вівторок, 19 квітня 2011 р.

Тюльпани у Longwood Gardens


Давно я не робила записів про Longwood Gardens, хоча ми туди навідуємося, можна сказати, регулярно. Дещо стало звичним, але експозиції постійно змінюються, і щоразу ми відкриваємо для себе щось нове. Минулого року ми пропустили цвітіння тюльпанів, тож цього року нас не зупинив ні дощ, який лив напередодні запланованого візиту, ні сильний вітер, який намагався позбутися нас уже на місці. Наші жертви були виправдані: те, що ми побачили у Садах Дюпона, нас не розчарувало.

Та перед тим, як ми донесхочу намилувалися тюльпанами та нарцисами різних видів, кольорів та розмірів, на нас чекала екскурсія виробничими приміщеннями Longwood Gardens. Раніше нам не траплялося такої нагоди, тож ми з радістю приєдналися до невеличкої групи, яку запустили у саме серце парку.
Мері Кей, так звали нашого екскурсовода, показала нам технічні приміщення, а також зали, де вирощують рослини, які потім виставляють на експозиції. Усе комп’ютеризовано й автоматизовано: комп’ютер визначає рівень вологості і запускає пульверизатори, якщо ґрунт недостатньо зволожений, чи вентилятори, якщо повітря недостатньо прохолодне, чи підігрів, якщо рослини мерзнуть. Дах у цих приміщеннях скляний, частина його прикрита захисним екраном, і якщо комп’ютер вирішить, що світла недостатньо – екрани відсунуться і не затулятимуть сонця.
Коли ми переходили з приміщення у приміщення, екскурсовод смикала за мотузочок – і двері піднімалися вгору. Опускалися вони за нами автоматично. Як у казці про Червону Шапочку: «Смикни за мотузку – двері й відчиняться»…
Бачили ми також великий «холодильник», де у малесеньких скляночках з водою зберігаються паростки різних рослин. У «холодильнику» постійне освітлення і температура – +20-23ºС (саме тому я й використала лапки, бо ж насправді там зовсім не холодно, і, як пожартувала екскурсовод, ланч на зберігання не покладеш).
Показали нам і диво-агрегат, який за лічені секунди висіює у ємність із землею насіння. І, головне, – робить це правильно: на потрібну глибину, через потрібну відстань. І тоді крихітні, а чи й не дуже, зернятка дружно проростають у визначений час.
У Longwood Gardens завжди багато різних квіткових композицій. Щоразу, гуляючи доріжками парку чи оглядаючи експозицію в оранжереї, у мене виникала думка про те, скільки праці вкладено у цю красу. Тепер таємнича завіса трохи привідкрилася, і ми знаємо деякі секрети. Наприклад, що у технічних приміщеннях та залах, де вирощують рослини, – усього одинадцять постійних працівників. Є ще, правда, студенти та волонтери, але основну роботу виконує комп’ютер, чим значно полегшує життя своїм колегам-людям. Замість стежити за температурою та вологістю, вони мають час на обдумування дизайну майбутніх експозицій.
Уже зараз вирощують пуансетію для цьогорічної різдвяної експозиції, а дизайнер творить проект різдвяної експозиції на наступний рік. Коли я працювала у жіночому журналі, ми все бурчали, що живемо на кілька місяців наперед: ще не настав Новий рік, а журналісти уже пишуть статті до 8 Березня. А тут виходить, не на кілька місяців, а на цілих півтора роки наперед!
Пуансетія – обов’язковий елемент зимової експозиції, бо поєднує у собі традиційні кольори Різдва – червоний та зелений. Виявилося, що ця принцеса рослин досить вередлива та вибаглива. Вона дуже чутлива до світла та протягів, якщо її щось не влаштовує – не буде цвісти.
Звісно, не могли ми оминути у розмові й тему тюльпанів. Мері Кей сказала, що кожні два – три роки вони замовляють нові бульби у Голандії. Щоб квіти не приїдалися відвідувачам і не вироджувалися. Бульбочки не викидають, а віддають різноманітним організаціям, щоб вони продовжували радувати око. До речі, усе, що можна переробити, у Садах Дюпона переробляється, а компост використовується як добриво.
Мабуть, досить про справи закулісні. А про квіти не буду багато писати. Краще викладу побільше фотографій, бо то треба бачити.
Найбільше мене вразили двоярусні тюльпани, які і на тюльпани не дуже схожі, швидше вже на півонії.

