четвер, 28 липня 2011 р.

Щоденник табористки


Нарешті Марічка по своїх коротеньких нотатках у блокнотику взялася записувати враження про перебування у таборі, поки ще не забулися. Я їх трііішечки відредагувала і буду потроху викладати тут. З дозволу автора. :)
Неділя, 10 липня
День перший
Спочатку ми порозкладали речі у хатинці. Потім пішли на ланч. Я з’їла бутерброд із шинкою. Салат їсти не захотіла, бо перед поїздкою пообідала вдома, сир до бутерброда не брала, бо він мені не сподобався.
Після ланчу батьки поїхали додому, а я лишилася. Перший час я трохи соромилася, а потім освоїлася в таборі.
Коли всі поїли, ми пішли грати у Crazy tag, «Шаленого квача». Усі діти були поділені на команди. Кожна команда називалася на честь якогось діснеєвського мультика і мала свій колір. Я була у синій команді з назвою «Аладдін».
У кожної команди була своя кричалка. Наша звучала так:
A-L-A-D-D-I-N
That’s our team
We’re gonna win
All the other teams look like fools
Aladdin
Aladdin
Go, Aladdin!
Правила «Шаленого квача» такі: дві команди стоять одна навпроти одної. На початку гри посередині, між командами, лежать три м’ячі. На рахунок «три» обидві команди біжать і намагаються схопити м’ячі. М’ячі кидають у суперника. Якщо м’яч торкнувся суперника (голова не рахується), то суперник сідає. Якщо м’яч потрапляє в руки комусь із тих гравців, що сидять, він передає м’яч своїм колегам по нещастю. Потім хтось із них пробує вибити тих, хто бігає по полю. Якщо йому пощастить, і він влучить, то усі гравці, які сиділи і передавали одне одному м’яча, встають і повертаються в гру.
Наступний етап змагання різнокольорових команд проходив у басейні. По дну басейна було розкидано намиста і пластикові виделки. Між собою змагалися по дві команди: треба було пірнати і виловлювати виделки і намиста. Це тривало десять хвилин. У кінці змагання рятувальники рахували очки, зароблені командами («вартість» була позначена на намистах та виделках). Наша команда виграла.
Потім можна було просто поплавати у басейні. Далі у програмі розваг – Scavanger hunt, «Мисливці за дріб’язком». На території табору треба було знайти ліхтарик, конверт, суху траву тощо. Пополювавши за дрібничками, знову можна було поплавати.
Переодягнувшись, ми пішли на вечерю. Гамбургер, картопля фрі та морозиво.
Після вечері оголошували переможців. Перше місце посіла зелена команда «Мулан», друге – жовта, «Король Лев», третє – синя, «Аладдін». Ці три команди могли плавати у басейні до самого сну.
Понеділок, 11 липня
День другий
Перед тим, як почати розповідь про другий день у таборі, хочу описати хатинку, де ми жили. Коли заходиш у дерев’яний будиночок, потрапляєш у вітальню із столом, стільцями і диваном. Прямо – двері у душ і туалет. Направо і наліво – маленькі коридорчики, по обидва боки від них – кімнати. В одній кімнаті – дві шафи, два ліжка і тумбочка між ними.
Я жила з Карою, Амаєю та Тіною і чотирма дорослими. Взагалі-то, у хатинці має бути шестеро дітей і двоє вожатих, але у нас чомусь було по-іншому. Та займалися нами тільки наші вожаті – Ен і Кена.
Перед сніданком піднімали прапори, і ми виголошували присягу американському прапору.
Цього дня на сніданок давали французькі хлібні палички, бекон і яблучний сік. До французьких паличок обов’язково подається кленовий сироп.
Після сніданку була стрільба з лука. Мені було важко стріляти, бо дуже важко натягувати тятиву. Я тричі попадала в середину мішені, але стріла одразу випадала, тому що там була дірка.
Наступним був басейн. Переодягнувшись після плавання, ми пішли на ланч. На ланч їли піцу та салат.
Разом із вожатими ми пішли до лісу збирати дику малину. Моя група назбирала найбільше – повну миску ягід. Повернувшись до табору, ми зробили з них сік. Кожен отримав по чашці смачнющого соку.
Зробивши намиста з дерев’яних намистинок, ми пішли в басейн. Спочатку здавали тести, наскільки добре вміємо плавати. Від цього залежало, чи можна запливати на глибину.
Наплававшись, ми зголодніли і тому зраділи, що вже настав час вечері. Вечеря складалася з рису, котлети і кукурудзи.

