четвер, 19 вересня 2013 р.

House warming party



Те, що настав час влаштувати вечірку для сусідів з нагоди новосілля – house warming party, – ми гостро відчували останні кілька тижнів. До нас усі гарно ставляться, печиво носять з нагоди заселення, а ми – ні мур-мур… Точніше, ми промуркали бажання зробити вечірку, але не вказували конкретної дати. А час іде, літо закінчується. Уже і Кеймаси запросили нас на барбекю на 31 серпня (про цей пікнік я вже писала)… Ми спочатку хотіли зробити наш пікнік 7 вересня, але кільком нашим гостям це не підходило, тож перенесли на 14. Щоправда, запрошені то приходили, то йшли, та все ж подія відбулася, про що я і звітую.
Ми запросили уже згадуваних Кеймасів, Хоїв та Елсберндів (усіх – по четверо). Окрім сусідів, покликали ще Джанет, яка свого часу не тільки показувала нам цей будинок, а й розхвалювала район і сусідів (і таки недаремно!), і Фуентесів. Ігнасіо Фуентес (родом із Аргентини) започаткував у Вест Юніон програму з футболу для дітей. І за ці три роки кількість команд з однієї, де були школярі різного віку, збільшилася до шести. Одну з них уже третій сезон тренує Рома, а помічником до недавнього часу був Майк Елсбернд. Тепер ви зрозуміли, як усе пов’язано? :)
Гості почали сходитися майже вчасно (запрошували ми на 16.00). Підозрюю, що вони підглядали: чи вже все готово? Бо ж усі знають, якими напруженими бувають останні хвилини перед початком застілля. А підглядати просто – видно ж, що робиться подвір’ї. Ми й самі так робили, коли чекали початку пікніка у Кеймасів. А що ми переплутали час, то виглядати довелося довгенько.
Першими прийшли Хої, а за ними – Елсбернди і Фуентеси. Брайс, щойно зайшов у будинок, вигукнув: «Мені подобається рожевий», вказуючи на окантовку каміна, яку Рома закрив рожевим пінопластом, щоб Юля не впала на гострий край. Це, мабуть, останнє, на що хотілося б звернути увагу, але діти є діти, у них свої смаки і вподобання. Дорослі ж розглядали кімнати, згадували, як тут усе було за попередніх господарів, і захоплювалися тим, скільки ми всього переробили.
Враховуючи кількість гостей (шістнадцять сусідів, плюс четверо Фуентесів, не рахуючи двомісячної крихітки, плюс Джанет із чоловіком), ми чимало наготували. Три салати (олів’є, з крабовими паличками і капуста з морквою), нарізка (шинка і різні сири), крученики з різною начинкою (не мною кручені, куплені), свіжі овочі (маленька морква, селера, цвітна капуста) до соусів (поки різала цвітну капусту, виявила, що вона суперсмачна, коли її сирою вмочити у соус – нам є чому повчитися в американців), шарлотка і полуничний пиріг на десерт. Окрім того, на вогні мали посмажити сосиски для хотдогів і м’ясо. Та грильниця виявилася неготовою виконувати наші бажання, тож сосиски я гамузом запхала у духовку, а м’ясо не запікали взагалі. І то вийшло на краще, враховуючи пересування наших друзів.
Елсбернди покинули нас перед 17.00 – їхали до церкви, обіцяли повернутися. І, власне, до служби вони нічого не їли. Найменше були Кеймаси. Прийшли пізніше за інших і швидко покинули нас, бо напередодні в Елена був день народження, і вони їхали святкувати до його батьків. Хої пішли перед 18.00, бо в 18.00 у Нолана була показова футбольна гра. Це не той футбол, який ми звемо футболом, а американці – soccer, а американський футбол, де по полю літає продовгастий м’яч. Вони, як і Елсбернди, обіцяли повернутися. Та, мабуть, і самі повернулися пізно, бо ми їх більше того вечора не бачили.
Після Хоїв поїхали і Феунтеси, бо мали ще навідатися до родичів, та й взагалі, з двомісячною крихіткою не дуже і погостюєш, хоча малятко чемно спало то в мами, то в тата на руках.
Якийсь час ми були самі, і Рома подзвонив Джанет – може, вони все ж приїдуть? Вони з чоловіком саме повернулися з церемонії вшанування ветеранів і, хоч і ненадовго, таки відвідали нас. Джанет казала, що ми – особливі, раз її чоловік погодився завітати до нас, бо взагалі він не любить подібних заходів. Звісно, Джанет зауважила кожен нюанс, найдрібнішу зміну, що відбулася у будинку.
Поки Рома телефонував Джанет, повернулися Ерлсбенди. І нарешті стали їсти. Коли ми складали меню, думали про те, щоб показати якісь незвичні для американців страви, але в той же час, щоб вони не здавалися їм аж надто екзотичними. Мені здавалося, що олів’є має сподобатися, бо схоже на картопляний салат. Але я промахнулася. З салатів найбільше сподобався з крабовими паличками. Пішла нарізка, крученики, хот-доги. Пиріг нахвалювали полуничний, але мало хто їв і його, і шарлотку. Зрештою, усе могло б бути інакше, якби гості нас не покидали. Кеймаси ж взагалі майже не їли, бо збиралися на вечерю до родичів… А коли повернулися Ерлсбенди і покуштували усього потрошку, ми взялися за пиво. Куди ж тут втулити солодке? До пива поставили чіпси з фісташками. Так що ми зайвий раз переконалися, що не треба заморочуватися з приготуванням: чим простіше – тим краще. Але ж то був перший раз, і не випадало пропонувати самі лиш хот-доги з чіпсами. J
