вівторок, 27 березня 2012 р.

Вагітніть по-американськи. Частина тринадцята


15 грудня
37 тижнів
Точніше, уже майже 38. Так що лишилося всього нічого. Я знову стала сонною і лінивою – ніби і планів купа, а робити нічого не хочеться, сил немає зовсім. Сон – це взагалі окрема тема. Сплю уривками, шматками, дуже часто прокидаюся, бо довго в одній позі не можу лежати – то щось затікає, то заважає, то маля товчеться несамовито. Воно і зрозуміло – місця йому там мало, а коли ще мама вляжеться на якусь частину тіла, то вже зовсім зле стає. Але повір, крихітко, що й мені від того несолодко.
Живіт уже опустився, я й сама це бачу. А що вже шкіра розтягнута – просто жах! Нарешті зрозуміла, чому і з Марічкою, і з другим малятком більше розтягнута шкіра на правій частині живота. Не просто тому, що їм саме в тій частині більше подобається знаходитися. На якому боці я здебільшого сплю? На правому. От малята туди й перекочуються, а шкіра розтягується…
Завтра у Роми в університеті різдвяна вечірка, а потім – у старшій школі – концерт танцювальної групи, до якої ходить Марічка. Тож учора я вирішила перебрати свій гардероб, щоб пошукати щось пристойне, у що я могла б влізти. Точніше, то і не гардероб, а усього лише кілька речей, щодо яких у мене були певні сподівання.
Є симпатична пісочна блузка, у яку все ще вміщається мій живіт, тож можна спробувати підібрати щось до неї. Штани з низькою талією і широким поясом з китичками не виправдали моїх сподівань. Взагалі-то, за звичайних обставин, вони на мене трохи великуваті, і доводилося добряче затягатися поясом, щоб вони не спадали, саме тому я на них і розраховувала… Я в них навіть влізла! Хоча, зізнаюся, не без скрипу, але застебнути було годі й пробувати.
Що ж іще лишається? Вільне широке літнє плаття, яке можна вдягнути на гольф. Звісно, не ідеальний варіант, бо спереду добряче коротше через причеплений м’ячик, та все ж набагато краще, ніж джинси з кишенькою для пуза, які вже добряче мені набридли. Але навіть і з цих джинсів пузо вже вискакує – ніде йому не сидиться, нікуди воно не влазить…
Учора ходила у лікарню – заповнювати папери щодо операції. Щоправда, треба було не стільки заповнювати, скільки слухати пояснення медсестри. Вона мені дуже довго (близько години) і детально пояснювала, коли, як і що відбуватиметься.
У жодному разі не пити аспірин, ібупрофен, вітамін Е та інші ліки, які розріджують кров, за тиждень до операції. Допускається хіба що тайленол. (Не дуже й треба. Я й так усіляких ліків уникаю, як можу.)
Нічого не їсти й не пити після півночі у день операції. (А оце вже буде важче: я ж заснути не можу, якщо голодна…) Вранці можна почистити зуби (ото вже дякую, що дозволили!) і прополоскати рота, головне – нічого не ковтати!
