середа, 12 січня 2011 р.

Що турбує американських студентів


Цей допис я планувала написати наприкінці минулого року – як результат мого занурення у студентське середовище, але не так сталося, як гадалося. Свята відгриміли, тож тепер час повертатися до звичного режиму життя (і написання дописів такожJ).
Про зовнішній вигляд американців, зокрема і студентів, я вже писала, тож трохи повторюся, але додам і нові подробиці. На початку навчального року переважна більшість студентів обох статей ходила у майках (футболках), шортах (джинсах) і в’єтнамках (альтернативи немає). Звісно, траплялися окремі екземпляри у спідницях чи платтях, часом навіть на підборах – але то вже надзвичайна рідкість. Шорти поступилися місцем джинсам, на майки зверху стали вдягати сорочки чи светрики, але в’єтнамки ще довго не здавали позиції, тримали оборону, мабуть, аж до грудня. З в’єтнамок американська молодь одразу переходить на уги – м’які чоботи з овчинки, такі собі сучасні валянки. Знаю, що вони модні, і в Україні також. Знаю, що багато голлівудських зірок обирає уги. Та, як на мене, вони остаточно вбивають останні натяки на жіночність. У них усі стають схожі на клишоногих ведмедів. Особливо американці, які й без валянок не надто переймаються зовнішністю.
Звісно, є ще кросівки, але за популярністю вони не дотягують до угів. Уги можна зустріти вже у вересні, коли більшість усе ще приклеєна до в’єтнамок. У жовтні їхнє співвідношення наближається до 50/50. Ну а вже у листопаді-грудні уги святкують свою абсолютну перемогу. І перемога ця настільки переконлива, що хлопці заздрять дівчатам і також хочуть дефілювати у цих м’яких і зручних валянках. Слово «дефілювати» звучить тут як знущання, але це не брак слів і не випадковість, саме так я й хотіла сказати.
Англійську я вчила в оточенні інших іноземців, тож пізнавала світ американського студентства здебільшого через читання університетської газети і спілкування з Емануелем, студентом-американцем, моїм розмовним партнером. Саме в газеті The Towerlight, яку випускають студенти Таусонського університету, я й прочитала колонку редактора, який обурювався: чому тільки дівчатам можна насолоджуватися зручністю і комфортом угів? Він переконував хлопців плюнути на все і переходити на валянки, бо це надзвичайно зручно й тепло. Чому вони досі не відгукнулися на його заклик – не знаю. Можливо, хлопці більш консервативні й старі добрі кросівки їх цілком влаштовують. А може, великі розміри угів не так і просто знайти…
Раз згадала про газету, скажу про неї ще декілька слів. The Towerlight – повноцінний кольоровий часопис на двадцять чотири сторінки. Виходить двічі на тиждень. Наповнення – різнопланове і досить цікаве. Звісно, багато уваги приділяється проблемам, які хвилюють молодь (алкоголь, наркотики, права студентів тощо), є трохи політики (певна тема освітлюється представниками і демократів, і республіканців), статті про культурні та спортивні заходи, кросворди. Я із задоволенням читала дописи колумністів – одні пишуть із гумором про щодення, інші – серйозно про глобальні речі (смерть, аборти). Цікаво, що колумністів раз на рік обирають читачі. До їхньої уваги пропонуються уривки дописів кількох претендентів – хто набере більше читацьких голосів, той і буде мати свою колонку. Так, наприклад, хлопець, який розмірковував про смерть і мав намір висвітлювати екзистенційні теми, переміг дівчину, яка збиралася розповідати про моду. Значить, філософія буття цікавить читачів більше, ніж мода…
Особисто мені дуже імпонує те, що часопис зроблено дуже професійно. Це не якась шкільна листівка, яку її творці гордо називають «газетою», а серйозне видання, над яким працюють серйозні люди, які серйозно ставляться до своїх обов’язків.
