пʼятниця, 27 грудня 2013 р.

Будиночки з казки

Сьогодні покажу ще один комплект зимових листівок. Вони теплі-теплі, тому також візьмуть участь у завданні від блогу "ЗДД" "Даруємо своє тепло".

Витиснені сніжинки, вирізані та приклеєні на подвійний скотч хатки та ялинки...
Ось так одна з листівочок виглядає зблизька:
Її немає на попередній фотографії, бо вона полетіла до адресата ще до групової фотосесії. :) Тут добре видно витиснені сніжинки. Цього року я багато використовувала "снігове" тиснення і подвійний скотч - мені подобається робити листівки об'ємними.
Ну а тепер головне питання: чому ж ці листівки теплі? По-перше, уявіть собі, що надворі - сніг, мороз, завірюха (у нас, в Айові, все саме так і є, от тільки зараз завірюхи немає), а ви сидите у теплій затишній хатинці, на кріслі, біля каміна, і п'єте гарячий шоколад, ну, чи каву, чи чай - це вже кому що до вподоби. Тепло? Отож! Ну, а по-друге, будиночки ж пряничні! Заходиш у таку хатку - і ти в казці.
Казкових вам усім свят!
 

вівторок, 24 грудня 2013 р.

Теплі листівки до зимових свят

Свята наближаються. Навіть не так - вони вже за порогом. От я пишу, а тим часом Санта Клаус уже розносить подарунки. Так що я не сидітиму довго, щоб бородань міг спокійно розкласти дарунки під ялиночку.
Цього року я зробила чимало різдвяно-новорічних листівок (хоча усе одно їх було замало...), тож хочу нарешті їх показати. Сьогодні викладу фото першого комплекту, із яким хочу взяти участь у завданні від блогу "ЗДД" "Даруємо своє тепло"


А ось і листівки:

Чому вони теплі? Бо створювалися у теплому родинному колі. Тут не лише мої листівки. Творили також і Рома з Марічкою. Спробуйте вгадати, де чиє творіння?


четвер, 19 грудня 2013 р.

Цікавинки про дитинку. Випуск шостий



Юля продовжує освоювати техніку і робить у цьому неабиякі успіхи. Рома вже жартома називає її «хакером». Якщо спочатку маля лише буковки наклацувало час від часу, поки ми говорили з бабусями-дідусями, то тепер уже робить усвідомлені дії. Запускає інші програми, запам’ятовує, яка кнопка викликає яку дію. Якщо так далі піде – бабусі з дідусями залишаться без спілкування з нами, бо за час розмови Юля робить шкоду.
Буквально за кілька останніх днів доця учудила ось що:
-      Ввечері подзвонила дідусеві в Україну. Там уже була ніч, і дідусь переживав, чи у нас чогось не трапилося, що ми дзвонимо так пізно.
-      Примудрилася з мого ноутбука відправити Ромі на скайп фотографію. Рома ще й відповів. А я потім була просто в шоці – хто це відправляє фотки замість мене? То ще добре, що татові відправила, а могла ж будь-кому зі списку контактів. Так що, друзі, не дивуйтеся, якщо з мого скайпу вам прийде фотографія, на яку ви не чекали.
-      Заблокувала мені браузер, аж увечері Рома мусив розбиратися з тим, що наробив малолітній хакер.
Швидкість, з якою Юля хапає Маріччин телефон, якщо бачить там, де може дістати, – просто блискавична! Позавчора Марічка знімала куртку, бо щойно прийшла зі школи, Юля крутилася біля неї. У Марічки задерлася футболка – і ми з нею навіть не встигли зрозуміти, що Юля робить, як маля вже вихопило телефон з кишені джинсів, заховало його собі під футболку: «Ма фона!» («Нема телефона») і втекло з трофеєм ховатися у шафі. Потім розповіла, що вона гралася в «зябу» і «лялю».
А якось прийшла Юля до мене на кухню: «Фсє, мамо, фсє!» – і заспокійливо так ручки підіймає. «Фсє, буп». – «Гралася на ноутбуці?» – «Так. Но-но-но!» – «Шкоду робила? Знову інтернет виключила?» – «Так». Насправді того разу Юля виключила не інтернет, а ноутбук. Вміє робити й те, й інше… Добре ще, що зізнається, що наробила шкоду.
Але Юля переймається не тільки технікою. У нас зараз сніг і мороз, а на вулиці бігають білочки. «Бібі! Босі! Чоба ма дома! Ам-ам! Сні!» Якщо раптом хтось не все зрозумів, перекладаю: білочки босі, бо у них вдома немає чобіт, а їсти хочеться, тому доводиться бігати по снігу.
Ми білочкам їсти виносили. Це чи не єдине, що може змусити Юлю вийти надвір. Не хоче – і все! Сніг її абсолютно не приваблює. Вмовляєш іти на вулицю, вмовляєш, відмовляється: «Ні, дома!» Потім ніби погодиться, уже й одяг лежить наготовлений, а вона знову передумала: «Дома!»
Дуже любить Юля, коли її називають чемною – тішиться страшенно. Витерла паперовим рушником сік чи воду, що розлила, і каже: «Цєма! Юї цєма!» Коли її запевнять, що вона таки чемна, то береться і за інших – Мімі цєма, мама цєма, тату цєма.

