тем, то найпопулярнішими виявилися вирощування кристалів, випічка і баскетбол. Хлопці досліджували, скільки м’ячів втрапить у сітку чи як високо м’яч відстрибне від землі. Дівчата – який спосіб випічки чізкейку найкращий, без яких інгредієнтів неможливо зробити печиво тощо. Серед «випічки» вирізнявся проект Бейлі. Вона спекла два ідентичні торти, принесла до школи і сказала, що в одному з них – дорожчі складники. Як вона й передбачала, однокласники сказали, що смачніший той, де дорожчі інгредієнти.
Цього року було дуже багато тем, пов’язаних із їжею. Не лише випічка, а й, наприклад, таке: «Чи справді м’ята охолоджує напої?» Кейтлін додавала в різні напої м’ятні цукерки і вимірювала температуру до і після додавання. За кілька хвилин температура знижувалася на 2-3 ºF, але у висновках дівчинка чомусь написала, що м’ята не впливає на температуру. Насправді, як пояснила мені обурена Марічка, не «чомусь», а тому, що Кейтлін написала висновки ще до того, як провела експерименти, а переробляти не захотіла. Але найбільше Марічку обурило навіть не це, а те, що проект отримав друге місце у класі, де вчиться Кейтлін.
Двоє хлопців експериментували з попкорном: кукурудза якого виробника краще «вистрілює». Якщо вірити Хантеру, який гарно оформив презентаційну дошку (наклеїв навіть кілька великих намальованих попкорнин :) ), на столі розклав пакетики й кукурудзу різних виробників, то найдорожча кукурудза виявилася слабким «стрільцем». За свою роботу він отримав друге місце у Маріччиному класі. Як і минулого року (перше тоді було в Марічки). Бідака Хантер – ніби і призове місце, але ж знову друге. Перше місце у Маріччиному класі посіла Моллі (конкуренції з якою Марічка боялася чи найбільше, бо минулого року вона виграла, добувши молоко з пластику) з дещо дивною роботою «Чи розуміють собаки англійську?» Оформлення справді гарне – з фотографіями пса, таблицями, але сама постановка питання мене подивувала. Як і припускала Моллі, собаки не розуміють англійської, а реагують на тон команди, бо її пес сідав і коли вона казала йому «sit», i «bit», i «kit».
Ще один конкурент, якого Марічка побоювалася, – її друг Кентон, найрозумніший шестикласник їхньої школи. Зроблю невеличкий відступ. Напередодні виставки Марічка прийшла додому і сказала: «Я провела опитування серед шостих класів, хто переможе, і всі в різних комбінаціях називають мене, Кентона і Моллі. Моллі, тому що вона перемогла минулого року, я – найрозумніша дівчина, Кентон – найрозумніший хлопець». Кентон експериментував із різними матеріалами – що пропускає/блокує сигнал wi fi. Зізнаюся, що його роботи не бачила, просила Марічку, щоб показала презентації своїх друзів, а про Кентона якось забула. За свою роботу хлопець отримав перше місце у своєму класі.
Іще одне перше місце серед шестикласників дісталося Нолану – ще одному Маріччиному другу, товаришу по футбольній команді й нашому сусідові. Він з’ясовував, чи справді миття рук допомагає позбавитися мікробів. Як? Три однакові шматки хліба він брав митими руками, продезінфікованими санітайзером і немитими, а потім спостерігав, який хліб швидше запліснявіє. Найшвидше зацвів той шмат, який брали немитими руками. Окрім того, плісняви там було найбільше. Наступний – хліб після продезінфікованих рук. Найчистіший – шматок, який Нолан брав митими руками. Висновок очевидний: нарід, мийте руки! На презентаційній дошці – фото запліснявілого хліба. На столику біля дошки – хліб у пакетиках, щоб кожен міг помилуватися, що виробляють мікроби, якщо їх не змити водою з милом.
Серед п’ятикласників перемогло дослідження «Найкраща ізолента». Вони взяли duck tape різних виробників, піддавали впливу сонця, дощу, морозу тощо, а потім приклеювали й дивилися, стрічка якого бренду тримає найкраще.
Серед робіт, які пам’ятаю, – «Який подарунок кращий – гарно чи абияк запакований?» Висновок: для більшості упаковка не важлива. Хоча можна посперечатися, бо вибірка була замала (всього лиш п’ятеро, а я Марічці казала, що вона мало людей записала – 20 :) ). Геймер Кайлер пробував дослідити зміну своєї поведінки залежно від ігор, в які грає. Припускав, що від одних ставатиме агресивним, від інших йому буде нудно. Мабуть, із проектом йому теж було нудно: біла дошка майже порожня, лише кілька криво порізаних шматків білого паперу зі скупим описом…
От і все. Мені цікаво ходити на подібні виставки. Одразу видно, хто чим цікавиться, хто відповідально ставиться до роботи, а кому воно не треба. А тепер – фото нашої переможниці.

