середа, 25 січня 2012 р.

Вагітніть по-американськи. Частина четверта


20 червня
Другий візит до лікаря
Насправді я мала відвідати лікаря минулого четверга, але коли я вже наводила марафет і досушувала голову, подзвонили з її офісу і сказали, що лікарка приймає пологи у двох своїх пацієнток, тому переносить зустріч на понеділок, тобто сьогодні. Ну що ж, хай так і буде.
Так само ми спочатку сиділи у приймальні, причому там зібралося на диво багато народу і в усіх був той самий час – 10.00. «Це, мабуть, тому, що сьогодні поприходили і ті, хто кому було призначено на четвер, і сьогоднішні пацієнти», – вирішили ми, і Рома пішов на роботу. Домовилися, що я йому подзвоню, коли звільнюся.
Сидячи у приймальні, я трохи читала книжку, а трохи розглядала присутніх. Досить молода російськомовна дівчина зі старшим за неї чоловіком, також російськомовним. Пара чорних з крихітною дитинкою у переносці. Ще одна біла жіночка з малятком.
На малят реагують зовсім не так, як у нас. Побачивши, що до приймальні зайшли жінки з немовлятами, увесь персонал, окрім власне лікарки, вибіг їх роздивлятися: «Які гарнюні! Ой, які чудові!» У нас, по-перше, не прийнято отак-от відверто витріщатися на чужих діток, а по-друге, мами також не надто охоче показують своїх чад публіці. А тут мами втішилися, подякували, а тоді вже усміхнені дівчата-медсестрички повернулися до праці.
Одному з тих немовлят був лише тиждень! І мама сама приїхала до лікаря, захопивши з собою свою крихітку. Чорненьке малятко було не набагато більше. Коли воно почало крутитися і пхинькати в автомобільному кріслі, мамця витягла його і посадила собі на коліна. Так, саме посадила! Дитинчаті було пару тижнів, ну максимум місяць! Я вже звикла, що в Америці ніхто малятам не підтримує голівку, здається, це нове віяння вже поширилося і в Україні, але садити таку крихітну дитину! Воно й не сиділо, звісно, – бо як може сидіти місячний малюк? – швидше було схоже на ганчір’яну ляльку чи мішок, набитий чимось м’яким… Потримавши так дитя, диво-мамця поклала його собі на плече і запитала у дівчат, де вона може його погодувати.
Поки я міркувала-дивувалася, мене покликала знайома вже медсестричка. Зважила. Я знову згадала про те, що «для цього інститутів кінчати не треба», але спробувала відігнати набридливий спогад. За цей місяць я набрала півтора фунти, тобто 600-700 г. Ну й добре. Тиск знову низькуватий. Але ж це краще, ніж високий. «Лікар скоро прийде. Почекайте трішки, будь ласка».
Лікарка й справді скоро прийшла і одразу почала вибачатися. Бо зазвичай по понеділках вона працює з 11.00 і зовсім забула, що на сьогодні перенесені зустрічі з четверга. Та нестрашно, усе ок.
Аналізи хороші, показники УЗД в нормі. Лікар послухала серцебиття дитини. Приклала щось на зразок стетоскопа до живота, а потім стала «приймачем» ловити «хвилю». І коли потрібні частоти знайшлися, я почула серцебиття! Маленьке сердечко гупало часто-часто!
«Сьогодні ще зробимо мазок, а потім я поставлю тобі тисячу запитань про попередню вагітність».
Питань було набагато менше. Про стан здоров’я до вагітності, про спадкові хвороби, про перенесені захворювання, які передаються статевим шляхом, тощо, тощо, тощо. Зрештою, майже на усі ці питання я вже відповідала, заповнюючи анкети при першому візиті, але нехай, раз так треба.
Детально розпитала про першу вагітність, про те, чому мені робили кесарів розтин, яку використовували анестезію. Здивувалася, коли я сказала, що операцію робили під загальним наркозом, і повідомила, що тут роблять кесарів під епідуральною анестезією. Тут уже здивувалася я: «А це безпечно?» Бо я пам’ятаю журнальні статті про те, що епідуралка – класна штука, от тільки треба точно знати точку, куди колоти, один-два міліметри вбік – і породілля навіть може лишитися інвалідом, бо паралізує нервові закінчення. «Це набагато безпечніше для дитини, ніж загальний наркоз», – почула я у відповідь. Хотілося запитати: а для мене? Але я промовчала. По-перше, після моїх перших пологів минуло уже майже вісім років. А по-друге, я ж зараз в іншій країні. Сподіваюся, що усе буде добре.
Коли лікар знову заговорила про попередню дату пологів, я вирішила, що пора розповісти їй про наш переїзд і про те, що я, відповідно, народжуватиму в іншому місці. Я чомусь чекала реакції на зразок «То чого ви мені тут голову морочили?» Але це, мабуть, стара звичка… Лікарка запитала, куди ми переїжджаємо. Зауважила, що в Айові зовсім інакший ритм життя і що доведеться вивчити англійську, бо ж там точно немає російськомовних лікарів. «Може, це й на краще, бо, відвідуючи україномовного стоматолога і російськомовного гінеколога, можна й забути, у якій країні ти знаходишся», – подумала я.
Ще запитала, коли саме ми переїжджаємо, і попередила, що одразу слід шукати лікаря, бо в 20 тижнів обов’язково треба зробити УЗД. А з свого боку вона зробить усе, що треба, – передасть мені копії усіх паперів та аналізів.
От і чудово. А наступного разу слід знову здати аналіз крові. Аналізи робляться через раз. До зустрічі!