Оновлений словничок
Бібі – білочка.
Сісі – лисиця, шишка.
Соні – соня (любить роздивлятися сторінку в ілюстрованому словнику, де зображені ссавці), а ще – сонце і сонях.
Сон – слон.
Кан – кажан.
Ев – лев.
СісІя – шиншила.
Заї – заєць.
Зебу – зебра.
Ека – лелека.
Чапа – чапля.
Зяба – жаба.
Гусінь – не тільки гусінь, а й гуси.
Каб – краб.
Масі – мурашки (а Марічка казала «маки»).
Мисі – миші.

Сьопа – хлопчик.
Діцінь – дівчинка.
Чоба – чоботи.
Сяпа – шапка.
Паття – плаття.
Сіни – лосіни.
Дзіни – джинси.

Векин – поверх (вдягнути щось поверх чогось).
Вікінь – викинь (Вікінь, Мімі, сік.).
БубУ – падати.
Цєма – чемна.
Зізі, зозі – зірки, зорі.
Міця – місяць.

Зірки і місяць – улюблена тема під час чи, краще сказати, замість засинання. Розповідаю, чому їх видно лише вночі, про фази місяця і сузір’я. Якщо довго затримуюся не на тому, що Юлі хочеться, вона нагадує: «Каб, иб» – краб, риби. Рак і краб – родичі, то може бути і сузір’я Краба, правда ж?
Ще під час засинання часом Юля просить співати колискову, але частіше просто каже: «Мисі», а це означає, що треба розповідати їй «Колискову для мишеняти» Мар’яни Савки. Марічка теж любила цей вірш, правда, не аж так сильно, як Юля. Нерідко трапляється, що розповідаю їй разів п’ять, а то й вісім поспіль. Добре, що я теж дуже люблю цю ніжну колискову, інакше, мабуть, не витримала б стількох повторень… :)

середа, 4 грудня 2013 р.

