Iowa State Fair
Як і обіцяла, напишу про ярмарок, який ми відвідали в четвер у Де Мойні,
столиці Айови. Iowa State Fair – один із найбільших ярмарків у США, і їдуть туди люди не тільки з Айови, а
й з інших штатів.
Ми знали, що цей ярмарок відбувається у серпні, але не знали, коли саме.
Поки їхали, бачили кілька рекламних плакатів – починається 8 серпня. Так ми ж
якраз будемо у Де Мойні! Ідемо! Коли ще трапиться така нагода? Хтозна, чи
захочеться заради ярмарку їхати дві з половиною години до Де Мойна. Отже,
вирішено.
Ми втішилися, що ярмарок починається в останній день нашої мандрівки, але
чомусь не врахували, що не ми одні туди збираємося. Вечір. Незнайоме місто.
Джипіес, який, замість готелів, веде до парканів невідомих будівель… Перший
готель – місць немає. Ще кілька кіл містом. Бачимо рядочок мотелів, але до них
немає з’їзду! Ще кілька кіл,
щоб знайти з’їзд. Другий готель – немає місць, місця бронювалися за пару
місяців до ярмарку. Стає все темніше. Юля вже проситься спати і навідріз
відмовляється їсти супернатуральний йогурт, куплений у магазині з organic
food. Ну а що я зроблю, як там не
було тих, до яких вона звикла? Третій готель. Є кілька номерів з одним ліжком у
крилі для курців. Але й вони розкупаються, як гарячі пиріжки. Так що вирішувати
треба вже. Що робимо? Беремо два номери з одним ліжком? Чи, може, заїдемо ще в
третій готельчик? Щоб прискорити процес, ми з Юлею і Марічкою не пакуємося в
машину, а лишаємося чекати, бо це ж поруч. Чекаємо. Чекаємо.
Надворі вже не вечір, а ніч, хоча усього лише 21.30. Дівчата тримаються, не
пхинькають, а танцюють. А я б запхинькала. Чого Роми так довго немає? Це
хороший чи поганий знак? Заселяється чи знову заблудився? Тим часом до мотелю,
де ще лишилося пару одномісних номерів, під’їжджають машини. Конкуренти? А що –
як не буде ні тут, ні там? Я за натурою панікер, хоча стараюся цього не
показувати… Нарешті приїхав Рома. Усьо окей! Є номер з двома ліжками. Хууух…
Юля навіть не одразу заснула, хоча й була втомлена. Здавалося, що ці
пригоди з пошуком готелю перебили враження від зоопарку. Але ні, як взялася
писати, то все це забулося. А коли закінчила, просто не мала сил.
Уранці, під’їжджаючи до ярмарку, одразу стало зрозуміло, чому ніде не було
місць. Такої великої парковки я ще ніколи не бачила: не видно було, де
закінчуються ряди машин. На кожному перехресті на під’їздах до ярмарку стояли
доморощені паркувальники і махали палицями: сюди, завертай сюди! Машини
паркувалися просто на подвір’ях – близько-близько одна біля одної, а власники
домашніх «парковок» підраховували прибутки.
Ярмарок покриває величезну територію: великі виставкові павільйони, ряди і
ятки з їжею… Марічка погодувала ламу, телят і кіз у міні-зоопарку. Ще там можна
було подивитися на найменшого у світі коня, але за окрему плату – $2 з носа, то ми утрималися.
Було жарко, тож ми майже одразу пірнули в один із павільйонів. Мене
зацікавили товари з Індії: одяг, сумки і прикраси. Марічці впала в око різнокольорова
сумочка зі знаками миру, а я «зависла» серед спідниць – довгих, барвистих: і ця
гарна, і ось ця, а цю вже готова взяти. До мене підійшов продавець-індус: «Щось
знайшли для себе?» – «Багато гарних речей, але я ще думаю». – «Ви струнка, вам
усе буде до лиця, – лестив індус. – А то часом приходять до мене дами в тілі, а
що я їм можу запропонувати?» І лише тоді я зауважила, що, справді, майже усі
спідниці – мого розміру… Коли ми йшли далі, дядечко супроводжував нас сумним
поглядом, але ж ми лише почали огляд ярмарку, тому не хотіли розкидатися
грошима, та й приймали вони лише готівку, а її, коли є картка, мало в гаманці
водиться.
На ярмарку можна було побачити велетенське гніздо орла,
риб і комах, які водяться
в різних водоймах Айови; роздивитися місцеві мінерали; випробувати масажні
крісла і диво-матраци, які підлаштовуються під форми тіла людини; перевірити
зір дошкільнятам; подивитися на те, як круто готувати у нових супер-пупер
каструлях, і придбати їх; побачити, як розумні швейні машинки самі
шиють-вишивають, поки їхні власниці п’ють каву з подругами тощо. А ще – набрати
халявних пакетиків, ручок, олівців, фрісбі та іншого дріб’язку від різних
компаній. Окрім того, багато хто з них пропонував зробити тату. Тож Марічка обтатуювала
собі обидві щоки і обидві руки символами університетів, коледжів та інших
кмітливих організацій, які додумалися виштампувати свою символіку на татушках.
Марічка приміряла шиньйон і намагалася мене переконати, що $30 – це зовсім недорого і що з такою зачіскою
можна щодня ходити у школу. Досі дивується, як я не можу зрозуміти такі прості
речі. Це ж гарно! І неправда, що видно, що то не її волосся. Спочатку стрижеться,
щоб віддати волосся на перуки для онкохворих дітей, а потім випрошує шиньйон…
Марічка і логіка – несумісні поняття. Хоча, мабуть, довге волосся також не було
б перешкодою для шиньйону. Але від нього вдалося відкараскатися. Можна сказати,
малою кров’ю. Марічка розмалювала собі фрісбі: тарілка крутилася, а зверху доця
лила фарби, які розтікалися і створювали примхливі переплетіння. Потім вона
купилася на чудо-машину, яка по почерку визначає характер. Усе, як і має бути
на справжній ярмарці: ясновидці, атракціони (було і чортове колесо, і канатна
дорога, і стирач мозку), найменший у світі коник (може, і бородата жінка була,
а ми до неї просто не дійшли) і купа їжі. От тільки нам не хотілося ні
хотдогів, ні гігантських корндогів (родичі «гарячих собак», і також гарячі, але
сосиска не в булці, а запечена у кукурудзяному тісті), ні морозива (ну добре,
морозива декому хотілося), та й ми планували цього ж дня добратися додому, тому
потихеньку посунули до виходу, навідавшись попередньо у палатку до індуса. Дядечко
нашому поверненню зрадів. І я також, бо спідниця, яка сподобалася найбільше,
усе ще чекала на мене. До спідниці додалася ще сумочка Марічці (обіцяла мені
давати поносити) і шарф нам на двох.
Обід у вже майже рідному Village Inn – і ми рушаємо додому…
Немає коментарів:
Дописати коментар