Вранці перед операцією не пити ніяких ліків. Усі виписані ліки взяти з собою в оригінальній упаковці.
З вечора помитися з милом, а через дві години скористатися спеціальними серветками зі скрабом – очистити і продезінфікувати живіт. Медсестра мені довго пояснювала, як користуватися цими серветками. Я старалася дуже уважно слухати, хоча там стільки нюансів, що усього все одно не запам’ятати. Але не біда – детальна інструкція зі мною. Так що доведеться ще розбиратися.
За пару днів до операції має подзвонити персонал і сказати точний час, коли треба бути в лікарні. Те, що операція призначена на 7.00, не означає, що ми маємо приїхати перед сьомою. Як правило, треба бути за 2,5 години до операції, тобто в 4.30 ранку. Весела перспективка… Та я одним тільки таким раннім підйомом буду страшенно змучена, а ще ж сам процес!
Багато розказувала Сью, так звали немолоду медсестру, і про підготовку та саму операцію. Які ліки даватимуть і колотимуть, що постійно контролюватимуть тиск (кожні п’ять хвилин), температуру і рівень кисню в крові. І ще купу різних речей. Дала з собою папку з буклетами. Я учора прочитала брошурку про операції і власне про кесарів розтин (лишилося ще близько з десяток про перебування у лікарні, палати, права пацієнтів, контроль інфекцій тощо). А потім подумала: а що краще – багато про це знати чи нічого не знати? Бо якось лячно стає від усіх цих подробиць…
Я запитала, коли зможу вставати після операції. Сью відповіла – як тільки відійде анестезія, і я відчуватиму ноги, тобто вже десь за годину після операції. І це добре, що я не збираюся вилежуватися, бо треба лишатися активною. Все правильно, але через годину?
Запитала також про те, чи потрібно брати з собою якісь речі. «Якщо хочете – можете взяти халат, капці, сорочку. Лікарня усім цим забезпечує, але ж ви розумієте, воно у нас не дуже модне». Ха-ха. То ти, Сью, наших сорочок не бачила. Добре, я ще подумаю, але, мабуть, халат, капці та піжаму про всяк випадок візьму.
За день до операції треба зробити аналіз крові – вони хочуть точно знати групу, бо потрібна кров завжди має бути напоготові, хоча Сью вже й не пам’ятає, коли вони востаннє робили переливання крові після пологів.
Раз операція призначена на вівторок, у п’ятницю можна буде вже й додому. Сью також, як і Кейті та Майкл раніше, сказала, що деякі жінки рвуться пошвидше додому, але в мої плани це не входить – будьте добрі, надайте мені всі послуги. Та й коли прибуде молоко, хотілося б, щоб поруч був хтось, хто може надати кваліфіковану допомогу. Хоча, звісно, це я зараз так кажу… Хтозна, може, також додому проситимуся? J Але ж Рома з Марічкою відвідуватимуть мене, то, думаю, не встигну засумувати…