Запам’яталися також молочно-білі малюки на низьких кремезних ніжках зі смугастим листям.

Жовті тюльпани з загостреними пелюстками та тонким довгим листям, що стелилися по землі, були подібні на що завгодно, але не тюльпани. Ці неформали ростуть у Сибіру та інших регіонах Росії. Принаймні так писалося на табличці.

Кольорова гама – просто розкішна: білі, жовті, оранжеві, рожеві, червоні, темно-вишневі, жовті з червоними прожилками, червоні - з жовтими, білі – з рожевими…

Потішили красою також горді нарциси. 

Насичено-жовті, аж оранжеві, блідо-жовті, майже білі; багатошарові з пелюстками, ніби складеними у чудернацьку посмішку; великі та дрібненькі…

Звісно, зараз цвітуть у Садах Дюпона не лише тюльпани та нарциси. Деякі дерева ще в цвіту, посміхаються до відвідувачів фіалки, літні сніжинки та багато інших квітів.

Весна – надзвичайна пора року! І недаремно моя улюблена, бо стільки краси часом і за увесь рік не побачиш…

понеділок, 18 квітня 2011 р.

Тотем. Частина друга


Перша дія нагадала глядачам про різні версії появи життя на Землі: життя поширилося з води, людей створили всемогутні боги чи занесли з інших планет представники інших цивілізацій. Ну і, звісно, не обійшлося без теорії Дарвіна.
Друга дія робила акцент на теперішньому та майбутньому, зокрема на розвитку науки та різноманітних надсучасних технологій.
Після півгодинної перерви на сцену знову повернулися мавпа з Дарвіном, італьяшка та слідопит. Про останнього персонажа я ще не згадувала, але він періодично з’являвся і в першій частині, але не брав активної участі в дії, а лише спостерігав. Цього ж разу він вступив у суперечку з емоційним італійцем, який бігав по сцені і все фотографував. Бігав він доти, доки слідопит не поламав йому фотоапарат. Та й тоді гарячий італійський хлопець не вгамувався: він намагався повернути своїй техніці життя, роблячи їй штучне дихання. Але не буду переказувати усіх його жартів, бо, зрештою, він відійшов на другий план, а слідопит став жонглювати «диявольськими палицями». Дві палиці він тримав у руках і ними виробляв неймовірні трюки з третьою. Тим часом Дарвін з мавпою також мали заняття: вони пересували по підлозі сріблясті напівсфери.
Коли зникла ця шумна компанія, по хвилях приплив човник. Веслували дівчата (по секрету скажу: ті самі, що їздили на одноколісних велосипедах). Коли припливли до берега, з човна вийшла м’язиста дівчина у жовтому трико. Веслувальниці витягли човник на середину сцени (бо то був не просто човник, а ще й мат, підстраховка для повітряних гімнастів) і чемненько відійшли вбік, щоб не затуляти глядачам дійство. Звідкись з-під купола на гойдалці спустився юнак, також у жовтому. Почав загравати до дівчини. Дівчина почепилася за гойдалку, але хлопця близько до себе не підпускала, якщо так можна сказати, бо вона то висіла у нього на ногах, то чіплялася за руки, але весь час ніби відштовхувалася від нього. Пара гімнастів працювала без страховки, якщо не брати до уваги човника на підлозі. Повітряні гімнасти розповідали своїми тілами історію кохання: знайомство і зацікавлення, бажання відкрити серце і страх бути зрадженим чи висміяним… Дивлячись на цю пару, я згадувала повітряних гімнастів, що виступали в шоу «Україна має талант». Ну не гірші у нас гімнасти! Не менш талановиті! От тільки ніде їм показати свій талант…
Гімнасти сплутували свої тіла у клубок і розплутували під тонкий мелодійний спів. Співачка стояла то з одного боку подіуму, то з іншого – і за рахунок цього пісня звучала по-різному – часом віддалялася, часом наближалася, підкреслюючи тим самим важливість того, що відбувалося під куполом.
Коли відплив човник з гімнастами, і на сцені, і на подіумі почалося якесь шаленство! Знову повернулася мавпа в лабораторному халаті, Дарвін, а з ними – ще кілька учених з різного розміру пробірками. Один з них став грати на великих пробірках, наповнених яскравою різнокольоровою рідиною. На меншого розміру пробірках підігрувала лаборантка у коротенькому халатику і на височенних шпильках. Дарвін тим часом заліз у велетенську колбу і став зсередини пускати по її стінках різнокольорові кульки. Ті кульки то були вогняні, то рожеві, то з різнокольоровими прожилками, то усіх кольорів райдуги. Дивовижно те, що то були ті самі кульки! І вони змінювали колір прямо у польоті! Коли Дарвін виліз із тієї чарівної колби – він уже не був сивим, та й борода якимось містичним чином зникла. Я так і знала, що він туди поліз, щоб омолодитися!