середа, 27 липня 2011 р.

Листівка для сестрички

Цю легку яскраву листівку я зробила для двоюрідної сестрички. Ася її уже отримала, і завтра її день народження, тож, думаю, листівку можна представити на суд публіки.
На блискучий скрап-папір я наклеїла тиснений картон, а вже по ньому клеїла метеликів. Більші метелики зроблені завдяки новому дироколу від Марти Стюарт (у неї просто надзвичайні дироколи! але, на жаль, досить дорогі...), щоб підкреслити їхню красу, я зробила їх подвійними і наклеїла на клеєві кружечки. На цій фотографії видно об"єм.
Без квіточки не можна було обійтися - а то куди б метелики сідали? - тим паче що мені дуже подобається робити об"ємні квіти, а цього разу ще й з листочками, зробленими за допомогою ще одного нового дирокола. Але не від Марти Стюарт, дирокол дуже тугий і видавити листочки дуже непросто, та все ж можливо. :)
Якщо порахувати усіх метеликів - приклеєних і витиснених, - а до них іще додати квіточку, то в сумі вийде 21, саме стільки виповнилося моїй сестричці.

Асюня! Ми ще раз вітаємо тебе з днем народження і бажаємо усього-усього з префіксом най-! Найкращого настрою, найцікавішого навчання і найлегших сесій, найвірнішої дружби і найніжніших почуттів!

вівторок, 12 липня 2011 р.

