вівторок, 13 серпня 2013 р.

Мандрівка Де Мойн, Айова – Омаха, Небраска. Частина третя, остання



Iowa State Fair
Як і обіцяла, напишу про ярмарок, який ми відвідали в четвер у Де Мойні, столиці Айови. Iowa State Fair – один із найбільших ярмарків у США, і їдуть туди люди не тільки з Айови, а й з інших штатів.
Ми знали, що цей ярмарок відбувається у серпні, але не знали, коли саме. Поки їхали, бачили кілька рекламних плакатів – починається 8 серпня. Так ми ж якраз будемо у Де Мойні! Ідемо! Коли ще трапиться така нагода? Хтозна, чи захочеться заради ярмарку їхати дві з половиною години до Де Мойна. Отже, вирішено.
Ми втішилися, що ярмарок починається в останній день нашої мандрівки, але чомусь не врахували, що не ми одні туди збираємося. Вечір. Незнайоме місто. Джипіес, який, замість готелів, веде до парканів невідомих будівель… Перший готель – місць немає. Ще кілька кіл містом. Бачимо рядочок мотелів, але до них немає зїзду! Ще кілька кіл, щоб знайти з’їзд. Другий готель – немає місць, місця бронювалися за пару місяців до ярмарку. Стає все темніше. Юля вже проситься спати і навідріз відмовляється їсти супернатуральний йогурт, куплений у магазині з organic food. Ну а що я зроблю, як там не було тих, до яких вона звикла? Третій готель. Є кілька номерів з одним ліжком у крилі для курців. Але й вони розкупаються, як гарячі пиріжки. Так що вирішувати треба вже. Що робимо? Беремо два номери з одним ліжком? Чи, може, заїдемо ще в третій готельчик? Щоб прискорити процес, ми з Юлею і Марічкою не пакуємося в машину, а лишаємося чекати, бо це ж поруч. Чекаємо. Чекаємо.
Надворі вже не вечір, а ніч, хоча усього лише 21.30. Дівчата тримаються, не пхинькають, а танцюють. А я б запхинькала. Чого Роми так довго немає? Це хороший чи поганий знак? Заселяється чи знову заблудився? Тим часом до мотелю, де ще лишилося пару одномісних номерів, під’їжджають машини. Конкуренти? А що – як не буде ні тут, ні там? Я за натурою панікер, хоча стараюся цього не показувати… Нарешті приїхав Рома. Усьо окей! Є номер з двома ліжками. Хууух…
Юля навіть не одразу заснула, хоча й була втомлена. Здавалося, що ці пригоди з пошуком готелю перебили враження від зоопарку. Але ні, як взялася писати, то все це забулося. А коли закінчила, просто не мала сил.
Уранці, під’їжджаючи до ярмарку, одразу стало зрозуміло, чому ніде не було місць. Такої великої парковки я ще ніколи не бачила: не видно було, де закінчуються ряди машин. На кожному перехресті на під’їздах до ярмарку стояли доморощені паркувальники і махали палицями: сюди, завертай сюди! Машини паркувалися просто на подвір’ях – близько-близько одна біля одної, а власники домашніх «парковок» підраховували прибутки.
Ярмарок покриває величезну територію: великі виставкові павільйони, ряди і ятки з їжею… Марічка погодувала ламу, телят і кіз у міні-зоопарку. Ще там можна було подивитися на найменшого у світі коня, але за окрему плату – $2 з носа, то ми утрималися.
Було жарко, тож ми майже одразу пірнули в один із павільйонів. Мене зацікавили товари з Індії: одяг, сумки і прикраси. Марічці впала в око різнокольорова сумочка зі знаками миру, а я «зависла» серед спідниць – довгих, барвистих: і ця гарна, і ось ця, а цю вже готова взяти. До мене підійшов продавець-індус: «Щось знайшли для себе?» – «Багато гарних речей, але я ще думаю». – «Ви струнка, вам усе буде до лиця, – лестив індус. – А то часом приходять до мене дами в тілі, а що я їм можу запропонувати?» І лише тоді я зауважила, що, справді, майже усі спідниці – мого розміру… Коли ми йшли далі, дядечко супроводжував нас сумним поглядом, але ж ми лише почали огляд ярмарку, тому не хотіли розкидатися грошима, та й приймали вони лише готівку, а її, коли є картка, мало в гаманці водиться.
На ярмарку можна було побачити велетенське гніздо орла, 
риб і комах, які водяться в різних водоймах Айови; роздивитися місцеві мінерали; випробувати масажні крісла і диво-матраци, які підлаштовуються під форми тіла людини; перевірити зір дошкільнятам; подивитися на те, як круто готувати у нових супер-пупер каструлях, і придбати їх; побачити, як розумні швейні машинки самі шиють-вишивають, поки їхні власниці п’ють каву з подругами тощо. А ще – набрати халявних пакетиків, ручок, олівців, фрісбі та іншого дріб’язку від різних компаній. Окрім того, багато хто з них пропонував зробити тату. Тож Марічка обтатуювала собі обидві щоки і обидві руки символами університетів, коледжів та інших кмітливих організацій, які додумалися виштампувати свою символіку на татушках.
Марічка приміряла шиньйон і намагалася мене переконати, що $30 – це зовсім недорого і що з такою зачіскою можна щодня ходити у школу. Досі дивується, як я не можу зрозуміти такі прості речі. Це ж гарно! І неправда, що видно, що то не її волосся. Спочатку стрижеться, щоб віддати волосся на перуки для онкохворих дітей, а потім випрошує шиньйон… Марічка і логіка – несумісні поняття. Хоча, мабуть, довге волосся також не було б перешкодою для шиньйону. Але від нього вдалося відкараскатися. Можна сказати, малою кров’ю. Марічка розмалювала собі фрісбі: тарілка крутилася, а зверху доця лила фарби, які розтікалися і створювали примхливі переплетіння. Потім вона купилася на чудо-машину, яка по почерку визначає характер. Усе, як і має бути на справжній ярмарці: ясновидці, атракціони (було і чортове колесо, і канатна дорога, і стирач мозку), найменший у світі коник (може, і бородата жінка була, а ми до неї просто не дійшли) і купа їжі. От тільки нам не хотілося ні хотдогів, ні гігантських корндогів (родичі «гарячих собак», і також гарячі, але сосиска не в булці, а запечена у кукурудзяному тісті), ні морозива (ну добре, морозива декому хотілося), та й ми планували цього ж дня добратися додому, тому потихеньку посунули до виходу, навідавшись попередньо у палатку до індуса. Дядечко нашому поверненню зрадів. І я також, бо спідниця, яка сподобалася найбільше, усе ще чекала на мене. До спідниці додалася ще сумочка Марічці (обіцяла мені давати поносити) і шарф нам на двох.
Обід у вже майже рідному Village Inn – і ми рушаємо додому…

Немає коментарів:

Дописати коментар