вівторок, 13 серпня 2013 р.

Мандрівка Де Мойн, Айова – Омаха, Небраска. Частина третя, остання



Iowa State Fair
Як і обіцяла, напишу про ярмарок, який ми відвідали в четвер у Де Мойні, столиці Айови. Iowa State Fair – один із найбільших ярмарків у США, і їдуть туди люди не тільки з Айови, а й з інших штатів.
Ми знали, що цей ярмарок відбувається у серпні, але не знали, коли саме. Поки їхали, бачили кілька рекламних плакатів – починається 8 серпня. Так ми ж якраз будемо у Де Мойні! Ідемо! Коли ще трапиться така нагода? Хтозна, чи захочеться заради ярмарку їхати дві з половиною години до Де Мойна. Отже, вирішено.
Ми втішилися, що ярмарок починається в останній день нашої мандрівки, але чомусь не врахували, що не ми одні туди збираємося. Вечір. Незнайоме місто. Джипіес, який, замість готелів, веде до парканів невідомих будівель… Перший готель – місць немає. Ще кілька кіл містом. Бачимо рядочок мотелів, але до них немає зїзду! Ще кілька кіл, щоб знайти з’їзд. Другий готель – немає місць, місця бронювалися за пару місяців до ярмарку. Стає все темніше. Юля вже проситься спати і навідріз відмовляється їсти супернатуральний йогурт, куплений у магазині з organic food. Ну а що я зроблю, як там не було тих, до яких вона звикла? Третій готель. Є кілька номерів з одним ліжком у крилі для курців. Але й вони розкупаються, як гарячі пиріжки. Так що вирішувати треба вже. Що робимо? Беремо два номери з одним ліжком? Чи, може, заїдемо ще в третій готельчик? Щоб прискорити процес, ми з Юлею і Марічкою не пакуємося в машину, а лишаємося чекати, бо це ж поруч. Чекаємо. Чекаємо.
Надворі вже не вечір, а ніч, хоча усього лише 21.30. Дівчата тримаються, не пхинькають, а танцюють. А я б запхинькала. Чого Роми так довго немає? Це хороший чи поганий знак? Заселяється чи знову заблудився? Тим часом до мотелю, де ще лишилося пару одномісних номерів, під’їжджають машини. Конкуренти? А що – як не буде ні тут, ні там? Я за натурою панікер, хоча стараюся цього не показувати… Нарешті приїхав Рома. Усьо окей! Є номер з двома ліжками. Хууух…
Юля навіть не одразу заснула, хоча й була втомлена. Здавалося, що ці пригоди з пошуком готелю перебили враження від зоопарку. Але ні, як взялася писати, то все це забулося. А коли закінчила, просто не мала сил.
Уранці, під’їжджаючи до ярмарку, одразу стало зрозуміло, чому ніде не було місць. Такої великої парковки я ще ніколи не бачила: не видно було, де закінчуються ряди машин. На кожному перехресті на під’їздах до ярмарку стояли доморощені паркувальники і махали палицями: сюди, завертай сюди! Машини паркувалися просто на подвір’ях – близько-близько одна біля одної, а власники домашніх «парковок» підраховували прибутки.
Ярмарок покриває величезну територію: великі виставкові павільйони, ряди і ятки з їжею… Марічка погодувала ламу, телят і кіз у міні-зоопарку. Ще там можна було подивитися на найменшого у світі коня, але за окрему плату – $2 з носа, то ми утрималися.
Було жарко, тож ми майже одразу пірнули в один із павільйонів. Мене зацікавили товари з Індії: одяг, сумки і прикраси. Марічці впала в око різнокольорова сумочка зі знаками миру, а я «зависла» серед спідниць – довгих, барвистих: і ця гарна, і ось ця, а цю вже готова взяти. До мене підійшов продавець-індус: «Щось знайшли для себе?» – «Багато гарних речей, але я ще думаю». – «Ви струнка, вам усе буде до лиця, – лестив індус. – А то часом приходять до мене дами в тілі, а що я їм можу запропонувати?» І лише тоді я зауважила, що, справді, майже усі спідниці – мого розміру… Коли ми йшли далі, дядечко супроводжував нас сумним поглядом, але ж ми лише почали огляд ярмарку, тому не хотіли розкидатися грошима, та й приймали вони лише готівку, а її, коли є картка, мало в гаманці водиться.
На ярмарку можна було побачити велетенське гніздо орла, 
риб і комах, які водяться в різних водоймах Айови; роздивитися місцеві мінерали; випробувати масажні крісла і диво-матраци, які підлаштовуються під форми тіла людини; перевірити зір дошкільнятам; подивитися на те, як круто готувати у нових супер-пупер каструлях, і придбати їх; побачити, як розумні швейні машинки самі шиють-вишивають, поки їхні власниці п’ють каву з подругами тощо. А ще – набрати халявних пакетиків, ручок, олівців, фрісбі та іншого дріб’язку від різних компаній. Окрім того, багато хто з них пропонував зробити тату. Тож Марічка обтатуювала собі обидві щоки і обидві руки символами університетів, коледжів та інших кмітливих організацій, які додумалися виштампувати свою символіку на татушках.
Марічка приміряла шиньйон і намагалася мене переконати, що $30 – це зовсім недорого і що з такою зачіскою можна щодня ходити у школу. Досі дивується, як я не можу зрозуміти такі прості речі. Це ж гарно! І неправда, що видно, що то не її волосся. Спочатку стрижеться, щоб віддати волосся на перуки для онкохворих дітей, а потім випрошує шиньйон… Марічка і логіка – несумісні поняття. Хоча, мабуть, довге волосся також не було б перешкодою для шиньйону. Але від нього вдалося відкараскатися. Можна сказати, малою кров’ю. Марічка розмалювала собі фрісбі: тарілка крутилася, а зверху доця лила фарби, які розтікалися і створювали примхливі переплетіння. Потім вона купилася на чудо-машину, яка по почерку визначає характер. Усе, як і має бути на справжній ярмарці: ясновидці, атракціони (було і чортове колесо, і канатна дорога, і стирач мозку), найменший у світі коник (може, і бородата жінка була, а ми до неї просто не дійшли) і купа їжі. От тільки нам не хотілося ні хотдогів, ні гігантських корндогів (родичі «гарячих собак», і також гарячі, але сосиска не в булці, а запечена у кукурудзяному тісті), ні морозива (ну добре, морозива декому хотілося), та й ми планували цього ж дня добратися додому, тому потихеньку посунули до виходу, навідавшись попередньо у палатку до індуса. Дядечко нашому поверненню зрадів. І я також, бо спідниця, яка сподобалася найбільше, усе ще чекала на мене. До спідниці додалася ще сумочка Марічці (обіцяла мені давати поносити) і шарф нам на двох.
Обід у вже майже рідному Village Inn – і ми рушаємо додому…

