вівторок, 29 січня 2013 р.

Як ми хату шукали Частина четверта


Сьогодні розкажу ще про дві хати, які ми оглядали у різні дні, і додам посилання, щоб ви могли побачити те, про що я розповідаю.
Обидві хати знаходяться на Walnut street, тобто Горіховій вулиці. :) Перша, коли ми прийшли її дивитися, була вже продана, та Джанет усе одно показала її нам. З нею була така історія: продавець і покупець ніяк не могли домовитися про ціну. Продавцеві було мало, а покупець не готовий був запропонувати більше – класика жанру, що тут скажеш. Хата знову повернулася на ринок, Джанет запросила нас її оглянути, а вони взяли і домовилися. Та менше з тим.
Будинок не дуже великий, але має два поверхи. Описувати детально не буду, бо, по-перше, враження вже дещо затерлися, а по-друге, раз він уже не продавався, ми до нього пильно й не придивлялися. На першому поверсі – кухня, їдальня, вітальня, одна спальня і ванна. Ще дві спальні – нагорі. Одна з них могла б бути Маріччиною – у ній є ще дверцята у крихітну кімнатку зі зрізаною стелею – дорослому треба було б нагинатися, а для дитини – те, що треба. Це могла б бути ігрова кімната або ляльковий палац. Так ми з Ромою між собою говорили. Що ще цікавого і гарного було в тому будинку, так це sun room – така собі веранда з велетенськими вікнами, на якій можна вмоститися влітку і споглядати захід сонця, а чи весною чи восени – дивитися на дощ, а якщо провести опалення, то можна і взимку милуватися снігом і пити глінтвейн чи гарячий шоколад. Бейсмент звичайний, недороблений, з незвичайного хіба що заглиблення – такий собі погрібець.
Досить гарний будинок, і ціна притомна, хоча там треба було б теж докластися – скрізь жахливі кольорові шпалери з крупними узорами. Але навіть якби він все ще продавався, навряд чи ми б на ньому зупинилися, Джанет розповіла, що у цієї вулиці є певна особливість. Справа в тому, що по Горіховій двічі на день, вранці і ввечері, ходять непевні суб’єкти – місцеві в’язні йдуть у центр міста, на роботу, ну і, відповідно, з роботи. Раніше, за словами Джанет, це створювало проблеми, тож навіть видали постанову про те, щоб вони ходили не більше, ніж по двоє. «Дітей, звісно, треба навчити, як поводитися з незнайомцями». Звісно, треба навчити, але краще, якщо подібні незнайомці не ходитимуть повз нашу хату.
Другий будинок на Горіховій ми оглядали разом з Марічкою, і ми всі погодилися, що він більше достойний ціни в $100.000, ніж цегляний, який раніше був нашим фаворитом.
У цій хаті раніше жив один із заступників президента університету, де викладає Рома. І хата відповідає статусу. Ми зайшли з боку двору (нагадаю, що у США у всіх будинках два входи – з вулиці, тобто парадний, і з внутрішнього двору) і опинилися у велетенській кухні, найбільшій з тих, що ми бачили тут, у Вест Юніон, коли оглядали хати. На цій кухні можна і дискотеки влаштовувати, а не тільки розмістити обідній стіл. А от їдальня і вітальня не дуже великі. У вітальні камін – тільки не вмонтований, а просто поставлений на кам’яну плиту у кутку кімнати.
Високі стелі, багато натурального, гарно виробленого дерева – самі тільки сходи на другий поверх чого варті – чи не тому Юлі так сподобалося ними підніматися-спускатися.
Та я трохи поспішила. З кухні ми одразу пішли не кімнати розглядати, а бейсмент. І він таки вразив. Стіни покриті каменем. «Мені подобається, це круто», – сказала Марічка. Воно ніби стильно виглядає, але камінь неймовірно холодний. У такому бейсменті не зробиш сімейну кімнату чи кабінет, зате гарно зберігати вина – якраз потрібна температура. Стіни декорувала каменем колишня власниця будинку, що жила тут ще до помічника президента. У неї помер чоловік, і роботою вона відволікалася від сумних дум.
