понеділок, 18 листопада 2013 р.

Цікавинки про дитинку. Випуск четвертий



Уранці 11 листопада була плюсова температура, а потім пішов сніг і приніс із собою морозець. Юля не хотіла йти на вулицю – показувала мені на сніг на траві. Він явно не викликав у неї довіри. Та все ж погодилася вийти надвір. Коли Юля стала на засніжену траву, почала обтрушуватися, як кіт – ну не подобається дитині, коли щось стороннє у неї на одязі чи взутті. Якщо заляпається чимось, коли їсть чи п'є – одразу біжить передягатися. А тут сніг. Ти його обтрушуєш, а він налипає. Доця також пильно стежила за моєю реакцією – не знала, як себе поводити у нових обставинах. А те, що вона качалася-товклася у снігу минулого року, уже забулося... Із недовірою Юля дивилася довкола доти, доки я їй не запропонувала покататися на санчатах. І хоча сніг лиш прикривав траву, настрій змінився – дитина тішилася і сміялася, від чого змінився і мій настрій. І справді, зима – це не лише холод, а й ігри у снігу і теплі затишні свята...
Заварювала я на кухні чай. Заходить Юля, і помітно, що вона замотала-заховала щось у спідничку. Вираз обличчя хитрий-хитрий. Каже мені: "Ма!" Питаю: "Чого нема? Кого нема? Оленя?" Запитала про оленя, бо доця за кілька хвилин до цього шукала в книжці оленя. "Ні! Пей!" Я й не встигла уточнити, що таке"пей". Юля сама мені показала: розмотала спідничку і видобула звідти... плеєр! "Де ти це взяла?" "Мімі!" Недивно, бо це справді був Маріччин плеєр. І Юля повела мене показувати, де ж вона знайшла цю цінну річ. У шухляді татового столу! Юля останнім часом там не проводила розкопок, от тато і розслабився. А Юля дуже небайдужа до усілякої техніки. "Бук" (ноутбук), "йо-йо" (альо-альо, тобто телефон), "пей" (плеєр), "нук" – так-так, купу слів не вимовляє, а тут все правильно. Весь час пантрує, чи не покладе хтось необачно там, де вона може дістати. А дістати вона може майже скрізь... А якщо не дістати, то хоч через плече зазирнути або на якусь кнопку на клавіатурі натиснути, поки ніхто не бачить, чи мишку посовати, щоб кульки перестали літати. Отака "просунута" дитина.
Ще одна замальовка від 11 листопада. Найсмішніша. Зазвичай увечері Юля чекає на тата. Коли чує, що відкриваються двері гаража, ховається у комірчину при вході, щоб налякати. Якщо вдома є Марічка, вони ховаються удвох.
Сьогодні так сталося, що ми не почули, коли відчинявся гараж, почули, вже коли Рома відчиняв вхідні двері.
Юля вибігла зі спальні: "Тссс-тссс!" пальчика приклала до рота. І швиденько сховалася в комірчині. Рома аж склався від сміху, але сміявся мовчки. Витримавши паузу, сказав: "Ой, а де ж це Юля?" і відкрив двері. Юля так, ніби й не бачила ще тата: "Бу!"
Виставу було врятовано.
У суботу збиралися поїхати на закупи у більше місто. Говорили про й раніше і пообіцяли Юлі, що купимо їй телефончик, щоб у неї також був. І вона пам’ятала. Періодично нагадувала: «Бвввв! Йо-йо!» І от нарешті настав цей день. Як тільки я сказала Юлі, що поїдемо у велике місто, спокою не стало ні в кого в хаті.
Рома ще валявся в ліжку, а Юля вже бігала по хаті: «Бвввв, тата! Бвввв, Мімі!» Мусили і тато, і Марічка вставати. Вони ще не встигли поснідати, а Юля вже зібрала свій одяг. Та штанців і светрика їй було недостатньо! Вона полізла у комірчину і дістала свої і мої черевики. Не забувала і нагадувати про «бвввв!», так що усі починали пришвидшувати темп. Та, на Юлину думку, все одно усе відбувалося дуже повільно. Вона сама дістала куртку, а це було непросто, бо та почеплена за капюшон на гачок вгорі. Чи Юля стрибала, чи що робила – невідомо, але куртку дістала. Але й після цього тато з Марічкою не зрозуміли, що пора переходити на іншу швидкість – потихеньку собі вдягалися у спальнях. І я теж… Поки допомагала Юлі, поки збирала їй в дорогу запасний одяг, книжки-іграшки, то також відстала від неї.
Так-от, значить, вдягаємося ми. Чуємо, Юля тяжко сопе. Зрозуміло, що над чимось тяжко працює. Заходимо у вітальню – а вона черевики сама взула! Не тапки, не туфлі – то, звісно, просто, а черевики! Зав’язати вона, звичайно, не могла, але взулася сама, та ще й ноги не поплутала! Ото мотивація у дитини! І ми на диво швидко зібралися. Якби не Юля, ще щонайменше півгодини вовтузилися б.
Приїхавши у Мейсон-сіті, Рома лишив нас на моллі, а сам поїхав міняти масло. Головною метою був магазинчик аксесуарів Claire’s – Марічка на день народження від друзів отримала подарункову картку на $20. Думаєте, легко визначитися, коли навколо десятки обручів, пов’язок на волосся, заколок, капелюшків, сумочок, браслетів, цяцьок, які можна почепити на мобільний, та ще й купа косметики? Треба вкластися у $20. А тут ще й акції – купуєш одну річ, друга – за півціни.
Цим переймалася Марічка. У мене ж було зовсім інше завдання – не дати Юлі розгромити бутік. Піти звідти ми, зрозуміло, не могли – як же, тут стільки кольорових цяцьок! Спочатку Юля ще прислухалася до моїх слів і не знімала ланцюжків і браслетів. Потягнула ляльку, поколисала її. Потім відклала – дитячі забавки! – і взялася приміряти на себе все, до чого могла дотягнутися. Першим був ланцюжок із бубликом – Юля здебільшого крутилася біля стенду з прикрасами для її віку. Поки я чіпляла його назад – на руці уже був браслет із принцесами. Коли на хвилину відволіклася на Марічку – та просила поради, що ж вибрати, – Юля уже вся була обвішана намистами і браслетами. Знімаю, розвішую. Повертаюся до Юлі – у неї в руках рожева сумочка «під шкіру»: «Мама, па-па!» – «Па-па!» Я зрозуміла, що всього все одно не видеру, і трохи заспокоїлася. Дивилася лиш, щоб не поламала чогось, і вішала уже не потрібні речі на місце.
Зараз це, звісно, смішно. І вже ввечері мені спало на думку, що було б гарно її у тому всьому сфоткати. Але мені було тоді явно не до того. Тому можу запропонувати хіба що фото з мишою Стюартом, якого Юля катала на машині.

