вівторок, 29 квітня 2014 р.

Смерть у дитячій літературі



«З любов’ю, Обрі»
Сюзен ЛаФлер
Love, Aubrey
Уже кілька років я читаю здебільшого дитячу літературу. Не тому, що вона мені видається легкою і безпроблемною, зовсім ні, адже у дітей проблем не менше, ніж у дорослих, а подолати їх часом набагато важче, бо ж вони не мають ні досвіду, ні відповідних знань. Я читаю книжки, написані для дітей та підлітків, щоб не відставати від доньки, мати уявлення, чим цікавляться і живуть сучасні підпідлітки (preteens). Щоправда, мушу визнати, що, якщо україномовна література здебільшого проходить спочатку через мене, то за потоком англомовної я не встигаю. І читаємо ми з чоловіком те, що Марічка нам «дуже радить».
«З любов’ю, Обрі» Сюзен ЛаФлер чоловік взяв у бібліотеці для Марічки, бо вона збиралася на якусь скаутську здибанку з ночівлею і не встигала забігти в бібліотеку. Першим книжку прочитав він. І сказав мені: «Раджу». Потім прочитала Марічка і збиралася написати по ній відгук. Посиділа над зошитом і сказала: «Ні, я не можу». На моє «чому?» відповіла: «Знаєш, мамо, є такі книжки, які тебе зачіпають, але про які важко і писати, і говорити». Я зрозуміла, що мушу прочитати цю книжку.
Дебютну повість Сюзен ЛаФлер я читала довго, потроху. Хоча вона й невелика за об’ємом, це не та книжка, яку «ковтаєш» чи читаєш «на одному диханні».
Читач знайомиться з одинадцятирічною Обрі, коли вона насолоджується абсолютною свободою – цілими днями дивиться телевізор і їсть бутерброди з сиром. Вона сама вдома. Щоправда, не хоче, щоб про це хтось дізнався, бо ж діти не повинні лишатися вдома самі.
Та зрештою Обрі виявляє, що не так це вже й пречудово – весь час дивитися телевізор і їсти самі бутерброди і суп з бляшанки.
Чому ж Обрі сама вдома? Її тато і менша сестричка Саванна загинула в автокатастрофі, а мама пішла з дому, бо винуватила себе в цій трагедії, і не могла сама собі дати раду, не те що доньці. Насправді вини мами немає жодної, бо в їхню машина в’їхала вантажівка, яка втратила керування, але мама була за кермом…
Обрі намагається не думати про те, що сталося. Ні з ким не хоче про це говорити. Ні з бабусею, яка забирає її у Вермонт, ні з Бріджет, яка мешкає поруч із бабусею і з якою в Обрі складаються дружні стосунки. Та Обрі посеред гри може втекти, якщо їй раптом щось нагадає її минуле.
Звісно, смерть близьких – трагедія для будь-якої людини, а дитині впоратися з переживаннями надзвичайно тяжко. Обрі погано аж до болю в животі. Та поступово вона вчиться жити з тим, що сталося. Вчиться ділитися своїм болем з іншими, щоб її могли зрозуміти.
У Бріджет також є менша сестричка, і Обрі просить, щоб та була до неї добрішою, бо сама вона дуже шкодує, що не завжди гралася з Саванною, не дослухалася до її вигадок. Тепер же пише листи до вигаданої подружки Саванни, Джиллі. Можливо, саме ці листи допомагають дівчинці пережити горе.
Бабуся не втрачає надії знайти маму – шукає її по родичах і друзях. І врешті знаходить. І хоч яка Обрі ображена на маму, що та її покинула, а пробує втекти зі школи, щоб встигнути додому раніше за маму. Та бабуся перехоплює її і просить дати мамі трохи часу – підлікуватися і прийти до тями.
Завдяки бабусі, яка не нав’язує Обрі свою опіку, та все ж таки повертає її в реальний світ, завдяки підказкам шкільного психолога і завдяки новим друзям дівчинка потихеньку вчиться знову радіти життю. Вона навіть знаходить слова підтримки для Маркуса, в якого розлучаються батьки, для Бріджет, молодша сестричка якої отруїлася сиропом від кашлю, і для мами, яка зациклилася на минулому.
«Я також була зациклена. Я була зациклена, коли повернулася додому, сама. Я зациклилася, тому що не могла повернути того, що було, і не могла рухатися вперед, бо не хотіла почати забувати. Але потім з’явилася бабуся, яка змусила мене рухатися вперед. Навіть якщо я не хотіла. А ще в мене є Бріджет і Маркус, які змушують мене хотіти рухатися вперед. Моє життя може бути розділеним на два через ту аварію, але я більше не зациклююся».
Мама потихеньку повертається до життя і знову стає ближчою до Обрі, хоча дівчинка поки що лишається з бабусею, а мама їде додому у Вірджинію. Там вона знаходить роботу – допомагає у притулку для вагітних, яким нема куди піти або від яких усі відмовилися. Мама готова до повернення Обрі, та дівчинка просить трохи зачекати…
Думаю, у них все буде гаразд, бо ж вони знайшли в собі сили рухатися вперед.
Чому я вирішила написати саме про цю книжку? Тому що мене вразила глибина і щирість, із якою автор вустами одинадцятирічної дівчинки говорить про втрату близьких людей.
Українській сучасній дитячій літературі не раз закидали безпроблемність і солодкавість, хоча певні зрушення все ж є – принаймні побільшало книжок, орієнтованих на підлітків із усіма їхніми проблемами. Та все ж тема смерті, втрати близьких і далі лишається табуйованою. Принаймні я можу згадати лише «Хто зробить сніг» Тараса і Мар’яни Прохасько і перекладену з польської «Позолочену рибку» Барбари Космовської. Може, підкажете ще щось?
На жаль, хвороби і смерть – така ж невід’ємна частина життя, як свята та подарунки, і про них також треба писати. В тому числі й для дітей. Навіть якщо вони самі не зустрінуться з горем, то знатимуть, як почуваються їхні друзі чи родичі. 

P.S. Мені б хотілося перекласти цю повість. Так що, якщо раптом на мою сторінку навідається видавець - дайте мені знати! :) 

1 коментар: