неділя, 20 лютого 2011 р.

Перший виступ, перші квіти

Учора відбулася важлива подія у Маріччиному житті, ну і в нашому, звісно, також. Перший виступ із ансамблем українського танцю «Лиман».
Ми ходили на тренування минулої весни, потім була досить довга перерва, потім – повернення. І ось нарешті перший виступ.
Колектив виступав на заході, організованому для всиновлених дітей з України та Росії. Усе це дійство відбувалося на території старшої школи у місті Бетезда, що під Вашингтоном. Ми мали приїхати за годину до виступу. До Бетезди від нас – трохи більше години їзди. Більшість танцюристів їхали автобусом разом із хореографами, ми ж – на власному авто.
Потрапивши у жахливу тягучку на дорозі, ми з Ромою почали нервувати: не встигаємо! Перший виступ нашої донечки, а ми запізнюємося! Я кілька разів пробувала додзвонитися до керівника ансамблю – він не відповідав. Потім лишила йому повідомлення – за нормальних умов він би передзвонив. Рома мовчки сопів, лаючи про себе і машини, і водіїв, і самого себе, що не виїхали заздалегідь. Добре, що Марічка була спокійна, а ми вже намагалися не нагнітати атмосферу. Коли приїдемо – тоді приїдемо. Навіть якщо встигне станцювати один танець із трьох – уже буде дуже добре. Один із танців був зав’язаний на Марічці – вона мала танцювати з Андрійком та Антоном, трохи старшими за неї хлопчиками, або з кимось одним із них, якщо інший не приїде. Але ж без неї і танцю не буде, бо поки що вона наймолодша серед дівчат, решті – 14-16 років.
Коли ми вже наближалися до школи, поперед нас з’явився білий мікроавтобус. «А раптом це вони? – припустив Рома. – Вони так само мали б потрапити у тягучку». – «Та ні, тоді все було б занадто добре», – відповіла я. Навіщо тішити себе примарними надіями? Та мікроавтобус уперто рухався у тому ж напрямку, що й ми. Рома під’їхав до нього збоку – оце так диво! – за кермом сидів Ендрю, один із хореографів, той самий, якому я безуспішно намагалася додзвонитися. Він радісно помахав нам рукою. Ура! Ми не спізнилося! Відлягло, камінь впав з плечей, і накотила хвиля неймовірного щастя! Як мало часом треба для того, щоб відчути себе щасливими!
Тільки-но усі зайшли до школи, як ведуча вечора оголосила, що приїхали танцюристи з Балтимора і що за кілька хвилин вони будуть виступати.
Минуло, правда, не кілька хвилин, поки усі переодягнулися. Марічку ми похапцем переодягнули ще в машині, коли думали, що безнадійно запізнюємося і що треба буде одразу летіти на сцену.
Молодіжний твіст, дует Марічки та Андрійка (Антон із сестрою так і не приїхав, загубившись у щільному потоці машин),

танок хлопців із шаблями, танець чумака у виконанні Андрійка, соло надзвичайно вправного парубійка Стефана і на солодке – коронний номер: гопак. Уже після першого танцю на очах виступили сльози розчулення і зворушення. Ну а як інакше? Наше малятко вперше виступає на публіці! Глядачі приймали дуже тепло: аплодували, підтримували вигуками, а викрутаси Стефана – шаленими вересками. Є у цьому і заслуга Джона, який не тільки танцював, а й оголошував номери, знаходячи теплі слова для кожного учасника. Особливої підтримки він просив у глядачів для найменшої дебютантки – Марічки: «Аплодуйте так, як ніколи в житті не аплодували!» А після виступу той таки Джон подарував дебютанткам квіти. Вручаючи букет із жовтих троянд і рожево-білих лілій Марічці, він став на одне коліно і сказав, що ця маленька дівчинка дуже важлива для нього, а Марічка, приймаючи квіти, присіла у реверансі. 

