пʼятниця, 26 листопада 2010 р.

Східні мотиви

Нам здаються таємничими та незрозумілими культура та звичаї східних країн. Та, виявляється, Європа для Сходу не менш далека, дивна і загадкова. До такого висновку я дійшла, спілкуючись зі студентами з Китаю, Кореї, В’єтнаму та Тайваню.
Не скажу, правда, що я аж так багато з ними спілкуюся, бо вони, хоча й дуже привітні, тусуються переважно з собі подібними і поза парами цвенькають по-китайськи (окрім в’єтнамців).
З самого початку навчання виявилося, що вони й знати не знають, що за країна Україна і де вона знаходиться. Зрештою, я на це й не сподівалася, але справжнє прозріння прийшло до мене пізніше. Група мала підготувати доповіді про різні країни, але не занудство на зразок площі, кількості населення тощо, а щось цікавеньке. Не можна було розповідати про рідну країну (таку доповідь ми робили на початку семестру) і про сусідів. Так і вийшло, що тайка Меггі розповідала про Францію, а в’єтнамець Хай згадував Париж. На цьому я й зупинюся детальніше.
Меггі – дуже емоційна дівчина, і доповіді у неї також виходять яскраві та експресивні. Вона розповіла, що в університеті в Тайвані вивчала французьку і добре пам’ятає, як викладачка повчала їх, якщо раптом вони опиняться у Франції, ні в якому разі не пити суп, бо їх вважатимуть невихованими особами…
- Ви уявляєте, французи їдять суп ложкою! – Меггі подавала цю інформацію як неймовірне відкриття.
- А ще вони їдять його на початку трапези, а не в кінці, як ми, – з інтонації можна було прочитати щось на зразок «Ну й диваки! Як так можна?»
Що вона ще розповідала про Францію – я не пам’ятаю, основний посил був – цих диваків неможливо зрозуміти. Коли настав час питань і коментарів, я зауважила:
- То не тільки у Франції, у всій Європі суп їдять ложкою.
До мене приєдналася мексиканка Сесілья:
- І ми їмо ложкою.
- Взагалі-то, якщо ви досі не помітили, в Америці також їдять ложкою, – підсумувала викладачка.
- Упс. Вибачте. Я не знала, – Меггі знітилася, було помітно, що вона розраховувала не на такий ефект.
Хай чомусь не зміг вибрати якусь одну країну, тому розповів потрошку і про Австралію, і про Сінгапур, і про Японію, і про Туреччину, і про Париж. Так-так, я не помилилася. Список був саме таким. Інформація про Париж також була незвичайною. Виявляється, туди небажано їхати з середини липня по кінець серпня – людей не пускають у ліси, бо вони можуть загорітися. А ви не знали? Отож бо й воно! Ні в якому разі не плануйте візит до Парижа на літо!
Чесно кажучи, мені просто мову відібрало. Не хотілося ні коментувати, ні питань ставити. Зате викладачка оживилася:
- А де знаходиться Париж?
- У Європі.
- А що це? Країна?
- Це територія в Європі.
- Ні, любий мій, Париж – це столиця Франції. Як ти розумієш, у місті немає лісів, хіба що парки. Де ти взяв цю інформацію?
- На туристичному сайті.
Отак-от. Париж – це територія в Європі. Якщо ви раптом цього не знали. Що вже казати про Київ…
