четвер, 24 жовтня 2013 р.

Альбом для малятка. Розворот четвертий

От минуло ще десять днів, тож прийшов час показувати наступне творіння для проекту блогу "Завдання для душі".





Обов "язкові елементи четвертого етапу:
  1. Годинник - паперовий, тканинний, гіпсовий - будь-який).
  2. Таємна кишенька  для диску, додаткових фото тощо.
  3. Серце (будь-яке).
Хвалитися, звичайно, негарно, але мені все більше подобаються мої сторінки. :) Стають органічнішими і складнішими. Правда, існують поки що самі по собі - у розвороті якось не дуже перегукуються... Але хтозна, може, це і не недолік, можливо, коли я нарешті складатиму альбом, доведеться ще міняти сторінки, бо все ж таки важко працювати без фотографій...
Та досить уже слів, показую:


Червона сторінка робилася першою. Там є кишенька і сердечко:
Правда, кишенька зовсім не таємна... Шнурівка, фетрові квіти, кілька рядочків для записів і місце під дві фотографії. А головне - нарешті я використала папір з розвішаними дитячими одежинками! Він давно чекав свого зоряного часу. Та якось ні з ким не хотів бути сусідом. А з червоним смугастим папером подружився. Принаймні, мені так здається.
Друга сторінка виглядає ось так:
Цього разу кишенька краще схована, правда ж? :) За годинником і квіточкою.
Насправді кольори трохи яскравіші і насиченіші, ніж на фото...

На цьому прощаюся, бо Юля от-от встане - і так щось довго спить. Незабаром почнеться наступний етап, тож буде і новий пост із картинками! До зустрічі!






понеділок, 21 жовтня 2013 р.