Вагітніть по-американськи. Частина третя


2 червня
Перше УЗД
Коли при мені лікарка давала завдання своїй співробітниці подзвонити Джону, щоб сьогодні він прийшов зробити УЗД мені і ще одній жіночці, я вирішила, що Джон – американець. І помилилася. Він виявився грузином. Кремезний чолов’яга з невеличким сіреньким ноутбуком зайшов у клініку, привітався і пішов в одну з кімнат. Через деякий час покликав нас із Ромою.
До того маленького сіренького ноутбука була під’єднана ультразвукова установка, тож грузинський Джон будь-де може зробити УЗД. І, очевидно, співпрацює з добрим десятком гінекологів, а може, й лікарів інших профілів.
На невеликому екранчику з’явилося на диво чітке зображення. Крихітці, яка плаває у мене в животі, усього дев’ять тижнів, а вже видно, що вона ворушить ручками-ніжками, що у неї б’ється сердечко.
І я, і Рома було зворушені побаченим: малесенька істота, яку видно на екрані, – наше сонечко, і за якихось сім місяців ми зможемо пригорнути її, поцілувати… Пошвидше б уже!
Джон підтвердив, що очікувана дата народження – 29 грудня, а от статі не міг сказати, бо малятко повернулося бочком. Зрештою, без цієї інформації можна й обійтися, головне – що плід гарно розвивається.
Поки я виходила з кімнати, Джон із Ромою встигли обговорити українську та грузинську політику. Потім Джон сказав, що результати УЗД відправить лікарці, а наступна ультразвукова діагностика буде проводитися в 20 тижнів у лікарні.
Попрощавшись із грузинським діагностом, ми вирішили заїхати у «Старбакс» – хотілося якось продовжити радість від побаченого і трішки побути удвох, адже ми вперше побачили наше майбутнє маля. Ми знали таємницю, про існування якої не здогадувався навколишній світ. Животика ще не видно, а там уже розвивається життя, і ми його бачили!
Ех, можна було й Марічку узяти з собою… Я чомусь думала, що на першому УЗД мало що буде видно, тому пообіцяла їй, що вона піде на другий сеанс, але й сьогодні було на що подивитися…

середа, 18 січня 2012 р.