А Марічка таки вклалася в двадцятку: обруч, пов’язка, два блиска для губ і ланцюжок із буквою «М», яка змінює колір, залежно від настрою власниці.
А на завершення, як завжди, записки зі словничка. Десь тиждень тому Юля нарешті сказала, як її звати – Юї, бо раніше було тільки «Я!». Маму звати Таї, тата – Ом, Марічку – МІмі. Бабуся Надя – Даді або Даня, дідусь Вітя – Віда. Бабуся Тамара – Мана, дідусь Тарас – Тацись (ну, чи щось подібне, це найважче відтворити).
А взагалі говорить зараз дуже багато, повторює майже всі слова.
Пина – спина.
Пузь – пузо.
Ніці – ніжки.
Нуці – ручки.
Є багатозначні слова. І з ними найважче. От, наприклад, му – це і корова, і корона, і слон, і бегемот. А чого варті паці? Учора підходить до мене Юля з Марічкою. Марічка: «Давай, Юля, кажи!» Юля: «Мамо, паці». – «Пальці?» Юля сердиться, тупає ногою: «Ні, мамо! Паці!» Немудра мама знову дурницю питає: «Пазли?» Юля знову тупає: «Ні, паці!» Памперс Юля також називає «паці». Тож роблю останню спробу, хоча розумію, що памперс тут абсолютно ні до чого. Знову провал. Марічка щось шепоче Юлі на вухо. Каже, щоб я не підслуховувала. А я й не підслуховувала – дуже треба! – але потрібне слово почула: печиво! Дуже складно вчити мову з нуля! :)