Знайомство з індійською кухнею


Минулої суботи ми не тільки з’їздили на ферму, а й відвідали вечірку, на яку нас запросив один із викладачів з Роминого університету. Пан професор час від часу влаштовує такі зібрання для своїх студентів-докторантів – і тих, хто ще пише у нього дисертацію, і тих, хто вже захистився.
Зібралася ціла купа народу. Хтось знав чимало з присутніх, а для когось, як для нас, усі були незнайомими. Маю на увазі нас із Марічкою, бо Рома, звісно, знав кількох суб’єктів. Привітання, потискання рук, знайомство. Привітання, знайомство, потискання рук. І найприкріше, що, пройшовши коло, у пам’яті лишається буквально одне-два імені. Марічка – як рятівне коло: «О, яка вона чарівна!» – «Дякуємо!» – «А скільки їй років?» – «Сім». – «Уже зовсім доросла».
Марічка не дуже хотіла йти, бо не любить церемонію знайомства, хоча гідно тримається, але не пошкодувала, бо ще дві сім’ї прийшли з дітьми, правда, трохи меншими, але то було добре, бо вона ними керувала. Що-що, а покерувати Марічка любить.
Зробивши коло і умовно з усіма познайомившись, гості, на запрошення господарів, попрямували на кухню – по напої та перекуску. Алкогольні напої (вино та пиво) були виставлені окремо від «легких» – кока-коли і спрайту.
Перед тим, як продовжити розповідь про вечірку, зроблю відступ про кока-колу. Звісно, недаремно її вважають американським національним напоєм, бо вона справді всюди. Хоча, як на наш із Ромою смак, пепсі усе ж смачніше. Та пепсі не скрізь є, а от кока-коли – хоч залийся. Причому її не тільки пропонують, а й певним чином нав’язують. Мало того, що вона недорога (звичайна ціна – десь $1,5 за дволітрову пляшку, коли проходить якась акція, може бути й 70 центів). Якщо у ресторані ти замовляєш колу, то твою склянку можуть наповнювати безліч разів, а платиш ти як за одну, якщо ж ти замовиш сік чи лимонад, то оплачуєш кожну склянку. То що вибере пересічна більшість? А часом і непересічна, бо ж набагато дешевше…
Ну що ж, повертаємося на вечірку. На перекуску можна було взяти два види чіпсів та соуси до них – білий з кропом на основі майонезу та салсу – мексиканський томатний соус з додаванням різних овочів, а часом і фруктів, наприклад персика чи манго.
На більшому кухонному столі уже було все готове власне до вечері – великі металеві піддони стояли над спиртівками, тож їхній вміст лишався теплим. Що там – лишалося таємницею, бо ємності були накриті. А мені було страшенно цікаво, бо ж господарі – індуси, значить, подаватимуть якісь індійські страви.
Господиня була у національному вбранні – червоних шароварах і платті. Так само, тільки у жовтогаряче, була вбрана ще одна жінка-індуска. Чоловіки ж були у костюмах.
Набравши на тарілки чіпси з соусами, гості перемістилися до вітальні – жувати і вести світські бесіди. Якщо чесно, мені такі бесіди коштують багато зусиль. Одна справа – спілкування з друзями, інша – з людьми, яких ти бачиш вперше і, можливо, востаннє. Тому я зосередилася на жуванні і розглядала велетенський будинок. А розглядати було що. Вестибюль та вітальня розкинулися на два поверхи – завдяки високій стелі вони здавалися ще більшими, ніж є насправді. Під стелею висіла величезна, як у театрах, люстра. На комодах стояли фотографії дітей, а над ними – на центральній стіні навпроти основного входу до вітальні (бо є ще один, з кухні) – висіла чимала картина, схожа на ікону. Мабуть, сценка з давньоіндійського епосу, – вирішили ми. Коли Рома запитав у господині, вона відповіла дуже коротко: «Крішна». Але ж там не сам Крішна, по обидва боки від нього – якісь дівчата… На жаль, сюжет картини лишився для нас загадкою. Крішна, то й Крішна…
Коли нарешті, з великим запізненням, бо живе в іншому штаті, прибув ще один колега господаря, господиня запросила гостей пригощатися основними стравами. Так вийшло, що ми з Ромою опинилися перші в черзі.
Гості рухалися навколо столу, поступово наповнюючи свої тарілки. Спочатку ми взяли хлібці. Потім господиня подала нам невеличкі металеві піали: «Це щось на зразок супу». Я намагалася уникати дуже гострих страв, бо по деяких гостроту можна було визначити навіть на вигляд. Взяла собі простого рису, овочі у підливці, на рис зверху виклала горошок зі шматочками обсмаженого сиру, поруч хляпнула ложку йогурту з огірком та кропом. Квасолі не брала – вона видалася мені пекучою навіть на вигляд. Не брала також жовтого рису невідомо з чим, досить і білого. Оминула ще й дві маленькі тарілочки – раз вони маленькі, значить, багато такого з’їсти не можна, відповідно, воно дуже гостре. Та все ж гостроти відчуттів мені уникнути не вдалося.
Природно, що я почала з супчику. Що це був за суп! Від однієї маленької ложечки очі полізли на лоба, вухами пішла пара, а в роті так пекло, що вже неможливо було визначити, чи інші страви гострі, чи ні. А найгірше те, що нічого ти з тим супом не зробиш… Якщо щось інше можна спробувати непомітно викинути, то куди подінеш суп? Та ще й під пильним оком господині, яка пантрує на кухні. Насправді, звісно, не пантрує, а припрошує гостей пригощатися, але факт лишається фактом.
На що був схожий той суп? Така собі ріденька юшечка з цибулею і горохом, але, здається, перцю там було більше, ніж цибулі та гороху разом узятих. Добре ще, що взяла хлібець. Простий-простісінький, з пшениці та солоду, як повідомила господиня, він трошки заспокоював пожежу у роті. Ну і довелося залити чимало кока-коли, щоб хоч очі повернулися у своє звичне положення, а вухами перестала валити пара. А от відчуття смаку повернулося не одразу, ще довго в роті пекло. Та все ж вдалося відчути, що овочі також трошки гостренькі, але в міру, нічого й порівнювати з супом, і досить смачні. Там були кабачки, баклажани і щось іще, чого я не змогла визначити на смак. Потім запитала у господині, вона сказала, що там ще були кольрабі й батат. Ну, кольрабі я б упізнала, значить, то був батат. Досить цікавий смак. Минулого року, на День подяки, я робила запіканку з батата, але вона не дуже пішла, надто вже солодка. А от у поєднанні з овочами смакувало досить непогано.
Йогурт із огірком також можна було спокійно їсти, хоча трішки перчику там було. Рис із горошком не приховував сюрпризів, тож до кінця вечері у роті нарешті перестав палати вогонь. Закінчивши трапезу, я радісно понесла порожню тарілку на кухню. «Може, хочете ще чогось?» – ввічливо запитала господиня. «Ой, ні, дякую, вже наїлася», – поспішила відповісти я, сподіваючись, що на моєму обличчі не було помітно страху. Може, й можна було з’їсти ще трошки рису, але, мабуть, я боялася, що гостинна господиня вмовить мене спробувати ще якоїсь екзотики, або, не дай боже, вмовить з’їсти ще тарілочку супу.
Продовжуючи гасити залишки пожежі колою, я спустилася у бейсмент (напівпідвальний поверх), де казилися дітлахи. Марічка їсти відмовилася, тим паче, коли почула, що більшість страв гострі, та ще й подають рис, який вона страшенно не любить. Але пізніше усе ж таки з’їла хлібець, бо ж дикі ігри таки наганяють апетит.
Ми вже збиралися йти і не чекати на солодке. З усіма попрощалися. А потім хтось перепинив Рому, щоб він зробив загальну фотографію. Одну, другу, третю, а там уже й час десерту.
Торта я не пробувала, бо то був звичайний американський торт «купа-солодющого-крему». А от незвичайний індійський десерт хотілося покуштувати, хоча й були певні побоювання: а раптом вони й туди перець додають? Та господар заспокоїв, що «расгула» робиться з молока з додаванням цукру.
Расгула – невеличкі білі кульки, які плавають у сиропі. Мені вони припали до смаку, а Марічка лише куснула: «Це сир» – і відмовилася їсти. Так, то таки був сир. Як пояснила мені господиня, з молока вони роблять домашній сир, з нього – кульки, потім ті кульки викачують у цукрі і заливають водою. Як на мене, досить смачно. Так що я таки знайшла індійську страву, яка мені сподобалася.

понеділок, 11 липня 2011 р.

Скрап-блокнотик для донечки

Задум зробити для Марічки блокнотик для записів з нагоди першої поїздки у табір з’явився давно. Ідеї щодо обкладинки та сторінок також вимальовувалися в уяві, не вистачало лише часу, бо ж на канікулах доця вдома, і не так просто щось зробити таємно від неї, та ще й не лишати при цьому ніяких слідів. От і доводилося мені скрапити або пізно ввечері, коли Марічка уже спала, або вранці, коли вона була надзвичайно зайнята у дворі зі своїм "рестораном". Наробила купу різноманітних бець (пісок, земля, тирса, трава і вода у різних комбінаціях), порозкладала їх по пластикових стаканчиках і пропонувала нам завітати у ресторан і замовити пудинг чи тортик з кавою. Але це я щось відволіклася. Так от, поки Марічка наводила лад у своєму ресторані, я потай майструвала їй спеціальний блокнотик.
 Так виглядає обкладинка. Дівчинка і рюкзачок - висічки. Приклеїла ще й лавочку - щоб дівчаткові було зручніше сидіти. Напис довелося робити самій, тому що у моїх запасах не виявилося стільки  букв однакового розміру. Жовта акрилова фарба, зверху трохи затонувала чорнилами, а потім обвела букви гелевою ручкою: My first summer cаmp - "Мій перший літній табір".
Марічка поїхала на шість днів, тому у блокнотику усього шість листочків - по одному на кожен день, плюс сторінка для друзів.
Це перша сторіночка. Напис, цифра і паперова квітка з об’ємною серединкою - техніка квілінгу, виявляється, дуже гарно виглядає на скрап-сторінках. День перший, тому квітка одна. 
Ця сторіночка з секретом - з іншого боку вона загнута, і на загнутому всередину шматочку ми з чоловіком написали Марічці побажання на цей тиждень.
Можливо, цього разу мені не вдалося якнайкраще підібрати кольорову гаму, але це пов’язано не з відсутністю смаку, а з відсутністю достатньої кількості готових літер та цифр. Та все ж я старалася якось обіграти ці контрасти. Чи вдалося - судити вам.
День другий. Ця сторінка трохи багатша на декор. Літери висять на стрічечці, картину доповнюють два заклики насолоджуватися відпочинком і червоно-бордова висічка, яка  здалася мені тут доречною.
Третій день - тому три різнокольорові кульки (випробовувала нові акрилові фарби) піднімають на ниточках три букви.
Ось такою ніжною вийшла четверта сторінка: чотири метелики літають у небесній блакиті. Цифру обвела гелевою ручкою.
Приблизно так виглядають внутрішні сторінки блокнотика. Вони умовно поділені на три частини: Menu (меню), Activities (заняття), Thoughts (думки). Не знаю, чи багато Марічка писатиме, але за допомогою блокнотика, можливо, ми зможемо більше дізнатися про життя у таборі, бо ж коли дуже багато вражень, то частина подій забувається. А про те, що подавали на сніданок, обід чи вечерю годі й згадати, а мені особисто дуже цікаво, чим годують дітей в американському таборі. Звісно, я не тішу себе надією про те, що на обід пропонуватимуть суп, але хочеться знати, що вони мають на увазі під фразою family friendly menu? Правда, відсутність супу надзвичайно тішила Марічку. Коли вона говорила про табір, зауважувала один мінус - цілий тиждень без комп’ютера - і аж два плюси, які повністю перекривали мінус, - обід без супу і відсутність занять з математики та української.
Так, знову я відволіклася... Та, думаю, нестрашно. Допис пишеться не лише про блокнотик, а й про збори до табору.
На внутрішніх сторінках немає декору, окрім самих написів. І це зроблено спеціально: у блокнотик я вклала кілька листочків із наклейками (здебільшого квіточки та метелики), щоб Марічка змогла прикрасити сторіночки на свій смак. Наклейки не покажу, бо забули їх сфотографувати. Можливо, пізніше доповню допис фотографіями з Маріччиною творчістю...
 День п’ятий - п’ять прапорців. Більше нічим не прикрашала, бо сторінка сама по собі досить яскрава.
 А це сторінка для друзів. Що вони там писатимуть - свої адреси чи побажання, - уявлення не маю, але хай буде.
Ну і нарешті остання, шоста сторінка. Літери зв’язані докупи ниткою, то тут, то там граються кольорові метелики. Сторінка більша за іншу, має спеціальну кишеньку. Саме у цю кишеньку я й сховала наклейки.
Усе? Ні! А обкладинка?
Ось вона!
 Та сама дівчинка сидить на тій самій лавочці. Тільки тепер ми бачимо її зі спини.
Я вручила Марічці блокнотик у неділю, уже перед  від’їздом у табір. Доня втішилася, сказала, що дуже любить речі, зроблені моїми руками. Сподіваюся, їй приємно буде писати у цьому блокнотику, а любов і тепло, з якими я його робила, зігріватимуть її, якщо раптом стане сумно.






 

Відвідини ферми-музею


У суботу ми відвідали ферму-музей, де фермери демонстрували свої вміння. Спочатку ми досхочу намилувалися кониками різного розміру і різноманітних мастей. Вони не просто проходжалися, а працювали. Пара коней і пара мулів орали землю – так-так, в Америці досі є плуги і люди, які вміють орати без трактора.

Поки ми спостерігали за цими умільцями, до демонстраційного поля під’їхав ще один фермер. Його коні були просто велетенські – я ще не бачила таких здоровенних.

Позаминулого року я їздила на конику, так він, мабуть, проти цих велетнів виглядав би як поні… Ці широкогруді красені косили траву, знову й знову проходячи повз захоплених глядачів.

Тим часом у фургоні привезли трьох віслюків. Може, й вони мали щось робити, але при нас їх просто вигулювали по полю, при цьому один із них страшенно реготав, власне не іржав, а реготав – мабуть, він знав, хто насправді кого вигулює.

З іншого фургона вийшло ще двоє коней – гнідий та сірий в яблуках. Хоча коли він підійшов ближче, ми побачили, що то навіть не яблука, а зірки! Дуже гарний коник. Стрункий, благородний.

Надивившись на коників, ми приєдналися до групи людей, яка спостерігала за збором пшениці. Невеличкий комбайн зрізав і випльовував колоски, а двоє чоловіків підбирали їх і в’язали у снопи. 

Звісно, такі крихітні комбайни годяться лише для невеличких господарств, а чималі, очевидно, послуговуються габаритнішою технікою.
Далі ми попрямували у павільйон – там також було на що подивитися. Старі комбайни та тракторці дивували своїм виглядом та конструкцією, деяким експонатам скоро виповниться по сто років. 

