вівторок, 16 серпня 2011 р.

Мандрівка з Меріленду до Айови

Сталося! Здійснилося! Кілька тижнів пакування, гори коробок у вітальні, спорожнілі кімнати… Тепер усе це позаду. Як позаду і два дні дороги Америкою.
Спочатку ми їхали Мерілендом, який за два роки у США став майже рідним. Меріленд тішив око гірськими краєвидами. Гори, долини, невеликі містечка… По дорозі зупинилися у «Старбаксі» – і поїхали далі.
Наступний штат – Пенсильванія, знайома нам по Садах Дюпона. Краєвиди спочатку були такі самі, але поступово на зміну горам прийшли рівнини.
Цікаво було спостерігати, як від штату до штату змінювалися не лише краєвиди, а й архітектура, дорожня розмітка, знаки. Так, наприклад, у Пенсильванії кинулося у вічі те, що стрілочки на дорозі з написом Slow попереджали про те, що треба трохи скинути швидкість, бо попереду різкий поворот. А я звикла до того, що стрілки попереджали про закінчення смуги і те, що треба зміститися у сусідній ряд.
У Пенсильванії ми чи то пізно пообідали, чи то рано повечеряли у Panera Bread. Втішилися, що побачили знайомий ресторанчик, і то не Макдональдс чи Бургер Кінг, що майже те саме, а пристойний заклад, та ще й один із наших улюблених. Теплий сирний супчик з броколі пом’якшив напруження від дороги і дав сили продовжувати путь. Це я про себе. Марічка взяла собі сандвіч із шинкою і йогурт, але посьорбала у мене кілька ложок супу. Рома порадував свій шлунок цибуляним супчиком із сиром.
Взагалі, ми робили зупинку раз на півтори-дві години – то поїсти, то у туалет сходити чи залити бензину в бак, а то й просто розім’яти стомлені кінцівки.
Закінчився перший день подорожі у штаті Огайо. Ми зупинилися на ніч у мотелі неподалік від містечка Толедо. Хто хотів – перед сном перекусив ще хлібчиком, завбачливо купленим у «Панера бред». Я довго не могла заснути, хоча й стомилася у дорозі і в машині не спала, весь час підтримуючи бойовий дух нашого незмінного водія. Якщо спочатку у мене ще була думка, що я підмінятиму Рому, то побачивши, на яких швидкостях машини їздять на трасах, я відмовилася від цієї ідеї. Я ще боюся великих швидкостей, і для Роми важче було б слідкувати за мною за кермом, ніж їхати самому.
За день подолали майже половину шляху, тобто близько 500 миль, хоча й виїхали на три години пізніше, ніж планували.
У неділю встали в половині восьмого – щоб встигнути і з батьками по скайпу поговорити, і поснідати, і не пізніше дев’ятої вирушити в дорогу.
На сніданок можна було взяти пластівці з молоком, булочки з маслом чи джемом, мафіни й каву чи сік, а то й усе перераховане разом. Поки снідали, з теленовин дізналися, що на великому ярмарку у штаті Індіана вітер зірвав сцену, загинуло четверо людей. Як виявилося згодом, через цю новину переживали наші батьки, бо ж знали, що наш шлях пролягає через цей штат. Але нас вітер не турбував. Правда, на виїзді з Огайо нас атакував дощ, і то досить сильний. Але найгіршим був навіть не дощ, а те, що часом доводилося їхати за кимось у хвості, і тоді, окрім дощу з неба, на машину лився ще потік води з-під коліс, і видимість була аж ніяк не найкраща. Добре, що то тривало недовго – дощ припинився так само раптово, як і почався, про нього нагадували лише хмари, які чимдалі ставали усе світлішими й світлішими.
По дорозі усе частіше траплялися кукурудзяні поля – значить, ми усе ближче до Айови. Ми проїжджали повз вантажівки, повз нас проїжджали машини з різноманітними вантажами і причепами. Хтось віз із собою велосипеди чи мотоцикли. Велосипеди можуть бути причеплені до даху або до багажника. Хтось подорожував із каяками, каное чи катерами на причепах. Пару разів бачили також диваків, які везли з собою у причепах машини, якими пересуваються по полю для гольфа.