понеділок, 11 листопада 2013 р.

Альбом для малятка. Розворот шостий

Час минає непомітно... Виявляється, шостий розворот - останній у СП "Альбом з душею" від блогу "Завдання для душі".

СПІЛЬНИЙ ПРОЕКТ

А я чомусь думала, що їх буде десять. Аж якось сумно стало, бо мені на днях прийшла посилочка з класнючим дівчачим папером. Зрештою, ви й самі сьогодні побачите.
Цього разу обов'язковими були: 
1. Книжка-розкладушка складної форми. 
2. Штамп/маска/трафарет. 
3. Скріпка/прищепка/булавка.
Сьогодні картинок буде багато, тож я починаю власне з розвороту:
Тепер покажу ближче першу сторінку:
Рамочка для фото, брадси-яблучка (також із чарівної посилочки) і наклейки. Серед них - і булавка:
Я розумію, що у завданні малася на увазі справжня булавка, та все ж вирішила її не використовувати у дитячому альбомі. А наклейка - цілком безпечна штукенція.
Книжечку можна розкрити і помістити туди додаткові фотографії:
Коники, слоники, зайчики - бачите, який гарний папірчик? :) А всього дванадцять різних дизайнів! Тішуся, як дитина новій іграшці.
А друга сторінка виглядає отак:
Виштампувана пташка у плетеному гніздечку (кумасю, знову я тобі дякую за нитки!):
І книжка розкладушка складної форми (правда, її конструкція дещо відрізняється від тієї, що показувала Галина у майстер-класі, але, думаю, її можна зарахувати до складних). Розгортаємо:

 А потім розгортаємо ще раз (і не забуваємо роздивлятися папір!):

Отаке-от...
Думаю, що, коли ми нарешті роздрукуємо фотографії, шести розворотів буде замало, і я продовжу роботу над альбомом. З новим гарним папером. Я ж іще не всі візерунки вам показала! Так що до зустрічі!








неділя, 10 листопада 2013 р.

West Union, 52175. Кому не подобається Кейлі?