неділя, 11 серпня 2013 р.

Мандрівка Де Мойн, Айова – Омаха, Небраска. Частина друга



Середа. Як і планували, відвідали зоопарк в Омасі. І хоч сьогодні був довгий і насичений день, зараз уже всі мої сплять, і буквально за дві хвилини настане четвер, я все ж таки зроблю деякі нотатки.
Зоопарк величезний. Не буду навіть перераховувати всіх тварин, яких ми бачили – жирафів і носорогів, левів, тигрів та інших котячих. Хоча все ж можна згадати пантеру, яка на наших очах обідала білим кроликом – видовище не надто приємне, особливо для дітей, коли вони розпізнали, кого ж вона їсть. Цікаві були експозиції пустелі, джунглів та Мадагаскару. Зупинюся лише на кількох моментах. Так завжди буває – ходиш, ходиш, бачиш купу різних тварин (якщо йдеться про зоопарк), а якась істотка розкривається по-новому.

Та спочатку напишу про випадок, який зовсім не стосується звірів і стався, коли ми вже потихеньку просувалися до виходу. На території зоопарку багато досить крутих підйомів і спусків, і от по одному з цих спусків на величезній швидкості котилася коляска! Це так жахливо – бачити таке і знати, що нічого не можеш зробити, бо, хоч як би ти біг, усе одно не встигнеш... А ще страшніше було те, що мені здавалося, що ніхто цього бачить! Коляска їде, а ніхто не помічає! Це тривало лише пару секунд, коляска об щось перечепилася, дитина впала на траву (добре, що так), згори прибігла перелякана мама, збіглися люди. Мале, звісно, дуже плакало, точніше сказати, ревло. І мало на те повне право. Але добре, що живе і ворушило руками-ногами. Через пару хвилин мама з дитиною проїхали повз нас на службовій машині зоопарку – очевидно, у медпункт. Якщо комусь здається, що я пишу про це з іронією – то, мабуть, захисна реакція. Мене довго трусило, та й зараз – пишу, а перед очима – коляска, яка летить по пагорбу, і ніхто її не зупиняє... Та й не міг її ніхто зупинити, бо коли вона пролітала повз, то вже було пізно, або задалеко – як у нашому випадку... Сподіваюся, з дитиною усе добре, і вона відбудеться лише переляком.
Мабуть, мама роздивлялася якесь звірятко, а може, відволіклася на іншу дитину, що навіть імовірніше, враховуючи, що у США практично немає сімей із однією дитиною, а коляску забула поставити на гальмо. Коли помітила свою неуважність – було вже пізно...