Картину уявлень про Європу довершила доповідь кореянки Юуран, яка вирішила поділитися своїми знаннями про Росію. Вона нічого не розповідала про саму країну чи про те, які там дивні живуть люди, що і чим вони їдять, ні. Зосередилася на станції «Мир», точніше на тому, чому її демонтували. То все неправда, що казали про нестачу грошей, насправді це через невідомі страшні бактерії, які зі станції «Мир» привезли на Землю, і тепер планета під загрозою! Станцію збираються десь затопити, тож бактерії можуть через океан розповзтися по всьому світу!
На запитання викладачки, де вона вишукала цю страшилку, Юуран не могла дати певної відповіді. Та, на мою думку, це не так і важливо. Важливо інше – які далекі уявлення східних людей про Європу від реальності.
Обмізкувавши усе це, я подумала й про інше: наші уявлення про Схід також не є абсолютно правдивими. Що ми знаємо? Що вони їдять паличками, основна страва – рис, полюбляють незвичні для європейського шлунку спеції. Що у Китаї дешева робоча сила і дуже погана екологія, у Кореї розвинені високі технології, а про Тайвань я нічого й сказати не можу… Та й самі тайки, коли розповідали про свою країну, зосередилися чомусь на службі доставки й готелях. В’єтнамка Вай із тремтінням у голосі повідала про культ предків і те, що часом у її співвітчизників вселяються злі духи і усі цього дуже бояться. У той же час її співвітчизники-одногрупники Хай і Кевін підняли її на кпини: мовляв, для чого казочки розказуєш, у таке давно ніхто не вірить. Вай серйозно відповіла: «Я вірю. І це правда». От як їх після цього зрозуміти? А ще вони суп п’ють, причому не на початку, а в кінці трапези. Що тут скажеш? Дивні люди…
Ще менше ми знаємо і розуміємо, коли йдеться про арабські країни. З одного боку, вони дотримуються усіх обрядів і традицій і найменше піддаються впливу ззовні. З іншого…
Якось перед початком пари монгол Чінран розважався: запускав музику різних країн. Ми могли не тільки чути пісню, а й бачити кліп на екрані, що висів поверх дошки. Подивилися уже Діму Білана (це Чінран поставив швидше для себе, а не для мене, він вважає, що знає російську, тому старанно підспівував), кліпи китайського і корейського гуртів. Корейці співали надзвичайно романтичну пісню, а завдяки англійським субтитрам я навіть зрозуміла, про що вона. «Я не можу бути твоїм принцом», – співає сумним голосом красивий юнак і при цьому обіймає дівчину. «Чому???» – ніяк не можу зрозуміти я. Усе стає ясно у кінці пісні: дівчина помирає від раку. Отака-от сумна любовна історія по-корейськи. Після чергових маніпуляцій Чінрана на екрані з’являється купа дівчат у шортиках і топіках. Ніби прокидається зі сну Абдалла з Саудівської Аравії:
- Друзі! Та це ж моя мова!
Усі присутні у кімнаті дівчата одночасно обернулися до Абдалли:
- Як це? Хіба у вашій країні таке дозволяється?
Замість пояснень ми тикали на оголених дівчат на екрані.
- Ну ви ж не думаєте, що у нас усі жінки ходять замотані, – Абдалла також жестикулює, ніби обмотуючи собі голову. – Сучасні люди цим не переймаються. То пережитки минулого. Правда, ще не скрізь жінкам можна ходити з непокритою головою…
Ні, я не зможу зрозуміти цих людей. Якщо не скрізь можна ходити з непокритою головою, то де ж їм можна ходити з голими ногами й животами? Європейці усе-таки зрозуміліші: суп їдять ложкою, рис – виделкою, не лізуть купатися вдягнуті і не дзвонять у поліцію, якщо жінка сама зупинилася у готелі…