вівторок, 28 квітня 2015 р.

Цікавинки про дитинку



Випуск № 14
Січень-лютий
Ми з Ромою якось цілий день порядкували в бейсменті, а дівчата товклися нагорі. Почули сварку, а потім – дикий вереск Юлі. Прибігли нагору. "Що сталося?" Марічка: "Юля мене била і щипала, і я їй сказала, що нечемні дівчатка мають стояти в кутку"... Тут втручається Юля: "Я не піду в куток, бо я не дічинка, я котик. Хлопчик". Довелося докласти неймовірних зусиль, щоб стримати усмішку, особливо бачачи за Юлею Марічку, яка мовчки давиться зо сміху, і чуючи Ромине пирскання у себе за плечем. "Юля, не можна битися і щипатися!" на більше я не спромоглася.
***
Мию посуд, Юля туди-сюди бігає з іграшками. То з пандами, то з песиком, то з Арієль.
- Тато нечемний! Я на нього дуже облазилася!
- Що вже сталося?
- Він заблав моле!
Іноді, якщо не розумієш, про що мова, краще помовчати і дати виговоритися, бо ж якщо раптом перекрутиш якесь слово...
- Там лусалка плавала!
- А! Море? І де ж воно було?
- У колобці. А тато заблав.
- Ну, може, ти інше місце для моря знайдеш?
Задумалася.
- Добле. Отут у колясці буде моле.
Бачить, що я скептично оцінюю нову локацію моря, і додає:
- Нібито.
***
Підходить до мене Юля: "Мені подобається квітний спит". Перепитую. Юля повторює те саме. Розумію, що халепа, але все ж пробую вгадати: квітковий спирт? Дитина дивиться на мене, як на ідіотку, мушу визнати, не безпідставно: хто ж питає дітей про спирт? Прошу ще раз повторити. Юля, без особливої надії на моє розуміння, повторює. Я повторюю за нею, так, як мені чується: квітний спит. По Юлиному виразу обличчя розумію, що я безнадійна. Намагаюся вигадати, як би то змінити тему. Але доця не здається. Вона в нас знаний діджей. Сама вмикає телевізор, шукає і запускає музику. Так-от, гортає заставки з виконавцями, знаходить потрібну і каже: "Ось. Квітний Спит". Я, радісно: "Брітні Спірс?" Юля (з виразом: ну нарешті дійшло!): "Так! Квітний Спит!"
Березень
Юля, на відміну від Марічки, дуже любить казки. Особливо про Івасика-Телесика і про трьох поросят. Без них не обходиться жодне присипання.
Сидимо якось із Марічкою у вітальні, раптом відчиняються двері спальні, вилітає перелякана Юля: "Зміюка! Там зміюка!" Скручується біля нас калачиком і продовжує: "Вона хотіла мене з'їсти! Як Телесика". Заспокоюємо, що то їй наснилося. Спочатку заперечує: "Ні, вона там!" А потім, остаточно прокинувшись, сміється сама з себе.
Я собі думаю: треба переключатися на щось інше. Але ні, перед сном Юля обов'язково просить почитати або розказати про Івасика. Смілива дитина.
***

Якщо раптом не можете прочитати, то я розшифрую. Це Юлин блог про собак. «Пси задоволено гавкали на весь світ татової лоботи. А на тій лоботі були інші собаки, які вміли ще й голосно гавкати, як і їхні маленькі цуценята. Але коли маленькі цуценята вгадали запах кавуна, то їли його, коли мами не було, і дивилися айкалі (ICarly – молодіжний серіал, який дивиться Марічка). Мама дуже жахнулася, що вони дивилися, і виключила телевізол. А вони дивилися телевізол і глалися пультами.
(мабуть, там ще щось написано – тексту ж багато, але я теж не все можу прочитати :))
***
Сидить Юля за столом і замість їсти – філософствує.
- Нам не тлеба помилати. Бо хто тоді охолонятиме кота, телевізол?
Мовчу, киваю і слухаю.
- Хто годуватиме кота? Хто митиме посуд?
Далі йде довгий список того, чого нікому буде "охолоняти": пупс, книжки, диван...
