середа, 18 травня 2011 р.

Війна з білками

Восени свекор взявся за втілення своєї давньої мрії – добудувати веранду. Накупив матеріалу і взявся до роботи. До зими уже й дах зробив і утеплив скловатою. От тут і знайшлися претенденти на нашу веранду. Коли свекор поїхав на роботу, ми з Марічкою побачили білку, яка завзято шматувала скловату і, очевидно, майструвала собі кубло. Я кілька разів її ганяла, але вона все одно поверталася до свого заняття. І скловата то тут, то там звисала обтріпаними смужками.
Свекор підбив дах, але білку не вигнав – пожалів: зима ж, холодно, де вона, бідна, житиме? Вирішив, що вижене її з-під даху ближче до літа, коли вже буде тепло.
Веранда ставала все благороднішою. Одна за одною стали виблискувати на сонці засклені рами. От тільки про присутність білки забути було неможливо: свекор стукав, щось прибиваючи, припасовуючи, і білка йому відстукувала зсередини.
От уже і весна настала, і тепло стало, прийшов час виганяти білку і закривати дірку, через яку вона шастала туди-сюди. Довго свекор її звідти виганяв, стукав їй, стукав, підстерігав цілий день, щоб скоренько закрити дірку, коли вона звідти вилізе. І йому це таки вдалося. Заспокоєний і задоволений, він поїхав на роботу.
 Якщо придивитися - справа на краю даху видно білку.  "Вхід" тільки-но забито, він був зліва. Очевидно, білка якраз шукає запасний вхід.
Зате не була спокійною білка. Вона весь час крутилася навколо забитого входу до своєї хатки. («Ну як же так? Хатку побудували, гарненьку, тепленьку, а тепер туди й добратися ніяк! Та як посміли мене від моєї ж житлової площі відлучати?!») А потім стала гризти і шматувати усе, що бачила. Ну добре, не все, лише те, що, на її думку, заважало їй залізти всередину.
Вона пошматувала руберойд, пообгризала дошки, аж трава була встелена відгризеними щепками. Вона просто казилася!
 А тут якраз видно і подертий руберойд, і обгризену дошку... А ще вчора усе було ідеально (див. попереднє фото)
З вікна мансарди добре видно дах веранди. І коли я визирнула у вікно, побачила шматок хвоста білки. «Ану йди геть! Чому гризеш нашу веранду?!» – суворо насварилася я з вікна. Білка мене почула. І швидко-швидко побігла по даху до вікна. Я ніколи ще не бачила білку так близько, якщо не рахувати дитячого досвіду, коли у парку можна було погодувати білочку з рук. Вона зупинилася буквально сантиметрах в десяти від мене. Стала на задні лапки, передні притиснула до серця, ну, так мені здалося, і з благанням дивилася мені прямісінько в очі. Ніби просила про щось. Мовчки. Вона не видала жодного звуку. Постояла так трошки, склавши лапки, і знову побігла по даху.
Через якийсь час я знову з вікна побачила її хвіст і пробувала прогнати. І знову вона підбігла під вікно, і знову благально складала лапки. Цього разу я покликала Рому, щоб він це також побачив.
«Мабуть, там лишилися білченята, бо навряд чи вона б так шаленіла через втрату запасу жолудів, – сказав мій чоловік. – Хоча хто тих білок знає…»
Але все ж таки схоже було на те, що білка намагається прорватися до своїх малят. Бо ж якщо вони зовсім крихітні, то не зможуть дати собі ради, та ще й ніяк вилізти. Шкода було білку. І свекра шкода, бо ж білка нищила його працю, причому нищила швидкісними темпами.
Поки усі дружно сушили голову над тим, що ж робити далі, з-під даху почулося якесь шкряботіння. То білка там була не одна! Довелося відкривати дірку, щоб звідти повилазили усі мешканці піддашшя.
Нашою війною перейнялися й сусіди. Один із них чергував, поки у нас нікого не було на подвір’ї. Повідомив, що звідти вилізло двоє білченят. Не таких уже й маленьких, лише трохи менших за дорослу білку. А як уже тішилася мама-білка! Терлася носиком зі своїми дітками, гралася з ними. Материнська любов – велика сила! І перегризти пару-трійку брусків для неї – ніщо.
Дірка на даху досі не закрита. Хтозна, може, там ще хтось лишився? Але боротьба триває – на веранді увімкнений пристрій, який своїми коливаннями відлякує білок. Тож сподіваємося, що білки залишать нашу хату нам.

вівторок, 17 травня 2011 р.