Вест Юніон, 52175. Homecoming



Нагадаю, що зі змістом попередніх серій можна ознайомитися тут:
 http://natochka.yasinovskyy.info/2013/04/52175.html
 http://natochka.yasinovskyy.info/2013/09/52175.html
http://natochka.yasinovskyy.info/2013/09/52175_25.html
Сценарій цієї серії може бути трохи скомканий, нелогічний, бо головний сценарист захворів, але ж треба випустити нову серію, поки події ще актуальні.
Думаю, наші глядачі ще не забули про «Список Нолана», якщо ж забули, то варто переглянути попередні серії. Якось увечері Марія говорила зі своєю подругою Бруклін, за сумісництвом – сестрою Нолана. Ви ж пам’ятаєте, що вони живуть по сусідству. Ну скажіть, про кого можуть говорити двоє дівчат, якщо брат однієї і колишній однокласник іншої – це одна й та сама особа? Звісно, про цю саму особу. Говорили вони про те, що йому, Ноланові тобто, пора нарешті визначатися, хто з дівчат йому подобається, а не перескакувати з однієї на іншу. І взагалі, що ті його рейтинги – повна дурня, та ще й ображають дівчат! Пора нарешті йому зрозуміти, що Еббі та Еммі він абсолютно не цікавий, а Крісі подобається Лукас! Одним словом, дівчата зійшлися на думці, що час Ноланові прозріти, що кращу за Марію він не знайде, де б не шукав. «А я ще подумаю, чи давати йому згоду! – суворо сказала Марія Бруклін. – Скільки ж можна чекати? Він думає, що він один такий? Пхе!»
Насправді ж виглядало так, що Нолан нарешті визначився, з ким хоче зустрічатися. Уже майже два місяці він ходив із Кейлі. Так, вони розбігалися, було таке. І дівчата потім шепотілися, що це сталося через те, що Кейлі хотіла піти на футбол з подружками, а не з Ноланом. Але то таке – розбіглися, сходила на футбол із дівчатами, а потім помирилася з Ноланом. На футбол – той, що американський, а не soccer.
До речі, про американський футбол. Хлопці, які ним займаються, започаткували таку традицію: щоп’ятниці давати свою футбольну футболку (от же ж, масло масляне J) своїй дівчині, ну, або тій, з ким хочеш зустрічатися. Взяла футболку – значить, приймає пропозицію. І цілий день, значить, ходять дівчата у тих футболках і пишаються. На заздрість іншим, як ви розумієте.
Так от, наближався тиждень Homecoming. Це зустріч випускників, і всі американські школи, а особливо коледжі й університети, готують до цієї події цілу програму заходів. Спортивні матчі – обов’язкова складова. Так-от, напередодні футбольного матчу, присвяченого Homecoming, по п’ятих класах пішла така чутка, що цієї п’ятниці Нолан не дасть футболку Кейлі. І це буде тим образливіше, що гра на Homecoming особливо урочиста і багатолюдна, а Кейлі ще й буде серед чірлідерів.
Вхопившись за цю чутку, Рейлі та Клої, які прийшли в гості до Марії, намагалися випитати в Нолана, хто ж та дівчина, яка йому подобається, окрім Кейлі. Бо останнім часом він уже й списки ніби не складає… Але чомусь усі знають про ту «другу», навіть Кейлі. Але не знають, хто це. Нолан від дівчат тікав. Нолан дівчат дурив. Наприклад, так: пообіцяв, що «розколеться», якщо Рейлі йому новий рингтон поставить. Так, він не сильний у тому, що стосується гаджетів. Ну то й що? Це абсолютно не впливає на його популярність серед дівчат. Просунутих користувачів – море, а спортсмен-жартівник Нолан – один. Дівчата «велися» на Ноланові обіцянки, але він так нічого нового їм і не сказав. Коли Рейлі розібралася з його телефоном, Нолан відбіг на безпечну відстань і закричав, дражнячись: «Кейлі, Кейлі, Кейлі!»
Так дівчата і лишилися ні з чим. Тут можна було б ще розповісти про те, що Клої лишилася ночувати в Марії, та сценаристи чомусь вирішили не акцентувати на цьому уваги. А дарма, бо sleepovers дуже популярні серед дівчат. І у Рейлі, наприклад, щоп’ятниці або щосуботи хтось ночує. І Марія один раз у неї ночувала. Разом із Клої. Вони розфарбовували волосся спеціальними спреями у всі кольори райдуги, хоча батьки не дозволяють такого Клої. Але ж вони не дізнаються, бо перед поверненням додому вона помиє голову і знищить сліди злочину. Пізно ввечері дівчата їли курячі крильця, потім довго базікали, а потім – дивилися кіно. Так, із увімкненим телевізором, і поснули. Тільки Марія не могла заснути – то дивилася щось, то читала, якщо нічого цікавого не було. Переключити канал чи вимкнути телевізор вона не могла, бо пульт був десь чи під Рейлі, чи під