вівторок, 2 листопада 2010 р.

Ще трохи про Хелловін

Традиційно на Хелловін розповідають усілякі страшилки, і не дивно, що саме свято також обросло страшними міфами. Один із найстійкіших міфів – що цього дня активізуються різноманітні сексуальні збоченці. Щоб діти могли уникнути зустрічі з цими неприємними персонажами, особи, яких було засуджено за сексуальні злочини, мусять цього дня сидіти вдома. Більше того – у темряві! Ви ж пам’ятаєте, що дітей у школі вчать не йти до неосвітлених будинків. Окрім того, їх вчать не спілкуватися з незнайомцями, а кричати і мерщій тікати додому чи до знайомих дорослих. Детальний інструктаж у школі напередодні Хелловіна проводили не хто-небудь, а офіцери американської армії!
Поліція на Хелловін також не розважається: поліцейські дружно обходять «сексуальних злочинців» і перевіряють, чи вони вдома і чи не вмикають світло.
Взагалі-то, не дуже демократично… А якщо людина виправилася? Чому вона повинна довіку сидіти в темряві, коли іншим так весело? Та я, зрештою, не про це… Закони, що обмежують пересування певної категорії людей на Хелловін, мають захистити дітей, насправді ж вимальовується інша картина. Вчені Дослідницького центру сім’ї при Медичному університеті Південної Кароліни проаналізували шістдесят сім тисяч злочинів, скоєних на території тридцяти штатів за десять років, і прийшли до висновку, що Хелловін є чи не найбезпечнішим днем у році, бо саме цього дня дуже рідко траплялися злочини на сексуальному ґрунті. (Навіть до того, як з’явилися закони, які забороняють «сексуальним злочинцям» виходити цього дня з помешкання!) Дослідники стверджують, що закони, які змушують ґвалтівників сидіти вдома, насправді захищають дітей від неіснуючої небезпеки. Це те саме, що запровадити ремені безпеки у шкільних їдальнях з метою запобігти падінню.
Погано, що поліцейські стежать за потенційними «сексуальними злочинцями» замість того, щоб регулювати рух. На Хелловін кількість дітей, які потрапляють під колеса машин, зростає учетверо, в порівнянні зі звичайними днями. Це не міф і це справді страшно…
Ще один популярний міф, який не має реального підґрунтя, – що приязні сусіди досить винахідливі, щоб отруїти цукерки, але при цьому досить тупі, щоб гарненько їх загорнути. Саме тому дітей вчать, щоб вони обов’язково переглядали «наколядовані» солодощі, і якщо щось погано загорнуте, ні в якому разі не їли, а викидали. У школі навіть проходило своєрідне тренування: малюки витягали по кілька цукерок з великого пакету, ретельно перевіряли їх. Якщо папірець нещільно чи неправильно закручений – викидали такий смоктунець чи шоколадку, якщо ж смаколик витримав перевірку – лишали собі.
Щодо правдивості цього міфу також проводилося дослідження. Джоел Бест, соціолог Делаверського університету, вивчала репортажі про злочини на Хелловін, починаючи з 1958 року. І не знайшла ЖОДНОГО випадку отруєння цукерками! Однак міф досі передається з вуст у вуста, дітей інструктують у школі і вдома.
Як на мене, обидва ці міфи – сучасні зразки народної творчості. А Хелловін – ще й таке специфічне свято, що потребує страшилок і монстрів, от людська уява і виплодила собі модерних монстрів…
З іншого боку, виходить, справжньої небезпеки не помічають ні батьки, ні творці законів. Хіба не логічно на Хелловін посилено контролювати найбільш людні вулиці і перехрестя? Хоча б поставити crossing guard, особу, яка регулює рух і допомагає дітлахам переходити дорогу вранці, коли вони йдуть до школи, і вдень, коли повертаються з навчання. А щодо цукерок… У деяких з них стільки ароматизаторів і барвників, що ними справді можна отруїтися, і сусіди тут зовсім ні до чого…

понеділок, 1 листопада 2010 р.