Та камінь – не найбільша окраса бейсмента. Уявіть собі напівкруглу скляну стіну. Уявили? А за нею – душова. Прямо тобі ексгібіціонізм якийсь. У тій хаті, що я описувала минулого разу, також у душовій не було дверей, але хоч стінки непрозорі! Мене подивував цей душ.
Тепер нарешті пройдемося основними поверхами. Окрім згадуваних уже мною кухні, їдальні і вітальні, на першому поверсі є одна спальня і туалет. Щоб добратися до туалету, треба пройти через спальню. Не дуже добре, як на мене. Якби купували цю хату, кімната дісталася б Марічці, бо ж маленька Юля має спати поруч із батьками. Звісно, Марічка була не в захваті від ідеї, що через її кімнату усі ходили б у туалет.
Коли усі підіймалися сходами нагору, ми з Юлею затрималися внизу – малятко взялося за свою улюблену справу – зачиняти двері, – і ледь не наробили шкоди. Двері так і не вдалося зачинити, бо вони зачепилися об… люстру! Значить, раніше ці двері ніхто не зачиняв…
На другому поверсі також виявилося досить дивовиж. Вони чекали на нас у ванні. Та спочатку ми оглянули спальні. Одна невелика, яка мала б стати Юлиною, інша – чимала, бо перероблена колись із двох спалень. Про це нагадує стик ковроліну посеред кімнати і два клозети (ті, що вмонтовані шафи :) ).
Ну і – нарешті! – ванна. Досить велика. У стіні – шухляда – «білизнопровід», яка доправляє брудну білизну у бейсмент. «Тільки не треба показувати це твоїй маленькій сестричці, – сказала Джанет Марічці, – бо вона захоче туди залізти». Але «ліфт» для білизни – то для нас не новина, ми вже таке бачили, та у стіні були ще одні дверцята…
І саме ці дверцята викликали найбільше здивування. За ними була крихітна кімнатка. На кого вона розрахована – важко сказати, бо стеля знаходиться на рівні пояса дорослої людини, може, навіть трохи нижче. Джанет теж дивувалася, але зауважила, що там можна складати якісь речі. Рома ж потім сказав мені, що подібні приміщення є в усіх чи майже усіх хатах. Їхнє призначення – не допускати перегріву основних приміщень, які знаходяться під ними. Для чого лишати доступ до цієї нори – незрозуміло.
Марічка зазирнула і сказала: «Моторошно!» А мені одразу пригадалися якісь фільми жахів, коли через крихітні дверцята пролізає усяка нечисть. Чи взяти ту ж «Кораліну». Подібні історії не беруться нізвідки. Так що ми не тільки собі хату шукали, а й поглиблювали свої знання: тепер я краще розумію, що навіює усілякі страшилки творцям сучасної американської культури.
Отак-от, потихеньку, я й добралася нарешті до кінця цього допису, та й серії записок про пошук хати також. Щодо останнього будинку зазначу ще пару нюансів. Заїзд у гараж – спільний із сусідами, а це аж ніяк не плюс. Думаю, кожен може пригадати купу історій сварок сусідів через якусь спільну чи спірну ділянку. До того ж, на вулиці у тих самих сусідів, із якими будинок має спільний заїзд, чималенький вольєр із немалим таким собакою. Пес був на диво миролюбним – жодного разу не гавкнув (може, замерз, бо морозець добряче хапав за щоки), але це не означає, що він завжди такий. Та й потім, там, де товчуться і галасують діти, часом і самому хочеться вити і гавкати, чого ж хотіти від тварини? Так що ці моменти також не додають хаті балів до загального рейтингу. Але я рада, що ми відвідали цей будинок – побачили багато цікавого, а ті таємничі дверцята, можливо, ще мені стануть у пригоді, з’являться у наступній книжці…
До речі, поглянути на останній будинок можна тут:
А на цегляну хату можна подивитися отут:
Посилання будуть дійсні, поки не знайдуться покупці на будинки.