середа, 21 березня 2012 р.

Вагітніть по-американськи. Частина дванадцята


30 листопада
35 тижнів
За той час, що я не писала, відбулося чимало подій. По-перше, я зареєструвалася у лікарні. На це пішло хвилин двадцять, а не година, як попереджала мене медсестра. Спочатку заповнила деякі папери – здебільшого там потрібно було лише поставити підпис, що я ознайомилася з документом, ну, або відмітити деякі пункти галочкою. Наприклад, про те, що я знаю, як доглядати за пупчиком і купати дитинку. Бо якщо ні – то персонал проведе додаткову лекцію, або, коли заживе пупчик, можна прийти в лікарню, щоб перший раз скупали малятко спеціалісти.
Лікарня зовсім не схожа на наші лікарні – швидше на готель чи санаторій (тому що у коридорі висить попередження про те, щоб відвідувачі не дуже шуміли і з розумінням ставилися до того, що пацієнтам для одужання потрібен спокій). У коридорах скрізь м’які крісла, на підлозі – килими, зовсім не відчувається, що ти потрапив у лікарню.
Пологове відділення невелике – кілька палат для породіль, дитяча і кімната для персоналу. Зрештою, слово «палата» зовсім не пасує до комфортних просторих одномісних кімнат, які пропонують породіллям. Широке зручне ліжко, застелене покривалом, столик, крісла. Біля вхідних дверей – ще одні двері – до туалету та душу.
Правду кажучи, коли я народжувала Марічку у Черкасах, два перші дні також була у одномісній, досить великій, палаті з широким твердим ліжком, але такі передбачалися лише для жінок після кесарева і не більше, як на два дні, а потім породіллю переводили в іншу кімнату. Як зараз пам’ятаю те низьке ліжко з сіткою, яка піді мною прогиналася ледь не до підлоги. А щойно після операції лягати і вставати з такого ліжка було ой як нелегко, скажу я вам.
Так, повертаюся до американської лікарні. Кімната мене цілком влаштовує. Добре також, що чоловік може приходити коли завгодно, а інші відвідувачі (родичі, друзі, тобто у моєму випадку – Марічка) – з восьмої ранку до восьмої вечора. Більше того, у відділенні є спеціальна кімната зі зручними м’якими меблями, де близькі можуть перебувати під час пологів. Але нам вона не знадобиться. Сподіваюся, що Рома буде зі мною, а Марічка чекатиме вдома – ото вже натішиться, що ніхто не насідає з заняттями, і можна читати та гратися за комп’ютером, скільки влізе…
Медсестра ще дещо мені розповіла і дала роздруківки про правила відвідування і заходи безпеки, які використовуються у відділенні.
Маля може бути біля матері весь час. Якщо породілля потребує відпочинку, може покликати медсестру, щоб та на деякий час забрала крихітку у дитячу кімнату. Персоналу потрібно повідомляти, коли і протягом якого часу ви годували дитину, скільки поміняли памперсів і яким був їхній вміст. Не класти малятко поруч, коли лягаєш спати, тільки у мобільне ліжечко. Відвідувачі повинні бути здоровими і мусять ретельно вимити руки перед тим, як зайти в кімнату з дитинкою. Дітей, які відвідують матір, обов’язково мають супроводжувати дорослі.
Після пологів матері та дитині вдягають ідентифікаційні браслети з іменем матері, статтю дитини, часом народження та іменем лікаря. Медсестри щоразу повинні звіряти інформацію на браслетах матері та дитини.
Окрім того, що до гінекологічного відділення обмежений доступ відвідувачів, існують і додаткові заходи безпеки – сигналізація та камери спостереження. На ніжку малятку вдягають браслет із датчиком, а інформацію про дитину вносять до бази даних. Якщо раптом хтось винесе дитину з пологового відділення, про це повідомить сигналізація, а система безпеки визначить, де саме перебуває малюк.