Клої, а будити їх вона не хотіла. Отак і сиділа до четвертої ранку. Принаймні вона так стверджує. Батьки чомусь не дуже у це вірять. Може, тому що вона вдома в дев’ятій вечора відключається? Ну, хіба окрім п’ятниці і суботи, коли наступного дня не треба вставати до школи. І взагалі, чомусь їм не сподобалося, що дівчата так пізно дивилися телевізор. «Там не показували нічого такого!» – виправдовувалася Марія. «Нічого якого?» – ще з більшою підозрою в голосі запитував тато. «Ну, голих…» – якось невпевнено відповіла Марія. Тато з мамою перезирнулися і сказали, що хай краще дівчата до Марії ночувати приходять. Тільки по одній. От Клої перша і прийшла. Але ж ми ніби про тиждень, присвячений Homecoming, збиралися серію знімати…
Понеділок у школі був присвячений популярному шоу Duck Dynasty – «Качина династія» про чотирьох бороданів. І треба було (ну, не обов’язково, звісно) вдягнути чи взяти з собою щось із символікою цього серіалу. Кажуть, шоу справді смішне і не тупе. Кажуть, бо Марія не дивилася жодної серії і дивитися не збирається, бо її дратують зображення з цими здоровилами. Про це вона і написала на своєму обручі для волосся і пішла з ним до школи.
У вівторок був піжамний день, і майже цілий клас прийшов у піжамах, окрім кількох хлопців: Кейл, Райан, Кайлер і Зек прийшли у своєму звичному одязі, бо піжам у них немає, вони сплять… у трусах. Отак-от усі секрети вилазять на світ білий… J
На середу було призначено день близнюків – треба було розбитися на пари і вдягнутися однаково. Марія з Кейлі вирішили вдягнути світлі джинси, кросівки та однакові футболки. Роздобути однакові футболки – то був Маріїн клопіт. Вона мала купити їх, коли поїде з батьками у більше місто на закупи. І таки купила. Гарні такі, світло-сірі, з салатовими зірочками і фіолетовими рюшами ззаду. От тільки на розмір менші, ніж треба. І мама їй про це казала, бо зауважила розмір. Та Марія відмахнулася: «А мого розміру нема! Нічого, вони ніби чималенькі, а Кейлі за мене трохи менша». Мама тільки плечима стенула: «Як знаєш, хоча краще б ти он ті, смугасті взяла, якраз потрібного розміру». – «Вони мені не подобаються! Вони нудні!» – «Кажу ж, як знаєш». Кейлі, якій Марія дала одну з футболок, також сказала, що вона їй замала, тож футболки відклалися на подарунки, добре, що етикетки Марія не додумалася повідривати. Ще раз просити тата їхати купувати футболки не випадало, хоча така ідея навідувалася до Марії. Довелося обмежитися тим, що є – вирити з шафи дві білі футболки (смугасті були занудні, а білі, звичайно, дуже веселі J), попросити у мами рожево-оранжевий індійський шарф (такий самий, але блакитно-зелений лежав у Марії, тато якось купив їм на двох із мамою). До цього дівчата ще додали однакові кулончики і браслети – і вийшли дуже навіть симпатичні близнята. Клої з мамою також вдягнулися однаково – у чірлідерські футболки, бо ж її мама якраз чірлідерів і тренує, хоча це не основне її заняття. Вона – шкільна медсестра, а недавно працювала у міській лікарні і навіть була причетна до народження Джулії, сестри Марії. Так завжди буває у невеличких містечках – один знайомий вчить, інший лікує, а ще інший у магазині працює. Так, наприклад, дядько Клої – співвласник одного з ресторанів, а тітка Джесіки асистує стоматологу; мама Нолана працює у лікарні, а тато Кейтлін робить ремонти.
Але щось задалеко нас завів день близнюків. Можна ще згадати «близнят» Нолана з Чейсом, які вдягнули свою футбольну форму.
У четвер, можна сказати, не було нічого аж такого цікавого. То був день неонових кольорів, а що не в усіх є неоновий одяг, то вчителька сказала просто вибрати щось різнокольорове. То Марія пішла у блакитній футболці, фіолетовій спідниці, рожевих лосинах і такій же кофті.