Тож ця сценка уособлювала неймовірні можливості сучасної науки. Але і в сучасному техногенному світі є місце для кохання. Щоб довести це, на подіум вийшло кілька індіанців, які відбивали ритм на своїх барабанах і наспівували якусь мелодію. На каное привезли прекрасну індіанку у білому кожушку. Її зустрів кремезний індіанець, також вбраний у біле. Поки він допомагав їй вийти з каное, на сцену винесли велетенський барабан. На ньому пара й показувала свої вміння. Вони каталися на роликах. Ви бачили коли-небудь індіанців у білих одежах, які катаються на ковзанах? От і я досі не бачила. І не просто катаються, а створюють неймовірної краси фігури. Захоплююче видовище!
Пригадалися чемпіонати з фігурного катання, які я дивилася у дитинстві. Деякі фігури дуже схожі, але ж наша білосніжна пара має у своєму розпорядженні лише обмежений простір – барабан. От дівчина тримається лише ногами за шию партнера, а він крутиться усе швидше і швидше. Потім він тримає її за ноги і знову крутиться з шаленою швидкістю – так і здається, що от-от впустить її або гепне головою об барабан. Усе, що відбувалося на сцені, було надзвичайно красиво: контраст засмаглої шкіри та білого одягу, вправні та плавні рухи, індіанські співи, які створювали особливу атмосферу.
Ще перед початком надзвичайно ніжного танцю чоловік витягнув з волосся дівчини пір’їну. Коли ж вони насолодилися своєю близькістю у танці, він почепив їй на шию щось, що дуже нагадувало ярмо. J Ну чи петлю. І вона накинула йому на шию таку саму штуковину. Мабуть, це був шлюбний ритуал, і після накидання петель одне одному на шию вони продовжили свій танець. І стало зрозумілим призначення ярма на шиї! Довгонога красуня вчепилася в нього руками і так на ньому і розкручувалася, не торкаючись ногами землі, поки кремезний чолов’яга крутився навколо своєї осі, усе пришвидшуючи темп…
Після такого серйозного номеру настала черга трохи повеселитися. На подіум виплив катер, яким керував уже знайомий нам рибалка. За катером на водяних лижах стрибав італієць. Рибалка трохи захопився швидкістю – і італієць пірнув на глибину. Але нічого страшного з ним не сталося, і за пару хвилин він уже сидів поруч із рибалкою, і вони одне в одного видирали кермо. Догралися до того, що хтось із них викинув кермо у відкритий океан. Катер заглух. Та винахідливі герої таки завели свою посудину, і катер злетів у небеса.
Після зникнення з поля зору горе-героїв, на сцену вийшли чи то люди майбутнього, чи то інопланетяни. В облягаючих костюмах, із візерунками, що світилися у темряві. Ці гуманоїди виконували номер із «російськими палицями»: двоє тримали ці самі палиці на плечах, а третій підстрибував і виконував у повітрі сальто та інші трюки. Палиць було дві, відповідно, і два стрибуни. Спочатку вони підстрибували і перекручувалися кожний на своїй палиці, а потім приземлялися на палиці «сусіда».
На завершення – танець за участі усіх артистів. Трейлер вистави «Тотем» зі шматочками усіх номерів можна подивитися на сайті Cirque du Soleil. http://www.cirquedusoleil.com/en/shows/totem/default.aspx
Після опису номерів хочу сказати ще декілька слів про музичний супровід, декорації та костюми. Музика підібрана дуже тонко – то мелодійні етноспіви, то майже рок, який підкреслює шалені темпи сучасного життя. На що тільки не перетворювався подіум за час вистави – і на пляж, і на пірс, і на літаючу тарілку, і на катер. Але мене більше вразило навіть не це. А хвилі. Такі натуралістичні, що не можна було не повірити в їхнє існування. Мозок казав: це картинка і шум прибою. Але очі бачили, як накочується і відкочується хвиля, як легенько коливається водна гладь під час штилю! А вуха чули шепіт хвиль! Здавалося: зробиш один-два кроки, простягнеш руку – і її лизне морська вода…
Про костюми я вже трохи говорила. Та повторюся знову: це справжній витвір мистецтва! Тканина буквально перетворюється на шкіру! І надзвичайно важко повірити, що то не татуювання на руках та ногах первісних племен, а усього лише тканина з імітацією тату. А чого варті костюми амфібій чи надлюдей!
Я й досі під враженням. Шкода, що Cirque du Soleil приїжджає лише раз на два – три роки. Зрештою, це зрозуміло: щоб підготувати виставу такого рівня, потрібно багато часу і зусиль. І талантів! А таланти канадський цирк збирає по всьому світу! Є там і три українці! От тільки не знаю, хто саме…