Таки не треба, а то що кіт робитиме? І пупс? :)
***
"А куди йдуть котики? А чому клокодил сумний? А чому лікал лікує песика? А де його мама і тато? А чому дівчинка плаче?" Юля розглядає дитячий словник із картинками і сипле питаннями.
Прекрасний період чомучки. J але іноді здається, що від цих питань мозок вибухне. Та часом трапляється, що Юля отак питає-питає, а потім каже: "Мамо, а чому?" Питаю: "Що – чому?" – "Мммм... Не знаю"...
***
Дивимося з Юлею "Крижане серце". Дійшли до моменту, де Анні погано, потрібен вияв справжньої любові. Юля: "Тлеба дивитися веселі мультики, а то все якось дуже печально".
***
Набираю Маріччин допис (українською вона дуже повільно це робить, тому просить мене), Юля поруч сопе і старанно виводить свої фірмові каракульки, а потім підходить і каже: "А тепел пелекладай мій блог". Чому перекладати? Мабуть тому, що навіть сама Юля розуміє, що в її письмі ніхто не втямить. J Прошу, щоб вона надиктувала.
"Тато сидів на пальмі, а там мавпа збилалася їсти банани. Тато був щасливим із дитинкою. Вони лазом їли смачні банани і сиділи на пальмі. Це були люди, а не мавпи. (Додано після мого необережного запитання про те, чи тато і дитинка – теж мавпи. Юля образилася і ледь не розплакалася, а потім роз’яснила не надто мудрій мамі, хто є хтою J) Ще залізла сестличка з мамою. Також їли смачні банани і молоко з клуасанами. Тато був з телефоном. «Мамо, можна я на планшеті поглаюсь БекаБу?» А мама сиділа на новинах з телефоном. Мама, тато і сестличка дивилися новини пло Долу (мультик Dora the Explorer), а дитинка глалася на планшеті. Тато з новинами, а дитинка біля нього глалася на своєму планшеті. Не на маминому, а на своєму. І тато на своєму, і мама на своєму, і сестличка на своєму. У тата був синій, у дічаток – ложеві планшети, а в мами – сілий.
У них були тіки кабан, свиня і полосята; мама-овечка, тато-балан і ягнята; тато-пес, мама-собака і цуценята; мама-кішка, тато-кіт і котенята".
Отаким уявляється рай дитині – планшет у кожного і купа тварин. :)
***
Лежимо вранці з дівчатками в ліжку, обіймаємося. Кажу: "Як добре, що у мене дві такі хороші донечки". Юля: "Так, одна чемна, длуга – нечемна". І почалося... "Це ти нечемна!" "Ні, це ти нечемна!.."
Так і не розібралися між собою. :)
***
Юля: "Мамо, встанемо, я поїм, а потім ти мені помаж суху шкілу, бо я її можу чухати, а потім там з'явиться клов і скаже: "Ку-ку!"
***
Марічка виграла зайця на скаутській вечірці з нагоди Великодня. Заходить разом з Ромою до хати, тут же підскакує Юля, ображено закопилює губки: "А чого такого самого маленького не купили?" Рома: "Ми його не купували. Марічка виграла". "А чому не виглала такого маленького для мене?" Марічка пояснює, що не можна, щоб весь час хтось один вигравав. Юля бігає з зайцем в обнімку по хаті, хитро примружує очі й каже тихенько: "Мій заєць. Заховаю в колобку з іглашками – глибоко-глибоко – ніхто й не знайде!" Марічка, здається, цього не чула. Дозволила Юлі гратися зайцем – за умови, що та не забуватиме, що заєць – Маріччин. І взагалі, вона його з собою в університет хоче забрати. А Юля пішла з ним спати. Діти, такі діти.
Квітень
Говоримо по скайпу з бабусею й дідусем. Вони питають: «Юля, як ти?» Юля відповідає сумно: «Та, хволенька я». Бабуся з дідусем стурбовано: «Чого? Що сталося?» Юля зітхає: «Та, піцу з льодом їла. Мені вчителька дала. Місіс Вайдамін». Бабуся з дідусем зітхають з полегшенням: здорова.
Ну, піца з льодом – очевидна вигадка. А буває ж не так просто зрозуміти, чи Юля розповідає про те, що з нею сталося, чи вигадує. А місіс Вайдамін, взагалі-то, – одна з Маріччиних учительок. Ми вже з Ромою передчуваємо, що як Юля піде в садочок, на нас чекають цікавезні історії… А вона ж не тільки про школу небилиці розповідатиме, а й про дім… Ото вчителі дивуватимуться! :)
***
Марічка приміряє новий купальник. Підходить Юля: «І я хочу подивитися». Прискіпливо оглядає, робить експертний висновок: «Галний такий. Симпатичний. Сплавді. Як буде на тебе малий, віддаси мені».
