вівторок, 17 травня 2011 р.

Сніданок в подяку батькам


За традицією, на початку травня в американських школах вшановують вчителів. Цілий тиждень так і називається «Тиждень подяки вчителям». Здається, минулого року я про це вже писала. Діти приносять своїм вчителям якісь подаруночки – листівочки, цукерки, квіти чи ще якісь дрібнички. Але тут здебільшого дарують квіти у горщиках – їх потім можна висадити у саду, а садівництво – улюблена справа усіх американців.
Минулого року Марічка подарувала міс Малер горщик із герберами. Учителька неймовірно втішилася, сказала, що то її улюблені квіти. Підписала в подяку листівку – тут так прийнято – письмово дякувати за подарунки – і потім ще з тиждень щодня, побачивши мене, дякувала за квіти. Мені було аж незручно. Ми ж до такого не звикли.
Окрім того, що учні дякують учителям від себе, цілий тиждень їм влаштовують сніданки й ланчі. Цим займається такий собі батьківський комітет по-американськи – PTA. Тільки це не батьки з конкретного класу, а батьки-активісти з усієї школи. Щорічно організація обирає президента, віце-президента, секретаря і скарбничого. Та зараз не про це. Скажу чесно, як правило, я ігнорую усілякі заклики PTA, та цього разу Марічка мене вмовила спекти шарлотку на честь тижня подяки вчителям. Можна було спекти щось на десерт, приготувати щось солоне або принести напої, печиво, чіпси, одноразовий посуд тощо. Але приносити це все, окрім свіжоприготованих страв, треба було заздалегідь, а Марічка мене переконала уже перед самим тижнем подяки.
Тож я спекла шарлотку в неділю, у понеділок віднесла до школи – краще одразу, щоб потім не нав’язували мені якийсь конкретний день. На піднос треба було почепити записку з іменами дитини, її учителя та мами, яка витворила кулінарний шедевр. Це робиться для того, щоб витвір поставили на стіл саме тоді, коли буде їсти конкретна вчителька.
Місіс Луїс подякувала мені того ж дня і сказала, що було дуже смачно. А наступного дня, коли ми з Марічкою йшли додому, від дверей школи по траві до нас бігла Маріччина минулорічна вчителька, міс Малер. Вона так розхвалювала шарлотку, ніби нічого смачнішого в житті не їла – я, мабуть, почервоніла від п’яток до маківки: було одночасно і дуже приємно, і трохи незручно, адже я не зробила нічого надзвичайного!
Але й це ще було не все. Через пару днів Марічка зі школи принесла конверт на мою адресу. А в ньому – запрошення на сніданок в подяку батькам. Запрошували не усіх батьків, а тільки тих, хто тим чи іншим чином був задіяний у тижні подяки вчителям. Тобто батьки дякували вчителям, а тепер вчителі дякують батькам. Окрім власне запрошення, була приписка «Дайте знати місіс Луїс чи міс Малер, чи ви прийдете». Ну як я могла відмовитися? Після того, як отримала такі щедрі подяки…
От і ходила я сьогодні на той сніданок. Він проходив у бібліотеці. На кількох столах була розкладена їжа і напої. З солоного – три різновиди запеченого омлету – з овочами, грибами і м’ясом, – тушкована картопля і до неї крихітні котлетки чи сосисочки. Були ще здобні бублики, кексики, пиріг із джемом, фруктовий салат. З напоїв – кава та різні соки. Досить здоровий сніданок, скажу я вам.
Наповнивши тарілку і сівши за столик, думала, що трошки посиджу і піду, бо мені тут особливо нема чого робити. Міс Малер мене вже бачила. Я привіталася й подякувала за запрошення.
Мами Маріччиних однокласників (цього- й минулорічних) або сиділи окремо, жваво щось обговорюючи, або були відсутні – а на присутність однієї балакучої мами я дуже розраховувала, тоді мені було б зовсім не нудно. Хтось, як я вже сказала, щось жваво обговорював, хтось сидів тихенько, як і я. Та мій блискучий план швидкої втечі провалився. Спочатку до мене підсіла одна жіночка, потім – ще одна. Якийсь час усі сиділи мовчки. А потім одна про щось запитала іншу – і пішло-поїхало… Спочатку вона розповідала про те, що у неї дорослі діти, вже вчаться в коледжі, а у цю школу ходить її племінник, бо діти сестри живуть з нею. Що вона дуже любить дітей і тому ними опікується. А ще – інвалідами. Що раніше вона працювала чи то в поліції, чи то в системі страхової медицини (тут я щось не зовсім зрозуміла), але їй хотілося допомагати людям, а система не давала такої можливості, їй доводилося відмовляти людям у наданні допомоги, тому вона послала ту систему куди подалі і стала займатися малими дітьми та інвалідами.
Тим часом у бібліотеці з’явилася місіс Луїс, обійшла усі столики, де сиділи мами її учнів, з кожною перекинулася кількома словами. «Прекрасно – подумала я, – тепер спокійно можу йти». Та не так сталося, як гадалося… За наш столик підсіла директриса. І вже просто так встати й піти було ніяк… Тож я продовжувала слухати балакучу тітку…
Писала я про це не для того, щоб пожалітися, як мені там було некомфортно, зрештою, активні комунікабельні мами з гарною англійською мали про що поговорити, а для того, щоб показати, наскільки відмінний американський менталітет від нашого. Тобі зробили щось приємне? Ти дякуєш усно, дякуєш письмово, а потім ще влаштовуєш якусь приємну подію для хорошої людини. І головне – усе це щиро, невимушено. Є чому повчитися…
Ой, ледь не забула! Я ще отримала грамоту і квіточку в горщику!

Немає коментарів:

Дописати коментар