Важко після такого писати про тварин, але навпаки я зробити не могла, бо ж життя і здоров'я навіть чужої дитини важливіше за будь-які враження. Та все ж головні у зопарку – звірі, і я таки напишу про трьох із них. Перший – sun bear, українською – малайський ведмідь. Це невеликий бурий ведмедик із жовтою "галочкою" на грудях – поцілунком сонця, тому назва англійською мені подобається більше. Сонячний ведмедик сидів на дереві і ліниво розглядав відвідувачів. А завдяки тому, що розгалуження гілок, на якому він розмістився, було прямо біля паркану, ми його роздивилися зблизька. 
Дуже міцні кігті на передніх лапах, великий ніс, який майже весь час ворушився і досліджував зміни запахів. Через широкі ніздрі він мені чомусь нагадав порося...
Можна сказати, що цього разу я відкрила для себе горил. Звісно, я і раніше знала, що вони розумні і найближчі до людей, але то не були знання, набуті власним досвідом. Ми бачили кілька пар горил, але найбільше зарам'яталася перша. Самка лежала на траві, правою передньою лапою (чи краще сказати – рукою?) чухала праву задню лапу (ногу?), лівою – колупалася в носі, а потім свої здобутки відправляла до рота. Але не вона привернула нашу увагу, якби не її "чоловік", ми б її, може, взагалі не зауважили.
Матуба, 1984 року народження (ім'я та вік ми дізналися трохи згодом, оглядаючи портретну галерею горил), сидів прямісінько біля скла і розглядав людей.
 Це вже не вперше з нами трапляється, коли здається, що не люди розглядають мавп, а навпаки, але такого сильного відчуття ще не було. Його погляд говорив: "Ну-ну, що ви ще мені покажете? І це все? Здивуйте мене, ну, здивуйте, люди!" І в той же час було так соромно за все людство, представники якого кривлялися перед мавпою… А такі завжди знаходяться…
Дивлячись в очі Матубі, мені здалося, що усі ті вигадані історії про те, що горили перемагають людей, не така вже й фантастика, особливо враховуючи те, що наші двоюрідні брати значно за нас більші й сильніші...
Посидівши і порозглядавши людей, Матуба розлігся, тут же, одразу біля скла, показуючи, що ми всі нудні й нецікаві і, взагалі, набридли йому. Але ж при цьому він не пішов ховатися десь у кущах, хоча міг – місця і сховків у вольєрі досить. Що б він не демонстрував, а спостерігати за людьми йому цікаво, бо, полежавши трохи, він пройшовся і влігся... знову біля скла, щоб зібрати навколо себе нову аудиторію. Дивилася я на нього і думала: хто за ким спостерігає і хто з нас знаходиться за склом?
Інші горили не були ні такими цікавими, ні спостережливими. Може, тому що вони молоді? А у погляді Матуби проглядала справжня мудрість.
Останній портрет – двопалий лінивець. Це, звісно, не перший лінивець, якого ми бачили, але перший, якого бачили так близько. Якщо описувати в двох словах – волохатий і лінивий. Можна ще додати "дуже". 
Не знаю, чи назва ще якоїсь тварини так ідеально описує характер, як у випадку з лінивцем. Лежить, обійнявши лапами гілку. Ліниво, ледь ворушачи лапою, чухається. Потихесеньку – а куди поспішати? – підповзає до краю.
 Он видніється листок. Хочу я їсти чи не хочу? Ліньки. Зупинився. Але ж їсти хочеться. Ще трошки підповз. Спробував дістати листок. Не вдалося. Ну й нехай. Ліньки. Але ж їсти ніби хочеться... Ще раз потягнувся у напрямку листка. Вдалося лизнути. Відпочив. Ще одна спроба – на листку лишилися сліди від зубів. Мабуть, досить. Потихеньку, міцно обіймаючи гілки, не поспішаючи, а то й впасти можна, пересувається у зворотному напрямку. Голову поклав на розгалуження гілок, розкинув лапи – і наступної хвилини вже заснув. (Серед людей також є такі везунчики, що швидко і міцно засинають). Я якраз перед тим подумала, що на цього смішного волоханя можна дивитися нескінченно, а він взяв – і заснув, отакий лінько!
І ще трохи фото:
Ну дайте вже щось! Дайте, раз прийшли!
Сімейка орангутангів потішила своїми гімнастичними здібностями. Особливо малюк, який швидко пересувався за мамою, вправно хапаючись руками за гілки і розгойдуючись. Те, що то - мама, було видно неозброєним оком, особливо іншій мамі. :) Наздогнавши маму на вершечку скелі, мавпеня присмокталося до грудей і припинило свою бурхливу діяльність.