***
Я вже якось писала, що Юля полюбляє гратися в «готель»: пакує рюкзак чи сумку, де є переодяг, білизна, іграшки, книжки і – обов’язково! – купальник, бо ж у готелі має бути басейн, інакше для чого туди їхати? :) Найчастіше «готель» вона влаштовує у халабуді в Маріччиній кімнаті, чому старша сестра не надто тішиться, бо, повернувшись зі школи, нерідко знаходить там купу одягу (Юля перевдягається в готелі), книжок (і своїх, і Юлиних, і, часом, наших – мала «читає» все без розбору, головне – щоб була книжка, а буде книжка – буде якась неймовірна історія). Роль готельного басейну дістається ванні – там Юля, як і має бути, «плаває» в купальнику, часто – ще й із нарукавниками. Час від часу подає мені звукові сигнали: «Ми з дівчатами ще не наплавалися. Але вже сколо».
***
Те, що Марічка продає то скаутські печенюшки, то піцу чи пироги, то ми шиємо іграшки, щоб заробити гроші на поїздку, звісно, не могло оминути Юлю. І вона також пакувала собі в рюкзак коробки з печивом – «на плодаж», збирала шиті для неї іграшки – «на плодаж». А ще – малювала й підписувала листівки, також «на плодаж». :) Ну а щодо шиття, то перший екземпляр обов’язково має бути для Юлі (що мене влаштовує, бо не завжди перша річ ідеальна), а часом не лише перший, тоді доводиться торгуватися: Юля, та ж віддай хоч одного коника! Бо їй хочеться і фіолетового з плямками, і червоного з сердечками, і зеленого з яблучками… :)
***
Як Марічка була трохи меншою, дуже любила книжку Тім Кеннемор «День народження Еліс». Власне, ми всі її любили і любимо, бо вона дуже весела. У Еліс є менша сестричка Розі – збитошниця і вигадниця, про яку ми все частіше згадуємо, бо тепер і самі таку маємо. J Так-от, у Розі була улюблена іграшка – пінгвінка Поллі, яка робила всіляку шкоду. Не Розі, а пінгвінка. А у нас шкоду робить ляля. «Юля, для чого ти помалювала журнальний столик?» – «То не я, то ляля». Іншим разом: «Юля, для чого ти порізала Маріччину книжку?» – «То ляля!» І при цьому сидить із книжкою і ножицями в руках. Ви не повірите, скільки одна ляля може зробити шкоди! Рве й обмальовує книжки, обмальовує стіни, викидає корисні речі, розсипає печенюшки, б’ється, кусається, тягає кота за хвоста і, взагалі, поводиться дуже нечемно. Нам ще пощастило, що більшість лялиних «подвигів» – вигадані. :) Насправді поки що вона ще не наробила багато шкоди. :)
***
Їдемо в машині, Юлі хоч і не багато видно, але вона зауважує вітряки, великі авто. Побачила причеп-фургончик для перевезення тварин. «Там, мабуть, коні. Або колови». – «Мабуть, так». – «І вони їдять солому з маслом!» Так нам з Ромою сподобалася ця солома з маслом! «Думаю, вони масло і без соломи їли б», – сказав наш тато.
***
Сидимо у кафе біля вікна. Бачимо, що чоловік несе автомобільне кріселко. «Тато несе кошик, але там нема дитинки. Мабуть, вона вилізла і десь поповзла», – Юля з серйозним виразом обличчя розглядалася, чи не повзає десь дитятко. :)
***
– Хочу знайти собі чоловіка. І щоб він мені закинув зелнинку. Ні, не одну, дві. Ні, багато! Бо я хочу багато дитинок! Я буду їх годувати, колисати і ділитимуся іглашками.
Справді, головне – іграшками ділитися. :)

вівторок, 21 квітня 2015 р.

Як Юля на танці ходила



Учора відбувся Юлин перший крок до соціалізації. :) У неї, звісно, є «подружка» Ева, але, по-перше, вони не дуже часто бачаться, хоча й живемо поруч, а по-друге, кожна говорить своєю мовою і грається сама, бо ж чужі іграшки завжди кращі за свої, самі розумієте.
А вчора Юля ходила на танці. Восени ще була замала, а тут влаштували «літню сесію», і ми вирішили, що це гарна нагода спробувати – усього чотири тижні.