Вагітніть по-американськи. Частина друга

26 травня, четвер 
Перший візит до лікаря
Ну нарешті! Вже й не вірилося, що ми колись потрапимо до лікаря. Учора подзвонила у клініку до російськомовної лікарки, яку порадила знайома, що недавно народила хлопчика. І на сьогодні вже й призначили візит.
Насправді Медичний центр святого Джозефа – це велетенський лікарняний комплекс, який складається з відділень швидкої допомоги і різнопланових клінік, тобто там є лікарі майже усіх профілів.
У кожного лікаря – окремий кабінет, хоча це і не кабінет, а ціле розгалуження кімнат, така собі міні-клініка у мегаклініці. Спочатку, як завжди, треба було заповнити купу анкет, хоча, чесно кажучи, я думала, що та купа буде більшою. Поки я заповнювала папери, секретарка перевіряла дані страховки. Сказала, що до наступного візиту вони зв’яжуться з нашою страховою компанією і дізнаються, скільки коштуватиме вагітність. Більшу частину видатків оплачує страхова компанія, але є так званий «копей» – певний мінімум, який щоразу платить пацієнт зі своєї кишені. З нашим страховим планом ця сума дорівнює $15 за візит до терапевта чи педіатра і $25 – за візит до профільного спеціаліста.
Я трохи погортала журнали, коли мене покликала медсестра – дала спеціальну одноразову посудину і відправила у туалет. Очевидно, щоб переконатися, що я справді вагітна, бо коли вона знову мене покликала, то стала вітати. Але перед тим завела у невеличку кімнату і сказала сісти на улюблене усіма жінками гінекологічне крісло. Але просто сісти. В одязі. Не для процедур. Мене трохи попустило. Перед тим, як всадити мене, вона зняла з крісла папір, який там був, і відмотала з рулону нову порцію – спеціально для мене.
Вона розпитувала мене про те, чи приймаю ліки, чи палила і вживала алкоголь, про кількість вагітностей тощо. Потім зважила. Я просто неймовірно здивувалася, коли побачила терези – не електронні, як можна було сподіватися, а звичайні, з гирьками. Медсестричка поштовхала гирьки і оголосила, що я важу 119 фунтів. Як і до вагітності. Значить, ще не встигла набрати вагу. Вона усе робила з посмішкою, легко і невимушено. А мені згадалася жіноча консультація, до якої я, вагітна, ходила вісім років тому. Медсестра чомусь завжди чекала, щоб вагітні самі важилися, і дуже сердилася, коли виявлялося, що вони не можуть впоратися з цією задачею. «Для цього інститутів кінчати не треба!» – завжди казала вона, і ти одразу почувала себе якоюсь дрібною мурашкою, яка не вміє елементарних речей.
Медсестра ще поміряла мені тиск – 90/60. Чудово! Мій робочий, хоча до вагітності він чомусь був трохи підвищений. Запитала також, кого я хочу. Відповіла, що любитиму дитинку незалежно від того, хто народиться. «А чоловік, мабуть, хоче хлопчика?» – усміхнулася медсестра. А який чоловік не хоче хлопчика?
Коли я переповідала цю розмову Ромі, він сказав, що для нього стать дитини також не має аж такого важливого значення, бо він уже знає, що і з дочкою може бути надзвичайно цікаво і весело: можна пограти у футбол і славно подуріти.
Перед тим, як піти, медсестричка ще раз привітала мене. Сказала, що сьогодні доведеться здавати кров, і що за пару хвилин прийде лікар.
