субота, 7 липня 2012 р.

Мужня мама чи божевільна мамця?


Два роки тому, коли я проходила співбесіду у мовному центрі Таусонського університету, викладачки, дізнавшись, що я з чоловіком протягом п’яти років жила окремо, у різних країнах, назвали мене «сильною жінкою». Цікаво, як би мене назвали, якби дізналися, що я наважилася на далеку мандрівку з двома малятами. Ну добре, старше маля уже не мале – майже 9 років, але ж меншенькому на момент подорожі не виповнилося й шести місяців.
Видання для батьків дружно пишуть, що грудні дітки досить легко переносять перельоти літаком, саме тому я й вирішила відвідати Україну, поки Юля ще крихітка, наступного року було б важче, бо треба дитину постійно розважати.
Усе склалося добре, бо Рома, який спочатку збирався з нами, потім був зайнятий, усе ж таки приєднався до нас, тож я не переймалася документами і квитками, перевірками і контролями.
Вилітали ми з Вашингтону. Зареєструвався Рома ще вдома, через інтернет, тож нам треба було «лише» здати багаж і пройти паспортний контроль та контроль безпеки. Тепер дітям дозволяють не роззуватися, тому Марічка швиденько прошмигнула. У Роми попросили витягти з рюкзака техніку. У нас із Юлею взяли пляшечки з водою на експертизу рідини (а раптом я в дитячу пляшечку щось вибухонебезпечне налила?) і оглянули сумку з дитячими речами – досить безцеремонно, я б сказала. Рома зауважив: «Але ж він був у гумових рукавичках», але вдягав він їх не при мені, тож звідки я знаю, у скількох сумках він порпався у тій самій парі?
Ну от, усі контролі позаду, ми всідаємося на свої місця. Два місця у першому ряду, де вільніше. Після зльоту на стінку перед нами почеплять люльку для Юлі. Марічка сидить позаду. Спочатку хоче сісти поруч зі мною, але потім не шкодує, що всілася ззаду. Сама собі вибирала репертуар розваг – і мультик подивилася, і в ігри погралася, а потім вляглася спати – біля неї виявилося порожнє крісло.
Юля ж поїла, трохи погуляла, знову поїла, а потім я вклала її спати в люльку. Стюардеса попередила: якщо буде турбулентність, треба витягти дитину з люльки і пристебнути до мого ременя. Та, на наше щастя, коли Юлюся спала, літак не теліпало зі сторони в сторону. Мені, як завжди у літаку, так і не вдалося заснути. Коли я відключаюся, обов’язково щось будить: то хтось чхне, то просто пройде поруч, то Юля ворушиться уві сні, а то її сусідка.
До речі, про сусідку. Поруч причепили ще одну люльку, для 11-місячної Меліси. Вона заснула годині в дев’ятій, але кілька разів прокидалася. Мама брала її на руки і легенько заколисувала. Мені було простіше – Юля смоктала і засинала. Меліса ж їла якісь овочеві і фруктові пюрешки, кілька разів пила суміш. Сусідка вставляла у широку пляшечку спеціальний пакетик, засипала туди суміш, наливала воду з термоса – і давала своїй малявочці. Так виходить, що пляшечку можна використовувати багато разів. Я раніше такого не бачила, хоча, може, це просто тому, що я не цікавилася.
Марічці видали сумочку з олівцями, книжечкою з ребусами-розмальовками, паспортом мандрівника і картами із зображенням тварин. Юля з Мелісою отримали по слинявчику із символом Голландії зайчиком Міфі.
Забула сказати, що летіли ми і з Вашингтона до Амстердама і з Амстердама до Києва голландськими авіалініями KLM. Мушу визнати, різниця в обслуговуванні, порівняно з «Аэрофлотом» та «Аеросвітом», якими ми з Марічкою літали раніше, величезна. Зрозуміло, що до пасажирів із малятами була підвищена увага, але й інші не страждали.
У туалеті, який був недалеко від нас, був сповивальний столик. Що ще треба матусям із малюками? Паста з томатним соусом та базиліком також була смачна, як і салат (правда, я з’їла лише трошки, поки не зрозуміла, що там є огірки, а я поки що уникаю подібних продуктів, та ще й у дорозі) та десерт. А от вино, яке замовив собі Рома, виявилося не надто смачним, хоча ми і любимо сухі вина.
Цікаво, що екіпаж складався наполовину з жінок, наполовину з чоловіків, причому далеко не всі були молоді. Особливо мене вразила стюардеса років під п’ятдесят – висока, струнка, з сивуватим їжачком на голові і на досить високих підборах.
Ніч минула швидко, бо ми її пролетіли (прорізавши часові пояси), і тривала години дві замість семи-восьми. На сніданок принесли булки, йогурт, апельсиновий сік і пиріг. (Вони ж не знали, що ми будемо снідати ще раз, в іншому літаку! :) )
В аеропорту Амстердама не нудилися, бо на це особливо й часу не було – усього лиш півтори години між літаками. За цей час ми встигли відстояти чергу на реєстрацію до терміналів D-G (наш літак мав бути на G-14), Рома поспілкувався з митником, який, дізнавшись, що ми їдемо в Україну, став говорити про «Євро-2012», висловив своє захоплення Шевченком і Ярмоленком, поставив Ромі і Юлі в паспорти голландські візи, а потім спохватився: «Вам же в іншу чергу треба, з D-G летять до європейських країн». Бідака, захопившись футболом, зарахував Україну до Європи. А ми й подумати не могли, що G-14 не має ніякого відношення до G… Тож довелося далі мандрувати аеропортом і стояти ще в одній черзі.
Цього разу не перевіряли вміст Юлиних пляшечок, зате обмацали нас із Юлею, яка сиділа у мене в кенгурушці. Особливо ретельно тітонька пройшлася по памперсу. Ну а що – може, я туди бомбу сховала? Або стратегічний запас наркотиків. Усяке може бути. То ж найкращий сховок!
Коли сідали на літак, в очі впав разючий контраст у загальному настрої пасажирів, в порівнянні з тими, яких ми бачили у попередньому літаку. Одразу видно: наші люди! Усі якісь сірі, набурмосені, занурені в себе. Зате на їхньому фоні надзвичайно світилася посмішка стюарда. Він, звісно, там був не один, але його посмішка була найширшою і найщирішою, ніби він намагався компенсувати її відсутність у пасажирів.
Після того, як літак піднявся в повітря, стюарди стали розносити сніданок. Спочатку – напої та булки: солона сирна чи солодка з корицею. Ми з Ромою взяли сирні, Марічка – з корицею. Але хоч це і був уже ніби другий сніданок, шлунок бурчав, що хотів би ще чогось. І його почули. Роздали тістечка. Ми ще взяли чаю. Шлунок заспокоївся і став потихеньку перетравлювати отримане. Я думала, що це вже все, коли стюард приніс іще піднос із цукерками, печивом та іншими дрібницями – можна було вибрати, що хочеш. Ми з Ромою взяли крекери, а Марічка – «ментос».
За перекусками непомітно минув і політ. Якщо мої вуха страждали при посадці в Амстердамі, то цього разу дісталося Марічці, а Юля не спала і не їла, коли літак знижувався, але почувалася добре, гралася. Кажуть, що малюки, у яких іще не зажило тім’ячко, легко переносять зліт і посадку, тому що у них простіше балансується внутрішній і зовнішній тиск.
У Борисполі нас ніхто не зупиняв, так що навіть писати нема про що. :) Хіба про те, що досить непросто було знайти сповивальний столик, але то вже зовсім інша історія… :)