Як на мене, із заходами безпеки вони перемудрували, бо ж відділення невеличке, палат-кімнат небагато, та й вихід із відділення – на сестринський пост – не так просто когось звідти винести… Але, мабуть, були прецеденти, бо ж в Америці нічого просто так не робиться…
Реєстрація у лікарні – це було «по-перше». Тепер добралася до «по-друге». По-друге, ми з Ромою втрапили нарешті на консультацію з хірургом. Її кілька разів скасовували, переносили, але учора вона нарешті відбулася. Правда, зовсім не з тим лікарем…
Записувалася я на зустріч із немолодим досвідченим Скотом Бірманом, а потрапила до юного Майкла ЛаБеля. З першим спочатку скасували зустріч через термінову операцію (жінка, якій був призначений кесарів розтин через тиждень, приїхала з переймами, як потім пояснила мені Кейті, яка допомагала Бірману), потім був День подяки, а потім вияснилося, що у його жінки проблеми зі здоров’ям, тому лікар взагалі недоступний. Так ми потрапили до Майкла ЛаБеля.
Майкл – молодий чоловік десь нашого з Ромою віку. Приємний молодий чоловік. Його професійні здібності поки що не можу оцінити. Попередньо призначив операцію на 27 грудня. Мій термін – 29 грудня. Він працює у Вест Юніон по вівторках. 20 грудня – ще рано, отже, 27. А якби був Скот Бірман, було б 22 грудня, бо він приймає по четвергах. Ось така-от математика.
Я запитала, що робити, якщо процес почнеться раніше. «Дзвонити у лікарню. Персонал зв’яжеться з кимось із хірургів, і чи я, чи пан Бірман, чи (Майкл назвав ще якогось хірурга) обов’язково приїдемо». – «Навіть у різдвяну ніч?» – уточнив Рома. – «Навіть у різдвяну ніч», – з посмішкою відповів Майкл.
Якщо ж усе буде згідно плану, то операція почнеться в 7 ранку 27 грудня. Персонал має бути на місці за дві години до операції. Мені після півночі не можна ні їсти, ні пити. Рома може знаходитися поруч, «основні події» будуть відгороджені ширмою. Але якщо він хоче побачити, наприклад, коли буде видно голівку, то будь ласка, це можливо. «Не впевнений…» – відповів мій чоловік.
Зате після пологів, поки мені накладатимуть шви, Рома піде з медсестрою і дитинкою – дивитиметься, як її миють і перевіряють рефлекси.
Операція триватиме близько години: хвилин п’ять – розрізи і хвилин сорок – накладання швів. Нитки самі розсмокчуться, тож швів не потрібно буде знімати. Як правило, породіллі виписуються на четвертий день, але дехто, казав Майкл, йде вже на другий день. Усе залежить від самопочуття і бажання.
«Це добре, – сказав мені потім Рома. – Так ти і на Різдво, і на Новий рік будеш вдома, з нами». Побачимо, як воно буде…
Майкл усе випитував, чи немає у нас питань. Але він сам усе так докладно розказав, що наче й питати не було про що… Тоді він став розказувати про ризики. «Як на екзамені», – скаже потім Рома. Він перераховував і загинав пальці, наче повторював вивчений матеріал… Справді, міг і промовчати про ризики, раз його не питали.
Оглянувши шрам, Майкл сказав, що шов зроблено дуже акуратно, якби не знав, то й не помітив би. Мені було дуже приємно, що і в Україні є гарні майстри, бо хірург Криворучко, який робив мені операцію, таки професіонал своєї справи. Пам’ятаю, знайомі потім розпитували, як це ми потрапили до самого завідувача відділенням. А у нього просто тоді було чергування. І він із честю виконав свій обов’язок. Шов досить швидко зажив і ніколи не нив. Сподіваюся, цього разу також усе буде добре.
Ну що ж, тепер ми знаємо приблизну дату. Будемо чекати. І готувати потроху дитячий куточок у нашій спальні.