Веселе свято Halloween

Цього року ми вдруге святкували Хелловін, це таки справді дуже веселе свято! Минулого року минуло замало часу після нашого приїзду, щоб ми змогли його зрозуміти і належно оцінити, цього ж року пройшли крізь усі етапи підготовки свята.
У школі до свята почали готуватися десь за місяць. Діти майстрували привидів, павучків, розмальовували гарбузики. Частину з них розвішали на стінах і стелі класу, частину забрали додому. Так на поштовій скриньці з’явився привид-флюгер, який махав своїми целофановими лапками, показуючи, куди вітер дме, а на стіні у вітальні став плести павутинку веселий різнокольоровий павучок.
У п’ятницю перед Хелловіном діти не вчилися, а виключно розважалися. Повбиралися у костюми і брали участь у різноманітних іграх і змаганнях. Марічка була панковою кицькою, у класі були також принцеси і лицарі, відьмочки і супергерої, а також різні тварини і комашки. Після ланчу дітлашня мала невеличку вечірку, де їли піцу та інші смаколики, деякі батьки роздавали пакетики з солодощами і хелловінівськими дрібничками. Коли кажу про дрібнички, маю на увазі маленькі м’ячики-очі, перстеники з павучками чи черепами тощо. Цукерки також не всі прості. Є, наприклад, ціла серія до Хелловіну – називається «частини тіла». Марічці з цієї серії попалося око, два закривавлені пальці і невелике червоне серце. Усі цукерки – жувальні. І хоча Марічку уже не страхала павутина на будинках чи скелети на подвір’ях, їсти жувальні пальці вона відмовилася. І я її розумію.
Хелловін у школі – то була лише розминка, початок святкування. Того ж дня я також побувала на Halloween party, святкувала разом з іншими студентами мовної школи. У нас, звісно, було більше страшків, ніж на шкільному святі. Але були й ангели, і зайчики, й кицьки. Ми вирізали гарбузи, смажили на вогні сосиски для хотдогів і зефір, а потім вибирали найкращий костюм. Переміг хлопець у жіночому вбранні. Вважаю, заслужено, бо здійснив кілька подвигів одразу. По-перше, він був у панчохах і туфлях на досить високих каблуках, і при цьому ні разу не впав! По-друге, було дуже холодно, а він був у декольтованому платті (хоча хтозна, чи це подвиг, бо ж так застудитися – раз плюнути). Правда, було і одне недопрацювання, про яке, очевидно, йому повідомили після численних фотосесій із зайчиками-котиками-ангелами: бідака не поголив під пахвами, і другу частину вечірки намагався не піднімати рук. А що він думав? Бути жінкою – не так просто! Від студентів не відставали і викладачі: були помічені граф Дракула, чорна відьма, Пеппі Довга Панчоха і Темний Лицар.
Їжа не вирізнялася різноманітністю: чіпси, горішки, зефір, цукерки у вигляді гарбузиків і зміючок і уже згадувані мною хотдоги. Хоча, зрештою, ми ж зібралися не для того, аби поїсти… Усе було добре, от тільки погода трішки підвела. Ще поки було сонце, усе було добре, а як тільки воно сховалося, замерзли не тільки «герої» з оголеними плечима, а й решта ряджених.
П’ятниця – то була для Марічки і для мене розминка, бо у суботу ввечері доця, Рома та я вирушили на вечірку до Маріччиної однокласниці Сідні. Марічка дуже тішилася, отримавши запрошення від своєї подружки, і чекала на цю подію більше тижня. А у суботу з самісінького ранку записувала, скільки ще лишилося годин. Ми з Ромою збиралися тільки провести Марічку, але мама Сідні запропонувала нам лишитися, тож ми з радістю погодилися, бо одразу зрозуміли, що тут має відбутися щось цікаве. Як зрозуміли? Проминути будинок Сідні було неможливо – стільки декорацій в одному місці я ще ніколи не бачила! Хоча чимало американців дуже щедро прикрашають свої обійстя перед святами. Справа від доріжки, яка веде до будинку, стояла велетенська надувна карета, запряжена трьома чорними кіньми. Керував каретою вершник без голови – голову-гарбуз він тримав під пахвою. А в самій кареті була труна, з якої то піднімався, то лягав назад граф Дракула. Поруч з каретою сиділа відьма. Я б не назвала її дуже страшною, а коли менша сестричка Сідні попросила мене натиснути на кнопку-бородавку на відьминому носі, виявилося, що вона дуже смішна: відьма заблимала зеленими очиськами і стала співати пісеньку, смішно клацаючи нижньою щелепою. Трохи вище від карети, на кущі, розмістився велетенський надувний гарбуз, з якого вилітало трійко привидів.

Це я розповіла тільки про декорації по один бік від доріжки. По інший бік усе набагато скромніше – стилізоване кладовище з надгробками.
Минулого року, пам’ятаю, напередодні Хелловіна мене дуже вразили подібні декорації. Бо ж хіба надгробки – то прикраса? Але це може виглядати дико і дивно для нас. Американці ж змалечку звикли до усіляких скелетонів як ознак цього свята, тому й сприймають усе з гумором. Зрештою, про це ще буде далі.
Окрім наведених вище прикрас, були ще гірлянди – і прості, і у вигляді рук. Вікно веранди – густо заплетене павутиною, на якій сидять два велетенських павука.

З багажника машини також стирчить рука… Що на нас чекає всередині!?
Ой-ой-ой! Стільки скелетів в одному місці! І відьмочок, і павучків… У куточку у тазику стоять… ноги! Точніше, то старі джинси, напхані, мабуть, усіляким непотребом, але стоять! У їдальні на столі серед гамбургерів, хотдогів, курячих крилець, спагеті, чіпсів, яблук, різних соусів лежить на плетеному підносі череп, який реагує на рух. Хтось підходить до столу, а він починає верещати… Посеред столу – надгробок із руками, які періодично шкребуться. На іншому кінці столу – ще якась черепушка – здається, мовчазна. Під столом – ще одна відірвана рука. На поличках – різноманітні варіації гарбузиків – коробочки, скляночки, підсвічники. Звісно, серветки і одноразовий посуд також у дусі свята. Та першу премію серед елементів внутрішнього декору я б віддала скелету, який сидів на електричному стільці. Збоку – кнопочка. Натискаєш – скелет тіпається і верещить. Спочатку здається, що ідея дуже недоречна. Та дивлячись на малого дворічного Міккі Мауса, який майже не відходив від іграшки, розумієш, чому американцям не здаються страшними усі ці декорації. Бо вони звикли до них із дитинства! І Марічка, коли розповідала про те, як їхня учителька, міс Луїс, говорила з черепом, якого посадила собі на плече, сміялася! Вона також подолала свій страх! Звідси ж росте і коріння багатьох американських мультфільмів – назвати хоча б «Монстри Inc» та «Кораліну». Їм вони не здаються страшними! Бо вони змалечку щороку бачать усіляких монстриків по телевізору, малюють їх у школі, проходять повз них, «полюючи» на цукерки на Хелловін.
Це був відступ. Повертаюся до вечірки. Запрошено було багато дітей – братів, сестер, сусідів, однокласників та їхніх братів-сестер. Усього – чоловік п’ятнадцять – сімнадцять, точніше сказати не можу, бо вони ні на секунду не зупинялися і весь час товклися у різних частинах дому і двору. Я не помилилася, коли написала про братів і сестер. Мама Сідні знайомила з її братиками і сестричками і казала, що частина усиновлена. До кінця я не розібралася у цій детективній історії, зрозуміла лише, що діти живуть у різних сім’ях, але дуже люблять одне одного і часто бачаться. Мене особисто зворушила картина, коли приїхав нарешті найстарший брат Сідні, Брендон, хлопець років тринадцяти. Він запізнився, усі чекали на нього, щоб почати нарешті забаву. Хлопець вийшов із машини і перше, що зробив, – по черзі взяв на руки своїх менших сестричок і міцно-міцно їх розцілував.
Потім почалися забави, точніше, дітлахи бігали й гралися і раніше, але після приїзду Брендона почалися організовані забави. Спочатку усіх розділили на пари, видали рулони туалетного паперу, і діти мали зробити мумії одне з одного. У когось виходило краще, у когось – гірше, але весело було всім. Після того, як усі дружно поприбирали залишки паперу, дітлахів розділили на дві команди. Перший учасник у колоні затискає яблуко між підборіддям і шиєю, потім, без допомоги рук, передає його наступному. Марічка була першою у команді хлопців. І їхня команда справилася з завданням швидше! Далі дітлахами уже важко було керувати. Хлопці, майже усі вдягнуті якимись страшками, ганялися один за одним, дівчата стрибали на велетенському батуті, розміщеному у кутку двору. Частина дівчат і хлопців встигла ще спробувати зубами витягти яблуко з води, потім господиня покликала усіх до хати на солодке.
На солодке був finger pie – навіть не знаю, як краще перекласти… Пиріг з пальцями чи що… Це бісквіт, пудинг і вершки, «прикрашені» зверху пальцями. Так я й не дізналася, чи вони їстівні, але виглядали дуже натуралістично.

