Продовження
Рома разом із Кейті та крихітною Юлею пішли митися-важитися-мірятися. Пізніше я дізнаюся, що виносила малятко вагою 3 кг 380 г і довжиною 52 см. Майже як Марічка. Тільки Марічка важила на двісті грамів більше. Але ж я й носила Марічку довше.
На мене став накочувати сон. Анестезіолог продовжував допитуватися про самопочуття. «Спати хочу». – «То поспи». Я пробувала, але не дуже виходило – шум усе ж таки відволікав.
Ну, от і все. Мене знову кудись везуть. Але ще не в мою кімнату. Джон, який обіймав зі мною подушку, і ще одна медсестра щось занотовують, звіряють дані, а потім уже нарешті відвозять мене у мою палату, де на мене вже чекають Рома і турботлива Кессі.
Малятко народилося в 7.42, а в палату я потрапила десь близько дев’ятої. І одразу мені принесли мою донечку – на перше годування. Юлюся була вдягнута у білу кофтинку, а зверху – сводл – дуже гарна штука – щось середнє між пелюшкою і спальним мішком: ніжки вільно дригаються, а ручки пеленаються «крилами» на липучках.
Як і обіцяв анестезіолог, через дві години я вже відчувала ноги, а через дві з половиною могла активно ворушити пальцями, у чому й переконалася Кессі. Рома пішов додому, де вже, мабуть, зачекалася, Марічка. Обіцяв прийти після обіду.
…Почала ці записи я ще в лікарні, а продовжую уже через місяць після події. Спочатку у Роми й Марічки були канікули, і ми намагалися якомога більше часу проводити усі разом – грали у наші улюблені настільні ігри, а потім у малятка почалися проблеми з животиком, і мені було вже не до записів. Довго я чекала моменту, коли зможу хоч трохи пописати, та вдень ніяк не вдається, бо Юля спить тільки на мені – живіт до живота. Коротенькі повідомлення можна набрати і однією рукою, а от щось більш суттєве доводиться відкладати… Але це я відволіклася. Хотіла лише зауважити, що пишу уже не по свіжих слідах, тому дещо можу й забути…
Спочатку кожні п’ятнадцять хвилин Кессі приходила мене мучити – натискала на живіт, «щоб усе зайве виходило назовні, а не лишалося всередині». Потім муки стали рідшими – щопівгодини, щогодини, а потім – кожні чотири години. Перевіряла вона також vitals – життєво-важливі показники: температуру і тиск. Термометр з одноразовою насадкою треба потримати кілька секунд під язиком. А тонометр під’єднаний до принтера, тож щоразу після вимірювання на роздруківці з’являвся новий рядочок – із часом і показниками.
Перші кілька разів Кессі просила глибоко дихати і кашляти – щоб не було застоїв у легенях. Якщо з диханням усе просто, то кашляти було дуже боляче через шви. Я пробувала відбутися легеньким покашлюванням. «Ні, треба сильніше, щоб не було пневмонії».
Щоб кров добре циркулювала у ногах, Кессі вдягнула мені махрові шкарпетки, зверху – спеціальні щільні гольфи, а на них – «електрочобітки». Вони працюють за принципом тонометра – спочатку набирається повітря, і ногу стискає, а потім повітря виходить. Спочатку усе було добре, а потім я зрозуміла, що це найгірше з катувань. По-перше, це надування-здування заважало заснути, а по-друге, і це набагато гірше, під цими «чобітками» страшенно свербіла шкіра, а зробити я з цим нічого не могла. Рукою не дотягнуся, а ногою нормально не почешешся… Пожалілася Кессі. Вона заспокоїла мене, що це тимчасово, поки я не почну ходити, тож якщо я хочу зняти їх, треба більше ходити. «Добре, я готова, тільки зніміть це з мене».
