понеділок, 7 жовтня 2013 р.

Цікавинки про дитинку. Випуск другий



Збирали з Юлею гілочки на подвір'ї, щоб тато пізніше міг покосити траву. Юля знайшла папірець від снікерса. Показує мені: "Ам-ам!" – "Так, – кажу, – то дітки, мабуть, їли і не викинули". Ми й справді досі знаходимо обгортки від цукерок після Маріччиного дня народження. Юля, обурено: "Ав-ав!" – "Ти думаєш, що це собака з'їв цукерку?" – "Та!" – "Скутер?" – "Та!" От і дружи після цього з Юлею – Скутер (це сусідський песик) і гладити себе дозволяє, часом навіть проти шерсті, і бігати за ним, а потім, виявляється, він цукерки поїв ще й папірці порозкидав.
Із Юлею все цікавіше спілкуватися. На питання вона вже не тільки "так" чи "ні" відповідає, а й "не знаю" – кумедно знизує плечима. Це з'явилося буквально на днях. Бігала вранці з Маріччиним светриком: "На-на!" – "Ти Марічці давала цей светрик?" – "Та!" І продовжує: "Ні-ні!" – "А Марічка не вдягнула?" – "Та!" І тут я просто забула, що Юлі треба ставити питання так, щоб можна було відповісти "так" або "ні": "А чому не вдягнула?" Юля знизує плечима. Вона все більше освоює засобів комунікації. А це не тільки мова...
Ще була кумедна історія з тими плечиками. Чую, Марічка її сварить за те, що порвала книжку. Підключаюся і я: "Що сталося?" "Ау!" (з наголосом на "а"; це у Юлі означає "вдарилася, впала, пошкрябалася". Якщо диван пшкрябаний чи книжка порвана, чи лялька поламана – це все також "ау".) "Юля, для чого ти це зробила?" А вона на мене дивиться і так невинно знизує плечима "не знаю", ще й губки стискає. І так мені смішно, що не можу я її сварити, хоча розумію, що треба напустити суворості, бо ж не можна рвати книжки. Навіть якщо то старий Маріччин супутник букваря. "Ти спеціально це зробила?" "Ні!" А очі при цьому такі хитрі-хитрі! Я все ж таки думаю, що то вийшло випадково – може, взяла за обкладинку, а вона м'яка, то й порвалася, але хитрий погляд змушує задуматися... "Ти ж більше так не робитимеш?" "Ні!" от тільки я чомусь сумніваюся....
Поговоривши зі мною, подалася до тата, бо він у нас майстер по усяких "ау". Хом'як не бігає – до тата, щоб батарейку вставив. Босоніжки розклеїлися – до тата, щоб підклеїв. Гра на маминому планшеті не запускається (про це взагалі окремо написати треба) до тата. Тато наш – лікар-АйболитьJ.
До речі, про планшет… Практично не можу користуватися своєю річчю, бо Юля вимагає дати їй – я якось показала їй дитячу гру – і все: дитина пропала. Бачить і кричить: я-я! (ляля). Бо там у грі хлопчик і дівчинка то спати вкладаються, то на човнику плавають, то у парку розваг граються… Спочатку ще було нічого. Просто брала планшет і водила пальчиком. Цього їй було досить. Коли ж пару разів пограла у «яю» все, більше нічого їй і не треба. Стала брати планшет сама і сама ж і запускала собі гру! Три натискання пальчиком – і ось уже люба яя.
Ховати треба ретельно, інакше Юля помітить. Кілька днів ховала під подушку. Потім Юля випадково знайшла, і хованка перестала бути безпечною – доця перевіряє. Клала під книжки – помітила. Ховала вже й у шафі вгорі під одягом – Юля зауважила краєчок. Одним словом, обмежили мені право доступу до планшета. Як і до всього іншого. Телефон в руки не бери, бо Юлі хочеться, не фотографуй, а Юлі дай. Добре ще, що книжки можна читати. Часом навіть ті, які хочеться… J
Юля – перший поціновував Маріччиних талантів. Марічка співає – Юля підспівує. Марічка береться за флейту – Юля моститься поруч із сопілкою або книжку розгортає поруч з Маріччиними нотами. Щоправда, цінує вона не тільки Маріччині таланти, а речі також. Так і придивляється, чи не лишила сестричка чогось цікавенького у вільному доступі. Телефону наприклад. Або блиску для губ. Жуйка – також непогано. Коли Марічки немає, кімнату її зачиняємо, щоб дослідник не робив там несанкціонованих розкопок. Бо може викопати такі речі, про існування яких Марічка вже і забула.
Ще кілька днів тому усі букви були «б»; якщо чогось більше одного, то це – ва (два) або ві (дві), а усі геометричні фігури – «об», тобто ромб. Сьогодні ж Юля показала букву «о», «б» і «а». По другому разу, правда, замість «б» тикнула в «а», але ж вони поруч!
Тата, окрім «тата» називає ще Ом! Бо ж я так його кличу: Ром! Марічку кличе Мімі. Правда, часом так само називає і себе, і мене. «Юля, як звати твою сестричку?» «МІмі». «А тебе як звати?» «МІмі». «А маму?» «МІмі».
Юлин словничок
Ту – тут.
Но – оно.
Ма – нема.
Псьи або пі – пішли.
Ди - іди або дивися (часом ляльку у якусь книжку тицяє: Ди! Ди!)
Де – воно й є: де? При цьому дуже гарно виділяє слово інтонаційно, активно жестикулює.
Та – так.
Угу та у-у.
Ту – туфлі.
Та – тапки.
Ні – ніжки.
Ніш – ніс і ніч, останній звук промовляється в носа.
Віві – вії.
Боби – брови.
Папе – памперс.
Дзизі – джинси, дріжджі.


Піпі (з наголосом на перший склад) – мишка, білка, заєць.
Хіб – хліб.
Хіп – стриб.


Гиб – гриб.
Учора Марічка пекла капкейки. Сидимо увечері, чаюємо і говоримо про те, чим капкейки відрізняються від мафінів. «Капкейки обов’язково з кремом, а мафіни – без», – каже Марічка. «Тобто капкейки без крему – це мафіни?» – уточнює Рома. «Так», – каже Марічка. «Хтозна, може, є ще якісь відмінності», – продовжує Рома. «Ага», – раптом підключається до розмови Юля. «Ти хочеш сказати, що знаєш, які саме відмінності?» – запитує її Рома. «Ага», – знову погоджується Юля. «А нам розкажеш?» – «Ні». От і поговорили.

2 коментарі: