середа, 29 травня 2013 р.

Як Марічка тісто продавала


З американських фільмів та мультиків ми знаємо, що дівчата-скаути продають печиво. Насправді, продають не лише печиво, не лише дівчата, і не лише скаути.
У нашому містечку, наприклад, бойскаути пропонують купити попкорн кількох видів на вибір. Ми восени купили банку карамелевого у Роминого футболіста. Ну справді, хіба ж можна оминути увагою свого тренера? А ще – сусідів, учителів, співробітників батьків… Для чого це все? Діти збирають гроші на скаутську організацію.
Членський внесок дівчат-скаутів (про хлопців не казатиму, бо не знаю) складає $15 доларів на рік. Погодьтеся, що це небагато. Притому, що на свята їм влаштовують вечірки із піцою-тістечками-подарунками. Кілька разів на рік вони їздять на ночівлю в готель у сусіднє містечко, де казяться в басейні аж до посиніння, а батьки на все це не здають ані копійки.
Звідкись же мають братися кошти? Не слід забувати про спонсорські внески, звісно, але й продажі печенюшок також приносять прибуток. Окрім того, це розвиває комунікативні здібності, організовує дітей, вчить їх планувати свої дії. Ну і, як приємний бонус, це ще й можливість виграти якийсь приз чи заробити кишенькові гроші.
Не буду більше писати про скаутів, тому що не знаю подробиць їхніх «бізнес-планів». Так склалося, що наші дівчата цього року не продавали печиво. Та досвід продажу Марічка таки здобула.
Цієї весни бейсболісти, софтболісти та футболісти продають заморожено тісто на печиво, щоб назбирати гроші на свої програми. Футболістам, наприклад, потрібні нові ворота, фарба, щоб малювати межі поля, воротарські рукавиці. Кількість команд цього сезону зросла, відповідно, потрібно ще й нові м’ячі закупити. От на це і підуть зібрані дітьми гроші.
Тісто виготовлене із продуктів преміум-класу, без транс-жирів, сертифіковане на кошерність (принаймні так написано на листках, які видаються розповсюджувачам). У пачці, яка коштує $16, – сорок вісім печенюшок. Витягаєш з морозилки, кладеш у духовку – п’ятнадцять хвилин, і печиво готове. (Більше того, коли компанія-виробник розповідала тренерам про своє тісто, наголосила на тому, що його можна їсти і сирим.) А вже вибрати можна на свій смак – спортсмени пропонують шість різних видів. Із білим шоколадом і макадамським горіхом (заявлено, що це лідер продажу, Маріччині клієнти не заперечують цього: замовили 10 коробок, з них одна наша); потрійно шоколадне печиво (шоколадне печиво зі шматочками чорного і білого шоколаду: також 10 пачок, і, знову ж таки, одна – наша); з арахісовим маслом (ну куди ж без нього? Американці пхають його куди треба і не треба, тому нема чому дивуватися – також 10 коробок); дієтичне вівсяне з родзинками (трохи поступається за кількістю замовлень – 8; таке печиво вибрали бабуся з дідусем, тож спечемо, коли вони приїдуть у гості); з уламками (chunks) та крапельками (chips) шоколаду (7 пачок) та з M&Ms (не надто популярне: всього лиш 3).
Першою напад дітисьок витримала школа. Ну кому, скажіть, продавати печиво, як не рідним учителям/методистам/кухарям? І що їм, бідним, робити, усе печиво ж не скупиш? Хтось, як Маріччина учителька, попереджав одразу: у мене племінники продають. Більшість купувала у того, хто перший підскочив. Марічку ощасливили аж троє, і в школі вона продала п’ять пачок.
Далі доня пішла по своїх улюблених магазинчиках-крамницях. Зайшла до «фермера», а точніше, у магазин, де можна купити і те, що вирощують-виробляють фермери (помідори, салат, м’ясо, молоко, масло, йогурти, морозиво, варення), і те, що їм потрібно (корм для тварин тощо). Спочатку розкрутила Джастіна, племінника власника, який там працює. Хлопець дуже любить говорити з Марічкою і називає її найрозумнішою дівчиною, яку він коли-небудь бачив (якщо врахувати, що Джастін ніколи не виїздив за межі Айови, то бачив він небагато, але ж, погодьтеся, приємно таке чути на свою адресу). Такий титул Марічка заслужила, коли якось подумки порахувала суму куплених нею продуктів швидше, ніж Джастін на калькуляторі. Згодом доця опеченюшила ще й самого власника магазину і одного його покупця.
Потім Марічка пішла в аптеку (у США це магазини, які продають не лише ліки, а й супутні товари). Там її також добре знають, бо вона часто після школи забігає і купує шоколадні батончики.
Наступна зупинка – швейна крамничка-студія Moonlight stitching studio. Там Марічка також частий гість – спостерігає, як власниця шиє покривала у техніці квілтинг (близьке до печворку), розповідає, що її дідусь в’яже, і мріє, що він міг би виготовляти щось і продавати у цьому магазинчику. Печиво купила і Деб, і її клієнтка.
Ну а по дорозі трапився банк – то чому б і туди не зайти? Правда, більшість працівників були зайняті, і опеченюшити вдалося лише кількох, але це теж результат.
Перші кілька днів були найвдалішими для Марічки. Після того, як вона пройшлася по своїх улюблених точках, прислухалася до поради Джастіна і разом із татом (самій усе ж лячно) пішла у Courthouse (у центральній будівлі міста знаходиться не лише суд, а й інші державні та федеральні установи), де продала «лише» з десяток коробок, бо багато служб якраз закривалися. Планували повернутися туди ще раз, але не склалося.
Ми з Марічкою прогулялися маршрутом, яким щодня гуляємо з Юлею – тихою вулицею, де живуть переважно пенсіонери – і заповнили ще кілька рядочків у списку покупців.
Ощасливили також кількох Роминих колег по університету. Могли б, звісно, і більше, але Маріччин і Ромин розклади не збігаються, а коли він вільний, то на кампусі вже нікого і не ощасливиш, бо всі розбігаються по домах.
Що цікаво, без пояснень за цей час було всього лише три відмови. Взагалі, усі дуже привітні і радо замовляли печиво, бо діти ж не для себе продають, а для своєї спортивної програми. Відмовляли з двох причин: або вже купили у шустрішого конкурента, або хтось із родичів також продає. Часом добрі бабулі купували, навіть якщо вже замовили у своїх внуків. Отак-от. У декого заморожене тісто лишилося ще з минулого року (того разу тільки бейсболісти продавали, назбирали купу грошей, чим і спонукали керівництво спортивних програм продовжити продаж і цього року), тоді добрі люди просто давали гроші.
Звісно, діти також повинні мати якийсь бонус від цих продажів, окрім нових воріт чи форми. І бонуси передбачені. Якщо за перший тиждень продаєш 10 коробок тіста – отримуєш морозиво і цукерку. Мета – за весь період (2,5 тижні) продати не менше 25 пачок печива. Нагорода – спортивна курточка з символом твого виду спорту (у нашому випадку – з футбольним м’ячем). Якщо ж дитина продає більше 25 коробок, то з кожних 5 наступних отримує $5, тобто продав 30 коробок – отримав $5, продав 40 – $15, 42 – усе одно $15, бо бонус нараховується за кожні 5 коробок.
Марічка одразу казала: «Лише долар з коробки! Це ж мало!» Та потім ми порахували, скільки це буде у процентах. І виявилося, що близько 6 %. Такий самий відсоток ріелтор отримує від продажу будинку. Дізнавшись це, доця заспокоїлася: не так просто заробляти гроші.
Марічка продала 48 пачок печива, ставила собі за мету 50, але останні дні були зовсім не продуктивні, а другу вилазку на кампус так і не вдалося здійснити. Зате, окрім проданого печива, вона принесла програмі $40 чистого прибутку у вигляді добровільних внесків.
Поки дописувала ці нотатки, стало відомо, що Марічка – топ-продавець. А це означає, що свій чесно зароблений долар вона отримає з кожної коробки.
Попереду 4 червня, коли привезуть тісто і його треба буде скоренько розвезти клієнтам, бо ж заморожене, а надворі літо. Тож пізніше напишу, як пройшла розвозка і чи справді печиво таке смачне (про смак тіста не писатиму, бо пробувати його не збираюся J).

понеділок, 13 травня 2013 р.

Феєрверк для Катрусі



Моїй хрещениці виповнюється шість років. Що не кажіть, а це вже серйозний вік. :) Восени у житті Катрусі почнеться новий етап життя – школа.

Того року, коли Катруся народилася, був нестерпно жаркий травень. Я саме ходила в автошколу, і нещасна «Славута», на якій я вчилася їздити, відмовлялася заводитися на спеці. А 14 травня, на теоретичному занятті, мені прийшла смс про те, що у моїх любих Ґудзів з’явилося маленьке ґудзеня.

Те ґудзеня виросло у справжню красуню, і хоч я дуже далеко від хрещениці, зробила і відправила їй ось цю листівочку:




Бажаю Катрусі, щоб її життя було яскравим феєрверком, а різнокольорових вогників вистачило і всій родині Ґудзів!

Та це ще не все. У листівочки є й інший бік. Ось він:



З цією стороною хочу взяти участь у завданні травня блогу «ЗДД» «Палітра «Ніжна весна». Потрібні кольори-відтінки є (салатовий, червоний, рожевий та молочний), горохи є. Так що, вперед!

четвер, 9 травня 2013 р.

Як пожежники млинці смажили



Раніше я вже розповідала про особливості життя у маленькому містечку США. Зокрема про те, що на вітринах кафе/магазинів/аптеки у центрі міста періодично з’являються виставки дитячих малюнків, а напередодні Різдва у одній із місцевих церков функціонує крамничка подарунків, де діти можуть підібрати щось недороге і симпатичне для своїх близьких.
Пожежна частина також активно бере участь у світському житті міста. У гості до пожежників приходять двічі на рік. Восени вони катають на пожежних машинах усіх охочих. Здебільшого це, звісно, діти, хоча й дорослих не бракує. Марічка з Ромою уже двічі їздили кататися, а я обидва рази була лише глядачем. Перший раз, бо була вагітна, а другий, бо Юля ще була замала для таких розваг. Та цієї осені, думаю, ми всі разом подивимося на місто з висоти пожежної машини.
Ще одна розвага, яку пропонують пожежники, – частування млинцями з котлетами. Хоча писали чомусь sausages – сосиски, та подавали свіжесенькі котлети з натурального м’яса. Та це я трохи забігла наперед. Так от, одного квітневого вечора пожежна частина перетворилася на місце паломництва. Увесь квартал був заповнений припаркованими машинами. Добре, що ми живемо навпроти, так що для нас не було проблеми паркування. Хоча в усі інші дні це геть недобре, бо сирена щодня виє, як навіжена (а коли повідомляє про пожежу, виє не один раз, а десять, то взагалі сказитися можна), так що скоро ми будемо тікати від сусідства пожежної частини.
Але я ж зараз не про сирену. Починаючи з п’ятої години вечора, до пожежної частини простував різноманітний люд: бабусі й дідусі з ціпками, мами з візочками, робітники та офісні працівники, школярі та студенти. І всі чемненько ставали у довжелезну чергу, попередньо заплативши по $3 з носа. Зібрані гроші йдуть на добрі справи. Хоч черга й довга, та рухалася швидко – повз амуніцію пожежників: попід стіною стоять велетенські чоботи з заправленими у них штаньми на підтяжках – щоб хутенько в них ускочити, коли пролунає сигнал про пожежу; над чоботами висять куртки, на поличках – каски. Усе підписано, щоб, поспішаючи, хтось щось не переплутав.
Не пам’ятаю, чи я розповідала колись, що робота пожежників тут – на добровільних засадах. Тобто ці кремезні чоловіки мають іншу роботу, окрім гасіння пожеж. Та коли починає вити сирена (та сама, яка знаходиться дуже близько до нашого будинку), за лічені секунди з усіх усюд мчать машини з пожежниками. Вона ще виє, а вони, вже екіпіровані, мчать на червоному коні рятувати від вогню чиєсь майно.
Так, знову я відволіклася… Порозглядавши пожежну амуніцію, ми таки добралися до мети. Варто було прийти хоча б для того, щоб побачити, як здоровенні вусаті дядьки смажать млинці. (Ще один відступ. Pancakes – це не зовсім млинці… Щось середнє між нашими оладками і млинцями: за розмірами більше за оладки, але менше за млинці; за товщиною – тонше, ніж оладки, але товще за млинці.) Один чолов’яга роздавав посуд, котлети і напої (вода, кава, молоко), інші троє смажили оладки: наливали черпаком тісто на гарячу поверхню, перевертали і закидали відвідувачам. У кого готові млинці – той і накладає.
Зі стаканчиками з молоком і тарілками з оладками та котлетами ми пішли шукати місце за зсунутими в ряди столами. Зрештою, довго шукати не довелося, бо ми прийшли не на початок, а вже після шостої вечора, тож вільних місць було досить. На столах стояли маслянки і пляшки з кленовим сиропом. Так, раніше мене дивувало, що до оладків у США подають бекон (або, як у нашому випадку, – котлети) і кленовий сироп. Солоне і солодке – несумісні ніби речі, та я вже звикла. Просто спочатку намащую оладки чи печені вафлі маслом і їм із беконом, а вже потім їм самі оладки з сиропом.
Не встигли ми подужати млинці, які були у нас на тарілках, як нам дали добавки. Можна було брати стільки, скільки душа просить. Моя, наприклад, зупинилася на п’яти – більше не осилила. На столах постійно з’являлися свіже масло і нові пляшки з сиропом. Розносили усе це хлопці у сорочках захисного кольору з нашивками на рукавах – чи то місцеві бойскаути, чи майбутні пожежники.
Звісно, така вечеря у пожежній частині – це не лише можливість смачно і ситно поїсти. Це ще й гроші, зібрані на доброчинність, а також – нагода поспілкуватися. Ми бачили кількох Маріччиних однокласників, Роминих співробітників, працівників лікарні.
Гості порозходилися після восьмої години вечора, а гостинні господарі ще кілька годин прибирали і розкладали столи – до наступної весни. Тоді на стіні пожежної частини знову з’явиться ведмедик Смоукі, який запрошуватиме на оладки з котлетами. І ми обов’язково відгукнемося на його запрошення.

понеділок, 6 травня 2013 р.

Легша за пір'їнку


Чи хтось колись зважував любов? Думаю, вона легша за пір'їнку. Але огортає людину невидимою ковдрою, як повітря - Землю. Зігріває кожну клітинку тіла, кожен закапелочок душі. Материнська любов всемогутня, життєствердна і життєдайна. Мільйонів слів не вистачить, щоб сказати, як сильно я люблю свою матусю. Та все ж, сподіваюся, листівочка, зроблена спеціально для неї, передасть дещицю моїх почуттів.

 




А що листівка з пір'їнкою, то я вирішила взяти з нею участь у завданні блогу "Зроби сама" №25.
Завдання # 25. Листівки з пір'ям



Трохи мережива

Давненько я не показувала листівочок. То густо, то пусто... Так є, що я або шию-клею, або пишу. Останнім часом більше писала, хоча хотілося б іще більше. От тільки в добі замало годин і спати чомусь хочеться...
Так, про що це я? Та ж про листівки! За останній місяць зробила усього лиш дві. Ось вони:


Прості, але дуже ніжні...