субота, 16 квітня 2011 р.

Тотем. Частина перша


Учора ми ходили в цирк. Але не такий цирк, до якого звикли, – з дресированими звірятами та клоунами. Канадський цирк Сонця – Cirque du Soleil – дарує своїм пошановувачам дивовижні акробатичні шоу. Ми відвідали виставу «Тотем», яка розповідала про процес еволюції життя на Землі. Можливо, асоціації не завжди були очевидними, та тим цікавіше – кожен сприймав видовище по-своєму. А видовище було просто розкішним! Звісно, це невдячна справа – описувати словами те, що треба бачити, та я все ж спробую. І ще шкода, що не можу підкріпити свою розповідь фотографіями, бо на виставі заборонена фото- і відеозйомка. І це правильно. Бо, по-перше, спалахи відволікають артистів, а по-друге, глядач пропускає безліч цікавих моментів, ховаючись за об’єктивом і намагаючись піймати гарний кадр.
Ну що ж? Починаємо? Вмикайте уяву і спробуйте побачити те, про що я розповідатиму.
Коли ми зайшли у шатро і знайшли свої місця, то були трохи занепокоєні, бо на сцені перед нами було велике щось – чи то велетенська коричнева подушка, чи камінь. Невже воно там і лишиться? Та ні, не може бути, тоді половині залу не буде нічого видно. Шатро неймовірно велике, стеля – дуже високо. То тут, то там під стелею будки техніків. По залі розливається легка музика, тоненькими смужками в’ється димка, легенько хлюпочуть хвилі, хвилюється очерет.
Ми сиділи скраю у третьому ряду, і завдяки цьому могли бачити і те, що відбувається на сцені, і те, що діється на подіумі. На що тільки не перетворювався подіум протягом вистави! Але поки що це уособлення світового океану – по воді ходять легенькі брижі. Очерет стояв справжній, а поруч змінювалися голограми: вода, хвилі, що накочуються і відступають, піщаний берег…
Нарешті! Почалося! Під каменем-подушкою були приховані декорації та артисти. Уявіть собі напівсферу з купою перекладин і отворів різної величини. У цих отворах та на перекладинах звивалися істоти, схожі на інопланетних мешканців з фільму «Аватар». Вони уособлювали собою земноводних, і зелено-жовто-чорно-коричневі костюми справді були дуже схожі на шкіру амфібій. Двоє акробатів синхронно перекручувалися на перекладинах, робили сальто у повітрі, у польоті мінялися перекладинами. Одним словом, дух перехопило уже на перших хвилинах вистави.
Жаби щезли, напівсферу затягнула нагору людина-кристал – повітряний гімнаст у костюмі, покритому дрібнесенькими дзеркалами. На сцену у танці вийшов індіанець. Кружляючи й витанцьовуючи, він непомітними рухами підбирав обручі і творив із ними справжні дива. Ось він поєднав п’ять обручів у негнучку лінію – один рух – і лінія перетворилася на крила. Помахавши трохи крилами, індіанець став крутити по два обручі на кожній руці. І – о, диво! – обручі крутилися в різних напрямках! Наприкінці артист змайстрував з них кулю.
У цьому відео можна побачити не лише індіанця, а й шматочки інших номерів.
Поки індіанець творив дива з обручами, подіум перетворився на пірс, а на березі з’явилася рятувальна станція з трьома рятувальниками, вийшло кілька пляжників. Рятівники кидали один одному фрісбі, пляжник у зелених шортах дефілював зі своєю магнітолою, а щупленький італієць вирішив спробувати свої сили у гімнастиці – намагався піймати кільця. Трохи забігаючи наперед, скажу, що цей колоритний італієць – один із небагатьох комічних персонажів, щось на зразок клоуна, і він ще не раз з’явиться на сцені. І веселити глядачів він почав ще перед виставою, бо сновигав по залу, активно жестикулюючи і белькочучи щось італійською (хоча особисто у мене є сумніви щодо мови, бо там неодноразово пробігали й російські слова, хоча, можливо, це зроблено навмисно).