Ну що ж, мені цікаво, чи вгадає хтось, на якій хаті ми зупинилися? Тих, то знає, прошу зачекати з коментарями. :)

середа, 23 січня 2013 р.

Як ми хату шукали Частина третя


За другу нашу зустріч із Джанет ми подивилися три будинки, а написала я тільки про один. Тож продовжую. Другою ми оглядали хату, яка у нас потім проходила під кодовою назвою «модернова». Взагалі-то, ми навіть дивитися її не збиралися, тому що вона стоїть обабіч дороги, точніше, траси. Так, Вест Юніон – містечко невелике, траса також не хтозна-яка, та все ж таки там проїжджає купа машин і немає світлофорів. Але до недоліків я ще повернуся.
Джанет наполягала, щоб ми оглянули цей будинок. Коли ми зайшли всередину, зрозуміли, чому. У невеликій за розмірами хаті кожен сантиметр використаний з максимальною користю. Сім’я, яка звідти збирається переїжджати у більший будинок, зробила справжню «лялечку» – заїжджай і живи.
Кухня нова: велика кам’яна робоча поверхня, купа шафок, тож є куди поскладати і посуд, і усілякі корисні штуки на кшталт вафельниці чи пароварки. І знову Джанет згадує Марічку: «Тут також є посудомийна машина!»
В цілому враження можна описати одним словом: зручно! Гарно, затишно, комфортно. Бейсмент просто вразив! І цього разу не великими вікнами, бо це звичайнісінький бейсмент, у якому вікна розміщені під стелею. Та нижній рівень повністю пристосований до життя, він нічим, окрім згаданих вікон, не нагадує напівпідвальний поверх. Там знаходиться одна спальня (дві – нагорі) – дитяча, точніше, підліткова. J У центрі – велике вмонтоване ліжко з купою шухлядок під низом. Ліжко стоїть біля вікна, і через нього навіть можна вийти надвір! Це вимоги пожежної безпеки, але погодьтеся: круто, коли ти можеш вилізти через вікно, особливо, якщо ти – підліток. Шкода, що Марічки не було з нами. Їй би сподобалося.
Розумію, що замало написала про цю хату, та й про наступні буде небагато, здебільшого про те, що вразило чи здивувало.
Усе добре і гарно, окрім розташування. Траса і… цвинтар ліворуч від будинку. Якщо Рома зосередився на трасі, то я аж ніяк не могла уявити, що житиму біля кладовища. Джанет усе жартувала: «Наталія, ну чим же вам не подобаються сусіди? Вони тихі і не турбуватимуть вас». Жарти жартами, але таке сусідство не для мене. Та й траса не додає будинку привабливості. Добре, до школи забирає автобус: хоча відстань від хати до школи менше однієї милі, дітей підбирають, щоб вони самі не переходили дорогу. Але ж школа – це ще не все. Зараз Марічка сама ходить до друзів, які живуть недалеко, в бібліотеку, може купити щось у фермерському магазині чи аптеці. Якщо жити обабіч траси, усе це унеможливлюється. Та й з малятком у дворі не погуляєш – що ж то за свіже повітря біля траси, хай і невеликої?
Одним словом, цю хату ми навіть не розглядали як потенційно нашу. Так, усередині все гарно зроблено, хоча, бачите, докладно уже і пригадати не можу, бо у даному випадку розташування вирішує все.
Третя хата, яку ми оглядали того дня, знаходиться неподалік від «хати старушків», але спочатку ми відвідали «модерну», бо там живуть люди, а потім повернулися ознайомлюватися з порожнім помешканням. Порожня хата справляє зовсім інше враження, скажу я вам. Так що, мабуть, праві нащадки лялькарки, що лишили речі. Вони Джанет так і пояснювали: «З меблями будинок справляє краще враження».
Хата не дуже велика, один поверх плюс бейсмент. Запам’яталося те, що до спалень треба йти через кухню. Вітальня, їдальня, кухня, три спальні, ванна з туалетом. У ванні є «ліфт», куди можна скидати брудну білизну, і вона потраплятиме у кошик, що стоїть унизу, у бейсменті. Справжній шок чекав на нас саме там.