Лікар і справді зайшла через пару хвилин, попередньо постукавши. І так вона робила щоразу, коли виходила-заходила. А мені згадалося, як в Україні у кабінет гінеколога міг зайти хтось із колег-лікарів і навіть не вибачався, якщо у той час якась жінка була розіпнута на кріслі.
Олена, так звали мою лікарку, також поставила пару питань про попередню вагітність, про останню менструацію. «Так, приблизна дата народження – 30 грудня. Ну, раз був кесарів розтин, значить, і вдруге буде операція. Тут у 39 тижнів уже призначають кесарів, так що я тобі вже можу сказати дату: 23 грудня. Перед Різдвом». Я посміхнулася. Лікар ще не знає, що народжувати я буду не тут. За два місяці ми переїжджаємо в інший штат, так що мені доведеться пережити ще одні пошуки лікаря.
Олена повідомила, що сьогодні вона ще нічого робити не буде, бо термін ще маленький. А от наступного разу, за два тижні, послухає серцебиття і візьме мазок. А сьогодні лише випише вітаміни. «Вони дуже великі, так що якщо не підійдуть – буде важко ковтати – випишемо інші». Лікар дала мені зразки – три коробочки, у кожній – по три капсули. «Пий краще на ніч, бо там залізо, може нудити, а вночі ти не відчуєш». Призначивши на вівторок УЗД і записавши на прийом рівно через три тижні, лікарка відправила мене здавати аналізи в лабораторію.
Лабораторія знаходиться через кілька дверей по коридору. Заходиш у приймальню, віддаєш направлення (точніше, аркуш із твоїми даними і довжелезним списком аналізів, серед яких обведені ті, що будуть тобі робити) у віконечко. Там тебе люб’язно просять показати картку страхування, а після введення даних припрошують сісти. Вздовж стін стоять м’які дивани та крісла, на столику – купа журналів (так само і в приймальні лікаря). Усе нічого, аби не довелося так довго чекати. Ніби і людей переді мною було небагато (якщо порівнювати з чергами в українських поліклініках, звісно), але тягнулося усе надзвичайно довго. Якщо на все перебування у клініці пішло майже дві години, то година з цього часу – чекання в лабораторії.
Нарешті викликали і мене. Всадили у спеціальне крісло. Перев’язали руку джгутом, у кулаку сказали стискати гумове серце – зрештою, це мало відрізняється від звичної нам процедури. Переді мною на столик огрядна медсестра вивалила купу округлих закритих пробірок. Вставивши голку в вену, стала по черзі набирати в них кров. Причепить до голки, набере потрібну кількість, зніме, закоркує, ставить наступну. І так вісім разів. Кров брали на визначення групи крові, рівня гормонів щитовидки, визначення, чи немає у мене гепатиту, краснухи, захворювань, які передаються статевим шляхом, туберкульозу, ну і заодно анемії. Виходить сім. Значить, про щось забула. Але пробірок точно було вісім!
Після того, як тілиста тітонька заклеїла пробоїну в моїй руці, вручила мені пластикову баночку з кришечкою, спеціальну серветку для дезінфекції і відправила до туалету. Отак-от просто. І не треба приїздити вранці з талончиком на певний час і майонезною баночкою.
На сьогодні все. І це добре. Бо за дві години у клініці прокинувся звірячий апетит. Наступного разу братиму якусь перекуску.