Зі студентського часопису ми з Емануелем неодноразово черпали теми для бесід. Починали з обговорення статті, а заходили дуже далеко. Так, наприклад, дуже цікава розмова склалася після прочитання матеріалу про алкогольний енергетичний напій Four Loko, надзвичайно популярний серед американських студентів. Його популярність зумовлена низькою ціною ($2-3) і швидким сп’янінням. Дах рве швидко тому, що у напої змішані кофеїн, алкоголь, гуарана та амінокислота, яка міститься у енергетичних напоях на зразок Red Bool. Одна баночка Four Loko дорівнює великій чашці кави (350 мл) і кільком бокалам пива. За фруктовим смаком алкоголь не дуже чути, тому запросто можна подужати кілька банок, а от наслідки дуже сумні. Добре, якщо усе закінчиться обіймами з порцеляновим другом – а такий кінець вечірки практично неминучий, як стверджує Емануель. Сам він навіть пробувати не хоче цю вибухову суміш – йому досить того, що він бачить, у якому стані після Four Loko перебувають його друзі. Нерідко через Four Loko молодь потрапляє у лікарні у стані тяжкого алкогольного отруєння.
Звісно, такі речі не лишаються непоміченими. Мічиган – перший штат, який заборонив продаж цього небезпечного напою. Активно обговорюється питання про заборону додавання кофеїну в алкогольні напої, тому що така суміш не тільки вводить людину у стан ейфорії, але й страшенно шкодить здоров’ю.
Я приділила стільки уваги опису цього напою навмисно. У Штатах заборонено купувати та вживати алкогольні напої у віці до двадцяти одного року. Та коли заборони зупиняли молодих і зухвалих? Є старші товариші, є підробні студентські квитки. Американські гуртожитки також гудуть добряче, хоча мені усе ж здається, що до наших їм далеко… Я розповіла Емануелю, що, коли була студенткою, наші хлопці в горілку додавали спрайт. Емануель – що вони змішують з горілкою Red Bool. Та коли я згадала про йоржа – у хлопчини очі на лоба полізли: хіба можна мішати пиво з горілкою?
Заборона на вживання алкоголю до двадцяти одного року не взята зі стелі, а зумовлена особливостями американського стилю життя. Більшість їздить на автомобілях (громадський транспорт не дуже розвинений, тому мати машину – необхідність, а не питання комфорту), водії повинні бути уважні та обережні. Цікаво, що у США допускається сідати за кермо, випивши один – два келихи вина чи пива. Але якщо станеться аварія, платитиме водій, який вживав алкоголь, навіть якщо він не винен і чинив усе за правилами. Але ж молоді та зухвалі не можуть обмежитися келихом вина, і нерідко сідають за кермо у стані «нам море по коліно і гори по плече», тому й ввели це обмеження. Хоча, як ви вже зрозуміли з моєї розповіді, закон далеко не всіх зупиняє. Та навіть враховуючи цей факт, кількість п’яних у США та Україні нема чого порівнювати… Просто американці не мовчать, публічно обговорюють свої проблеми, шукають шляхи їх вирішення.
Поруч із алкоголем, звісно, мають бути і наркотики. І про це також писали в The Towerlight. Студент, який, зрозуміло, не називав свого імені, розповів журналістам про свій досвід із наркотиками. Він курив марихуану, його на цьому спіймали. Після курсу лікування зобов’язали відвідувати психологічні заняття для колишніх наркоманів і щомісяця здавати аналізи. Хлопець усе це виконує, в аналізах немає слідів наркотиків, хоча він продовжує вводити себе у стан ейфорії – знайшов синтетичний замінник наркотику – цілком легальний препарат, який можна вільно придбати в аптеці. Це при тому, що у США навіть антибіотики чи ліки від тиску відпускаються за рецептом!
