Цікавинки про дитинку. Випуск 10

Червень-липень

Юля бігає на подвір'ї за Марічкою зі жмутком сухої трави. Зрозуміло, що наздогнати не може. "Мічко! Ти мене обазяєс (ображаєш)! Стій, я хочу на тебе таву висипати!" Через кілька хвилин продовження: "Мічко! Хухий! (слухай) Ти зову (знову) мене обазяєс! Я хочу тебе кусити! Не тікай!"

***

Попросилася на гойдалку. Ми з Марічкою пропонуємо її погойдати. Юля: "Лисіть мене спокиї" (лишіть мене в спокої).

***

Говорю з мамою по скайпу. Юля сидить на руках і то "пише" комусь, то возюкає мишкою. Але не просто так, ні. Ці часи давно минули. Вона спеціально натискає на фаєрфокс – "хочу новини". А то, що там у бабусі завжди запущена "Українська правда", то Юля не зупиняється: "Зазі, зазі, мамо! (зараз, зараз, мамо!) Мені теба гомацьке (Громадське, якщо раптом хто не зрозумів)." У мене відпадає щелепа, але по той бік екрану питає мама: "Юля, а для чого тобі Громадське?" "По Укіну цьитати". (Про Україну читати.)

Юному хакеру 2,5. Зрозуміло, вона не знає, що таке "Громадське". Але знає, що дорослі читають новини про Україну, і знає, як їх знайти...

***

Колись у дитинстві я чула від тата приказку "У маленьких глечиків великі вуха". Так у них не тільки вуха великі, а ще й очі скрізь! А здається, що зайнята якимись своїми дитячими справами. Але ні!

Окрім того, що хакер, то ще й шалений експериментатор... Скільки разів вона мені вже аватарку на скайпі міняла! Попросить подивитися на телефоні "Юлю" – фотографії – а потім у скайпі нова картинка... Що вже говорити про "повідомлення", які вона шле моїм друзям... Так що, якщо раптом отримаєте від мене якусь абракадабру – не ображайтеся, то малолітній хакер вправляється.

***

Лишив якось Рома запущеною карту з гугл мепс. Проходить Юля: "Це як їхати". І йде собі далі. Вмощується на підлозі і продовждує: "Їхати на попі, потім їхати..." Далі я вже не почула.

***

Веземо Марічку в плавання. Марічка до мене: "Дивися, машина, як у нас!" – "Та ні, – кажу, – у неї попа не така". Озивається Юля: "Мамо, то не попа, то багажник". Вирішила, що краще промовчати.

***

У басейні перерва, їмо морозиво. Марічка своє з'їла і вже побігла, бо перерва скінчилася. Я теж подолала своє. Лишилася Юля. Ніби і підганяти не хочеться, але в той же час уже вечір, а мені ще вечерю готувати. "Доню, можна я доїм твоє морозиво?" – "Ні". – "Чому?" – "Там мої мікоби!" Сама ж учила...

***

Йдемо з прогулянки, на одному з подвір’їв гавкає собака. «Чого ти гавкаєш?» – питаю. Юля обурено-здивовано до мене: «Мамо! Це ж песик! Наш котик же також пацє!» І чого та мама така нерозумна? J Елементарних речей не розуміє.

***

Кличу Юлю вечеряти. Відповідає: «Мамо, таж я котика гаджу!» І справді, чи можуть бути важливіші справи?

Цього літа у Юлі багато спілкування з котами. Спочатку – в Балтіморі.

Коли ми з Марічкою, майже п’ять років тому, приїхали в Балтімор, Кіт на кілька днів зійшов з дому. Просився до хати, принюхувався – і йшов геть. Аж поки не зрозумів, що ми нікуди не подінемося і доведеться якось з тим миритися. Я думала, що так буде і цього разу. Але ні, він намагався робити вигляд, що нас не існує. Просто вже дуже старий, інакше не терпів би тупання, біганини, заглядання в очі й дурнуватих питань: «Ти чемний, Кіт? Ти чемний?» Перші кілька днів Юля постійно усім радісно сповіщала: «Кіт спить. Кіт уже прокинувся! Кіт їсть. Кіт хоче на вулицю». Причому Кіт хотів на вулицю, навіть коли він не хотів. А те, що Кіт також із характером, то він міг підійти до дверей, буцімто хоче на вулицю, а коли двері відкривалися – він розвертався в інший бік. Юлю це дуже обурювало.

А потім, коли ми повернулися у Вест Юніон, котик з’явився у нас вдома (про нього я ще напишу окремий допис). І, звісно, потрапив під пильні очиська одразу трьох дівчат (тоді у нас ще кума з донькою гостювала). «А можна я його на луки візьму? Він уже не спить». – «Тільки акуратно». І маленька попа з пухнастим хвостом покірно звисає з маленьких ручок, для яких навіть кошеня завелике. Правда, за останні два тижні Карамелько добряче підріс, і вже Юлі справді незручно тримати його. А тепер не дуже його і втримаєш, якщо він не сонний, бо він бігає, стрибає і активно досліджує навколишній світ. І вже Юля від нього бігає: «Не шкябайся! Не кусай мене!» Але все ще веде з ним повчальні бесіди, заглядаючи в очі (чого я боялася і з балтиморським котом, і з нашим, але поки що ніхто її не цапнув – мабуть, коти розуміють, що вона ще сама кошеняJ .). «Кіт, не шкябай мені ніжку! – каже Юля Карамельку, потім повертається до мене: – Я йому сказая, сьоб він не шкябав мене, бо він не знав, шо не можна».

Буквально на днях. Бігає Юля за котом: «Повухаг, повухаг, кіт! Повухаг!» Намагаюся розшифрувати той «повухаг». Враховуючи, що Юля, як губка, вбирає почуті англійські слова та вирази, я вирішила відштовхуватися від hug. Але так нічого і не придумавши, пішла дивитися, що ж вона з тим котом робить.

Доця намагалася наздогнати Карамелька і зробити те, що перед тим зробила я – надавати котові по вухах за те, що виліз на диван. Так що повухаг виявилося «по вухах».

Ще Юля дуже любить лишати котикові трохи своєї кашки чи супчику. І дуже засмутилася, коли виявила, що Карамелько не їсть печенюшки…

Наші улюблені слова:

Вафія – фотографія.

Шляба – швабра.

Капет – пакет.

Пачедан – чемодан.

Мозо – морозиво.