А от п’ятниця була аж ніяк не банальним днем. Ще у четвер Марія не була впевнена, чи батьки відпустять її на вечірку до Кейлі. Чому ні? Тому що Марія кілька разів поспіль добряче провинилася – не поверталася тоді, коли обіцяла, та ще й не відповідала на телефонні дзвінки. Яким батькам сподобаються такі витівки? Було, наприклад, таке: відпросилася Марія в мами на морозиво піти з дівчатами і мала повернутися в 4.30. та не повернулася ні в 4.30, ні в 5.00, ні навіть перед шостою, хоча на шосту мала бути на танцях. Правда, вона написала татові смс, що повернеться пізніше, але більше від неї не було жодних новин. Додзвонитися до неї було неможливо – одразу йшло перенаправлення на голосову пошту. Що думала та бідна мама – тільки їй і відомо. А перед 6.00 з роботи повернувся тато, щоб відвезти Марію на танці, і також дуже здивувався. Він, правда, додумався подзвонити Рейлі, з якою Марія пішла на морозиво. І виявилося, що вони в парку. Потім Марія пояснювала, як таке трапилося. Після морозива вона з Рейлі проводила Кейтлін і Кейлі у парк, а там Кейтлін упала і плакала, і вони не могли її покинути. А потім вони подзвонили мамі Рейлі, щоб та їх забрала, але вона чомусь затримувалася. Чому Марія не подзвонила татові, щоб він її забрав – так і лишилося загадкою. Вона сказала, що не подумала про це…
І подібних історій було кілька, тож Марія не дуже вірила в успіх та все ж просила батьків відпустити її. І вони – о, диво! – відпустили її. Щоправда, тільки на вечірку, бо після неї дівчата мали йти на футбол, і з купою умов, але все ж відпустили. Марія пробувала сльозами добитися і футболу, та батьки були невблаганні. Вона чемно написала їм смс, коли їхала до Кейлі, а потім – коли під’їжджали до дому. Так що, можливо, її й пускатимуть до друзів. Треба тільки і далі доводити, що їй можна вірити…
Але до вечірки ще треба дожити, бо ж спочатку – школа. П’ятниця – день шкільної символіки, тож ті, хто вже мають штани-футболки-кофти з символом школи – тигрояструбом – одягають їх на уроки. Марія ще тільки збиралася собі щось замовити – чекала відповідного моменту, щоб підійти до тата з каталогом не після чергової своєї витівки, бо тоді навряд чи їй щось обломиться. Та коли вона подивилася на одяг «вживу», вирішила, що краще замовить собі щось із символікою їхнього танцювального гурту.
Окрім того, у п’ятницю підводили підсумки зборів коштів на харчову програму для малозабезпечених дітей. Щоп’ятниці такі дітлахи отримують рюкзаки з набором продуктів. Програма так і називається – Food backpack.
Увесь тиждень школярі приносили у клас гроші. У понеділок збирали монети по одному центу (клас Марії назбирав трохи більше $7). У вівторок – п’ятаки (більше $8). У середу – десяточки (більше $27). У четвер – четвертаки (поза $28). А в п’ятницю – долари ($9). Усього клас місіс Вайдеман, у якому і вчиться Марія, назбирав більше $81 – найбільше по школі, чим і заробив собі pizza party.
Після закінчення уроків дівчата, які їхали до Кейлі на вечірку, пішли на шкільний автобус, який відвіз їх до міста Ельдорадо, це за 20 хвилин від Вест Юніон. Можливо, поселенці так назвали своє місто, тому що у долині річки Індички (Turkey river) справді дуже красиво. Кейлі повела Марію, Емілі (так-так, саме ту, яка боссі і яка намагається повернути собі Нолана, який зустрічається з Кейлі), Кейтлін і Клої на прогулянку до річки. Там вони говорили – про хлопців, звісно. Потім, уже в Кейлі вдома, їли піцу і співали караоке. Кейлі, Кейтлін і Клої співали відомі пісні, а Марія з Емілі – власні. Звісно, про нещасливу любов. Марія – на основі книжки, яку щойно прочитала. Емілі – на основі свого життя. Співала про те, як сильно вона кохає, як сильно вона страждає, бо ж той єдиний і бажаний – хлопець її найкращої подруги, тому вона нічого не може зробити, щоб повернути його собі назад. Останнє – неправда. Ви ж пам’ятаєте, як вона поводилася на дні народження Марії? Як не відходила від Нолана і намагалася будь-що привернути його увагу? Крім того, Емілі – єдина дівчина, яка періодично їздить до чи з школи у хлопчачому автобусі. Як ви думаєте, з якого б це дива? Отож… Так що хай співає своїх пісень деінде. Так думалося Марії. Але ж Кейлі чомусь дружить із Емілі…
А Нолан, здається, таки припинив пошуки. Попри плітки п’ятикласниць, у п’ятницю він віддав свою футболку Кейлі. Хтозна, може, минулого року він водився з Емілі саме тому, що хотів бути поближче до Кейлі. Не міг же він гуляти разом із Чейсом і Кейлі сам, без дівчини. Може, тому він і повертався до Емілі, а не за гроші та цукерки, як люблять розповідати дівчата. Можливо, Кейлі і тоді йому подобалася, та не міг же він відбивати дівчину у свого найкращого друга! А коли Кейлі розійшлася з Чейсом – усі перешкоди зникли! Не знаю, як вам, а мені ця версія видається найправдоподібнішою. Чи це справді так – час покаже.
До зустрічі у наступних серіях!