понеділок, 19 березня 2012 р.

Вагітніть по-американськи. Частина одинадцята

9 листопада
32 тижні
Чергове побачення з Мелісою та Кейті. Ваги показали 143 фунти, тобто плюс два фунти (або приблизно один кг) за два тижні. Тримаюся в межах норми, так що можна розслабитися і їсти, якщо хочеться, а не думати про вагу. А треба ж іще врахувати, що я була у зимових черевиках! Так що один фунт можна взагалі скинути…
Добре, що Рома сьогодні закинув мене у клініку, а то погода зовсім не льотна – під ногами чвака, на голову падають комки мокрого снігу. Правда, з клініки довелося чалапати самій. Ну нічого, черевики мої і не таке витримували, капюшон на голову – та й дотрюхикала якось додому.
Меліса сказала, що найближчим часом мені треба зареєструватися у лікарні. Заповнити усі необхідні папери, надати інформацію про страховку (от цього я просто не розумію: клініка і лікарня розташовані в одній будівлі, але інформацію надавати треба кожному окремо; вони між собою ніби й не пов’язані…). Окрім того, медсестра проведе мені екскурсію гінекологічним відділенням. Що ж, має бути цікаво. Якщо не враховувати необхідності заповнювати купу анкет і вкотре відповідати на дурнуваті запитання.
Я спитала Мелісу, чи можу я вже сьогодні записатися до тієї медсестри. «Якщо вона сьогодні є, бо працює не щодня». («А якщо хтось надумає народжувати того дня, коли її не буде на роботі?» – подумалося мені.)
Меліса потягнулася до телефону, запитала, коли б я хотіла прийти, і тут же домовилася зі своєю колегою з лікарні. Так що завтра чи післязавтра вранці я маю підійти і зареєструватися. Ну і добре. Потім одним клопотом менше буде.
Коли прийшла Кейті, я пожалілася їй, що минулого тижня застудилася. То вона мені позаглядала і в вуха, і в ніс, і в горло. Прослухала груди. Сказала, що усе ок. Ну добре, будемо так вважати. Хоча вранці горло все ще трохи болить, і ніс закладений…
З Кейті також говорили про серйозні речі. Про хірурга і обрізання. «Ви ж не знаєте, хто у вас буде – хлопчик чи дівчинка?» – «Не знаємо». – «А якщо хлопчик – будете робити обрізання?» Я якраз на днях читала про те, що багато американських батьків одразу після народження роблять своїм синам обрізання, і то не залежить від віросповідання. У статті було викладено усі плюси й мінуси цієї процедури. Але хоч я й читала про це, була абсолютно не готова до такого запитання. Помітивши мою розгубленість, Кейті запитала: «Ви ще не думали про це?» – «Та ні, але подумаємо…»
З хірургом я визначилася. Краще довіритися спеціалісту з великим досвідом, ніж ровеснику, хоча, можливо, він також добре знається на своїй справі…
Одразу записати мене на консультацію з паном Бірманом Кейті не вдалося, тож вона сказала, що Меліса передзвонить і уточнить день і час. Я ж бо хочу, щоб і Рома пішов зі мною – зокрема уточнити питання зі страховкою і їхніми рахунками. Кейті казала, що за операцію і вона, і хірург висувають окремі рахунки… З цими рахунками, страховкою так непросто розібратися… Щось страховка покриває повністю, щось лише на третину… У тих розрахунках сам чорт ногу зломить. Тому я й хочу, щоб поруч був коханий чоловік – з ним якось надійніше.
Як завжди, Кейті послухала серцебиття малюка. Живіт при цьому танцював дикі танці, перехиляючись то в один, то в інший бік, горбочком випиналася якась частина тіла. Живіт майже завжди танцює, коли я лягаю на спину – мабуть, маляті тоді стає не дуже зручно…
Попрощавшись із Кейті та призначивши в реєстратурі дату наступного візиту, я почалапала додому. Саме почалапала, а не пішла. Бо стаю дедалі більш неповоротка і повільна. А ще – дратівлива і плаксива. А ще – зовсім непродуктивна у плані виконання творчих задач. Думала, що ще стільки всього встигну зробити до кінця грудня – і поперекладати, і написати, а насправді трохи посиджу за комп’ютером – і хочеться прилягти. А вже як прилягла, то й вставати не хочеться, хоча дрімаю коротесенькими шматочками по 10-15 хвилин.
Коли граємо у якісь настільні ігри на підлозі (треба перейменувати у «напідложні» ігри), то ледь-ледь знаходжу собі якесь більш-менш зручне положення, а коли треба вставати, то піднімають мене Рома з Марічкою вдвох… Шкіра на животі настільки натягнута, що часом здається – ще трішки – і лусне. Але ні, не лускає, розтягується далі… Цікаво, чи так само гарно вона потім буде назад стискатися? Бо ж на мене чекають улюблені вузенькі сірі джинси і нова жилеточка до них. Чи влізу я в них колись? Хотілося б… Ех…

четвер, 15 березня 2012 р.