А ми ж із Джоном лише цього тижня познайомилися ближче. Його мама підвозила нас із Марічкою додому після танців. Дуже милий хлопчина. І дуже мила жіночка. Вона – американка, чоловік – син вихідців із Росії. А Джон – на жаль, не українець, як він сам сказав, оголошуючи один із номерів.
Танцюристи ще трохи повчили гостей танцювати гопак, а потім усі дружно поїхали на піцу. Поруч зі мною сидів Фернандо. Минулого року він був в Україні, об’їздив сиротинці. Найяскравіші враження – від церков, Музею голодомору і Музею Чорнобиля. Незвичайний вибір пам’яток як на американця. Щоправда, Фернандо і сам незвичайний. Мексиканець, всиновлений американкою та українцем, який не уявляє свого життя без українських танців.
Поки чекали піцу, жлуктили пепсі. Взагалі-то, можна було наповнити склянки й іншими напоями, але пепсі з того всього видалося найкращим. Раз зайшла мова про піцерію, додам ще кілька деталей. Більшість піцерій у США працюють лише «на винос», тобто можна замовити піцу і доставку або забрати її самому, а у самій піцерії немає де посидіти. Але є й більш звичні для нас піцерії – зі зручними столиками і приємним інтер’єром. Та в меню ви там не побачите ні чаю, ні кави, ні пива з вином, лише газовані напої. Зате – у необмеженій кількості. Тобто платиш раз, а наповнюєш свою склянку, поки не луснеш.
Хлопці змагалися, хто з’їсть більше піци, дівчата тихенько гомоніли. А хореограф Ендрю розповів нам про причину тягучки на дорогах до Вашингтону. Виявилося, що загорілася придорожня смуга – трава, кущі. І ми згадали, що бачили кілька пожежних машин. Уже вертаючись додому, ми бачили дим, що здіймався над полями, і якийсь час навіть їхали крізь нього, вдихаючи горіле повітря.
Усе ж таки добре, що ми добралися до місця виступу і навіть вогонь не зміг нас зупинити! Перший виступ і перші квіти бувають лише раз у житті!


А тепер, любі читачі, бонус – запис від Марічки! (Авторський стиль збережено, нечисельні помилки виправлено. :) Ну не могла я стриматися…)
Вчора був мій 1 виступ!
Я отримала букет від Джона!
Нарешті мені танці приносять задоволення!
Один з танців залежав від мене!
Мені треба було приїхати.
Антон з Каріною не змогли приїхати.
Мені подобається «Лиман»!

вівторок, 1 лютого 2011 р.

Віра


Так звали мою бабусю. Маю досить приводів, щоб поринути у спогади про неї саме в лютому. У лютому вона народилася, у лютому померла. Та не тому я весь час думаю про неї кілька останніх днів.
Оленка, моя подруга і кума, попросила переглянути вірші її дідуся. Ні, помилок там не було, хіба загубилося кілька ком. Коли дочитувала добірку – в очах стояли сльози. Не тому, що поезія сумна, зовсім навпаки, вона життєствердна. А тому, що вірші ці нагадали мені про бабусю.
Бабуся Віра також писала вірші – виважені, влучні. Їх свого часу друкували у місцевій газеті. Та, на жаль, я не можу їх зараз прочитати, бо усі вони згоріли. Так само, як і бабусині медалі, фотографії… Мабуть, добре, що бабуся уже не застала ту пожежу – прикро, коли згорають усі матеріальні згадки про твоє життя…
Чому, читаючи вірші Оленчиного дідуся, якого я бачила лише одного разу, до мене навідалися спогади про мою бабусю? Тому що вони належать до одного покоління. І це особливе покоління. Таких людей уже майже немає і більше не буде. Сильні духовно і фізично, хоча зараз уже, звісно, здоров’ям не похваляться, але ж, щоб пройти війну, потрібні і фізичні сили, і міцний внутрішній стержень. А ще вони справді вважали представників інших радянських республік своїми братами. Це зараз у нас неоднозначне ставлення до сусідів, та й у першій половині минулого століття вони принесли нам чималу торбу лиха, але ті, хто воювали пліч-о-пліч, вірили одне одному навіть більше, ніж братові. Довіра мала бути абсолютною, адже ця довіра коштувала життя.
Окрім сили волі, внутрішнього стержня і довіри до ближнього нам не завадило б повчитися грамотності. З усіх усюд чути, що українці вільно послуговуються двома мовами, та насправді аби хоч однією оволоділи. Безграмотність лізе з телевізора, газет та журналів, причому це не залежить від того, якою мовою написана стаття чи зроблена передача. Прикро визнавати, та безграмотних людей зараз набагато більше, ніж грамотних.
Чому я пишу про безграмотність? А тому, що могла б вибачити помилки бабусі чи дідусеві. Але вони їх не роблять! Якщо пишуть вірші, то вивірено усе до коми. А сучасні письменники й журналісти часто не знають, де ставити коми, як писати те чи інше слово. Можете налітати на мене, що люди є й були різні. З усім погоджуюся. Та й я не без гріха – також продукувала і пропускала помилки. Але не про те зараз йдеться.
Люди, які пройшли війну, мали іншу шкалу цінностей. За одне життя вони прожили стільки, що вистачило б на кілька, якщо не на кільканадцять життів.
Коли почалася війна, чоловік моєї бабусі пішов на фронт. Бабуся народила дитинку. І їх обох евакуювали. У поїзді немовлятко застудилося і досить скоро померло від запалення легенів. Після того бабуся також пішла на фронт. Пройшла усю війну, заробила собі купу болячок, зокрема виразку шлунку.
Чесно кажучи, я дивуюся, що після втрати чоловіка, дитини, після усього побаченого за роки війни бабуся змогла знайти себе у цьому житті. Вона вдруге вийшла заміж, хоча той шлюб і не можна назвати щасливим, бо мій дід любив чарчину, а випивши, ставав некерованим. Народила й підняла на ноги трьох дітей. Можна сказати, сама, бо досить скоро після народження найменшого сина, Володі, розлучилася з дідом. Працювала вчителькою фізики, а потім – бібліотекаркою. І писала вірші.
Бабусю, пробач, що я так мало про тебе знаю! Ми приїздили влітку щороку, та все ж більше часу я проводила в іншої бабусі, бо ми жили ближче до неї. А потім захворіла мама, і ми стали приїздити рідше. А потім я вчилася в Києві і зовсім не приїздила. А потім ти впала з драбини і лежала… А мене навіть на похоронах не було, бо я була вагітна… А ти, бабусю, навіть не дізналася, що у тебе має бути правнучка… Вона народилася того ж року, коли ти пішла від нас…
Так, життя і смерть ходять поруч. Бог і дає щось людині, і забирає. Ми маємо бути вдячні за те, що отримуємо, але й відпускати те, що у нас забирають. Тільки «відпускати» не означає «забувати».
Коли бабуся була жива, вулиця, де стояв її будинок, була найзеленіша у райцентрі. А все тому, що вона нікому не дозволяла заїжджати туди машиною. Вона виходила з хати і махала ціпком. І ніхто не смів ослухатися старої жінки. Хтось із сусідів незадоволено бурчав, але більшість хвалили і підтримували, бо ж такої високої і м’якої трави не було більше ніде. А ще у бабусі Віри був надзвичайно плодючий сад: яблука й вишні, порічки й абрикоси. Найсмачнішою була малина! І її було так багато! Справжні зарості! Червона і жовта – і солодка-солодка! А восени достигали горіхи. Тільки я ніколи не була там восени, тому мені так ніколи і не вдалося наїстися молодих горіхів…
Бабуся дуже насторожено ставилася до усього нового. Любила солодке, але максимум, що могла з’їсти, – шматочок шоколаду. Але без наповнювачів. Неможливо було вмовити її спробувати якусь шоколадну цукерку.
Коли бабуся була ще досить молода, я була дитиною і не цікавилася подробицями її життя, тепер мені б дуже хотілося знати, про таке життя можна й книжку написати, та нема в кого спитати…
Як і більшість старих людей, бабуся не хотіла полишати своє обійстя, хоча діти пропонували забрати її до себе. Вона казала, що живе доти, доки працює на землі. І справді, до останнього сама обходила город. Довго тримала кроликів, розмовляла з ними. Можливо, ті кролики знали про мою бабусю більше, ніж я…
Бабусю, я не забула тебе! Ти завжди зі мною. Ти – Віра, мама – Надія, ще одна бабуся – Любов. Щаслива та людина, у якої в серці живуть Віра, Надія та Любов. Тож я щаслива.