Спробуйте здогадатися: де хвіст, а де лапа?

Одному з пінгвінів - 30 років!
 
Більше фотографій можна подивитися тут: http://www.flickr.com/photos/yasia22/sets/72157635021530244/with/9484494476/

Мандрівка Де Мойн, Айова – Омаха, Небраска. Частина перша



Мандрівка Де Мойн, Айова – Омаха, Небраска
Понеділок. Дві з половиною години дороги – і ми в парку розваг Adventureland. Ні хмари, які обіцяли пролитися дощем, ні мінливий настрій Юлі, яка спала лише півгодини, не зіпсували нам чудового дня. Ми з Юлею тричі каталися на дракончиках, а ще – на поїзді, машинках, чортовому колесі і в літаючих вагончиках. А вже в аквапарку Юля й сама стала літати, тільки лови. А я піймала себе на думці, що мені так зовсім не погано – маю повне право уникати екстремальних розваг, не знаю, як кому, а мені на деякі атракціони навіть дивитися страшно...
Одразу не записала вражень, а тепер уже ніби й не хочеться… Зрештою, це не перший парк розваг, який ми відвідали в Америці. Six Flags значно більший, хоча деякі атракціони дуже схожі, хоча й називаються по-іншому.
Вівторок почався зі смачнючого сніданку у Village Inn. Марічка замовила оладки, Рома – млинці з полуницею і вершками, я – з чорницею і лимонним кремом. Юлі дісталося усього потрошку. У ресторанчику на стінах – цікаві цитати і думки "в тему". Мені запам'яталося таке: «Хочеш сніданок у постіль? Спи на кухні». Ще там було таке: «Життя коротке. Починай з десерту». І таке: «Якщо прочитати слово stressed (стресований? J у стресі) навпаки – вийде desserts (десерти)». Цікаві зауваження, правда? А ще там були слова Марка Твена про те, що треба їсти те, що тобі подобається, а страви хай між собою у шлунку розбираються.
Далі ми ще дві години їхали Айовою. І сьогодні дорога була дуже спокійною: майже весь час дівчата спали, і не треба було нікого розважати. Розваги почалися вже в місті Омаха, штат Небраска – ми відвідали Дитячий музей. Не найбільший і не найменший із тих, що ми бачили.
Марічка щедро розмалювала собі обличчя, а Юля була просто в захваті від зали з пластиковими м'ячиками: вони падали звідусіль, і їх можна було запускати у різні лабіринти. Там ми були найдовше.  


Ще досить цікавою була зала з комахами. Велетенськими, у кілька разів більшими за людину, і вони ворушилися. По тунелю можна було проповзти до павука. Що Юля і зробила, а потім на нього гарчала – вона «лякає», тобто гарчить, на ті речі, які лякають її. Понатискали на кнопки, розташовані біля зображень комах – з динаміків було чути різні звуки: дзижчання бджіл, сюрчання коників тощо. Про все не розповідатиму, бо вийде надто довго.
Прогулянка біля озера, таляпання ніжками у воді, 
 
печенюшка, поділена між білкою і Юлею (насправді поділена між Марічкою і Юлею, щоб вони пригостили звірятко, але Юля вирішила не розкидатися їжею, а з'їсти сама). 

Вечеря – знову у Village Inn – це наше відкриття цього разу. Томатний суп із базиліком, курка, обсмажена на грилі... Ой, ледь не забула, там просто неймовірні пироги! Якщо вірити рекламі, найкращі в Америці. Не знаю, чи найкращі, але що смачнющі – правда. Ми спробували яблучний з карамеллю і французький "шовковий" – смакота! Може, завтра продовжимо.
Не натішуся, що сьогодні в готелі є інтернет, от і пишу. Учора він, правда, також був, але платний, а ми поселилися пізно ввечері, то вже вирішили обійтися. А сьогодні після поселення встигли трохи прогулятися, до Carter Lake, а потім – поплавати в басейні (Рома і Марічка, поки я намагалася вкласти Юлю) і посидіти в джакузі (я і Марічка, коли Юля нарешті здалася і заснула).