Італієць теліпався на одному кільці, активно дригаючи ногами і розгойдуючись, щоб піймати інше. Піймавши – упускав перше. Дригався він доти, доки його не побачили рятувальники. М’язисті хлопці потягли його геть, а на сцену вийшли два пляжники і стали хизуватися одне перед одними своїми вміннями робити різноманітні трюки на кільцях. Потім на пляжі з’явилася ще одна дійова особа – красуня у рожевому. Правда, як на мене, її красі трохи заважала надлишкова кількість кубиків пресу. Але інакше й бути не могло, бо вона також полізла на кільця і показала здивованим хлопцям, що й дівчата багато що можуть.
Рома, як колишній гімнаст, сказав, що не так часто трапляється, що жінка займається на кільцях.
Що уособлювала собою ця сценка? Сучасну цивілізацію? Можливо. Але ранувато – одразу після земноводних. Після того, як Рома сказав, що на сандалях одного з рятівників бачив крильцятка, як у давньогрецького бога Гермеса, ми вирішили, що ці м’язисті хлопці – уособлення давніх всемогутніх богів.
Так, на чому я зупинилася? Поки пляжники показували свою майстерність на кільцях, щоб завоювати прихильність леді в рожевому, на сцену повернувся італієць з напомадженим волоссям і покликав чарівну білявку. Бідні хлопці ледь щелепи не погубили, коли побачили, до кого пішла та красуня.
Наступна з’ява – якесь плем’я з темною шкірою, покритою хитросплетінням татуювань. Цікаво, що усе це – дивовижні костюми, які надзвичайно щільно прилягають до тіла – так, що не одразу зрозуміло, чи то костюм, чи все ж таки шкіра. Навіть на оголеному індіанцеві був тілесного кольору костюм – але це я помітила аж у кінці вистави, коли усі разом виходили на сцену.
Велетні з гронами бананів на головах за руки підтримували мініатюрних красунь, які височіли на одноколісних велосипедах. Допомігши їм з подіуму заїхати на сцену, велетні скромно відійшли вбік. На сцені тим часом коїлися неймовірні речі. Після кількох кіл дівчата познімали свої головні убори, і виявилося, що то ніякі не головні убори, а тарілки! Продовжуючи намотувати кола по сцені, вони по одній тарілці спускали собі на ногу, і ногою ж закидали тарілки на голову! Крутячи при цьому педаль лише однією вільною ногою!
Особисто для мене це неймовірне диво! Я й на двоколісному велосипеді їздити не вмію, а тут мало того що одноколісний, та ще й з сидінням десь під небесами, так ще й лише однією ногою!
Це все була лише розминка! Згодом дівчата стали закидати ногами тарілки одна одній – і вправно ловити. Потім – четверо по черзі кидали усі свої тарілки п’ятій дівчині. Далі – одна по черзі закидала своїм подругам: спочатку – вперед, а потім – назад через плече! І вони усе зловили!
Подіум тим часом перетворився на інопланетний корабель, з якого вийшло двійко довгоногих інопланетянок. Інопланетні красуні-еквілібристки у біло-фіолетових костюмах руками і ногами розкручували квадратні ткані килимки. То лише руками, то лише ногами, то усіма кінцівками одночасно, а потім одна вмостилася на стілець, їй на ноги видерлася інша. Вони продовжували крутити і вертіти свої килимки. Апогеєм номеру було таке: «верхня» гімнастка трималася за ногу «нижньої» лише за допомогою шиї та однієї руки. Шість вільних на двох кінцівок продовжували крутити килимки. Отакі-от вони, інопланетянки…
