Про Івасика-Телесика та ріпку

Залягли учора ввечері усі на наше «королівське» ліжко. Я, Рома, Марічка, Юля та ще й пупс. Як його звати? Це зовсім не важливо, бо Юля своїм лялькам кілька разів на день міняє імена.

-      Тату, а лозкажи казочку пло Івасика-Телесика.

-      Про Івасика-Телесика? Добре. Жили собі дід і баба, і була в них Курочка Ряба.

-      Ні, тату, пло Івасика-Телесика, а не пло Кулочку Лябу!

-      Та ж про Телесика! Слухай!

Юля лежить тихенько, слухає.

-      Жили собі дід і баба, і була в них Курочка Ряба.

-      Ні, тату! І не було в них дітей.

-      Так, дітей у них не було, але Курочка Ряба була.

Юля зітхає і слухає далі.

-      І от взяв дід насіння і посіяв ріпку.

-      Тату, а де ж Івасик-Телесик?

-      Буде тобі Івасик-Телесик. Почекай.

Лежить Юля тихенько. Чекає.

-      І виросла та ріпка велииика-превелиика, гарна-прегарна. Ходить дід навколо неї – натішитися не може. Узявся її витягати – смикає, смикає, а витягти не може. Пішов до сусідів. «А можна попросити вашого Івасика-Телесика допомогти ріпку витягти?» – «А чом же не можна? Можна. Ходи, Івасику, поможи дідові». І вже дід удвох із Івасиком смикають-смикають ту ріпку, а вона не піддається, міцно сидить у землі.

Юля не витримує:

-      Тату, а зміюка де? Має бути зміюка!

Тато продовжує:

-      Буде тобі зміюка.

-      А ще має бути зміючка Оленка!

-      Буде тобі й Оленка. Каже дід: «Ні, не впораємося ми самі, Івасику…» А Івасик-Телесик відповідає: «Не сумуйте, діду, я знаю, хто нам допоможе». І пішов Івасик у місто, знайшов будівлю з написом «Сталеві зуби і Кº», а там головною була Зміюка і дочка її Оленка. Прийшов ото туди Івасик, покликав Оленку і каже: «Так і так. Треба дідові ріпку викопати. Зможете?» – «Чому ж не зможемо? Зможемо. Тільки дорого це тобі обійдеться», – каже Оленка. «Е, ні, ви це безплатно зробите», – каже їй Івасик. «Чого це?» – дивується Зміючка. «Заборгувала ти мені, Оленко. Пам’ятаєш, у піч хотіла посадити? Спекти мене хотіла». Опускає очі Оленка. І ніхто ж не згадує, що Івасик сам її у піч посадив, спекти хотів. «Добре, – каже Оленка. – Зробимо все як треба». Прийшли рудокопи, викопали ріпку, дід порізав і роздав, й Івасикові вділив. І всі тішаться, радіють: Оленка, бо не винна тепер Івасику; Івасик, бо допоміг дідові; дід, бо витяг ріпку. І лиш ріпка незадоволена, бо її з’їли.

-      Тату, а Івасик мав на човнику плавати… – вже якось не дуже впевнено каже Юля, бо розуміє, що татова казочка вже ніби й закінчилася…

Марічка:

-      Із’їв Івасик ріпку – та й поплив на човнику.