Індіана не вразила нас. Швидше навпаки. І справа не лише в тому, що на території відпочинку, де ми зайшли у «Старбакс», не було бездротового інтернету, і навіть не в тому, що саме в Індіані нам траплялися водії, не знайомі з правилами дорожнього руху. Найсильніше враження лишилося від міста Гері, куди ми заїхали по дорозі, щоб поєднати прекрасне й корисне – подивитися на озеро Мічиган (а то як же – бути поблизу Великих озер і не побачити жодного з них?) і пообідати. Здавалося, що ці два бажання можна виконати у Great Lakes Cafe. На нашу думку, це було логічно – що кафе з такою назвою знаходиться на березі озера. Джипіес завів нас у промислову зону – навколо усе виглядало дуже похмуро, закинуто, до того ж, неприємно пахло. Але ми їхали у правильному напрямку, бо незабаром побачили вказівник на Great Lakes Cafe. Думаю, уже можна й не писати, що ніякого озера поблизу не було. Та й саме кафе не справляло хоч якогось враження. Виглядало більш схожим на заводську їдальню… Якийсь час ми сиділи в машині і вирішували, йти туди чи не йти? Зрештою, вирішили принаймні глянути і, можливо, зайти в туалет. Та, посмикавши двері, виявили, що кафе зачинене, по неділях не працює. Тож довелося повертатися в машину з порожніми шлунками. Виїжджали також якимись глухими манівцями, покинутими вулицями… Було очевидно, що місто вмирає…
Та їсти хотілося все сильніше, а чекати – усе менше. Джипіес знайшов нам «Вендіз» (також схоже на Макдоналдс, але там булочки пишніші і є запечена картопля, усе ж здоровіша їжа), тож вирішили зупинитися на ньому. Але коли розумний джипіес повідомив нам, що ми прибули на місце, навколо не було нічого схожого. Усе ті ж закинуті будинки із вибитим вікнами і зарослими подвір’ями.
Щоб зекономити час, якого ми й так витратили немало, вирішили поїсти на території відпочинку перед виїздом на трасу. Тут усе було майже так, як і в інших зонах відпочинку, та все ж атмосфера була якась гнітюча, здавалося, що навколо усе не таке чисте, як завжди, а персонал менш доброзичливий. Можливо, так лише здавалося…
Пізніше ми прочитали про це місто, і наші підозри підтвердилися. Колись це було процвітаюче місто сталеварів. Але разом із занепадом цієї галузі занепало і місто. У Гері було більше 80% чорних. З занепадом міста підвищився рівень злочинності, білі масово виїжджали до Чикаго, туди ж подався і середній клас чорної частини населення. Не врятувало Гері навіть те, що це рідне місто Майкла Джексона…
Піца, з’їдена у зоні відпочинку при виїзді з Гері, втамувала голод, але особливого задоволення не принесла. І ще певний час лишався якийсь неприємний осад від відвідин цього вмираючого міста…
У зоні відпочинку в Іллінойсі був чудово обладнаний дитячий майданчик, де Марічка трохи розім’ялася після довгого сидіння, а ми посиділи на дерев’яних лавках під навісом. А за Іллінойсом уже й Айова чекала на нас. Чим глибше ми в’їжджали в Айову, тим тривожніше мені ставало. Досі поїздка здавалася лише черговою пригодою, подорож та й усе. А тут раптом прийшло розуміння, що життя моє от-от кардинально зміниться, бо ж у маленькому містечку усі на виду, і вже не так легко буде сховатися… Може, нелегким думам посприяло ще й те, що Рома увімкнув місцеве радіо, а до того в машині лунав переважно спів «Пікардійської терції», Вакарчука та Чубая, а ще – бурмотіння панди По, Петрика П’яточкіна та Вінні-Пуха – то Марічка на задньому сидінні дивилася мультики.
З кожною милею, з кожною хвилиною наближалися ми до місця призначення, містечка Вест Юніон, яке мало стати нашим новим домом. Та все ж було очевидно, що ми туди приїдемо уже ввечері, тому перед останнім ривком вирішили повечеряти. Десь за годину до пункту призначення нам трапився китайський ресторанчик – вони і сюди добралися! Вибір і приготування страв дещо відрізнялися від звичних нам балтиморських китайців, але усе було якесь таке близьке і знайоме, що на душі потеплішало, смутні думи відступили. У машині знову залунали пісні Івасюка. З’явилося відчуття, що усе буде добре.
Кукурудзяні поля супроводжували нас по обидва боки дороги аж до нового дому, часом траплялися поля з іншою агрокультурою. Якою? Хотіла б я знати… Я спочатку придивлялася з вікна – не могла визначити, потім попросила Рому зупинитися, щоб роздивитися зблизька, але так і не знаю, що то, якась не відома мені рослина. Дивилися в інеті, що, окрім кукурудзи, вирощують в Айові – нічого не підходить. Та, думаю, з часом знайдеться розгадка і до цієї загадки…

2 коментарі:

  1. Мандрівка в стилі Міядзакі:))

    ВідповістиВидалити
  2. Уже здається, що ця подорож була у минулому житті...

    ВідповістиВидалити