неділя, 12 вересня 2010 р.

Повернення до школи

Back to school – це 1 вересня по-американськи, також так називаються американські «шкільні ярмарки». От тільки американці значно полегшують життя батьків школяриків: за місяць-півтора до початку навчання знижують ціни на канцтовари, шкільну форму, рюкзаки, сумочку для ланчів тощо. Минулого року ми збирали Марічку до школи посеред навчального року і купували усе за повною ціною. Цього ж року мали змогу відчути різницю. Таке враження, що магазини змагаються між собою, хто поставить нижчу ціну і заманить таким чином більше покупців. З одного боку, це виглядає дивно: для чого їм позбавляти себе значної частини прибутку? А з іншого, людина, бачачи дуже низькі ціни – наприклад, загальний зошит за 15 центів або 24 крайони (воскова крейда) за 25 центів, – купує більше, ніж їй потрібно, бо ж наступного разу такі ціни будуть нескоро. В результаті у магазину росте продаж. Тож, мабуть, їм це вигідно.
Інший цікавий момент: кожна школа для кожного класу дає батькам список потрібних речей (крайони, фломастери, папки, зошити, пакетики для ланчів, серветки тощо). Ці списки розсилаються поштою, але крім того, їх можна знайти у великих магазинах. На час шкільного ярмарку там стоять стенди з назвами шкіл у алфавітному порядку, де можна знайти списки для усіх класів.
Саме повернення до школи зовсім не урочисте. Ніяких тобі лінійок, більших за школярів букетів. Молодші школярики простували у жовтих футболках і джинсах, сарафанчиках чи спідничках, старші школярі – у блакитних чи білих футболках і майже виключно джинсах, бо ж так значно зручніше. Батьки чи самі учні несли великі пакети з усім необхідним шкільним спорядженням.
Коли Марічка зайшла до класу, нова учителька, міс Люїс, одразу провела її до підписаного стільця. Значить, вона зараніше продумала, кого і де посадить. Знайомство з учителькою, коротка промова до батьків, коли і де забирати дітей, – і все: ви вільні, а ми беремося до навчання. На жаль, одна з двох Маріччиних подружок опинилася у паралельному класі. Одразу Марічка засмутилася, а з часом повеселішала: Кайнат вчиться у класі навпроти, отже, вони часто бачитимуться. І у їдальні, і на прогулянках, і після школи, коли дітлахи чекають на батьків.
Цього року школа запровадила нововведення – заохочувальні квиточки. За вчасний прихід до школи, гарну поведінку, успіхи в навчанні дітям дають «твітси», які потім можна витрачати на різні гарні речі. Марічка за два тижні назбирала 15 твітсів і не збирається витрачати їх на дрібниці. Якщо у кінці тижня у кожного є три квиточка – клас іде дивитися мультик з попкорном. Ще можна купити веселий олівець, інші шкільні штучки, можна щодня приносити до школи іграшки. Хто назбирає 20 твітсів – може на ланч замовити хепіміл. Список насправді довший, але всього Марічка не запам’ятала, а вчителька ще не роздрукувала і не роздала. Можливо, вчителі якраз працюють над вдосконаленням цього списку. Мені, наприклад, цікаво, що вони пропонують старшим класам, бо ж їх олівцями чи хепімілом не зацікавиш.
Тепер нарешті напишу про те, що мене спонукало зробити ще один допис про школу. На стіні біля класу на днях вивісили перші дитячі роботи. Треба було придумати коротеньку історію, використавши слова, написані на дошці. Там було таке: kitten, key, lemon, lift, mouse, monkey, тобто кошеня, ключ, лимон, підніматися, миша, мавпа. Діти мали використати у своїй історії по одному слову на кожну літеру. Марічка написала таке: I have a kitten. My kitten likes lemons. And my mouse likes lemons too. (У мене є кошеня. Воно любить лимони. І моя миша також любить лимони.) У більшості першокласників в оповідях фігурували кошеня, миша, лимон, трохи рідше – мавпа і ключі. І усі історійки веселі. Зверху над текстом – усміхнені і життєрадісні тваринки, які люблять лимони і не кривляться, поїдаючи їх. І тільки одна робота не вписується у галерею усміхнених кошенят та мишенят. На місці малюнка – щось чорно-сіре. Зрозуміти, що ж там зображено, можна, тільки прочитавши історію. «Бог висить на хресті. Прийшла мавпа, подивилася вгору і заплакала». Мене так вразила ця історія вкупі з малюнком, що я вже третій день про неї думаю. Точніше, про цю дитину, якої батьки позбавили дитинства. У світі якої немає місця усміхненим звірятам, а якщо хтось і з’являється, то тільки для того, аби побачити смерть Бога на хресті.
Цікаво, що б сказали психологи, побачивши цю картину? Що дитина сприймає усе у похмурих тонах і не вміє радіти життю? Що батьки калічать дитину, вдягаючи їй шори і не даючи можливості побачити світ у всьому його розмаїтті? Усе на світі має два боки медалі. Християнство вчить бути добрими, милосердними, людяними. Віра – це не лише обмеження, це осяяння. Ісус воскрес – хіба це не радість? Чому мавпочка, разом із кошеням і мишеням, не радіє з того, що Бог воскрес? Усього має бути в міру. І релігійного виховання також. Воно не повинно руйнувати психіку дитини. Скільки пишу – стільки перед очима той малюнок. Згадала оце Маріччині слова про те, що одному її однокласнику батьки дозволили святкувати лише Різдво. Підозрюю, що цей хлопчик і є автором малюнка. А у списку були ще Хелловін, День подяки, День Валентина. Що можна дитині святкувати з класом, а що – ні – вирішують батьки. Це називається демократією і політкоректністю. Це, звісно, правильно. Не варто ображати погляди і почуття інших. Але мені усе одно шкода дитину, яка в шість років бачить світ таким лихим і похмурим, що навіть тварини плачуть…