Традиційні пральна і сушильна машини, фільтр для води, бойлер та інші технічні штуки і… несподіване виконання дуету туалет + душ. Пам’ятаєте душові кабінки та туалети у басейнах чи таборах? Ніяких дверей, унітаз відділений від душа білою керамічною стінкою. Так і уявилося: ідеш ти собі, про щось думаєш чи щось шукаєш на стелажі, а тут – опа – хтось на унітазі у тебе на дорозі: привіт! Звичайно, можна якісь шторки почепити, але все одно, такі делікатні речі потребують інтимності, а не відчуття, що будь-якої хвилини можуть залетіти діти з диким улюлюканням. Дуже дивна композиція. Саме цим і запам’яталася ця хата.
На сьогодні все. Далі буде. Та лишилося вже небагато. Розв’язка наближається…

пʼятниця, 18 січня 2013 р.

Як ми хату шукали. Частина друга


Зрозуміло, що пошуки хати не тривали один день, тож і враження я записуватиму по днях. Коли ми вдруге зустрілися з нашим агентом, Джанет, вона показала нам три будинки. Цього разу Марічка з нами не пішла, сказала, що вже бачила усе, що їй треба було бачити.
Першою ми оглядали хату, яка пізніше у нас проходила під кодовою назвою як «хата старушків». Рік тому померла її остання власниця, але нащадки досі нічого не зробили з бабциними речами. У кімнатах стоять меблі, на стінах висять фотографії і картини – одна з дочок чи онучок гарно малює. Могло б скластися враження, що господиня дому вийшла, але таке не спадає на думку через запах. Запах старих речей. Я пам’ятаю його. Він був у квартирі, яку ми знімали в Києві. І хоча до нас там жила молода сім’я, підлога була покрита старим ковроліном, частина меблів також лишилася від бабці, яка там раніше мешкала. І цей запах. Він усе одно лишався. Я ніби й звикала до нього, але якщо кудись виїздила з квартири надовго, а потім верталася, то чула його…
Та я щось відволіклася… Коли ми зайшли у вітальню, вразили величезні вікна – аж до підлоги. Такі вікна візуально збільшують простір. Вітальню з їдальнею розділяє незвичайний камін – тристоронній, тобто він не вбудований в стіну, а виступає, і можна милуватися вогнем як із вітальні, так і з їдальні. Але зараз він не функціонує, тому що уся підлога встелена килимами, причому у кожній кімнаті – покриття з іншим малюнком і ступенем волохатості. Навіть у ваннах підлога підбита килимом.
Їдальня досить простора, можливо, навіть трохи більша за вітальню. В цілому про хату можна сказати, що вона невелика, але затишна. Кухня не дуже велика, та все ж є місце для невеличкого столика і пари стільців, тобто, за бажання, там можна перекусити, якщо вся сім’я не збирається разом до столу. «І передайте Марії, що тут є посудомийна машина!» – каже Джанет, якій Марічка розповіла, що у нас є графік миття посуду (от якби ж його ще хтось дотримувався…).
Далі ми пішли оглядати спальні. Зараз їх дві плюс ден, який можна переробити на третю спальню. Точніше, не переробити, бо переробляти нічого не треба. Просто у спальнях вікна менші, зате у дені більше світла. І в спальнях, і в дені є клозети, пардон, вмонтовані шафи. Окрім вище названих кімнат, на основному поверсі ще є ванна з туалетом (full bath, тобто власне ванна, а не душова кабінка, і туалет).