Один із хлопців одразу схопив палець, але вирішив відкласти його на потім. Окрім пирога з пальцями були ще відьмині голови: кубики зефіру з кокосовою стружкою замість волосся, шоколадними кружальцями-очками і печивом-капелюхом. Тіана, мама Сідні, потрудилася на славу!
Опісля солодкого усі повдягалися тепліше і пішли у двір, до вогню. Увечері на Хелловін біля багаття традиційно розповідають страшилки. Тіана почала розповідь і пропонувала продовжувати дітлахам, та вони щось були не надто активні. Тоді вона стала розповідати історію зі своєї юності. «Підлітками ми ходили на кладовище, – почала вона. – усі підлітки ходять на кладовище. Правда ж, Мелінда», – запитала вона маму Маріччиного однокласника. І та у відповідь активно закивала головою. «Так от, на тому кладовищі сидів темний ангел, його звали Грейс, її руки завжди були підняті вгору, – вела далі розповідь Тіана. – Для того, щоб ангел не зачіпав тебе, треба було на нього попісяти, – діти дружно захихотіли, – так-так, саме попісяти. Одного разу мій брат заліз їй на руки, а потім зліз – і йому нічого не було. Це правда! Можете самі у нього запитати! Ще один наш товариш вирішив також спробувати. Але якраз прийшла поліція, і ми втекли. Коли повернулися, то побачили, що ангел опустив руки вниз, коли наш товариш виліз на нього. І товариш той і попісяв, і покакав…» Під дружній сміх історія закінчується, і на сцену виходять два страхопуди. Точніше, брат Сідні у масці Хижака і сусід у масці Франкенштейна. Дівчата пищать і біжать до батьків, хлопці нападають на страшків із поролоновими палками і битками – ніхто насправді не наляканий, усім весело.
Після того, як уже зовсім заганяли бідних страхопудів, гості потроху розходяться. Тіана вручає кожній дитині відерце з хелловінівськими причандалами на зразок ліхтарика для «колядування», шкарпетками, дрібними іграшками у дусі свята і солодощами. Поп-корн запакований у пакетики-руки.
Свято вдалося! Але і це ще не все! Власне Хелловін цього року припав на неділю. Тож у неділю вранці ми взялися вирізати з гарбуза Jack-o'-lantern – ліхтарик Джека.

Традицію вирізання гарбуза привезли з собою ірландці. Точніше, не так. Вони привезли з собою легенду про пройдисвіта Джека, який захоплювався азартними іграми, полюбляв хильнути чарчину і двічі обманув диявола. Тому після смерті він не потрапив ні в рай, ні в пекло, бо диявол відмовився мати з ним справу. От і ходить досі Джек по світу з овочевою головою і ліхтариком усередині. Ірландці робили ліхтарик Джека з брукви, але, приїхавши до Америки, побачили, що вирізати з гарбуза набагато легше. Так і народилася вже американська традиція. І цього разу ми до неї приєдналися – наш Джек стояв на столику біля вхідних дверей і кликав до нас мисливців за цукерками. Кликав – бо діти не заходять до будинків, де не світиться і немає святкових прикрас. Так їх вчать у школі. Якщо у будинку темно – значить, або нікого немає вдома, або люди не хочуть, щоб їх турбували. Це можуть бути старі люди, а може, у сім’ї є немовлятко.
Окрім того, діти привчені брати тільки ОДНУ! цукерку! І щоб взяли ще щось, треба дуже довго вмовляти. Тому нерідко трапляється, що біля будинку стоїть кошик із солодощами, дітлахи приходять і беруть по одній, і господарі не бояться, що хтось загребе усе…
Марічка також пройшлася трохи вулицею з вигуками «Trick or treat!» Звісно, це символічно. Усі радо пригощають дітей. Багато хто навіть спеціально сидить на порозі і роздає цукерки.
Мисливці за цукерками виходять, як тільки стемніє. Спочатку їх ходить небагато, а потім суне цілий натовп сусідських дітлахів, одягнутих у найрізноманітніші костюми – тварин і птахів, героїв кіно і мультиків, ангелів і демонів. Цього року найбільш чудернацьким мені видався костюм із ванночкою. Квадратна «ванна» кріпилася в районі живота – здавалося, ніби хлопчик у ній купається. От тільки чому у ванни такі довгі ноги? :)
Тепер ніби все… Думаю, тепер зрозуміло, чому я вважаю Хелловін веселим святом?