Щось не дуже струнка у мене виходить оповідка. Мабуть тому, що дуже багато хочеться вмістити, і я досить довго «виношувала» цю тему. Що ж, продовжу про те, що турбує американських студентів.
Один із тижнів листопада був присвячений правам і проблемам транссексуалів. Виявляється, і в Америці потрібно відстоювати їхні права! Про це ми з Емануелем недовго говорили. Зійшлися на тому, що й у США, й в Україні більшість не захоплюється цією категорією людей. Після закінчення цього тижня у The Towerlight з’явився гнівний допис керівника якоїсь студентської організації. «Чому цей тиждень так тихо пройшов у Таусоні? Чому студенти не цікавляться, що університет робить для захисту прав студентів та викладачів транссексуалів? Як можна бути такими байдужими до проблем свого оточення?» Це, звісно, дуже скорочений варіант, але стає очевидно, що в американських транссексуалів – купа проблем і ними також хтось повинен перейматися…
Цілу кампанію розгорнули проти дражнилок – це явище виявилося поширеним і в школах, і у вищих навчальних закладах. А мені думалося, що в Америці, де кожен ходить, як хоче – хто у піжамі на заправку, хто в магазин у бігуді – ніхто нікого не дражнить, бо не переймається ні своїм, ні чужим зовнішнім виглядом. Я була не права…
Не секрет, що депресія – чи не найпоширеніша хвороба Західного світу, яка простягає свої лапенята і до Східної Європи. Та для деяких секрет, що психічні розлади можна використати у власних корисливих цілях. Так, наприклад, один студент погрожував своїй викладачці, що викинеться з вікна, якщо вона не поставить йому гарну оцінку. Перелякана викладачка побігла до колеги, а той порадив їй усе розповісти у деканаті. У результаті для студента викликали швидку і забрали на лікування. Мабуть, іншого разу він випробовуватиме інші способи впливу.
Інший студент майже весь семестр не з’являвся на пари, а напередодні іспиту приніс довідку від психіатра, що у нього депресія, тому він не міг повноцінно навчатися, і пару лабораторних робіт – щоб показати, що щось він усе ж таки зробив, нехай із запізненням. Можливо, викладач, а це був мій коханий чоловік, і взяв би до уваги довідку, та студент виглядав надто весело і щасливо як на людину у тяжкій депресії. Це викликало підозри. Окрім того, виявилося, що лабораторні він робив не сам, а використав минулорічні роботи свого товариша. Цього вже Рома стерпіти не міг. Плагіат у США суворо карається. Вперше можуть просто зробити зауваження, а вдруге – виключити з університету. Тож цьому депресованому студентові доведеться переслуховувати курс і або взятися за розум, або придумувати нові «відмазки».
У кінці минулого року усі коледжі та університети штату обговорювали непересічну подію – студента виключили із коледжу через написаний ним твір. Курс називався Creative writing (щось на зразок «Основ літературної творчості»), і передбачалося, що студенти придумуватимуть усілякі історії на пропоновану тему чи певного жанру. І один зі студентів, колишній солдат, який не один рік пробув в Іраку, написав, що йому подобається вбивати. «Коли ти вбиваєш вперше – це дуже страшно, і ти не знаєш, як житимеш із цим. Та з кожним разом стає легше, ти втягуєшся і вже отримуєш від цього насолоду. Це стає твоїм життям». Звісно, це страшні слова. Але ж це було творче завдання! Будь-хто міг придумати будь-що, але не солдат, який страждав від того, що за станом здоров’я більше не може воювати. Армія оплатила йому навчання. А коледж відправив його на лікування і хтозна, чи буде він вчитися далі.
Думаю, не може бути однозначного ставлення до цієї події. З одного боку, звісно, дивно, як можуть так утискати в правах людину у демократичній країні, де нібито можна говорити що завгодно і самовиражатися як завгодно. От людина і самовиразилася! Чоловік казав, що писання було для нього терапією, йому ставало легше після того, як він переносив свій біль на папір. Так ні, цього не можна робити!