Цікавинки про дитинку. Випуск п’ятий



Уже не раз згадувала, що Юля дуже не байдужа до усіляких електронних пристроїв. Особливо Маріччиних. Вона їх вважає своїми. На Ромин телефон заглядає, але якщо часом і хапне (що трапляється нечасто, бо тато не так багато часу проводить удома, та ще й старається покласти телефон у недоступне місце), то не клацає, а одразу віддає. Мій телефон бере, якщо дістане, і возюкає пальчиком, а Маріччин, якщо захопить – то доводиться забирати з боями. Кілька ілюстрацій.
Якось Марічка забула вдома телефон, і цей факт, звісно, Юля зауважила. Взяла зі столу один раз – я забрала. Через якийсь час мили руки у ванні, і я затрималася, а Юля швидесенько побігла кудись. Точніше, не кудись, а зрозуміло куди. Я потихеньку підходжу до дверей, зазираю у Маріччину кімнату. Юля, зауваживши мене, відкладає телефон, піднімає руку долонькою догори і каже мені заспокійливо: «Фсє! Фсє!» Так мені було смішно, що я й насварити її як слід не змогла.
Іншим разом Марічка сховала свій телефон і пішла в душ. Побачивши, що «йо-йо» (альо-альо) немає, Юля не розгубилася. Я зайшла буквально через хвилину після неї – а вона вже сиділа в халабуді з Маріччиним ноутбуком. Включеним, щоб ви не сумнівалися. Отак шухляда письмового столу, звідки Юля дістала ноутбук, перестала бути безпечним місцем.
На завершення теми про телефони. До нас на День подяки приїздив університетський товариш. І лишав свої телефони і ноутбук на журнальному столику, так сказати, у вільному доступі. І Юля жодного разу їх не чіпала. Так що вона чудово розуміє, що можна, а що – ні. J
Юля дуже тішиться, коли тато повертається з роботи. Про ритуал лякання я вже писала. Доця ходить за татом хвостиком і то книжку підсовує почитати, то тягне гратися, хоча тато ще не передягнувся і не поїв. По понеділках у Марічки танці. Зараз в 18.00 уже темно, то Рома і завозить її, і забирає. Так-от, сидить він і читає Юлі, а вже майже 19.00 – час їхати по Марічку. Юля не відпускає. Рома пояснює: «Юля, я ненадовго, заберу Марічку – і повернуся». Юля: «Ні!» – «Юля, а хто ж тоді привезе Марічку?» – «Чап-чап!» Тобто ти читай, тату, а Марічка хай додому пішки чапає.
Юля бере не тільки Маріччину техніку, а й одяг також. На Маріччине щастя, штани і плаття Юлі не підходять, бо таки завеликі, а от футболки – те, що треба. Марічка спеціально домашні футболки поскладала на нижню поличку шафи, щоб Юля тільки до них мала доступ. Може, звісно, і в шухляди залізти, але ж там нічого цікавого – носки, колготки…
Може скластися враження, що Юля усіляко гнобить Марічку… Але це не так – вони люблять одна одну. Щоправда, не завжди їхні очікування збігаються – і тоді хтось ображено закопилює губки. Марічка дуже ображається на Юлю, коли та не хоче її обійняти чи поцілувати – робить вигляд, що плаче. Тоді Юля підходить до неї, гладить і заспокоює: «Чччч, ччч… Ну, донь!» «Донь» – Юлина версія звертання «доню» – звучить дуже зворушливо.

понеділок, 18 листопада 2013 р.

