пʼятниця, 29 жовтня 2010 р.

Природничий музей у Вашингтоні

Давно не писала – буду виправлятися! Тим паче, що розповісти є про що. Почну з візиту до Природничого музею, що знаходиться у Вашингтоні. Вхід до музею, як і до багатьох інших, що належать до Смітсонівського інституту, безкоштовний. Взагалі-то ми планували за день відвідати хоча б два музеї – у центрі столиці США вони розташовані компактно, один біля одного, – та сил вистачило лише на один, тому музеї астронавтики, індіанців, картинна галерея чекатимуть нашого наступного приїзду.
Одразу при вході відвідувачів природничого музею зустрічає велетенський слон з високо піднятим хоботом – ні, не справжній, опудало, але дуже подібне на живого. Ми як чемні гості почали оглядати експозиції по порядку. Перша – прадавні часи. Там можна подивитися на закам’янілі відбитки різноманітних давніх рослин і перших тварин, прочитати історію розвитку життя на Землі. Цікаво, але не вражає. Макети і малюнки гігантських істот льодовикового періоду зацікавлюють більше, а от скелети динозаврів у натуральну величину вражають уже по-справжньому: диплодок і трицератопс, тиранозавр і птеродактиль, скелет якого завис у повітрі – він ніби пролітає над відвідувачами експозиції. Мабуть, найбільше врізається у пам’ять хижий тиранозавр: дивлячись на велетенські зуби – більші, ніж палець дорослої людини, – мимоволі здригаєшся і в той же час тішишся, що ці зуби уже нікого не покусають.

Та й пальцюки у нього велетенські, хоча чимось і нагадують курячу лапу.

У залі динозаврів – відповідний звуковий супровід: з невидимих динаміків лунає гарчання стародавніх хижаків, і одразу стає якось дуже незатишно. З одного боку, ти розумієш, що ці звуки – штучні, і ніяких динозаврів уже давно немає, але з іншого, звідкись з глибин виринає страх: а раптом звідкись таки вискочить? Мені пригадалося оповідання Рея Бредбері «Вельд», коли леви, які були на екрані, зжерли батьків, які хотіли виїхати з будинку, який сам усе робив: і їсти готував, і прибирав, і прав, і прасував, і шнурки зав’язував, і малював…
Після оглядин залу з динозаврами Рома побіг до машини, бо у Вашингтоні великі проблеми з парковкою. Її або неможливо знайти, або треба бігати кожні дві години і продовжувати термін, годуючи паркувальний автомат копійками. Ми ж тим часом вирішили пробігтися трошки музеєм, бо ще мали надію відвідати інший. На першому поверсі зазирнули у дослідницьку кімнату. Вона розрахована в основному на дітей, хоча й дорослий знайде для себе чимало цікавого. Там ми бачили метеликів розміром з долоню; могли порівняти величину щелепи білки, бобра і оленя; «насолодитися» спогляданням посмішки акули. Для малят є куточок художника, де вони можуть розмалювати метелика, черепаху чи іншу тварину, і тут же, підписавши своє творіння, вивісити його на своєрідну виставку. Пишу це для того, щоб у черговий раз проілюструвати думку, що в Америці скрізь – у печерах, музеях – передбачені якісь цікаві розваги для дітей.
Ми з Марічкою вирішили, що до зустрічі з Ромою, яку ми призначили на першому поверсі біля слона, ми ще встигнемо пробігтися по другому поверсі. Зайшли у зал геологічних відкриттів. «Шкода, що немає тут нашого дідусика-геолога, йому було б цікаво», – подумалося мені. А от Марічці було не вельми цікаво, тому ми майже не зупинялися біля стендів з різноманітними породами, хіба що біля вітрин з різнокольоровим кварцем – неймовірна краса! А яка тонка гра відтінків! Та Марічка тягнула мене далі. І таки знайшла дещо цікаве для себе. Ми зупинилися біля сенсорних екранів. На них можна було подивитися, як поширюються коливання від землетрусу, або як часто і де саме відбувалися землетруси за останні п’ять років. Марічка тикнула на землетрус у районі Африки. Це просто неймовірно! Хвилі опоясують майже всю планету! Поруч інша картинка – Земля у розрізі. І на ній видно, що коливання від землетрусу доходять аж до ядра! Таке видовище, звісно, вражає. Потім доця забажала подивитися, де і якої сили землетруси були на всій планеті. На екрані з’явилися дві півкулі. Внизу рухався бігунок, показуючи відлік часу. І чим далі він рухався, тим більше фіолетових, синіх і червоних цяточок з’являлося на карті. Найбільша концентрація була на побережжях. Ніколи не думала, що за півсотні років Землю трусило стільки разів! Нехай комп’ютер показував землетруси різної сили, та все ж…
Повертаючись на перший поверх, де на нас мав чекати тато, ми примітили ще кілька залів на другому. Вирішили, що цікавим може бути зал зі скелетами приматів, наших далеких родичів. Та того дня ми до нього так і не дійшли, але побачили ще чимало цікавого. У залі ссавців можна було оглянути опудала тварин із усіх куточків світу! Мишки та кротики, бурундуки і білки, зайці та їхні родичі (запам’ятався нам австралійський представник цієї родини – утричі більший за нашого, з меншими вухами і зовсім без хвоста), бегемоти, жирафи, зебри та інші звірі, які вигодовують своїх дітей молоком. Шкода, що не запам’ятала назви нашого прародича – першого ссавця на Землі. Ми бачили його металеву копію – худенький, невеличкий, він трохи схожий на мишу, трохи – на ласку чи тхора. Зала ссавців Марічці сподобалася найбільше.
Якось непомітно для мене ми перейшли до іншої зали – людини та її предків. Мали змогу порівняти черепи homo sapiens і давніх людей – неандертальця, австралопітека та інших «-пітеків» (їх, виявляється, так багато!) на вітринах і комп’ютері. Прийшли до висновку, що давні люди мали сплюснуті черепи тому, що їхній мозок був невеликий. Чи навпаки: через те, що мозок був невеликий, вони мали сплюснуті черепи. :) А homo sapiens, людина розумна, має більший череп, бо кудись же треба сховати свій найцінніший скарб, а у кістяній скриньці мозок досить добре захищений. Наочно можна також було побачити, наскільки відрізняється сучасна і давня людина статурою, розмірами шлунка і грудної клітки. Усе ж таки homo sapiens мені подобаються набагато більше, ніж згорблені коротконогі неандертальці. :) Хоча я й зробила вигляд, що з задоволенням приймаю у подарунок шматок м’яса від неандертальця.