Спускаємося у бейсмент. Власне, у цьому випадку це не зовсім навіть бейсмент, бо хата розташована на пагорбі, і по одній стіні вікна у бейсменті також майже до підлоги. Так що цей поверх світлий. Є душ із туалетом. Традиційно в бейсменті знаходиться пральня. Нетрадиційно – ще одна газова плита. Як розповіла нам Джанет, бабця виготовляла ляльки з кукурудзиння, і в бейсменті була її майстерня. Там досі лишилася велика каробка із різнокольоровими капелюшками різних фасонів, а також величезні лотки із фарбованим кукурудзинням. Маленькі капелюшки такі гарні, що я на них зосередила усю свою увагу, тож не дуже прислухалася до пояснень Джанет про щитки та водостік. Мені дуже хотілося взяти хоча б один капелюшок для Марічки. Я розуміла, що вони тепер нікому не потрібні, але так і не наважилася ні взяти, ні навіть запитати, чи можна…
А бабцині ляльки просто неймовірні! Вбрання дивовижні за своєю правдоподібністю та деталізованістю… Там навіть була одна лялька на інвалідному візку! Джанет розповіла, що вони завжди передавали такі ляльки у подарунок дітям з інших країн, які приїздили навчатися у місцеву школу за програмою обміну. Та й взагалі, вони були популярні на різноманітних ярмарках, бо ж Айова – кукурудзяний штат, ще Хрущов сюди приїздив переймати досвід. «Джері була дуже гарною майстринею, – зітхала Джанет. – Але, наскільки я знаю, вона не мала учнів, тож тепер нікому робити такі шедеври». Рома казав, що у вітальні бачив газету з заміткою про Джері, тобто це була справді відома майстриня.
Так, вертаємося до наших баранів, себто до власне хати. Бейсмент великий, просторий і світлий, за рахунок великих вікон. Окрім пральні та куточка зі стелажами з усякою корисною та не дуже всячиною, там можна зробити і кабінет, й ігрову кімнату. Вікна виходять у внутрішній двір, досить чималий, щоб там поставити дитячу хатку, батут чи невеликий майданчик. Десь там росте ревінь, а збоку від хати – яблуня. З бейсменту можна вийти у внутрішній двір.
Мабуть, таки варто сказати, що всі ці деталі я зауважила аж ніяк не першого разу. З першого візиту мені запам’яталися великі вікна, тристоронній камін і жахливі різнокаліберні килими по всій хаті. Мабуть, ці килими найбільше зіпсували враження. Бо другого разу я не акцентувала на них свою увагу. Якщо купувати цю хату, то все одно треба щось робити з підлогою – поздирати ці дивні покриття і застелити паркетом, хоча, можливо, під ними і ховається паркет. Цього ніхто не знає. Навіть агент, яка вже другий раз продає цю хату.
Ще один нюанс маленького містечка: всі тебе знають. Ну, якщо й не всі, то багато. От наприклад Джанет. Вона – одна з кількох агентів, що займаються продажем нерухомості. Так нам і розповідала: «Отам живе вчитель, там – менеджер «Хардіз» (місцева забігайлівка), а там – медсестра. Усім їм я свого часу продала будинки».
Досить багато написала про «хату старушків», а досі не зазначила, де вона знаходиться. На тій самій вулиці, що і цегляна. Тільки цегляна – на розі, а ця – у кінці вулиці, на краєчку міста, що, безумовно, є перевагою, адже чужі там не їздять. І навіть не ходять, бо за два-три будинки до «хати старушків» закінчується пішохідна доріжка. Недалеко невеликий парк. Правда, з цегляної до парку ще ближче.
Раз знову згадала про цегляну хату, напишу і про деякі нюанси, з нею пов’язані. Їх ми виявили також не першого разу, бо вперше оглядали з роззявленими ротами і в рожевих окулярах (ну добре, це я про нас із Марічкою, Рома цікавився технічними характеристиками та іншими не цікавими для дівчат речами). Найсуттєвішим недоліком, мабуть, є пластикові стіни. І в одній із них уже пішла тріщина. А раз треба міняти одну стіну, непогано було б поміняти і їх усі. А це вже буде дорогувато, бо й сама хата значно дорожча за «хату старушків», а ще якщо чимало вкласти в ремонт… Окрім стін на основних поверхах, треба попрацювати і в бейсменті: зробити нормальний душ (було б непогано зробити там також ще один туалет) і стелю, бо балки над головою якось не дуже надихають.