Цікавинки про дитинку. Випуск четвертий



Уранці 11 листопада була плюсова температура, а потім пішов сніг і приніс із собою морозець. Юля не хотіла йти на вулицю – показувала мені на сніг на траві. Він явно не викликав у неї довіри. Та все ж погодилася вийти надвір. Коли Юля стала на засніжену траву, почала обтрушуватися, як кіт – ну не подобається дитині, коли щось стороннє у неї на одязі чи взутті. Якщо заляпається чимось, коли їсть чи п'є – одразу біжить передягатися. А тут сніг. Ти його обтрушуєш, а він налипає. Доця також пильно стежила за моєю реакцією – не знала, як себе поводити у нових обставинах. А те, що вона качалася-товклася у снігу минулого року, уже забулося... Із недовірою Юля дивилася довкола доти, доки я їй не запропонувала покататися на санчатах. І хоча сніг лиш прикривав траву, настрій змінився – дитина тішилася і сміялася, від чого змінився і мій настрій. І справді, зима – це не лише холод, а й ігри у снігу і теплі затишні свята...
Заварювала я на кухні чай. Заходить Юля, і помітно, що вона замотала-заховала щось у спідничку. Вираз обличчя хитрий-хитрий. Каже мені: "Ма!" Питаю: "Чого нема? Кого нема? Оленя?" Запитала про оленя, бо доця за кілька хвилин до цього шукала в книжці оленя. "Ні! Пей!" Я й не встигла уточнити, що таке"пей". Юля сама мені показала: розмотала спідничку і видобула звідти... плеєр! "Де ти це взяла?" "Мімі!" Недивно, бо це справді був Маріччин плеєр. І Юля повела мене показувати, де ж вона знайшла цю цінну річ. У шухляді татового столу! Юля останнім часом там не проводила розкопок, от тато і розслабився. А Юля дуже небайдужа до усілякої техніки. "Бук" (ноутбук), "йо-йо" (альо-альо, тобто телефон), "пей" (плеєр), "нук" – так-так, купу слів не вимовляє, а тут все правильно. Весь час пантрує, чи не покладе хтось необачно там, де вона може дістати. А дістати вона може майже скрізь... А якщо не дістати, то хоч через плече зазирнути або на якусь кнопку на клавіатурі натиснути, поки ніхто не бачить, чи мишку посовати, щоб кульки перестали літати. Отака "просунута" дитина.
Ще одна замальовка від 11 листопада. Найсмішніша. Зазвичай увечері Юля чекає на тата. Коли чує, що відкриваються двері гаража, ховається у комірчину при вході, щоб налякати. Якщо вдома є Марічка, вони ховаються удвох.
Сьогодні так сталося, що ми не почули, коли відчинявся гараж, почули, вже коли Рома відчиняв вхідні двері.
Юля вибігла зі спальні: "Тссс-тссс!" пальчика приклала до рота. І швиденько сховалася в комірчині. Рома аж склався від сміху, але сміявся мовчки. Витримавши паузу, сказав: "Ой, а де ж це Юля?" і відкрив двері. Юля так, ніби й не бачила ще тата: "Бу!"
Виставу було врятовано.
У суботу збиралися поїхати на закупи у більше місто. Говорили про й раніше і пообіцяли Юлі, що купимо їй телефончик, щоб у неї також був. І вона пам’ятала. Періодично нагадувала: «Бвввв! Йо-йо!» І от нарешті настав цей день. Як тільки я сказала Юлі, що поїдемо у велике місто, спокою не стало ні в кого в хаті.
Рома ще валявся в ліжку, а Юля вже бігала по хаті: «Бвввв, тата! Бвввв, Мімі!» Мусили і тато, і Марічка вставати. Вони ще не встигли поснідати, а Юля вже зібрала свій одяг. Та штанців і светрика їй було недостатньо! Вона полізла у комірчину і дістала свої і мої черевики. Не забувала і нагадувати про «бвввв!», так що усі починали пришвидшувати темп. Та, на Юлину думку, все одно усе відбувалося дуже повільно. Вона сама дістала куртку, а це було непросто, бо та почеплена за капюшон на гачок вгорі. Чи Юля стрибала, чи що робила – невідомо, але куртку дістала. Але й після цього тато з Марічкою не зрозуміли, що пора переходити на іншу швидкість – потихеньку собі вдягалися у спальнях. І я теж… Поки допомагала Юлі, поки збирала їй в дорогу запасний одяг, книжки-іграшки, то також відстала від неї.
Так-от, значить, вдягаємося ми. Чуємо, Юля тяжко сопе. Зрозуміло, що над чимось тяжко працює. Заходимо у вітальню – а вона черевики сама взула! Не тапки, не туфлі – то, звісно, просто, а черевики! Зав’язати вона, звичайно, не могла, але взулася сама, та ще й ноги не поплутала! Ото мотивація у дитини! І ми на диво швидко зібралися. Якби не Юля, ще щонайменше півгодини вовтузилися б.
Приїхавши у Мейсон-сіті, Рома лишив нас на моллі, а сам поїхав міняти масло. Головною метою був магазинчик аксесуарів Claire’s – Марічка на день народження від друзів отримала подарункову картку на $20. Думаєте, легко визначитися, коли навколо десятки обручів, пов’язок на волосся, заколок, капелюшків, сумочок, браслетів, цяцьок, які можна почепити на мобільний, та ще й купа косметики? Треба вкластися у $20. А тут ще й акції – купуєш одну річ, друга – за півціни.
Цим переймалася Марічка. У мене ж було зовсім інше завдання – не дати Юлі розгромити бутік. Піти звідти ми, зрозуміло, не могли – як же, тут стільки кольорових цяцьок! Спочатку Юля ще прислухалася до моїх слів і не знімала ланцюжків і браслетів. Потягнула ляльку, поколисала її. Потім відклала – дитячі забавки! – і взялася приміряти на себе все, до чого могла дотягнутися. Першим був ланцюжок із бубликом – Юля здебільшого крутилася біля стенду з прикрасами для її віку. Поки я чіпляла його назад – на руці уже був браслет із принцесами. Коли на хвилину відволіклася на Марічку – та просила поради, що ж вибрати, – Юля уже вся була обвішана намистами і браслетами. Знімаю, розвішую. Повертаюся до Юлі – у неї в руках рожева сумочка «під шкіру»: «Мама, па-па!» – «Па-па!» Я зрозуміла, що всього все одно не видеру, і трохи заспокоїлася. Дивилася лиш, щоб не поламала чогось, і вішала уже не потрібні речі на місце.
Зараз це, звісно, смішно. І вже ввечері мені спало на думку, що було б гарно її у тому всьому сфоткати. Але мені було тоді явно не до того. Тому можу запропонувати хіба що фото з мишою Стюартом, якого Юля катала на машині.