Сніданок в подяку батькам


За традицією, на початку травня в американських школах вшановують вчителів. Цілий тиждень так і називається «Тиждень подяки вчителям». Здається, минулого року я про це вже писала. Діти приносять своїм вчителям якісь подаруночки – листівочки, цукерки, квіти чи ще якісь дрібнички. Але тут здебільшого дарують квіти у горщиках – їх потім можна висадити у саду, а садівництво – улюблена справа усіх американців.
Минулого року Марічка подарувала міс Малер горщик із герберами. Учителька неймовірно втішилася, сказала, що то її улюблені квіти. Підписала в подяку листівку – тут так прийнято – письмово дякувати за подарунки – і потім ще з тиждень щодня, побачивши мене, дякувала за квіти. Мені було аж незручно. Ми ж до такого не звикли.
Окрім того, що учні дякують учителям від себе, цілий тиждень їм влаштовують сніданки й ланчі. Цим займається такий собі батьківський комітет по-американськи – PTA. Тільки це не батьки з конкретного класу, а батьки-активісти з усієї школи. Щорічно організація обирає президента, віце-президента, секретаря і скарбничого. Та зараз не про це. Скажу чесно, як правило, я ігнорую усілякі заклики PTA, та цього разу Марічка мене вмовила спекти шарлотку на честь тижня подяки вчителям. Можна було спекти щось на десерт, приготувати щось солоне або принести напої, печиво, чіпси, одноразовий посуд тощо. Але приносити це все, окрім свіжоприготованих страв, треба було заздалегідь, а Марічка мене переконала уже перед самим тижнем подяки.
Тож я спекла шарлотку в неділю, у понеділок віднесла до школи – краще одразу, щоб потім не нав’язували мені якийсь конкретний день. На піднос треба було почепити записку з іменами дитини, її учителя та мами, яка витворила кулінарний шедевр. Це робиться для того, щоб витвір поставили на стіл саме тоді, коли буде їсти конкретна вчителька.
Місіс Луїс подякувала мені того ж дня і сказала, що було дуже смачно. А наступного дня, коли ми з Марічкою йшли додому, від дверей школи по траві до нас бігла Маріччина минулорічна вчителька, міс Малер. Вона так розхвалювала шарлотку, ніби нічого смачнішого в житті не їла – я, мабуть, почервоніла від п’яток до маківки: було одночасно і дуже приємно, і трохи незручно, адже я не зробила нічого надзвичайного!
Але й це ще було не все. Через пару днів Марічка зі школи принесла конверт на мою адресу. А в ньому – запрошення на сніданок в подяку батькам. Запрошували не усіх батьків, а тільки тих, хто тим чи іншим чином був задіяний у тижні подяки вчителям. Тобто батьки дякували вчителям, а тепер вчителі дякують батькам. Окрім власне запрошення, була приписка «Дайте знати місіс Луїс чи міс Малер, чи ви прийдете». Ну як я могла відмовитися? Після того, як отримала такі щедрі подяки…
От і ходила я сьогодні на той сніданок. Він проходив у бібліотеці. На кількох столах була розкладена їжа і напої. З солоного – три різновиди запеченого омлету – з овочами, грибами і м’ясом, – тушкована картопля і до неї крихітні котлетки чи сосисочки. Були ще здобні бублики, кексики, пиріг із джемом, фруктовий салат. З напоїв – кава та різні соки. Досить здоровий сніданок, скажу я вам.
Наповнивши тарілку і сівши за столик, думала, що трошки посиджу і піду, бо мені тут особливо нема чого робити. Міс Малер мене вже бачила. Я привіталася й подякувала за запрошення.
Мами Маріччиних однокласників (цього- й минулорічних) або сиділи окремо, жваво щось обговорюючи, або були відсутні – а на присутність однієї балакучої мами я дуже розраховувала, тоді мені було б зовсім не нудно. Хтось, як я вже сказала, щось жваво обговорював, хтось сидів тихенько, як і я. Та мій блискучий план швидкої втечі провалився. Спочатку до мене підсіла одна жіночка, потім – ще одна. Якийсь час усі сиділи мовчки. А потім одна про щось запитала іншу – і пішло-поїхало… Спочатку вона розповідала про те, що у неї дорослі діти, вже вчаться в коледжі, а у цю школу ходить її племінник, бо діти сестри живуть з нею. Що вона дуже любить дітей і тому ними опікується. А ще – інвалідами. Що раніше вона працювала чи то в поліції, чи то в системі страхової медицини (тут я щось не зовсім зрозуміла), але їй хотілося допомагати людям, а система не давала такої можливості, їй доводилося відмовляти людям у наданні допомоги, тому вона послала ту систему куди подалі і стала займатися малими дітьми та інвалідами.
Тим часом у бібліотеці з’явилася місіс Луїс, обійшла усі столики, де сиділи мами її учнів, з кожною перекинулася кількома словами. «Прекрасно – подумала я, – тепер спокійно можу йти». Та не так сталося, як гадалося… За наш столик підсіла директриса. І вже просто так встати й піти було ніяк… Тож я продовжувала слухати балакучу тітку…
Писала я про це не для того, щоб пожалітися, як мені там було некомфортно, зрештою, активні комунікабельні мами з гарною англійською мали про що поговорити, а для того, щоб показати, наскільки відмінний американський менталітет від нашого. Тобі зробили щось приємне? Ти дякуєш усно, дякуєш письмово, а потім ще влаштовуєш якусь приємну подію для хорошої людини. І головне – усе це щиро, невимушено. Є чому повчитися…
Ой, ледь не забула! Я ще отримала грамоту і квіточку в горщику!