Перед тим, як вийти з цієї цікавої зали, ми зробили фото на пам’ять. Тільки фото не просте! Зайшовши у кабінку, ми усі по черзі сфотографувалися, а комп’ютер змоделював, як би ми виглядали, якби жили у часи неандертальців.

Усе ж таки добре, що я живу тут і тепер, а не сотні тисяч років тому… :)

пʼятниця, 1 жовтня 2010 р.

Загадкова арабська душа

Весела у нас зібралася група, хоча її й збираються поділити навпіл, бо забагато народу. Цікаво дізнаватися щось нове про інші країни. Так, наприклад, тепер я знаю, що у корейській армії також є дідівщина, що у китайських, корейських і тайських школах вранці усі дружно роблять зарядку, а також те, що у Саудівській Аравії спорудили Royal Mecca Clock Tower. Годинник на башті дуже нагадує англійський Біг Бен, та араби хотіли не просто скопіювати, а перевершити творіння англійців, тому зробили циферблат у кілька разів більшим і нафарширували свою башту надсучасним обладнанням, зокрема купою ліхтариків, які вдень і вночі підсвічують годинник різним світлом. Королівський годинник у Мецці показує час за Гринвічем. Для мене це питання так і лишилося нез’ясованим: навіщо арабам велетенський годинник, який показує неарабський час?
У групі поки що шість арабів, три з них – Абдулли. Якось один із них вийшов розповідати про відомих арабських поетів. Розказував щось про те, яка у них гарна поезія, як король підтримує поетів, та не назвав жодного прізвища. Коли напряму попросили назвати його хоч одне ім’я, сказав, не ховаючи наївну простоту: «У гуглі введіть «відомі арабські поети» – і матимете купу імен». Цей Абдулла і пухкенький ведмедик Ахмад – мабуть, єдині араби, які у мене не викликають підозри. На інших дивишся – і думаєш про терористів. Ну чого сюди приперлися? Та ще й на пари через раз – через два з’являєтеся? Султан і Зора – чи то чоловік і жінка, чи то брат і сестра. Вона весь час голову замотує якимось ганчір’ям. Часом гарними шарфами, але здебільшого – зашмольганою тканиною. Усі про себе розповідали, їх тоді не було. На заняття з’являються рідко, весь час запізнюються. Майже не говорять, сидять набурмосені – ну от що про таких подумаєш? Абдулла поза підозрами, бо з його обличчя не сходить усмішка. Ну не може він не посміхатися! Навіть коли говорить про поетів, короля та інші серйозні речі. І очі завжди сміються. Від цього у хлопця навколо очей уже утворилися зморшки, але вони лише прикрашають його усміхнене обличчя. Терорист не може мати такої наївної посмішки. А Ахмад добрий і відкритий. Спочатку він не надто мені сподобався через свої габарити, але ж є приказка, що хорошої людини має бути багато, – це якраз про Ахмада. Ми з ним у різних групах, але коли бачимося, він радісно вітається і щиро питає, як справи. А коли студенти Мовної школи вибралися у боулінг, і Ахмад побачив дощ – тішився, як мала дитина.
- Я насолоджуюся такою погодою, – спокійно казав він, коли усі прожогом бігли до автобуса, щоб не намокнути під зливою, – у моїй країні ніколи не буває дощу. – І Ахмад підставляв обличчя під струмені води.
Ні, Ахмад також не може бути терористом. Викреслюю з рядів небезпечних осіб і ще одного Абдуллу – він сьогодні робив доповідь про плюси і мінуси шлюбів між вихідцями з різних країн. Наприкінці сказав, що й сам би не проти одружитися не з арабкою. Насуплені Султан і Зора нагадали йому, що закон забороняє такі шлюби. Та Абдулла не здавався:
- Якщо зібрати усі необхідні папери, уряд може дати дозвіл!
Ми його просто засипали питаннями і поступово від доповіді перейшли на особисте, адже арабські звичаї для багатьох лишаються загадкою. Найактивніше атакували Абдуллу я та в’єтнамка Вай.
- Як думаєш, які почуття має перша жінка, коли її чоловік приводить у дім другу, третю, четверту?