Після обіду я й справді трохи розім’ялася. Кессі і ще одна медсестра тримали мене під обидві руки, а я вчилася ходити заново. Здавалося б, наркоз відійшов, ноги відчуваю і ворушити можу, але цього недостатньо для того, щоб ходити. На напівзігнутих непевних ногах я зробила кілька кроків до ванної – ох і нелегко вони мені далися…
Повернуся трохи назад. Після повернення до палати Кессі принесла мені склянку зі шматочками льоду для розсмоктування (американці чомусь називають їх «чіпсами з льоду»), бо спочатку не можна навіть пити. Трохи згодом – води. В дванадцятій з їдальні принесли ланч. Після операції мені була приписана «рідка дієта», тож на підносі я побачила: суп-пюре (так і не визначила, з чого: або з гарбуза, або з батата; досить смачний), пакетик молока, кава і шоколадне морозиво. Каву я не пила, бо, по-перше, не знайшла цукру, а по-друге, мені здається, що це не той напій, який варто пити мамі-годувальниці, особливо у перші дні… Хоча американці вважають, що їсти і пити можна усе, тільки в помірних кількостях. Щодо кави «помірні» кількості – дві чашки на день. Не знаю, що на це сказати. Я, якщо вип’ю каву після обіду, часто довго не можу заснути, що вже казати про немовля…
Годині в третій Кессі принесла мені перекуску – пудинг. В п’ятій її зміна закінчилася, прийшла «вечірня» медсестра і дала мені меню. З нього за телефоном можна замовити будь-яку страву у будь-який час з сьомої ранку і до пів шостої вечора. На вечерю я замовила собі пюре, запеченого лосося, томатний сік і зелений чай.
У той час, як я робила замовлення, зайшов анестезіолог і тихенько хіхікав, поки я тричі повторювала про зелений чай. Тітоньці у трубці чулися то зелені боби (green beans), то зелений горошок (green peas), і аж за третім разом вона розчула, що я замовляю зелений чай (green tea). Вона, звісно, страшенно вибачалася, але анестезіолог славно повеселився.
Він розпитував мене про самопочуття, подивився на спину і запитав, чи не чухається. Спина – ні, а от ноги… Під тими жахливими «чобітками»… «Ну, ноги – то не через мене», – посміхнувся лікар. Я подякувала йому за гарну роботу, а він попрощався «до наступного разу».
Приходив також Майкл і залишився задоволеним моїм самопочуттям. Сказав, що наступного дня зайде в шостій ранку. «Що за графік такий? І сьогодні в шостій, а то й раніше, уже був у лікарні, і завтра також», – подумала я.
Забігала також Кейті. Оглянула і мене, і малятко. Завтра також має зайти.
Принесли вечерю. На тарілці – велетенський шматок лосося і жменька пюре. Це у нас прийнято насипати багато картоплі і трохи – риби чи м’яса. В американців навпаки. І я вже не вперше з цим стикаюся. Коли у кафе магазину IKEA ми брали пюре з м’ясними кульками, то на тарілці також була купа «м’ячиків» і ложка картоплі. Щоб подужати стільки риби чи м’яса, нам не вистачало картоплі, але, мабуть, це все ж правильний підхід, бо ж картопля у великих кількостях аж ніяк не корисна, хоча це й основний овоч українців. Запечений на грилі лосось виявився дуже смачним, тож я не надто переймалася нестачею картоплі.
Після вечері я ще трохи походила. Цього разу пересуватися було легше. Разом із медсестрою ми прогулювалися коридором. Найважче – вставати з ліжка, а потім – знову лягати. Добре, що у ліжка регулюється спинка. Натиснув на кнопочку – ліжко перетворилося на крісло, спина піднялася – і вставати легше.
Виявилося, що ми з Юлею – наразі єдині пацієнти у відділенні. (Забігаючи наперед, скажу, що у день виписки з’явилася ще одна жіночка, і, відповідно, ще одна медсестра. Тобто виходить, що на кожного пацієнта виділяється по медсестрі.) Тепер зрозуміло, чому збігається персонал із інших відділень – подивитися на єдину новонароджену. Медсестри квокчуть над малятком, нахвалюють її вроду і спокійний характер.
І справді, Юля поводилася чемно – плакала лише коли їй робили щеплення чи аналізи або коли хотіла їсти.
Користуючись можливістю, на ніч я лишала малятко у «дитячій», під наглядом медсестер. Коли вона прокидалася – вони приносили її мені на годування. А вдень Юлюся майже весь час була при мені. Хоча якщо я хотіла відпочити – треба було лише натиснути кнопку виклику, і одразу приходила медсестра. Забрати/принести дитину, принести води чи щось поїсти чи почитати – усе, чого душа бажає.
Так, я трохи відволіклася. Прогулюючись із медсестрою, я запитала, скільки всього у відділенні палат і чи бувають усі вони заповнені. Палат усього сім. Найбільше породіль – у лютому і листопаді. Часом навіть доводиться розміщати їх у сусідніх відділеннях. Усі палати одномісні. Окрім суперліжка і зручних м’яких крісел, у кожній кімнаті є телевізор. Хочеш – дивися улюблені шоу, хочеш – відео про грудне вигодовування і догляд за дитиною. Телебачення мене не особливо приваблювало, а от кілька навчальних фільмів я передивилася – освіжила свої знання.
Немає коментарів:
Дописати коментар