У «хаті старушків» треба поміняти підлогу, поставити електричні щитки і перекрити дах над гаражем. Хотілося б також забрати стік з підлоги у бейсменті – це, до речі, недолік, який ми бачили майже у всіх хатах: трубки від пральної машини ідуть до дірки у підлозі… Та Джанет каже, що це можна виправити.
Щось дуже багато вийшло про другу хату, тож про дві інші, які ми бачили другого дня, напишу згодом. Далі буде… :)

вівторок, 15 січня 2013 р.

Як ми хату шукали



Ми уже другий рік живемо у невеликому містечку Вест Юніон, що в Айові. Знімаємо перший поверх двоповерхового будинку і думаємо про те, що добре було б уже перебратися у власну хату. Щоб було куди перебратися, треба знайти омріяне помешкання. Саме за цю справу ми і взялися наприкінці минулого року.
Вимог до майбутнього житла у нас було небагато. По-перше, не менше трьох спалень. До речі, у США рахують не кількість кімнат, а саме кількість спалень. До вказаної кількості спалень обов’язково додається вітальня і – часто – їдальня. Якщо у хаті немає окремої їдальні, то, як правило, велика кухня.
По-друге, більше однієї ванної (мається на увазі душ чи ванна + туалет, тобто те, що в Україні називається «суміщеним санвузлом»). В Америці у приватних будинках здебільшого більше однієї ванни. Може бути, наприклад, 1,5. Що це означає? Що одна ванна кімната повноцінна (тобто і ванна, і туалет), а інша – лише туалет або лише душ. Трапляються різні комбінації. І я про це також розповім.
По-третє, подалі від пожежної сирени. Будинок, у якому ми зараз живемо, знаходиться навпроти пожежної частини і чи не найближче до сирени. Ну добре, є пару будинків, які розташовані ще ближче, але від того ані крихтиночки не легше. Сирена реве щодня, окрім неділі, о 12.00 і 18.00. А коли десь пожежа, то вона реве не один раз, а десять, скликаючи пожежників, поліцію та швидку. Якщо раптом ти в цей час опинився на вулиці, реально дах зносить. Сирену чути в усіх куточках міста, але так, як її чути тут, не чути ніде. Тому, думаю, не дивно, що ми хочемо втекти від неї подалі.
Правда, сирена – це не єдине, від чого хочеться втекти. Є ще трек для картів. На ньому, починаючи з весни і аж до осені, щоп’ятниці ганяють… якби то правильно назвати любителів картів? Не картярі, не картісти… Одним словом, пошановувачі картів ганяють на своїх міні-машинках. Але то вони лише на вигляд маленькі, а шуму від них чимало. Хата досить далеко від треку, а ми добре чули п’ятничні перегони з 19.00 до 22.00. Такі собі розваги провінційного містечка.
Ми вже з рік періодично висловлювали думку про те, що пора шукати хату. Навіть розглядали деякі через інтернет. Та дорога, ця занадто стара, а ось ця замала – усього лише дві спальні, а в он тій лише одна ванна, то вранці буде те саме, що зараз, а ще Юля підросте, то взагалі не втовпишся ні на горшок, ні в душ.
Та якось Рома приїхав і сказав: «На Плам продається велика цегляна хата» – і почалися ПОШУКИ. Звісно, саме з неї, цегляної, ми і почали. Взагалі тут не так багато будинків із цегли. Здебільшого використовують інші матеріали, а зовні покривають вагонкою, саме тому нам хотілося саме ту, цегляну, особливу.
Дивитися її ходили усі разом. І все нам підійшло, все сподобалося, бо ми ж настроїлися на її хвилі, щойно її побачили з вулиці. Спочатку ми з Юлею і Марічкою прийшли туди в суботу, перед дванадцятою, щоб послухати біля хати сирену. Її було досить добре чути, але дах не зносило, як розповідала потім Марічка: «Юля навіть не заплакала».
Ну що ж, почнемо огляд першої хати. Першої, тому що ми, хоч і настроїлися саме на неї, збиралися подивитися ще кілька інших – для порівняння і щоб трохи зорієнтуватися, що і скільки коштує.