Вагітніть по-американськи. Частина десята


2 листопада
31 тиждень
Ні, я сьогодні не була у лікаря. У поліклініку мені через тиждень. А що, не можу просто так написати? Наприклад, пожалітися, що через те, що п’ю залізо, органи травної системи у повному складі оголосили страйк. То всередині бурчить, то крутить, то вивертає усе, аж до жовчі, то, навпаки, усе лишається на чорний день… І доводиться домовлятися щоразу з новим органом: то з печінкою, то зі шлунком… Люди добрі, та ж вас он як багато, а я одна! Домовтеся якось між собою і лишіть мене в спокої!
До того ж ще й застуда причепилася. І звідки вона взялася на мою голову? Вдягаюся тепло, на вулиці не мерзну. Домашні усі наче більш-менш здорові. Правда, Рома пару днів тому скаржився, що горло болить. То, може, від нього? Муж і жона – одна сатана. І одна зараза.
Боріться – і поборете. Борюся. Тільки не з усім же одночасно…
Зрештою, я хотіла написати зовсім не про це. А про електронний доступ до інформації з клініки. Уже десь із місяць, як я зареєструвалася на сайті мережі клінік Gunderson Lutheran. Хочу розповісти про це, бо для мене це в новинку. Думаю, вам також буде цікаво.
Увівши свій логін і пароль, я можу подивитися, коли відвідувала лікаря і на коли призначено наступний візит. Можу також призначити чи перенести дату консультації, переглянути поради лікаря і приписи щодо прийому препаратів.
Окрім того, пацієнт може ознайомитися із результатами аналізів і порівняти показники з попередніми. (Якщо вони, звісно, є… Бо поки що у системі є лише мої дані, отримані в цій клініці.) Коли, передостаннього разу, мені робили аналізи, то наступного дня у розділі «повідомлення» з’явився лист від Кейті, де вона писала про те, що рівень гемоглобіну низький, і тому треба попити сульфат заліза, який можна купити в аптеці без рецепта. Оперативно, скажу я вам. Отримали результати – і одразу повідомили мені.
До речі, про аптеку. Коли лікар призначає якийсь рецептурний препарат, замовлення на нього одразу йде у вибрану тобою аптеку. Лишається зайти туди, назватися і отримати потрібні ліки.
Одним словом, як на мене, це дуже зручно, коли ти в будь-який момент маєш доступ до своїх даних. Це те, про що вже стільки років говорять в Україні (електронні картки пацієнтів), але так і не втілюють на практиці.
Друга річ, про яку я хотіла написати, це те, що мене зараз відволікає від не надто веселих думок про пологи. Це шопінг! У світі немає нічого приємнішого, ніж купувати мацюпусінькі речі! Бодіки, чоловічки, шапочки, рушнички… З мавпочками, крабиками, жабками…
Серед українців досі жива традиція не купувати нічого для малюка зараніше. А в Америці майбутні мамочки усе купують наперед. Бо ж так можна щось придбати на розпродажах, гарненько придивитися, прицінитися і бути впевненою, що є усе, що треба. І новоспеченому татусеві не треба буде бігати по магазинах зі списком і перелякано хапати, що попаде під руку. Краще хай він більше уваги і часу приділить мамі з малям.
У США уже з клініки маля треба забирати у корзині-сидінні для машини. Інакше дитину не можна перевозити. І сидіння, разом із коляскою, ми купили, коли їздили минулого разу на закупи у Ватерлоо. Ліжечко і матрац куплені ще раніше, у Балтиморі, і переїжджали у Вест Юніон разом із іншими нашими речами. Є також малючача постіль, ковдра і «огорожка», яка чіпляється на бильця. Та все ж найбільше мені подобається роздивлятися і купувати одяг. Усі дитячі речі такі милі, такі смішні і такі душевні!.. Аж хочеться, щоб пошвидше було кого вдягати.
І мені вже кілька разів снилося моє малятко. От тільки статі так і не знаю. Світловолосе і усміхнене. Може, дівчинка, а може, і хлопчик. Марічка питає, чому я не купую рожевих речей. На що відповідаю: «Дівчинка у блакитному гарно виглядатиме, а от хлопчик у рожевому – це вже занадто». Тому стараюся уникати відверто хлопчачих чи дівчачих кольорів, зупиняю вибір на нейтральних – зеленому, жовтому, білому…
Лишилося ще прикупити ванночку, пеленальний столик-комодик (треба ж кудись дитячі речі складати) і затаритися памперсами-серветками. А решту вже можна і по ходу справи підкуповувати. До процесу шопінгу уже підключилися бабусі – їм також хочеться потримати в руках крихітні вбрання для маленьких принців і принцес. Головне – тримати цей процес під контролем. А то зірвуться, накуплять купу всього, а дитина виросте, не встигнувши навіть приміряти гору нарядів.
Поки що це все…

вівторок, 6 березня 2012 р.