неділя, 13 жовтня 2013 р.

Чи то ферма, чи парк розваг

Давно я не писала про враження від побаченого… І не тому, що ми зараз менше подорожуємо, хоча це справді так, доки не народилася Юля, ми їздили кудись набагато частіше, а тому, що мене вже важче здивувати і вразити. А якщо бачиш щось гарне, але не вражаюче, то ніби і писати нічого…
Так-от, у суботу ми відвідали дуже цікаве місце, яке мене справді вразило. Не масштабами і винахідливістю, а простотою рішень.
Поїхати туди порадила мама дівчинки, з якою Юля часом грається, поки Рома тренує Маріччину футбольну команду. Казала, що Кейлі так подобається, що вони змушені були купити сезонний абонемент. Наступного ж дня після тренування я полізла в інтернет і знайшла точні координати. Якщо комусь цікаво, можете самі подивитися.
Почну, мабуть, не з того, що ми побачили, а з того, про що дізналися пізніше. Якщо коротко, історія «Садів і гарбузів Пінтерів» (Pinter's Gardens & Pumpkins) така: у 1998 році Шейн і Еліса Пінтери заснували компанію з ландшафтного дизайну; у 2008 році придбали пекарню у власниці, яка йшла на пенсію, і взялися виготовляти весільні торти. Інших деталей не знаю, але під маркою Pinter's можна придбати не тільки випічку і солодощі, а ще й джеми, і соуси, і мариновані гриби. Ну а на додачу винахідливі Пінтери у 2011 році відкрили ще й такий собі парк розваг на фермерський лад. Саме туди ми і їхали.
Вхідний квиток коштує $8 (дітям до 3 років – безкоштовно). Правда, є кілька платних розваг: велетенський батут (він тут зветься «подушкою», бо поверхня не рівна, з пологими краями, як у подушки :) ) і стрільба гарбузами (ну добре, не гарбузами, а гарбузиками). Марічка відстрибала своє на подушці ($2 – і скачи хоч цілий день).

По території ферми можна проїхатися у возі, який тягне трактор. Не можу розповісти деталей, бо ми не каталися – поїхали після футбольного матчу (у Марічки по четвергах тренування, а по суботах ігри), тож часу не було аж так багато. Повернуся трошки назад. Під’їжджаючи, ми були здивовані кількістю машин на парковці – забагато як для ферми. Але ж ви вже знаєте, що це не просто ферма…
Марічка одразу подалася на чудернацькі гірки – починаються рифленою трубою, а закінчуються класичною гіркою. Забігаючи наперед, скажу, що ми з Ромою також з’їхали і отримали прекрасний масаж попи. :) Юля тим часом подалася до «міста кролів». У білих пухнастиків там є і мерія, і салун, і пошта – симпатичні дерев’яні хатки. Юля дуже любить звірят, тож ми там довгенько простояли.
Проходили повз стіл із шашками розміром з долоню – доця віддала, навіть не поплакавши. Потопталися і сфотографувалися на шаховій дошці з шахами розміром майже з Юлю.

 Покотили Марічку в обрізку труби – такої самої, як на гірках. Ця розвага, Roly Poly, ніби така проста – ну що може бути простіше за трубу, яка котиться по рейках? – була дуже популярною серед дітлахів. Вони постійно там крутилися і створювали чергу.

Наш шлях углиб парку (я так і не придумала точнішого слова…) пролягав через лабіринт із шин різного розміру.

 Ви в дитинстві стрибали по шинах? Якщо так, то знаєте, що це справді весело. Марічка і по лабіринту полазила, і на пагорб із шин вилізла.