Якось у п’ятницю підійшов до Нолана Коул і каже: «А ти знаєш, що Кейлі подобається інший хлопець? Мені про це її подружка сказала, Кейтлін». Чи справді Кейтлін йому щось таке наспівала, а чи ні – нам невідомо. Але ж ми добре пам’ятаємо, що Коулу ще з минулого року подобається Кейлі, і він, як бачимо, не втрачає надії на те, що вона з ним зустрічатиметься. Рано чи пізно. І для досягнення своєї мети хлопець не цурається жодних методів. І добре знає, куди вдарити, адже всім відомо, що Нолан не зустрічається з дівчатами, яким подобається інший хлопець.
Ось цю подію і обговорювали Нолан, Марія та Бруклін, коли йшли зі школи додому. Марія повідомила Нолану, що Кейтлін їм із Кейлі уже не подруга, так що, навіть якщо вона справді сказала щось подібне Коулу, не варто серйозно ставитися до її слів. Окрім того, Коул також зацікавлена особа – і про це не можна забувати.
«Не знаю, не знаю… – бідкався Нолан. – У мене є два дні, щоб вирішити, чи буду я й далі зустрічатися з Кейлі…»
Отак-от. А ви що думали, що у п’ятому класі дітки пасочками бавляться? Ні, у них усе, як у дорослих: пристрасті, сварки, інтриги, зради… От тільки досвіду, як у дорослих, немає, тому сприймається усе дуже серйозно.
Нолан виявився досить розумним хлопцем і не покинув Кейлі через інтриги заздрісників. А однокласники потім ще обговорювали цей епізод: «Ноланова сестра розповіла про все мамі. І знаєш, що та сказала: якщо Нолан слухатиме усяких придурків, значить, він і сам добрий придурок». І хлопці хихотіли, підтримуючи маму в її висновках.
Та цей наклеп на Кейлі був лише першою битвою у війні проти неї, яку оголосила Кейтлін, колишня подружка, яка раніше ледь не щотижня бувала в гостях у Кейлі. Спочатку Кейтлін у школі сказала Кейлі, що та дуже погано ставиться до людей, що вона зла і зарозуміла. А потім майже те саме, тільки у ще темніших фарбах і різкіших словах, написала на стіні Кейлі у фейсбуці. «Взагалі-то, я спитала всіх дівчат в автобусі, і вони сказали, що ти пихата, і вони не дружать із тобою». І закінчила так: Some flowers are red, some flowers are blue. I don’t want to say this, but it’s true: I hate you.
Звісно, правилами фейсбука передбачено, що його користувачам виповнилося щонайменше тринадцять років, але ж при реєстрації ніхто не вимагає номер свідоцтва про народження, правда? Так що це правило успішно обходить майже половина п’ятикласників.
Чиїсь батьки навіть не здогадуються, що дитина годинами зависає у фейсбуці, інші не бачать нічого погано, а ще інші заохочують. Наприклад, мама Кейлі. Вона хоче, щоб донька була «на зв’язку зі світом». От тільки світ не завжди виявляє свою прихильність, а часом вихлюпує кілька відер бруду, який бачать всі й від якого не так просто відтертися.
Написавши купу прикрих речей, Кейтлін чомусь вирішила заперечувати свою до цього причетність, хоча повідомлення було відправлене з її рахунка і підписане її іменем. Вона для чогось вигадала, що то зробила її двоюрідна сестра, яка гралася з її телефоном. Забрехалася Кейтлін по самі вуха. По-перше, ніхто ніколи не чув про цю її сестру. По-друге, явно видно, що повідомлення відправлене не з телефона, а по-третє, на її простенькому телефоні навіть інтеренету немає!