А Марічка таки вклалася в двадцятку: обруч, пов’язка, два блиска для губ і ланцюжок із буквою «М», яка змінює колір, залежно від настрою власниці.
А на завершення, як завжди, записки зі словничка. Десь тиждень тому Юля нарешті сказала, як її звати – Юї, бо раніше було тільки «Я!». Маму звати Таї, тата – Ом, Марічку – МІмі. Бабуся Надя – Даді або Даня, дідусь Вітя – Віда. Бабуся Тамара – Мана, дідусь Тарас – Тацись (ну, чи щось подібне, це найважче відтворити).
А взагалі говорить зараз дуже багато, повторює майже всі слова.
Пина – спина.
Пузь – пузо.
Ніці – ніжки.
Нуці – ручки.
Є багатозначні слова. І з ними найважче. От, наприклад, му – це і корова, і корона, і слон, і бегемот. А чого варті паці? Учора підходить до мене Юля з Марічкою. Марічка: «Давай, Юля, кажи!» Юля: «Мамо, паці». – «Пальці?» Юля сердиться, тупає ногою: «Ні, мамо! Паці!» Немудра мама знову дурницю питає: «Пазли?» Юля знову тупає: «Ні, паці!» Памперс Юля також називає «паці». Тож роблю останню спробу, хоча розумію, що памперс тут абсолютно ні до чого. Знову провал. Марічка щось шепоче Юлі на вухо. Каже, щоб я не підслуховувала. А я й не підслуховувала – дуже треба! – але потрібне слово почула: печиво! Дуже складно вчити мову з нуля! :)

понеділок, 11 листопада 2013 р.

Альбом для малятка. Розворот шостий

Час минає непомітно... Виявляється, шостий розворот - останній у СП "Альбом з душею" від блогу "Завдання для душі".

СПІЛЬНИЙ ПРОЕКТ

А я чомусь думала, що їх буде десять. Аж якось сумно стало, бо мені на днях прийшла посилочка з класнючим дівчачим папером. Зрештою, ви й самі сьогодні побачите.
Цього разу обов'язковими були: 
1. Книжка-розкладушка складної форми. 
2. Штамп/маска/трафарет. 
3. Скріпка/прищепка/булавка.
Сьогодні картинок буде багато, тож я починаю власне з розвороту:
Тепер покажу ближче першу сторінку:
Рамочка для фото, брадси-яблучка (також із чарівної посилочки) і наклейки. Серед них - і булавка:
Я розумію, що у завданні малася на увазі справжня булавка, та все ж вирішила її не використовувати у дитячому альбомі. А наклейка - цілком безпечна штукенція.
Книжечку можна розкрити і помістити туди додаткові фотографії:
Коники, слоники, зайчики - бачите, який гарний папірчик? :) А всього дванадцять різних дизайнів! Тішуся, як дитина новій іграшці.
А друга сторінка виглядає отак:
Виштампувана пташка у плетеному гніздечку (кумасю, знову я тобі дякую за нитки!):
І книжка розкладушка складної форми (правда, її конструкція дещо відрізняється від тієї, що показувала Галина у майстер-класі, але, думаю, її можна зарахувати до складних). Розгортаємо:

 А потім розгортаємо ще раз (і не забуваємо роздивлятися папір!):

Отаке-от...
Думаю, що, коли ми нарешті роздрукуємо фотографії, шести розворотів буде замало, і я продовжу роботу над альбомом. З новим гарним папером. Я ж іще не всі візерунки вам показала! Так що до зустрічі!








неділя, 10 листопада 2013 р.

West Union, 52175. Кому не подобається Кейлі?



Якось у п’ятницю підійшов до Нолана Коул і каже: «А ти знаєш, що Кейлі подобається інший хлопець? Мені про це її подружка сказала, Кейтлін». Чи справді Кейтлін йому щось таке наспівала, а чи ні – нам невідомо. Але ж ми добре пам’ятаємо, що Коулу ще з минулого року подобається Кейлі, і він, як бачимо, не втрачає надії на те, що вона з ним зустрічатиметься. Рано чи пізно. І для досягнення своєї мети хлопець не цурається жодних методів. І добре знає, куди вдарити, адже всім відомо, що Нолан не зустрічається з дівчатами, яким подобається інший хлопець.
Ось цю подію і обговорювали Нолан, Марія та Бруклін, коли йшли зі школи додому. Марія повідомила Нолану, що Кейтлін їм із Кейлі уже не подруга, так що, навіть якщо вона справді сказала щось подібне Коулу, не варто серйозно ставитися до її слів. Окрім того, Коул також зацікавлена особа – і про це не можна забувати.
«Не знаю, не знаю… – бідкався Нолан. – У мене є два дні, щоб вирішити, чи буду я й далі зустрічатися з Кейлі…»
Отак-от. А ви що думали, що у п’ятому класі дітки пасочками бавляться? Ні, у них усе, як у дорослих: пристрасті, сварки, інтриги, зради… От тільки досвіду, як у дорослих, немає, тому сприймається усе дуже серйозно.
Нолан виявився досить розумним хлопцем і не покинув Кейлі через інтриги заздрісників. А однокласники потім ще обговорювали цей епізод: «Ноланова сестра розповіла про все мамі. І знаєш, що та сказала: якщо Нолан слухатиме усяких придурків, значить, він і сам добрий придурок». І хлопці хихотіли, підтримуючи маму в її висновках.
Та цей наклеп на Кейлі був лише першою битвою у війні проти неї, яку оголосила Кейтлін, колишня подружка, яка раніше ледь не щотижня бувала в гостях у Кейлі. Спочатку Кейтлін у школі сказала Кейлі, що та дуже погано ставиться до людей, що вона зла і зарозуміла. А потім майже те саме, тільки у ще темніших фарбах і різкіших словах, написала на стіні Кейлі у фейсбуці. «Взагалі-то, я спитала всіх дівчат в автобусі, і вони сказали, що ти пихата, і вони не дружать із тобою». І закінчила так: Some flowers are red, some flowers are blue. I don’t want to say this, but it’s true: I hate you.
Звісно, правилами фейсбука передбачено, що його користувачам виповнилося щонайменше тринадцять років, але ж при реєстрації ніхто не вимагає номер свідоцтва про народження, правда? Так що це правило успішно обходить майже половина п’ятикласників.
Чиїсь батьки навіть не здогадуються, що дитина годинами зависає у фейсбуці, інші не бачать нічого погано, а ще інші заохочують. Наприклад, мама Кейлі. Вона хоче, щоб донька була «на зв’язку зі світом». От тільки світ не завжди виявляє свою прихильність, а часом вихлюпує кілька відер бруду, який бачать всі й від якого не так просто відтертися.