З іншого боку, я розумію вчинок керівництва коледжу і шум навколо цієї події. Не раз і не двічі траплялося, що до шкіл та університетів приходили учні з автоматами. Подібних ситуацій за будь-яку ціну намагаються уникнути, виявити перші сигнали і попередити нещастя. Хоча часом здається, що зусилля направлені не в те русло…
Щоб не закінчувати допис на такій сумній ноті, розповім трохи про студентський побут. Гуртожитки на кампусі велетенські. Зрештою, кампус також немаленький – між корпусами курсує шатл – автобус, який возить студентів. Звичайно, можна і прогулятися, але коли ти запізнюєшся на пару, а корпус – в іншій частині студмістечка, то краще проїхатися, аніж бігти. Деякі вирішують цю проблему по-іншому – їздять на велосипедах (біля кожного корпусу є «стоянка», де можна припнути свого залізного коника), скейтах або роликах. Моя викладачка англійської розповідала, що один її студент майже завжди приїздив на пари на роликах. Заходив в аудиторію, знімав їх, ставив поруч зі столом і знову взував після пари.
Так-так… Щось я відволіклася… Про що ж ішлося? Точно, про гуртожитки. Студенти живуть у кімнатах по двоє-троє, туалет/душ – один на дві кімнати. У кожній кімнаті обов’язково є кондиціонер і холодильник. «Маленький. На одну пляшку пива», – сказав Емануель. Кухні у них не передбачено. Зате на кампусі – купа різноманітних їдалень та кафешок зі стравами на будь-який смак: і піца, і суші, і кошерна їжа.
Востаннє, коли я бачила Емануеля, було досить холодно – усього пару градусів тепла. «Я люблю, коли холодно. Ця погода – якраз для мене», – сказав Емануель, вдягнутий у джинси, смугасту майку і тоненький бавовняний піджак. Коли ми збиралися виходити з бібліотеки на вулицю, я вдягнула куртку, закуталася у шарф, сховала вуха під шапкою, а руки – в рукавички. Емануель запхав руки у кишені. «Мабуть, по рукавиці», – подумала я. Мене це не здивувало, адже я уже не раз бачила взимку людей у шортах і угах на босу ногу чи шубах і в’єтнамках. То чому б і Емануелю до тоненького бавовняного піджачка не вдягнути рукавиці?
Думала, що мене вже нічим не здивуєш, та моєму розмовному партнерові вдалося: з кишень він витягнув… шкарпетки! «Люблю холод, але руки мерзнуть», – прокоментував він, побачивши, куди спрямований мій погляд. «Однакових не знайшов», – додав Емануель, натягаючи сіро-чорну смугасту шкарпетку на праву руку і синьо-чорну – на ліву. «Буває», – відповіла я…

вівторок, 4 січня 2011 р.

Миколай, Санта та інші

Цей допис, звісно, мав з’явитися ще до Нового року, та, сподіваюся, мої читачі пробачать мені… В Україні зимові свята ще не скінчилися, тож чудеса тривають!

У грудні і в українських, і в американських школах ходили чутки про те, що насправді подарунки під подушки, ялинки та в шкарпетки кладуть не Миколай, Дід Мороз та Санта-Клаус, а батьки. Та дітей не так просто надурити!
Повернувшись зі школи, Марічка розповідала: «Мамо, ми сьогодні у класі обговорювали, чи існує насправді Санта. Але ж хтось подарунки приносить! І то не батьки, бо вони самі собі б не клали! Це так само, як із зубною феєю. Я у фей не вірю, але ж хтось зубки забирає і приносить гроші!?»