Та відверті нападки на Кейлі не єдина тактика, яку застосовувала Кейтлін. Напередодні важливого футбольного (ми пам’ятаємо: йдеться про американський футбол) матчу вона сказала Марії, що її тато може завезти на гру їх обох. Марія відповіла, що навряд чи піде. Та Кейтлін ніби не помітила: «Я кину тобі смс». І вона таки написала: «Я не можу».
Добре, що Марія не розраховувала на неї і на гру не збиралася, а то засмутилася б, як було на Хеловін, коли Кейтлін обіцяла, що прийде, щоб вони разом пішли трікотрітити (англ. – trick or treat), але так і не прийшла. Марія перестала вірити Кейтлін і вважати її своєю подругою. Враз згадалося, що історія повторюється. Саме Марія захищала перед друзями Кейтлін, коли вони були у третьому класі. Тоді Кейтлін була найкращою подругою Емілі (так, тієї самої, яка зараз дружить із Кейлі і зустрічалася минулого року з Ноланом), а потім вони посварилися. І Емілі та Рейлі ігнорували Кейтлін. Тоді саме Марія її підтримала і саме завдяки їй дівчата усе ж таки помирилися.
Та повернімося до футболу. Наступного після матчу дня учителька питала, хто ходив на футбол. Кейтлін підняла руку. «А мені написала, що не йде», – подумала Марія. «Кейтлін, ти ходила?» – запитала вчителька. «Та ні, – відповіла Кейтлін. – Я просто зачіску поправляла». От скажіть, хіба не дивна особа?
Після всього цього від неї відвернулися друзі, та вона робить вигляд, буцім її це не хвилює: «У мене все одно ще є четверо друзів». Кого вона зараховує до цієї когорти, знає, очевидно, лише вона. Бо ні Марія, ні Емілі, ні Рейлі, ні, зрозуміло, Кейлі не хочуть мати з нею нічого спільного. Кейтлін вважає, що Нолан – її друг. Ну і останнім часом вона багато часу проводить із Дженел.
«Ото ще парочка, – говорять колишні друзі Кейтлін. – Одна бреше, аж гай шумить, а інша краде». Так, у Дженел саме така репутація. І хоча Марія завжди каже батькам, що у них у школі ніхто не краде, і вони спокійно лишають у незамкнених шафках свої смартфони, їй було некомфортно, коли Дженел сідала біля неї в автобусі. Весь час хотілося перевірити, чи на місці телефон. Бо ж було таке, що вона потягла телефон Рейлі. І Рейлі дзвонила в поліцію. І тільки завдяки поліції телефон повернули власниці.
Поки навколо Кейтлін вирують пристрасті, навчальний рік продовжується. Місіс Вайдемін, керівничка Маріччиного класу, попросила Хантера, Ноа і Ейрона, які прийшли раніше інших, попереставляти парти – по дві разом, щоб учні сиділи одне навпроти одного. І вони, маючи повну свободу, поставили столи так, як вважали за потрібне. Марія сиділа тепер із Кейлі, Хантер – із Кейлом, Зек – із Ваєтом, Ноа – з Ейроном, Емма з Брін, Маккена – з Емілі, Кейтлін – із Дженел. Задоволені були всі, окрім Кентона, якого посадили разом із Коулом: «Таке враження, що наші парти були останніми, інакше чого б ви посадили мене з найлютішим ворогом?» Та попри те, що Коул наговорював на Кейлі, Марія все ж вважає його непоганим хлопцем, «якщо він не видурнюється».