Окрім старої сільськогосподарської техніки, можна було зблизька роздивитися старі меблі, швейні машинки, прасувальні дошки, самі праски, пресувальну установку та купу інших уже навіть не старих, а старовинних речей. Нам надзвичайно сподобався ляльковий будиночок: триповерховий, з терасою на даху, балконом та справжніми сходами.

Марічку найбільше вразили сходи: «А у сучасних пластикових будиночках сходів майже ніколи немає».

Дуже акуратно виготовлені не лише сходи, а й вікна, двері, перила, меблі (хоча з меблів зберігся лише столик з гнутими ніжками).

На кожному поверсі – інші шторки, у кожній кімнаті – інакші шпалери. 

Одним словом, ми досить довго розглядали цей дивовижний будиночок під різними кутами зору.
Марічка ще прокаталася на педальному тракторці, і ми покинули це цікаве місце, де зібрано стільки незвичайних для сучасної людини речей.

Два кола на білому поні з фіолетовою збруєю та фіолетовими копитами (на передні копита були вдягнуті «черевички», а задні – пофарбовані) – і ми рушаємо назустріч новим пригодам та враженням.

понеділок, 4 липня 2011 р.

Культпохід по музеях


Давненько я не писала про свої враження від поїздок. Усе тому, що їздили в уже перевірені місця, тож враження були приємні, але не нові. А учора вибралися нарешті у Вашингтон. Метою був Музей корінних американців.
Не буду детально описувати усе, що ми бачили: різноманітні глиняні вази, фігурки тварин, одяг та взуття. 

Хоча досить цікаво було зблизька роздивитися шкіряні мокасини. Вони зовсім не схожі на те, що ми зараз називаємо мокасинами. Це легкі і м’які (принаймні на вигляд) черевики або чоботи з тонкої шкіри. Були навіть білі весільні. Деякі екземпляри – справжні витвори мистецтва: щедро оздоблені бісером (давні індіанці використовували дрібненькі камінчики). Обшиті бісером також ткані пояси та сумки (думаю, чимало модниць із задоволенням носили б такі) і навіть ляльки.

Деякі мотиви на тканих речах, як і самі речі, ліжники наприклад, схожі на українські.
Експозиції музею здебільшого присвячені індіанцям, хоча є й згадки про інші народи, зокрема ескімосів, які живуть на Алясці. На першому поверсі можна детально роздивитися їхній засіб пересування – легенький і гарненький каяк. А на третьому поверсі ми дізналися, як і з чого їх роблять. Працівник музею, індіанець, запропонував нам торкнутися кількох різних матеріалів і вгадати, що є що. Було очевидно, що один із запропонованих шматочків – шкіра, але чия саме? Ескімоси виготовляють (чи виготовляли?) свої човники зі шкіри тюленя. Розмір човна залежить від людини, для якої його роблять. Довжина каяка дорівнює подвійній відстані розкинутих рук між кінчиками середніх пальців, а ширина – відстань від кінчика середнього пальця до ліктя. Цього досить, щоб залізти у човен, але отвір і не повинен бути занадто широким. Ескімоси поважали природу і жили в гармонії з нею, тому використовували тюленячий жир і навіть м’язи – замість ниток, ними зшивали каяк.