 Потім вона знову пішла стрибати, а ми попрямували до інших звірів. За сіткою було кілька кіз, лама, ослиця з віслючам. Тут Юля і пропала. Вона так тішилася тими кізочками, аж верещала від захвату. А коли рогатий цапок висунув до неї свою голову – то щастю просто не було меж. 

Він кілька разів лизнув їй руку. Юля відсмикнула, але не злякалася, а продовжувала його гладити. А потім цапок зовсім знахабнів: узяв і зажував Юлину спідничку! Дитина аж відскочила і була явно перелякана. Та нам вдалося перевести все у жарт. Буцім цапок хотів з’їсти спідничку, а мужня Юля не дала йому цього зробити. Це було найголовнішим враженням дня. Повертаючись додому, ми весь час обговорювали цю подію. І Юля коментувала: «Дай! Дай!» – це вона за цапка. А потім: «Ні! Ні!» – це вже за себе.
Наступним нашим пунктом було пройтися кукурудзяним лабіринтом. Це дуже популярна осіння розвага, особливо в кукурудзяному штаті Айова, але ми чомусь тільки цієї осені ознайомилися з нею.


 На кукурудзяному полі прокладають доріжки – і не хаотично: стежки створюють певний візерунок, який добре видно зверху. Взагалі-то, усі, кого ми зустріли у лабіринті, були озброєні картами, і лише ми ходили навпомацки.

 У кількох точках стояли стенди з питаннями, які стосуються Айови, – птах, який символізує штат; квітка-символ; форт, побудований урядом, щоб захистити одне плем’я від іншого тощо. Там же можна було продироколити свою карту – на кожному стенді іншим дироколом: зірочка, сердечко, квіточка тощо. А увечері, чи то пак вночі (19.00 – 23.00) за окрему плату ($5) можна побродити лабіринтом із самим лише ліхтариком!
Вилізши з лабіринту не там, де передбачалося маршрутом (ми ж не взяли карту, ви пам’ятаєте, але ми були не перші, хто скористався альтернативним виходом, стежка була добре витоптана), ми випили гарячого шоколаду. Дуже мудро – поставити на вулиці будку з напоями і попкорном. Попкорн ми також купили – великий пакет. І з того часу Юля його практично не випускала з рук. 

Хоча все ж лишила мені, коли пішла до тата кататися на машинках. Сама не могла навіть на маленьких – ноженята ще не дотягуються до педалей, то Рома возив її на великій.
Після машинок розвернулися йти в напрямку виходу – парк зачиняється в 17.00. По дорозі Рома з Юлею спробували Country Jamboree – «Сільські забавки» – гатили палицею по каструлях, сковорідках і трубах. 

Сфотографувалися у вигляді Хеловінівських страшилок і зайшли у обов’язковий сувенірний магазинчик. 
 Каспер-Марічка, Страшила-я і Франкі-Юля :)
Тепер Марічка зображає Дракулу, а Рома - Каспера. Юля: "А я що? Я тут з попкорном гуляю..."
Та головне там не сувеніри, а випічка і солодощі. Побачивши шербет, згадала слова тієї мамочки з пісочниці, яка порадила нам з’їздити у Pinter’s gardens & pumpkins. Вона казала, що у них такий шербет, за який і вмерти можна (англійська ідіома). Таки правда! Смачнючий! Ми взяли шість шматочків різного шербету: шоколадного з горіхами, праліне, шоколадно-малинового, гарбузового, з арахісовим маслом (який же шостий?). Капкейки Пінтерів також неймовірні. Ми спробували морквяний, гарбузовий, червоний «вельветовий» і ванільний. Тісто легке і крем – що дуже важливо! – не надто солодкий, без надлишку спецій. Ну і без барвників-ароматизаторів, бо ж усе на фермі organic. Ми ще купили кілька булочок із ягодами, які називаються (не повірите!) – калАчі! А ще – барбекю-соус і джем. Там було стільки усяких джемів, що ми просто розгубилися. І тоді Рома вибрав за назвою ягоди – boysenberry. Невідома ягода виявилася результатом схрещення малини, двох видів ожини і ще якоїсь малиноподібної ягоди. Джем із соусом ще не пробували. :)