Будинок двоповерховий, плюс бейсмент. Я вже колись писала, але повторюся: бейсмент – це напівпідвальний поверх. На першому поверсі – простора вітальня з каміном (так одразу і уявила себе, загорнуту у плед, на дивані навпроти каміна, з книжкою у руках… хто б це мені зараз дав валятися на дивані? але ж помріяти можна…), їдальня, кухня, туалет з рукомийником (у Штатах, якщо туалет окремо від ванни, там завжди є рукомийник, що природно і логічно – одразу помити руки) біля вхідних дверей, що ведуть у внутрішній двір, і ден – кімната зі стелажем під книжки на всю стіну, диваном і телевізором. Його можна пристосувати під кабінет, а можна зробити четверту спальню, для гостей. Дрібниця, а приємно. Ледь не почали ділити, чий же це буде кабінет. J Ми з Марічкою ходили і обговорювали, де і що поставимо у «нашій» хаті. А Рома казав не ділити шкуру невбитого ведмедя: «Може, ця хата ще нам і не дістанеться, не хотілося б розчаровуватися, так що не поспішайте».
На другому поверсі – три спальні і ванна. Прикинули, де чия буде спальня. Це було неважко, адже Юля поки що не може сказати, яка кімната їй подобається. Найбільша спальня – наша, а далі вже Марічка вирішує. У кожній спальні є вмонтована шафа (англ. – closet. Цікаво, хоча тут ніби і не зовсім доречно, як змінюється значення слова, коли воно запозичується іншою мовою. В українській «клозет» має інакше значення. Так само слово «апартаменти»: в українській мові – це розкішне помешкання, а в Америці apartments – це усього лиш квартира, навіть не будинок, а саме квартира.). Трохи менші вбудовані шафки – у коридорі. Там можна поскладати постіль, рушники тощо.
Що у нас ще лишилося? Бейсмент і гараж. Про гараж не буду розповідати, бо не дуже й пам’ятаю його. Знаю лише, що на дві машини. А от бейсмент вартий кількох добрих слів. Я ще раз наголошу, що це не підвал, а напівпідвальний поверх. Дуже часто американці саме тут роблять family room – кімнату, де є великий телевізор, різноманітні ігрові приставки тощо. Окрім того, саме в бейсменті розташована «пральня» – пральна машинка плюс сушарка, бо ж більшість американців не розвішують білизну ні на вулиці, ні вдома (кажу «більшість», бо, наприклад, нашого провінційного містечка це не стосується, я сама у багатьох внутрішніх двориках бачила натягнуті мотузки).
У людей, які зараз живуть у цегляній хаті, бейсмент поділений на кілька «зон»: пральня з пральною машинкою, сушаркою, стелажами з білизною, порошками тощо; майстерня (нинішня власниця – художниця); кабінет (це всього лише куточок в основній кімнаті, та все ж…) і власне family room – з телевізором, стелажем із настільними іграми, диваном, журнальним столиком і дитячою гойдалкою. Побачивши гойдалку, Юля пожвавішала, а то вже починала нудитися. Чесно кажучи, не так просто оглядати щось з малою дитиною на руках. Їй або нудно, якщо це порожня хата, або хочеться щось хапнути, якщо у хаті ще живуть господарі.
Взагалі-то, у бейсменті ще є над чим працювати – стелі як такої немає, виглядають балки, кабелі… Є душ, хоча це такий собі робочий варіант – сполоснутися після повернення з гаража: кабінка хиткенька, і вода стікає по похилій підлозі в дірку. Якось несерйозно...
Будинок знаходиться на розі двох вулиць. Вздовж однієї – подвір’я, відгороджене від вулиці рядочком туй. На подвір’ї – симпатична альтанка. Ой, ледь не забула розповісти про патіо. На нього можна вийти з другого поверху. Це такий собі велетенський балкон, який розмістився на частині даху першого поверху.
На сьогодні досить. Але це, як ви розумієте, тільки початок. Далі буде.