- Усе це нормально, адже усі дружини рівні у правах, кожна має окремий будинок.
Мене більше цікавив психологічний аспект шлюбу з кількома жінками, як вони ставляться одна до одної, які стосунки у Абдулли з іншими батьковими жінками.
- Вони не є моїми «другими мамами», я ставлюся до них з повагою, як до родичів.
- Як до тіток, наприклад?
- Так, з поваги я називаю їх тітками.
Вай не давало спокою інше.
- Якщо у твого батька три дружини, і у кожної – свій дім, де він спить?
Абдулла злегка почервонів, хоча… чи можуть червоніти смагляві араби? Добре, не так: Абдулла трохи зашарівся – очевидно, у їхній культурі не прийнято обговорювати такі делікатні теми.
- Я й сам хотів зачепити це питання, але вирішив, що це не дуже доречно, але раз воно вас цікавить, відповім: щоночі в іншому домі. Чоловік може мати максимум чотири дружини. Правда, зараз це доступно лише для багатих. Але може бути й більше дружин – тоді потрібен спеціальний дозвіл від уряду. Так, король Саудівської Аравії Абдулла має більше п’ятдесяти дружин і дев’яносто п’ять дітей.
- А якби ти закохався у двох сестер, ти одружився б із двома?
Абдулла навіть не встиг розкрити рота, як Султан зірвався з місця і, розкидаючи очима блискавки, відповів за нього:
- Так не можна, це заборонено законом! Не можна, щоб дружини мали якісь родинні зв’язки!
Ох і зануда той Султан, та й Зора разом із ним. У всіх такий гарний настрій, розгорнулася цікава дискусія, а вони тут хмари наганяють. Ревні захисники своєї релігії – горло перегризуть, якщо треба буде. З таких і ліплять терористів… А Абдуллу, схоже, не надто влаштовує стан речей у його країні, раз він готовий одружитися з дівчиною з іншої країни. Як про пережитки минулого розповідав він і про те, що у Саудівській Аравії досі батьки вибирають наречену своєму синові. І до шлюбу вони можуть лише раз побачитися. Добре хоч те, що хлопець може відмовитися, якщо йому не сподобалася дівчина. (Ось про що треба було спитати: чи може дівчина відмовитися! І чого мені це тоді не прийшло в голову? Мабуть, тому, що під час доповіді ми усі дружно співпереживали Абдуллі, ну, окрім Султана з Зорою.) Зараз Абдуллі двадцять сім. Батьки хочуть, щоб він негайно одружувався. Він і сам не проти, але прагне самостійно знайти наречену, хоче, щоб їх пов’язували справжні почуття, а не лише одна зустріч, організована батьками.
Ну добре, два Абдулли і Ахмад завоювали мою довіру, а от з усіх інших я поки що не можу зняти підозру – надто вже вони похмурі та неговіркі: може, саме зараз щось і придумують нехороше…
Повернувшись додому, залізла в інтернет – мені не давали спокою жінки короля Саудівської Аравії. Про особисте життя короля інформації майже немає, це таємниця за сімома печатками, усі джерела скупо повторюють лише одну фразу – про тридцять жінок і тридцять п’ять дітей. Абдулла ж називав зовсім інші цифри… І як той вісімдесятирічний дідусик, маю на увазі короля Абдуллу, пам’ятає імена усіх дружин і дітей? Чи, може, він цим зовсім не заморочується і навіть не намагається запам’ятати. А навіщо? Перша дружина, друга, третя – мабуть, головне жінкам знати свій порядковий номер. А дітям давати однакові імена – Абдулла перший, Абдулла другий…
А ще насмішив і настрашив одночасно нещодавно прийнятий закон, який подають під соусом емансипації. Віднедавна жінки можуть самостійно, без супроводу чоловіка чи родича чоловічої статі, знімати номер у готелі. Але коли жінка сама знімає номер, адміністрація обов’язково дзвонить у поліцію. Оце так емансипація! Цікаво, як прокоментує це Абдулла? Обов’язково його спитаю. А ще – про імена королівських дітей. Ну не повірю я, що їх звуть по-різному, і вінценосний татусько пам’ятає усі імена...