Тепер повернуся до того, що писала спочатку – чим мене вразило це місце. Шини, каструлі зі сковорідками, кукурудза, гарбузи, катання у возі, причепленому до трактора. Скажіть, чи є тут щось надзвичайне? Ні. А тішаться всі: і дорослі, і діти. А ще скажіть, хіба таке не можна зробити в Україні? Запросто! Але чому ж досі ніхто не зробив? Сподіваюся, що знайдуться і в Україні умільці, які забабахають щось подібне. Популярні ж у нас страусині ферми, музей води. Причому мені здається, що головне для Пінтерів не прибутки за вхідні квитки, а те, що завдяки цим осіннім розвагам піднімаються продажі у пекарні і збільшується кількість замовлень на облаштування патіо чи внутрішнього дворика – приклади можна побачити перед входом у парк.
Впевнена, що, коли ми будемо поблизу Декори, обов’язково забігатимемо по капкейки і шербет. А Кейла з мамою бувають тут щосуботи, а часом і щонеділі. Отак треба вести бізнес…
***
На цьому день мандрів мав би вже закінчитися, та нам іще треба було повечеряти перед дорогою додому. От ми й вирішили заїхати у Декору до китайців. У нас, звісно, і свої китайці є, але в Декорі ресторанчик більший і вибір страв у буфеті ширший.
Я би й не згадувала про таку нецікаву річ, як вечеря, та ми там зустріли цікавих людей. Пара років п’ятдесяти і троє дітей. Почувши, що ми говоримо між собою не англійською, запитали, чи не з Норвегії ми часом. Це вже не вперше Рому плутають з норвежцем (агов, Гудзі, пам’ятаєте? J). Та менше з тим. Коли ми сказали, що з України, вони надзвичайно втішилися, бо й самі у 2002 році їздили туди в гості до друга-місіонера. Сказали, що їм запам’яталося відчуття безнадії українців, а також те, як їм щиро співчували після трагедії 9/2001. А ще Роберт сказав, що мав досвід роботи у сільському господарстві і хотів допомогти, та коли побачив, що у колишніх колгоспах немає навіть техніки, лиш розвів руками: а що я можу зробити без техніки? Але в той же час дивувався успіхам господарства, яке використовує гідропоніку.
Втішилися наші нові знайомі, почувши Ромине ім’я, тому що діти, яких вони доглядали, поки їхня мама була у відрядженні, – італійці, з Риму, а англійською Роман і римлянин звучить однаково. Цікаво, що це не перше цікаве знайомство у китайському ресторані. Мабуть, тому що збирає в одному місці різні національності, а також людей, які бачили світ…

пʼятниця, 11 жовтня 2013 р.