Вагітніть по-американськи. Частина перша


28 квітня, четвер
Несподівані новини
Уже тиждень груди, як залізні – тверді й такі болючі, що торкнутися не можна. Так любила спати на животі, а тепер навіть на боці боляче. І місячних немає, а вже майже тиждень, як мали б початися… Може, це якась страшна болячка… Коли немає місячних? Здається, при ендометріозі. Але, може, є й інші такі хвороби… Виявили ж у мене минулого літа герпес. Так, я пролікувалася, але повторних аналізів не зробила, бо виявили в Україні, а я зараз у США. Я тут уже півтора роки, а до лікаря ходила лише раз, бо треба було медогляд для іміграційної служби. Донечка була вже двічі у стоматолога і кілька разів у педіатра. Чоловік також ходив до терапевта, тепер і мені доведеться. І одразу до найстрашнішого лікаря – гінеколога.
Мало того, що груди страшенно болять від найменшого доторку, так я ще й страшенно агресивна стала. ПМС, не інакше. Але чому ж нічого немає? Чому є передменструальний синдром, а немає самої менструації? Уже й чоловік помітив, що я дуже напружена і недобра. Як йому пояснити? Можливо, його дружина смертельно хвора?! Казала ж мені тоді лікарка, що герпес треба пролікувати, бо той різновид може спровокувати рак. Може, це воно? Боже, як страшно. І нікому сказати… Мамі не хочу. Вона й так там, за океаном, дуже за мене переживає. Почекаю до кінця тижня, а тоді зізнаюся чоловікові. Хай записує до лікаря, бо ж треба щось робити.
*** *** ***
Ні, таки треба комусь розказати. О! Кумася моя є в асьці.
– Привіт! Хочу тобі пожалітися…
– Що вже у вас трапилося?
– Та не у нас. Це я. Уже другий тиждень груди болять. І місячних майже тиждень немає. Завагітніти я не могла. Точніше, імовірність близька до нуля.
– Тест купувала?
– Боюся, що ендометріоз чи ще якась зараза. Тест не купувала.
– Купи. Щоб не лишалося сумнівів щодо цієї ймовірності.
Ну про що вона говорить!? Я не можу бути вагітна! 
*** *** ***
Чоловікові я сказала. Він чомусь, як і кума, одразу заговорив про вагітність. Точніше, спочатку задоволено посміхнувся, а потім висловив своє припущення. Але ж хто, як не він, знає, що це неможливо! Ну, майже неможливо…
Я тут мучуся, страждаю, а вони уже готові до радісної новини про мою потенційну вагітність, от же ж!
Поїхали в аптеку і купили тест. Неймовірно довга і заплутана інструкція, та усе ж таки я розібралася… Дві смужечки… Ну не може цього бути! Зрештою, в інструкції написано, що деякі хвороби і гормональні збої можуть також давати позитивний результат…
Ну чого ти тішишся! Вітаєш? Думаєш, таки вагітна?

вівторок, 3 січня 2012 р.

Найкращій мамі у світі

Кожна мама вважає свою дитину найрозумнішою, найдобрішою, най-най-най... І кожна дитина вважає, що її мама - найкраща. Так і є. Це не парадокс. Світ населяють мільйони найкращих мам.
Не завжди ми розуміємо своїх найближчих людей, нерідко дратуємося: ну чого мама переживає? Я ж уже дорослий! При цьому неважливо, скільки нам років: вісім чи тридцять вісім. Для мам ми завжди лишаємося дітьми, за яких вони переживають і чиїми успіхами і невдачами переймаються.
Маму можна зрозуміти, лише самій ставши мамою і вповні відчувши на собі відповідальність за життя іншої людини - найдорожчої, найріднішої, за яку готовий життя віддати. Тоді починаєш цінувати мамину турботу. Головне - щоб не запізно...
Люба моя мамочко, пробач, якщо робила тобі боляче і ненавмисне ображала! Пробач, що зараз я далеко і не можу передати тобі свої почуття інакше, як через інтернет. Ти знаєш, що серцем я завжди з тобою.
Не зазирай у паспорт: він каже неправду! Людині стільки років, на скільки вона себе почуває. Нехай це звучить банально, але це так. У тебе юна душа, тож нехай роки проходять повз тебе.
Хотілося написати більше і глибше, та я трохи стомлена твоїм подарунком до дня народження... Але я надзвичайно рада, що встигла! Не кожна мама отримує такі подарунки... Сподіваюся, скоро ти побачиш свій подаруночок не тільки по скайпу, зможеш обійняти і поцілувати...
А поки що - листівка:
Коли робила її, не думала, що вона вийде символічною. А тепер глянула - три квітки. Хто є хто - вирішуй сама.
З днем народження, мамо!