Індіанець тримає в руках каяк із лялькою ескімосом
Інший човник – більший. Такий плавучий транспортний засіб виготовляли індіанці, які жили на півдні Канади і півночі США. Цікаво, що канадські та американські представники племені називають себе по-різному. Вони робили свої човни з деревини. «Якої саме? Спробуйте вгадати», – пропонує знову немолодий індіанець і простягає слухачам кілька шматків деревини. «Береза?» – невпевнено каже Рома. «Саме так! Це березова кора!» Внутрішню сторону кори індіанці пускали на зовнішню сторону човна, бо вона не пропускає воду.
Показував нам наш гід ще й човник із кедра, але про нього чомусь майже не розповідав. А взагалі, ледь не кожне плем’я робило інакші човни – бачили ми й плетені з лози, дуже мілкі, але м’які, мабуть, у таких зручно сидіти.
Біленький - каяк зі шкіри тюленя. Зліва вгорі - човник із березової кори. Справа вгорі - плетений болівійський, мілкий і м’який. Справа внизу - гавайський
 І племен існувала велика кількість, то літературою розтиражовані лише кілька: навахо, апачі, команчі, ірокези, черокі. Насправді було не менше сотні різних племен: мівок, гупа, кочі мі, тлі чо… А лишилися лише резервації та товари, зроблені руками індіанців.
У магазині, що розташувався на другому поверсі музею, можна придбати купу різноманітних речей – від прикрас із бісеру, пасток для снів та дерев’яного посуду до плетених гаманців, ляльок та сумішей для випікання хліба. Усе зроблено індіанцями. Майже на кожній речі – своєрідна історія: де і ким зроблено, на що ідуть зароблені гроші. Так, на комплекті шитих лялечок (тато, мама, двоє діток, плетена люлька, мітла, дерев’яна дощечка для прання білизни, дві квіточки і ще пару якихось крихітних дерев’яних дрібничок) було написано, що виготовляють їх жінки громади, яка називається «Надія», що на зароблені ручною працею гроші вони устаткували лікарню, стоматологічну клініку і школу.
Гарних речей у магазині дуже багато, але ціни не радують, навіть при тому, що ти розумієш, що вони йдуть на добру справу. Тому ми довго блукали рядами, вибираючи щось симпатичне, щоб лишилося на пам’ять, і у той же час не дуже дороге. В результаті Марічка зупинилася на якомусь духовому інструменті – уже другий день із задоволенням щось собі видмухує, я взяла на пробу суміш для випікання традиційного кукурудзяного хліба (ще не пробували, тому про смак нічого не можу сказати). Ще не втрималися і купили маленьку сову, зроблену з декоративного гарбузика, ну і вже згадані ляльки (вони насправді зовсім маленькі, тато з мамою – величиною з палець, а малеча – як півмізинця), хоча Марічка такого щастя і не сподівалася.
Заходили ми і в ресторанчик при музеї, але лише пройшлися по ньому – цікаво, звісно, спробувати якісь національні страви, але ціни були невиправдано захмарні, тому ми пішли перекусити у «традиційний» Макдональдс, який розмістився у Музеї авіації та космосу. Ну а заодно і музеєм прогулялися.
У повітрі висіли, а також стояли – на висоту усього музею, аж до стелі – різноманітні ракети.

В одну з них навіть можна зайти, вистоявши чималу чергу. Пройшовшись невеликим коридорчиком, ми побачили кілька космічних «кімнат»: душову (виявляється, космонавти приймають душ у таких собі мішках, залазять у них, піднімають угору – от тобі й душова кабінка), туалет і робочий кабінет, у якому над столом чомусь зависла консервна банка.
Окрема зала присвячена першому моторному аероплану і його творцям – братам Райт. Цей самий аероплан займає майже усю залу, у повітрі висять його зменшені копії.

Думаю, хлопчакам було б дуже цікаво у цьому музеї, а от наша дівчинка трохи нудилася, та й ми всі уже стомилися, тому вирішили рушати додому. Та проминути сувенірну крамницю не вдалося. Після довгих пошуків (як сказала потім Марічка, там просто не було нічого путнього) купили космонавтську їжу (висушене морозиво і полуницю) і лак для нігтів, який світиться у темряві (не розумію, до чого тут космос чи авіація…)
*** *** ***
На завершення цього допису напишу ще про маленького хлопчика, якого я побачила у сувенірній крамниці, поки чекала Рому і Марічку. Одразу я подумала, що тато везе коляску, а потім помітила, що то не звичайна дитяча коляска і що везе її не тато. То був дитячий інвалідний візок, і хлопчик років трьох, принаймні так я візуально визначила його вік, сам їхав, вправно і надзвичайно швидко крутячи колеса руками. Наткнувся на якусь перешкоду – здається, то був килимок – і не кликав нікого на допомогу, хоча поруч були тато і брати, а сам швиденько якимись хитрими маневрами справився з ситуацією. Вони усі підійшли до стелажа з м’ячами, і брати стали кидати йому м’яча, а він – їм. І так він поводився, ніби йому не потрібна нічия допомога, він усе може сам, при цьому був не озлоблений, а просто надзвичайно самостійний. У такому віці і у такому стані.
Коли я спостерігала за цим надзвичайним хлопчиком, якраз вийшли мої космонавти, тож я не бачила, що відбувалося далі, але мене вразив вираз обличчя цього малюка і його ставлення до життя. Я усе можу! А ми, люди, у яких є здорові руки-ноги, усе шукаємо виправдання своїм невдачам… Я усе можу!