Написавши купу прикрих речей, Кейтлін чомусь вирішила заперечувати свою до цього причетність, хоча повідомлення було відправлене з її рахунка і підписане її іменем. Вона для чогось вигадала, що то зробила її двоюрідна сестра, яка гралася з її телефоном. Забрехалася Кейтлін по самі вуха. По-перше, ніхто ніколи не чув про цю її сестру. По-друге, явно видно, що повідомлення відправлене не з телефона, а по-третє, на її простенькому телефоні навіть інтеренету немає!
Та відверті нападки на Кейлі не єдина тактика, яку застосовувала Кейтлін. Напередодні важливого футбольного (ми пам’ятаємо: йдеться про американський футбол) матчу вона сказала Марії, що її тато може завезти на гру їх обох. Марія відповіла, що навряд чи піде. Та Кейтлін ніби не помітила: «Я кину тобі смс». І вона таки написала: «Я не можу».
Добре, що Марія не розраховувала на неї і на гру не збиралася, а то засмутилася б, як було на Хеловін, коли Кейтлін обіцяла, що прийде, щоб вони разом пішли трікотрітити (англ. – trick or treat), але так і не прийшла. Марія перестала вірити Кейтлін і вважати її своєю подругою. Враз згадалося, що історія повторюється. Саме Марія захищала перед друзями Кейтлін, коли вони були у третьому класі. Тоді Кейтлін була найкращою подругою Емілі (так, тієї самої, яка зараз дружить із Кейлі і зустрічалася минулого року з Ноланом), а потім вони посварилися. І Емілі та Рейлі ігнорували Кейтлін. Тоді саме Марія її підтримала і саме завдяки їй дівчата усе ж таки помирилися.
Та повернімося до футболу. Наступного після матчу дня учителька питала, хто ходив на футбол. Кейтлін підняла руку. «А мені написала, що не йде», – подумала Марія. «Кейтлін, ти ходила?» – запитала вчителька. «Та ні, – відповіла Кейтлін. – Я просто зачіску поправляла». От скажіть, хіба не дивна особа?
Після всього цього від неї відвернулися друзі, та вона робить вигляд, буцім її це не хвилює: «У мене все одно ще є четверо друзів». Кого вона зараховує до цієї когорти, знає, очевидно, лише вона. Бо ні Марія, ні Емілі, ні Рейлі, ні, зрозуміло, Кейлі не хочуть мати з нею нічого спільного. Кейтлін вважає, що Нолан – її друг. Ну і останнім часом вона багато часу проводить із Дженел.
«Ото ще парочка, – говорять колишні друзі Кейтлін. – Одна бреше, аж гай шумить, а інша краде». Так, у Дженел саме така репутація. І хоча Марія завжди каже батькам, що у них у школі ніхто не краде, і вони спокійно лишають у незамкнених шафках свої смартфони, їй було некомфортно, коли Дженел сідала біля неї в автобусі. Весь час хотілося перевірити, чи на місці телефон. Бо ж було таке, що вона потягла телефон Рейлі. І Рейлі дзвонила в поліцію. І тільки завдяки поліції телефон повернули власниці.
Поки навколо Кейтлін вирують пристрасті, навчальний рік продовжується. Місіс Вайдемін, керівничка Маріччиного класу, попросила Хантера, Ноа і Ейрона, які прийшли раніше інших, попереставляти парти – по дві разом, щоб учні сиділи одне навпроти одного. І вони, маючи повну свободу, поставили столи так, як вважали за потрібне. Марія сиділа тепер із Кейлі, Хантер – із Кейлом, Зек – із Ваєтом, Ноа – з Ейроном, Емма з Брін, Маккена – з Емілі, Кейтлін – із Дженел. Задоволені були всі, окрім Кентона, якого посадили разом із Коулом: «Таке враження, що наші парти були останніми, інакше чого б ви посадили мене з найлютішим ворогом?» Та попри те, що Коул наговорював на Кейлі, Марія все ж вважає його непоганим хлопцем, «якщо він не видурнюється».