Не встигли біло-фіолетові дівчата відлетіти на свою планету, як по воді на човнику приплив рибалка і закинув на берег якір. Пластиковий якір упав прямісінько біля Маріччиних ніг. Вона навіть трохи злякалася. Рибалка – ще один комічний персонаж, який ще нагадає про себе.
Дзижчить муха. Рибалка пшикає на неї якимось дихлофосом, муха падає на дно човна. Рибалка піднімає дохлу муху величиною з долоню і насаджує її на гачок. Закидає вудку. Незабаром вудка починає смикатися – клює! Рибалка намотує волосінь, на гачку – целофановий пакет. З кулька він витягає пакет молока чи кефіру. Відкручує кришечку, кривить носа, але п’є. Потім відкриває пакет повністю – там пляшка з якимось міцним напоєм. Витягає з кулька лоток яєць. Кульок пов’язує собі на шию замість серветки. Розводить у човнику вогонь, підкидаючи у нього поламані весла. Намагається розбити яйце. Яйце вперто не розбивається. Рибалка виявляє, що воно гарно підстрибує на дні каструлі, бо то взагалі не яйце, а тенісний м’ячик. Глядачі тим часом виявляють, що у рибалки і на плечах, і на черевиках маленькі каструльки. Він виходить на сцену і починає відбивати м’ячик то плечима, то стопами, то каструлею, що у нього в руках. І одного разу відбиває м’ячик аж у зал. Горе-рибалка довго не сумує. Він знімає кульок з шиї, робить з нього пташечку. Пташечка махає крилами, видає якийсь звук, і з неї випадає яйце! Щасливий рибалка повертається у човник, смикає за ланцюг, намагаючись знятися з якоря, та на кінці ланцюга виявляється не якір, а корок! Вода, ніби з ванни, з шумом витікає у відкритий отвір, переляканий рибалка швидко тікає, загрібаючи веслом.
На осушену землю вибігає мавпа. Не звичайна, просто дивовижна мавпа. Вибігає вона на руках, які імітують ноги, ногами махає у повітрі, ніби руками, а голова – на попі. За нею сунуть й інші мавпи, а ще – неандертальці. Дуже неприродно виглядає у цій компанії чоловік, вдягнутий у строгий діловий костюм, який явно поспішає на ділову зустріч. Мавпи перепиняють йому дорогу, ганяються за ним. І от на сцені перед глядачами вибудовується послідовний еволюційний ланцюжок від мавпи до людини. Мавпи разом з неандертальцями знову нападають на чоловіка, роздягають його, він піднімає якусь палицю і женеться за ними. Мавпи тікають, а чоловік натикається на своїх бізнес-партнерів, які дуже здивовані його виглядом. Поки чоловік намагається вдягнутися, знову налітають мавпи. Цього разу вони здирають куртки з новоприбулих. Чоловік знову проганяє їх. Його ділові партнери тим часом розпаковують свої валізи, витягають звідти шести і починають своє шоу. Вони крутилися на шестах і по одному, і по двоє, видираючись нагору не гірше, ніж це зробили б справжні мавпи. Не раз зала затамовувала подих від страху та зачудування, хоча ми й бачили, що гімнасти працюють зі страховкою. Чоловіки були різного віку та статури. І зовсім юні стрункі хлопці, і статечні мужі з невеликими пузцями, які, втім, не заважали їм шустренько видряпуватися на шести та показувати фігури вищого пілотажу.
Так виходить, що описувати акробатичні номери набагато важче, ніж комічні. Або треба знати багато спеціальних термінів, що непосвяченим усе одно мало про що скажуть, або просто передавати своє захоплення. Не хотілося б, щоб склалося враження, що комічні номери задавали тон усій виставі. Акробатичні трюки просто неймовірні! Саме тому їх дуже важко описати словами. Від захвату просто бракує слів…
Це ще не кінець! Далі буде…