Не дивно, що у дітей виникають сумніви, адже ще з садочка вони щороку бачать підробних Миколаїв та Дідів Морозів, які вдають із себе справжніх, але при цьому недостатньо уваги приділяють своєму образу: то у них кросівки з-під шуби виглядають, то джинси, чи з-під ватяної бороди пробиваються чорні вуса. Добре ще, якщо Миколай, коли у нього на сцені випаде жмут волосся, не розгубиться і пожартує: «Ех-ех-ех, старий став, бачите, дітки, волосся випадає». А може ж «добрий дідусь» і шикнути на дітлахів, які сміятимуться з того, що у Миколая борода розпадається. Щоб гарно зіграти доброго чарівника і подарувати дітям казку і віру у диво, потрібно бути щирим! Коли ж «Діди Морози» думають лише про те, чи встигають на наступну ялинку і скільки ще цього дня їм треба відпрацювати свят – підривається дитяча віра у чудеса… Коли ж вони читають слова з папірця – це взагалі профанація самої ідеї. Краще сказати менше, та від усього серця, ніж безбарвно пробубоніти завчені слова…
Марічка вже давно знає, що на різноманітних ранках і вечірках не може бути справжніх чарівників. Чому? Тому що і Миколай, і Санта-Клаус (до Америки Дід Мороз не добирається) ходять по хатах тільки вночі, і їх неможливо побачити. Якщо хтось чатує на доброго чарівника, щоб побачити його чи, може, навіть схопити за черевика чи капелюха – він не прийде.
Племінник хотів поставити цифрову камеру на підвіконня, щоб потім переглянути, як же Миколай заходить до кімнати. Та мама попередила Павлика, що Миколай – чарівник, а значить, дуже тонко відчуває нещирість і різноманітні пастки. Тож, якщо запідозрить щось, може і взагалі не прийти.
Сучасні діти добре розбираються у складній техніці, не дуже люблять казки, але вірять у дива так само, як і їхні батьки, тому й намагаються самотужки чи з допомогою старших подолати сумніви, які з’являються після розмов із однолітками. Одна моя знайома розповіла, яке пояснення знайшов для себе її син Івасик: «У школі ходять чутки, що насправді то не Дід Мороз і не Миколай подарунки приносять, а батьки. Але якщо про Діда Мороза ще в таке можна повірити, хоч і з натяжкою, то про Миколая точно брешуть. Миколай сам ходить!» Чому Миколай крутіший? Бо ж він під подушку подарунки кладе! Треба зайти в кімнату, підняти дитину, подушку, покласти туди покунок, а потім повернути усе на свої місця! А Дід Мороз просто під ялинку кладе – то легше зробити.
Інша моя знайома розповіла своїй донечці таке: «Дід Мороз і Миколай – як феї: якщо ти в них віриш, то вони є, а якщо не віриш – то немає. І тоді батьки за традицією кладуть дітям подарунки під ялинку…» Даша думала протягом кількох днів, а потім сказала: «Добре, що багато дітей вірить у Діда Мороза, бо ж феї, якщо в них не вірять, помирають…»
Коли Марічка писала замовлення Миколаєві та Санті, я казала їй не просити дуже дорогих речей, бо ж дітей багато, і якщо вона отримає щось надзвичайно дороге, то хтось може лишитися взагалі без подарунка. Доця погодилася: «Ну так. Їм же також треба подарунки купувати. Не будуть же вони красти, вони ж чесні!» Отак щороку я дізнаюся щось нове про Миколая чи Санта-Клауса. До речі, поділюся новиною, яку Марічка мені повідомила буквально сьогодні: «Виявляється, Санта може принести і живу собаку! А я цього не знала… – у голосі бринить сум, – Кортні та Тіана отримали у подарунок живих цуциків! Так що наступного разу проситиму у Санти таксу!» – «Живих? – мене ця новина просто приголомшила. – І де ж вони були? Лежали під ялинкою?» – «Ні, не лежали. Вони були прив’язані мотузком до стовбура, щоб не втекли».
Готуйся, Санто! У тебе попереду ще цілий рік!