Вагітніть по-американськи. Частина дев'ята


26 жовтня
30 тижнів
Сьогодні я не встигла навіть вибрати собі журнальчик, як мене покликала Меліса. По дорозі до кабінету, як завжди, зважила. 64 кілограми, тобто за останні два тижні я набрала 2,5 кг, а за попередні два – нуль. Остаточно для себе вирішила, що у них проблеми з вагами, і тому не варто цим перейматися. Краще купити додому ваги, і самій стежити за кілограмами.
Тричі уже бачила Мелісу, і щоразу вона говорить мені компліменти. Сьогодні їй сподобалася кольорова гама мого одягу (я була у гольфі з яскравими квітами і рожевій кофті), минулого разу – моя сумка, позаминулого – светр. Я їй сказала, що вона щедра на компліменти, на що вона відповіла, що це не компліменти, а правда. Поки Меліса міряла мені тиск, я думала: а чи буває таке, що медсестри у наших жіночих консультаціях говорять якісь приємні речі своїм пацієнткам? Чи тільки залякують діагнозами і або відправляють на дорогу діагностику, або примушують купувати дорогі ліки, які є тільки в них… Просто так, подумалося…
Для Кейті я цього разу приготувала цілий список питань. Бо якби не записала, точно б забула. Щодо пренатальних курсів вона сказала, що вони мені не потрібні, раз у мене буде операція, хіба що я дуже хочу… Та не дуже я хочу, бо на вулиці вже холодно, а мої гарненькі пальтечка та курточки на мені не сходяться. Поки що ще застібається вітрівка, але вже ледь-ледь, і нова куртка – взагалі-то я розраховувала, що зможу переходити у ній вагітність, але ні, зі светром вона теж ледь-ледь застібається. Доведеться щось позичати у Роми…
Поговорили ми і про вибір лікарів, бо ж американці самі собі і своїм дітям вибирають лікаря. Мережа клінік «Гандерсон-Лютеран» не має педіатрів, лише сімейних лікарів, от я і питала у Кейті, хто з них спеціалізується на малих дітях. Вона відповіла, що молодь, як правило, обирає пана Боннера, бо він і сам молодий, і має дітей. Але, крім нього, записала мені ще два прізвища. Останній лікар – індус. Дуже дякую, до нього ми точно не підемо. Рома вже ходив. З кашлем. Кашлю передували нежить і біль у горлі. Тобто усім зрозуміло, що починалося із застуди.
До лікаря Рома пішов, щоб дізнатися, чи це не бронхіт, ну і за порадою щодо лікування, звісно. Пан Расул, подивившись і послухавши, сказав, що це алергія і дав чоловікові ліки від… астми. Я знаю, що алергія та астма – дуже модні хвороби у США, але ж не до такої міри…
Пора вже визначатися і з хірургом, і то чимшвидше, бо на 34 чи 36 тижні має відбутися попередня зустріч із ним. У клініці працює два хірурги: поважний дядечко із поважним стажем і «новенький» – молодий лікар із шестирічним досвідом. Кейті запевнила, що обидва хороші спеціалісти. Із новачком вона уже кілька разів працювала, тож знає, про що говорить. При цьому вона порадила мені розпитати знайомих, щоб визначитися з вибором хірурга. Ги-ги. А у мене тут купа знайомих, у яких я можу спитати поради щодо вибору хірурга… Мабуть, зупинюся на більш досвідченому лікареві. Якщо, звісно, у його графіку знайдеться місце і для мене.
Поруч із іменами лікарів Кейті записала мені назву препарату від печії, який паралельно мав би полегшити нічні судоми. Записала – і добре. Хай буде. А от чи я його питиму – це інше питання. Досить і вітамінів із залізом. Аналіз крові на рівень гемоглобіну повторимо через два тижні або й за місяць.
Ну що ж? Ніби розпитала про все, що хотіла, не забула пожалітися. А що? Нехай не думає, що усе аж так гладко проходить. Не так страшно мене мучить та печія, та все ж неприємно. Кажуть, то через те, що дитинка волохата. Побачимо-побачимо. Вже скоро! Ще якихось два місяці!
Часом здається, що малятку там уже нудно. Так товчеться, так крутиться… А буває, як штрикне ліктем чи п’ятою, то аж бугорок випинається. Я вже не кажу, що це досить боляче. Тоді я погладжу той твердий камінчик, що випинається з живота, і він зникає. Щоб за якийсь час знову з’явитися у тому самому місці. Потерпи ще трохи, крихітко! Ще рано! Але лишилося недовго чекати…