неділя, 11 серпня 2013 р.

Мандрівка Де Мойн, Айова – Омаха, Небраска. Частина друга



Середа. Як і планували, відвідали зоопарк в Омасі. І хоч сьогодні був довгий і насичений день, зараз уже всі мої сплять, і буквально за дві хвилини настане четвер, я все ж таки зроблю деякі нотатки.
Зоопарк величезний. Не буду навіть перераховувати всіх тварин, яких ми бачили – жирафів і носорогів, левів, тигрів та інших котячих. Хоча все ж можна згадати пантеру, яка на наших очах обідала білим кроликом – видовище не надто приємне, особливо для дітей, коли вони розпізнали, кого ж вона їсть. Цікаві були експозиції пустелі, джунглів та Мадагаскару. Зупинюся лише на кількох моментах. Так завжди буває – ходиш, ходиш, бачиш купу різних тварин (якщо йдеться про зоопарк), а якась істотка розкривається по-новому.

Та спочатку напишу про випадок, який зовсім не стосується звірів і стався, коли ми вже потихеньку просувалися до виходу. На території зоопарку багато досить крутих підйомів і спусків, і от по одному з цих спусків на величезній швидкості котилася коляска! Це так жахливо – бачити таке і знати, що нічого не можеш зробити, бо, хоч як би ти біг, усе одно не встигнеш... А ще страшніше було те, що мені здавалося, що ніхто цього бачить! Коляска їде, а ніхто не помічає! Це тривало лише пару секунд, коляска об щось перечепилася, дитина впала на траву (добре, що так), згори прибігла перелякана мама, збіглися люди. Мале, звісно, дуже плакало, точніше сказати, ревло. І мало на те повне право. Але добре, що живе і ворушило руками-ногами. Через пару хвилин мама з дитиною проїхали повз нас на службовій машині зоопарку – очевидно, у медпункт. Якщо комусь здається, що я пишу про це з іронією – то, мабуть, захисна реакція. Мене довго трусило, та й зараз – пишу, а перед очима – коляска, яка летить по пагорбу, і ніхто її не зупиняє... Та й не міг її ніхто зупинити, бо коли вона пролітала повз, то вже було пізно, або задалеко – як у нашому випадку... Сподіваюся, з дитиною усе добре, і вона відбудеться лише переляком.
Мабуть, мама роздивлялася якесь звірятко, а може, відволіклася на іншу дитину, що навіть імовірніше, враховуючи, що у США практично немає сімей із однією дитиною, а коляску забула поставити на гальмо. Коли помітила свою неуважність – було вже пізно...

Важко після такого писати про тварин, але навпаки я зробити не могла, бо ж життя і здоров'я навіть чужої дитини важливіше за будь-які враження. Та все ж головні у зопарку – звірі, і я таки напишу про трьох із них. Перший – sun bear, українською – малайський ведмідь. Це невеликий бурий ведмедик із жовтою "галочкою" на грудях – поцілунком сонця, тому назва англійською мені подобається більше. Сонячний ведмедик сидів на дереві і ліниво розглядав відвідувачів. А завдяки тому, що розгалуження гілок, на якому він розмістився, було прямо біля паркану, ми його роздивилися зблизька. 
Дуже міцні кігті на передніх лапах, великий ніс, який майже весь час ворушився і досліджував зміни запахів. Через широкі ніздрі він мені чомусь нагадав порося...
Можна сказати, що цього разу я відкрила для себе горил. Звісно, я і раніше знала, що вони розумні і найближчі до людей, але то не були знання, набуті власним досвідом. Ми бачили кілька пар горил, але найбільше зарам'яталася перша. Самка лежала на траві, правою передньою лапою (чи краще сказати – рукою?) чухала праву задню лапу (ногу?), лівою – колупалася в носі, а потім свої здобутки відправляла до рота. Але не вона привернула нашу увагу, якби не її "чоловік", ми б її, може, взагалі не зауважили.
Матуба, 1984 року народження (ім'я та вік ми дізналися трохи згодом, оглядаючи портретну галерею горил), сидів прямісінько біля скла і розглядав людей.
 Це вже не вперше з нами трапляється, коли здається, що не люди розглядають мавп, а навпаки, але такого сильного відчуття ще не було. Його погляд говорив: "Ну-ну, що ви ще мені покажете? І це все? Здивуйте мене, ну, здивуйте, люди!" І в той же час було так соромно за все людство, представники якого кривлялися перед мавпою… А такі завжди знаходяться…
Дивлячись в очі Матубі, мені здалося, що усі ті вигадані історії про те, що горили перемагають людей, не така вже й фантастика, особливо враховуючи те, що наші двоюрідні брати значно за нас більші й сильніші...
Посидівши і порозглядавши людей, Матуба розлігся, тут же, одразу біля скла, показуючи, що ми всі нудні й нецікаві і, взагалі, набридли йому. Але ж при цьому він не пішов ховатися десь у кущах, хоча міг – місця і сховків у вольєрі досить. Що б він не демонстрував, а спостерігати за людьми йому цікаво, бо, полежавши трохи, він пройшовся і влігся... знову біля скла, щоб зібрати навколо себе нову аудиторію. Дивилася я на нього і думала: хто за ким спостерігає і хто з нас знаходиться за склом?
Інші горили не були ні такими цікавими, ні спостережливими. Може, тому що вони молоді? А у погляді Матуби проглядала справжня мудрість.
Останній портрет – двопалий лінивець. Це, звісно, не перший лінивець, якого ми бачили, але перший, якого бачили так близько. Якщо описувати в двох словах – волохатий і лінивий. Можна ще додати "дуже". 
Не знаю, чи назва ще якоїсь тварини так ідеально описує характер, як у випадку з лінивцем. Лежить, обійнявши лапами гілку. Ліниво, ледь ворушачи лапою, чухається. Потихесеньку – а куди поспішати? – підповзає до краю.
 Он видніється листок. Хочу я їсти чи не хочу? Ліньки. Зупинився. Але ж їсти хочеться. Ще трошки підповз. Спробував дістати листок. Не вдалося. Ну й нехай. Ліньки. Але ж їсти ніби хочеться... Ще раз потягнувся у напрямку листка. Вдалося лизнути. Відпочив. Ще одна спроба – на листку лишилися сліди від зубів. Мабуть, досить. Потихеньку, міцно обіймаючи гілки, не поспішаючи, а то й впасти можна, пересувається у зворотному напрямку. Голову поклав на розгалуження гілок, розкинув лапи – і наступної хвилини вже заснув. (Серед людей також є такі везунчики, що швидко і міцно засинають). Я якраз перед тим подумала, що на цього смішного волоханя можна дивитися нескінченно, а він взяв – і заснув, отакий лінько!
І ще трохи фото:
Ну дайте вже щось! Дайте, раз прийшли!
Сімейка орангутангів потішила своїми гімнастичними здібностями. Особливо малюк, який швидко пересувався за мамою, вправно хапаючись руками за гілки і розгойдуючись. Те, що то - мама, було видно неозброєним оком, особливо іншій мамі. :) Наздогнавши маму на вершечку скелі, мавпеня присмокталося до грудей і припинило свою бурхливу діяльність.


Спробуйте здогадатися: де хвіст, а де лапа?

Одному з пінгвінів - 30 років!
 
Більше фотографій можна подивитися тут: http://www.flickr.com/photos/yasia22/sets/72157635021530244/with/9484494476/

Немає коментарів:

Дописати коментар