четвер, 7 листопада 2013 р.

Юля і цукерки




Спочатку зроблю екскурс у минуле. Марічка до двох років взагалі не знала, що таке цукерки. У два рочки іноді їй діставалася «Корівка», але й тоді дитина не підозрювала, що їсть цукерки. Вона казала: «Дайте мені отого смачного печива». Шоколад спробувала у три роки – дуже чекала того моменту, але й тоді усе дуже контролювалося (зате зараз старшенька відривається по повній). До трьох же чемна дитина, якщо її пригощав якийсь «добрий» дорослий, розгортала цукерки і давала мамі або бабусі, чим неймовірно всіх дивувала: як це дитина може не хотіти з’їсти цукерочку?
Юля не така. Вона як кіт – тільки хтось зашарудів десь у верхніх шафках на кухні – Юля вже тут: «Я! Ам-ам!!» Є в нас там банка зі смачним набором – горішки, карамель у шоколаді і m&ms. Спочатку Юля «велася» на горішки, поки я наминала карамель, але цей фокус спрацював буквально кілька разів. Потім вона вже не хотіла горішків, але показувала на банку і казала «мемеме». Я вирішила провести експеримент – що ж вона візьме, якщо у неї буде вибір? Вона взяла «мемеме». Ну звідки вона знає, що таке m&ms і що він смачний? І в журналах на рекламних розворотах безпомильно вгадує цукерки, навіть якщо вони там із ручками-ніжками намальовані: ам-ам!
Смішний епізод трапився учора. Поки я в бейсменті забирала випрані речі, Юля лишалася нагорі з Марічкою, яка недавно повернулася зі школи і вирішила перекусити. Так-от, вертаюся я з білизною, бачу в Юлі в руках два горішки (а в нас є ще один набір з горішками – «хеловінський», із цукерками candy corn – молоко з цукром, але я взагалі не хочу Юлі поки що давати цукерок). «Марічко, ти Юлі цукерок не давала?» – «Ні, мамо, тільки горішки!» Та щось у мене були сумніви: «Юля, відкрий рота». Дитина чемно відкрила рота і там, можете не сумніватися, була цукерка. «Марічко!» – «Мамо, я давала Юлі горішки! Може, то випадково!» Цукерки, звісно, невеликі, та все ж серед двох горішків неможливо не помітити цукерку. Та я лиш нагадала Марічці, що Юлі ще зарано їсти цукерки.
Тут Юля, мабуть, вирішила, що на неї недостатньо звертають увагу і підключилася до розмови: «Ва!» (тобто «два») – «Марічка тобі дала дві цукерки?» – питаю. Юля, радісно: «Та!» Марічка, розпачливо: «Ні, мамо! Якщо й трапилася цукерка, то лише одна!» Юля, щоб знову перетягнути увагу на себе: «Ти!» (три) Уточнюю в неї: «Марічка тобі дала три цукерки?» Юля, радісно: «Та!» Марічка, ледь не плаче: «Мамо, я не давала їй цукерок!»
Мені було дуже смішно. Не знаю, чому Марічка так серйозно сприйняла цю гру. Довелося її заспокоювати. Потім вона вже сама в Юлі випитувала: «Ти мала на увазі, що я дала тобі одну цукерку і два горішки?» Юля поблажливо погодилася: «Та», але без радісного захоплення, яке було перед тим.
Ще трішки – і вже ніхто в цій хаті не зможе нічого приховати. Особливо страждатиме від цього, звісно, Марічка. Юля вже й зараз видає таємниці. Я обом їм даю вітаміни і вигляді звірят. Юлі – одну, Марічці – дві. І якщо Юля аж труситься за вітамінами, то Марічці вони не до смаку, бо «занадто ванільні».
Так-от, якось дала обом звіряток та й пішла у справах. Через якийсь час заходжу до Марічки в кімнату, а Юля топчеться біля смітника і каже: «Кіт!» – «Звідки взявся б кіт у смітнику?» – питаю і говорю щось до Марічки. Але Юля не заспокоюється: «Кіт!» – «Добре, добре, кіт…» – і продовжую говорити до Марічки. Юля, образившись що її не розуміють та ігнорують, лізе в корзину і дістає… злегка обсмоктаного ванільного тигрика. Дивлюся на Марічку. Та відводить погляд. А потім до меншої, з осудом: «Юля!»
Ну і словничок
Адад – виноград.
Яб – яблуко.
Динь – диня.
Пи – пиріг.
Цяй – чай.
Кавка – кава (Юля любить пити зі мною каву. Я їй наливаю трішки заварки (сам по собі чай вона не п’є), води, молока – і «кавка» готова.)
Иб – риба (на відміну від гиб – гриб).
Бі – білка.
Заї – заєць.
Ис – лис.

Зяб – жаба.
Чапа – чапля.
Сапа – шапка.
Зі – зірка.
Бай або бабай – Миколай.
Куя, кука – повітряна куля, кулька.
Дзінь – дзвіночок.
Вііі - великий.
Мємє - маленкий.
Останнім часом до книжок-фаворитів повернулися абабагаламагівські «Улюблені вірші». Часом можемо прочитати майже всю книжку, та частіше все ж улюблені вірші – по кілька разів. Серед них – усі вірші про зайчиків, «Хатка, яка збудував собі Джек», «Засмутилось кошеня». Та все ж здебільшого, коли Юля тягне «Улюблені вірші», вона гарчить, як ведмідь: ггггггггхххххх! Це означає, що треба знайти малюнок з ведмедиком. А вірш-то зовсім і не про ведмедика! Це «У лісі, лісі темному»! А ведмедик у червоному капелюшку – це іграшка на ялинці. А ще там є «ис» і «бай», він же «бабай», і «дзінь» на ялинці. Ось так. :)