Юля новині надзвичайно втішилася – кілька днів тільки й розмов було, що про танці. «Буду танцювати з малявками. Допомагатиму Катліні». Ну звичайно, якщо йти на танці, то не вчитися, а вчити інших, допомагати хореографу. Треба ставити перед собою високу мету. ;)
Зрозуміло, що були побоювання, що уже перед танцями Юля відмовиться. Таке у нас якось було з перукарнею: Юля півдня ходила вся така захоплена, хвалилася по скайпу бабусям-дідусям, що йде стригтися, а як прийшли – одразу затихла, сказала: «Мамо, ти пелша». Сиділа мовчки й гортала журнали (Юля і мовчки – це слова, які рідко стоять поруч, бо вона говорить весь час), потім відправила у крісло тата, і вже аж коли я сказала, що якщо вона не хоче, то її ніхто не примушуватиме стригтися, Юля ожила – очі заблищали, повернулася усмішка, вона стала танцювати під радіо. Тож я боялася, що і цього разу буде таке саме.
Ми всі дружно тішилися, що Юля йде на танці, заохочували її, як могли. Вона сама вибирала «костюмчик» для танців – рожеві лосіни і футболку. Та й Юля підбадьорювала себе: «Ланіше дічатам там мене блакувало, а тепел не блакуватиме». О так, дівчатам її бракувало. Як вони взагалі могли танцювати без Юлі? :)
Уся надія була на Марічку. Я висадила їх перед танцювальним павільйоном і стала чекати, бо ж чудово розуміла, що якщо я поведу Юлю – ми так і не розпрощаємося. Розгорнула книжку, але не дуже й читалося: чекала, що от-от повернуться мої дівчата.
Моєю початковою ідеєю було, щоб Марічка допомагала Катріні – а Юлі так було б простіше звикати, та й зрозуміліше також, бо ж англійською Юля знає лише кілька випадкових слів чи фраз, які чула від Маріччиних подружок чи з мультиків. Щоправда, може сказати: «Маммі, летс гоу, камон» або «Фастер, фастер!» – і це не випадкові слова, а вжиті свідомо.
Катріна ж запропонувала, щоб Марічка нібито пішла, а сама чекала на кухні, де її не видно, але можна швиденько покликати. Ха! Хто би ту Марічку відпускав. Коли вона вже збиралася йти, Юля сказала, що хоче поцілувати маму і просила, щоб Марічка лишилася. Так що в результаті повернулися до мого плану.
Потім Марічка відвела Юлю до машини (танці тривали аж цілих півгодини:), а сама повернулася – уже на своє заняття. А Юля стала мені розповідати, яка вона була чемна – робила усе так, як Катріна казала. «Усі дічатка були гално вдягнуті, у костюмчиках, тіки одна не в костюмчику». Юля трохи помовчала, потім зробила нажахані очі і з осудом сказала: «А ще вона тлуси показувала!» Кажу, ну, може, вона не спеціально, а випадково. Юля погоджується зі мною, що, може, і так. Через якийсь час знову розповідає про дівчинку, яка труси показувала, а потім замріяно так додає: «А тлуси гаааалні!» Ледь втримала маску серйозності на обличчі.
Удома Юля нам із Ромою демонструвала танці. Звісно, додавала свої улюблені рухи, вона ж і без усіляких там уроків уміє танцювати :), але ми зауважили і нові елементи. Звісно, нахвалювали, який Юля молодець, скільки всього навчилася, щоб до наступного разу не передумала.
А потім прийшла Марічка і розповіла свою версію. Ну, про те, що Юля її не відпустила, ми вже знали. Те, що Юля робила все повільніше, ніж інші, також природно – це був її перший раз. «Юля, тобі треба стояти поруч з дівчатками, рядочком, а не відходити назад». – «Я не відходила, Милічко!» – «Юля, ти весь час відходила назад». – «Ні, Милічко, я не відходила». Марічка хотіла, щоб Юля показала, чого навчилася, а заодно потренувалася, щоб гарненько запам’ятати рухи і що за чим іде. Ага. Чого це Юля повинна повторювати? Вона й сама знає, що й як. Одним словом, ще ті танці.
Уже коли я мила Юлю, вона запитала: «А чого ми повинні бути усі в одному місці залу і лядочком?» – «Бо вас небагато, і якщо ви розбіжитеся по залу, то не будете ні чути, ні бачити Катріни». – «Ні, нас багато, і ми будемо чути. А чого повинні стояти лядочком?» – «Бо так гарно, щоб не було – хто в ліс, хто по дрова». – «Так, тлеба буде навчити дічат танцювати на дловах».
Отакі-то танці. :) З Юлею ніколи не знаєш, яке слово невдало вживаєш. :) Продовження – наступного тижня.