Цікавинки про дитинку. Випуск третій


На днях з Юлею їли на подвір'ї родзинки в йогурті. І кілька випало з неслухняних пальчиків. Дитинка хотіла підібрати і до рота покласти, та мама не дозволила: "То буде білочці. Вона прийде, побачить, візьме лапками і з'їсть". Білочки і справді часті гості. Так що Юля погодилася лишити родзинки пухнастому звіряткові. Отак ми з нею говорили про те, як же та білочка прийде, як хапне лапками – Юля все показувала – та як буде прицмокувати від задоволення. Раптом Юля як закричить: "Піпі!" ("Піпі" – з наголосом на перший склад – це і мишка, і білка, і заєць.) Дивлюся – і справді білка. Про вовка промовка. "Піпі! Ди! Ам-ам!" – Юля аж не тямиться від захвату. Та білка чомусь ігнорує її запрошення і швидко тікає. Доця засмучена. Як же так – вона кликала білочку їсти смачні родзинки, а та втекла. Бігала її шукати, але повернулася ні з чим. "Ти налякала білочку", – кажу. "Аааа!" – верещить Юля, показуючи, як вміє лякати. "Так, саме так. Білочка злякалася і втекла". Бачу, дитина зараз заплаче від розпуки – вона не підняла ті родзинки, хоча могла їх швиденько з'їсти, поки мама не встигла отямитися, лишила білці, а та втекла. "Вона повернеться, коли ми підемо, – заспокоюю маля. – Знайде по запаху". "Псьи", – сказала мені на це Юля, тобто "пішли", щоб білочка могла повернутися і спокійно поїсти.
***
Їли булочки. Марічка свою скоренько з'їла і на Юлину поглядає. "Юля, ти ще їстимеш булочку?" питає. "Ма!", (нема) відповідає Юля. "Так он же, на тарілці лежить", показує Марічка. "Ма!" уже сердито, з притиском відповідє Юля. Перекладаю Марічці: "Для тебе нема".
Майже така сама історія повторилася з виноградом. Марічка вправляється грати на флейті, а Юля поруч їсть виноград. Марічка у неї з тарілки взяла кілька ягідок, а останню хапнути не встигла – Юля її випередила. Але Юля і вдень їла виноград, і ввечері вже чимало з’їла, тому я кажу їй: «Юля, дай Марічці виноградинку». «Ма!» Юля показує на порожню тарілку і дивується нашій нетямущості. «Так у тебе ж у руці», показую на ту нещасну виноградину. «Ма!» повторює Юля і, щоб не було зайвих питань, кладе ту бубку до рота.
І взагалі стає усе хитрішою і знає, як кого подражнити. Куми прислали Марічці посилочку до дня народження, звісно, був там подаруночок і для Юлі – феї, до яких на магнітиках можна чіпляти одяг та аксесуари. І хоча ніби ще ранувато, «фей» Юлі дуже сподобалися. Вона ляльок і їхні наряди уже кілька днів бабусям із дідусями по скайпу показує. А мене дражнить короною. J Коли Юля розглядала прикраси і одежки, показала мені її. «Корона», кажу. Юля: «Му!» «Ні, не корова, а корона». «Му!» Дивиться і сміється. Я вже й перестала виправляти. Хай собі буде «му». :)
Односкладові слова взагалі у Юлі в пошані. Чого тільки варті «бє» і «фу». Думаю, значення не треба пояснювати. Та все ж ці синоніми мають певні семантичні відмінності. «Бє» це щось несмачне – їжа чи напій. А «фу» це якщо те «бє», ну, або щось інше, пролилося на одяг чи скатерку.
Минулого разу я писала, що все, що більше одного, це «ва» (два) або «ві» (дві). Але є ще і «ну». «Ну!» каже Юля, коли я кличу її їсти, гуляти чи спати – це означає, що їй треба ще одну хвилинку, щоб закінчити справи: домалювати якусь каляку-маляку, догромити якусь коробку у Маріччиній кімнаті чи додивитися книжку чи журнал. По часу Юлине «ну» дорівнює Маріччиному «Хвилинку!» або Роминому «Вже йду!» і триває в середньому від хвилини до десяти.
Бачачи Юлину фанатичну любов до техніки, вирішили віддати їй Маріччин іграшковий ноутбук. Вона ним і раніше гралася, але тоді її взагалі не можна було відірвати. Спочатку гралася сама, а потім із відкритим ноутбуком дерлася на руки і плакала, що не вдавалося тримати так, як треба. То на якийсь час сховали. А зараз уже по-іншому себе поводить: просить свій ноутбук тоді, коли говоримо по скайпу. Тож виходить, що у нас обох є ноутбуки.
Учора сиділа, на кнопочки натискала – найбільше любить кнопку, яка регулює звук, – там мавпа кричить то голосніше, то тихіше. Потягнула з комоду мої навушники. Крутила їх у руках, крутила, а потім стала шукати, куди б їх увіткнути у своєму ноутбуці. Шукала-шукала, а потім як лясне себе по лобі долонею: «Бін!» Справжня мавпа! Я в цьому жесті упізнала Марічку і її улюблений «Блін!»
Зараз практично щодня відбувається щось цікавеньке-веселеньке, тож, очевидно, записи у цю рубрику стануть частішими. Шкодую лише, що за Марічкою записувала мало. А час не зупиниш і не повернеш…