Джанет із чоловіком не були довго. Потішили нас своєю присутністю та й поїхали. А з Майком та Дженні ми ще довгенько сиділи і говорили. І про дітей, і про школу, і про те, як увесь околоток переживав, хто ж купить цю хату. Діти бігають з подвір’я на подвір’я, для них немає меж, тому важливо, щоб усі сусіди підтримували цю «політику», бо ж люди різні бувають, і до дітей по-різному ставляться. «Ви собі не уявляєте, які люди приходили дивитися цей будинок, – казав Майк. – Ми лиш просили подумки: ні, ні, тільки не вони. А коли дізналися, що хату купив коуч Роман, страшенно втішилися: хух, це просто чудово!» Зраділа і Кейлін, що матиме у Маріччиній особі товаришку для дівчачих ігор, бо ж хлопці неймовірно занудні – що не гра, то з якимось м’ячем. Можна, звісно, і м’яча поганяти (і Кейлін, і Бруклін, і Марічка грають у футбол, тільки в різних командах; Брайс грає з Марічкою разом; Нолан також був з ними минулі сезони, але зараз займається американським футболом, а тренування майже збігаються у часі), але ж не весь час. І хоча між Марічкою і Кейлін – чотири роки різниці, вони гарно граються разом. Більше того, Ерлсбенди вважають, що на Марічку можна покластися, і коли вона поруч – не так сильно переживають за Брайса і Кейлін. Чомусь вважають її серйозною. Ги-ги. А ми ж то знаємо, що серйозною Марічка лише здається. Мабуть, тому, що дуже багато читає. Дженні розповідала, як Кейлін дивувалася: «Марія навіть у басейн книжку бере!» А як же інакше? Там же раз на годину перерви по десять хвилин – хочеш не хочеш, а з води вилазь, то чим у той час займатися, якщо не читати? :)
Поки ми спілкувалися, Юля гладила Скутера – ще одного члена родини Елсберндів, тер’єра. Він уже не юний і мудрий – діти роблять із ним, що хочуть. Він взагалі дуже дружелюбний, не любить тільки поштарів та працівників служб доставки у формі – тоді гавкає, як скажений. Таке розповідали Майк із Дженні. Мені важко повірити, бо я ще жодного разу не чула, щоб Скутер гавкав.
Юля виглядала і кликала песика, якщо він кудись відбігав, і примушувала мене його також гладити. А що я не поспішала, то доця повторювала мені знову і знову.
Старші діти самі себе розважали. Поки ще були Хої і Фуентеси, хлопці кидали м’яча (американський футбол). І їм не раз, і не двічі доводилося казати, щоб не лізли на сусідське подвір’я. Таж бідна Дорліні могла і розрив серця отримати! Грати у футбол на її подвір’ї!
Дівчата, разом із Брайсом, спочатку гралися за комп’ютером, хоча Бруклін не гаяла часу і встигла навіть зробити аплікацію. Потім же, коли Марічка лишилася з Кейлін і Брайсом, почалося дуріння. Вони бігали по будинку і по подвір’ю, буцімто ховаючись від нас, коли ж хтось із дорослих, чи Юля, чи Скутер помічав голову, яка висунулася з-за рогу чи промайнула у вікні, дітиська дико верещали. Юлі також сподобалася гра: вона виглядала їх, побачивши, казала «бу!», а почувши їхні крики, і собі реготала.
Тож, попри те, що гості мігрували туди-сюди і мало їли, можу сказати, що вечірка вдалася. Ой, ледь не забула про подарунки!
Хої принесли нам пластмасову миску з купою потрібних на кухні речей: ніж для піци, відкривачка, ситечко, мірні ложечки тощо. Усе в одному стилі. Елсбернди вручили металеву миску з дарами: кухонний рушничок, смугаста салатниця, вирощені на городі помідори і перець, дві банки домашньої салси (соус на основі помідорів, схожий на аджику). І нехай у мене кинуть камінь ті, хто каже, що американці не вміють готувати. Та вони й консервують не гірше українців! Але деякі вміння залежать від місцевості, де людина живе – але ж в Україні так само!
А мовчазні Кеймаси, наші найближчі сусіди, подивували індивідуальним підходом до подарунків. У величезному пакеті були дві форми для випікання капкейків (дуже доречно, бо я давно хочу спробувати, а форми не було); паперові «чашечки», які кладуть у форми і в які заливають тісто; суміш для приготування пирога; блокнот із замочком і ключиком із написами «Руки геть!», «Хлопцям заборонено» тощо (думаю, зрозуміло, для кого це) і дві великі пляшки з ароматизованими мильними бульками. Герта, перед тим, як піти, підійшла до Юлі: «Там у пакеті бульки. Спеціально для тебе. З запахом чорниці і яблука. Я ж знаю, що ти любиш пускати бульки. Знаєш, я також». Вона справді кілька разів бачила, як ми з Юлею пускали бульки. І Юля оцінила подарунок: уже наступного дня волочила на вулицю обидві ті банки, хоча у нас і без того були відкриті бульки.
Щоб висловити нашу вдячність за те, що прийшли до нас, і за подарунки, я зробила сусідам ось такі листівочки:


З червня не бралася за папірчики. Не було часу. Але й бажання чи натхнення також. Часу і зараз бракує, але бажання щось натворити уже ворушиться. Так що у наступних дописах будуть уже і картинки. :) І я пам’ятаю, що обіцяла викласти фотографії будинку. Пам’ятаю! Обіцяю це зробити найближчим часом. Тільки Рому трохи притисну… Чуєш, коханий! Іду тебе притискати до стінки!

Немає коментарів:

Дописати коментар