четвер, 14 квітня 2011 р.

На що йдуть діти, щоб піти зі школи додому


Цього тижня я пишу, пишу, і ніяк не можу зупинитися… Може, комусь уже й набридло читати мої дописи, але я мушу викласти на папір те, про що думаю уже кілька днів.
У американських школах є правило – якщо дитина впала чи поранилася, її відводять у медпункт, і медсестра, обробивши рану, дзвонить батькам, щоб ті забрали своє кохане чадо. Не знаю, чи це правило діє у всіх школах, чи, може, тільки у молодших класах. Принаймні у школі, де вчиться Марічка, усе відбувається саме так. І, виявляється, дехто з дітей цим користується!
Про Маріччиного однокласника, Кінана, я вже колись згадувала, хоча й не називала тоді його імені. Саме він – автор того похмурого малюнка й історії: «Бог висить на хресті. Прийшла мавпа, подивилася вгору і заплакала». http://natochka.yasinovskyy.info/2010_09_01_archive.html
Тоді мене вразив хід думок цієї дитини. І вразив не тільки мене. Марічка згадує про Кінана частіше за інших однокласників, хоча він не входить ні в перше, ні в друге коло її друзів. Правда, учителька часом підсаджує його до Марічки, бо вона на нього гарно впливає. Так, завдяки її старанням, а також старанням її подружок, їхній стіл (зсунуті докупи вісім парт) минулого місяця виграв змагання з чистоти та порядку у партах і завдяки цьому мав винагороду – морозиво. Кінан сам подякував Марічці за те, що примушувала його прибирати в парті. Та, незважаючи на це, вона його не розуміє. Як каже Рома, це тому, що він не вписується у її модель світу. Як можна не хотіти вчитися? Як можна не любити школу? А Кінан її не просто не любить, а, за його власними словами, ненавидить. Хоча він не дурний хлопчик, часом навіть входить у невелику групку дітей, що пишуть тести на «А+». Але школу ненавидить і усіма можливими й неможливими способами намагається скоротити час свого у ній перебування. Кілька місяців тому Марічка розповідала, що на фізкультурі Кінан попросив когось із хлопців штовхнути його. Тоді це спрацювало. Його відвели у медпункт, подзвонили мамі і відправили додому. Недавно він знову хотів повторити свій трюк, але хтось із дівчат розповів про це учителеві. В результаті обох хлопців відвели на побачення до директора.
Та це ще не найгірше, до чого додумався цей школоненависник. Він різав собі руки ножицями! Звісно, його відвели у медпункт, обробили рани, подзвонили мамі та відправили додому. Учителька також забрала у нього ножиці. Вирішила давати тільки тоді, коли треба щось вирізати. Але недогледіла… Як тільки йому до рук потрапили ножиці, він знову взявся різати себе! Тепер учителька сама вирізає йому деталі для аплікації… Але страшно подумати, до чого ще він може додуматися, аби його відправили додому… І це усього лише перший клас…