середа, 25 серпня 2010 р.

Тести у Таусоні

З’явилася нагода поновити записи. Нагодою цією стало тестування у Мовному центрі Таусона, університета, де викладає Рома. Цей центр створено для іноземних студентів, які вступили до університету, але мають недостатній рівень знання англійської. Тож перед навчанням за обраною спеціалізацією іноземці мають підтягнути свою англійську у кількох напрямках: reading, writing, grammar, speaking, listening. Є також окремий курс вимови і коригування акценту. Окрім студентів, звісно, можуть звертатися у цей центр і особи на зразок мене. Такі персони у більш вигідному становищі, бо не зобов’язані брати усі курси. Після тестування і визначення рівня англійської на кожному з названих напрямків вони можуть вибрати один чи декілька курсів.
Так, вступ зроблено. Тепер переходжу до суті. У понеділок Рома привіз мене до University Union, одного з численних корпусів Towson University. Саме там мало відбутися знайомство студентів із викладачами. Я прийшла однією з перших, бо Рома поспішав на засідання кафедри, тому мала можливість вибрати гарне місце і роздивитися навколо. Народ поступово збирався. Біля мене всівся огрядний хлопець, як я дізналася згодом, Ахмад із Саудівської Аравії. Трохи пізніше з іншого боку примостилася кореянка Юурад.
Зі вступним словом виступила директорка центру, представила викладачів. А потім по черзі мали назватися майбутні студенти. Звісно, що з першого разу аж ніяк не запам’ятати усіх імен та прізвищ, тим паче що багато з них більш ніж екзотичні. Тому для початку скажу, що, мабуть, половина студентів – китайці. Наступна чимала група – корейці. Спочатку була тільки одна чорна дівчина – з Сенегалу, і то не просто чорна, а чорніше чорної землі, але згодом приєдналося ще двоє чорних. Звідки – я не зафіксувала. Так от, були ще представники Саудівської Аравії (звичайно, хлопці, і вони, бідні, нічого не їли, бо у них Рамадан), Тайваню, болгарка, гватемалка, індуска (КрУпа – її ім’я я легко запам’ятала). Я тішилася, що немає росіян чи вихідців із інших республік, бо ж якщо є можливість розмовляти звичною мовою, хіба вправлятимешся з іноземною. Правда, згодом виявилося, що таки є одна дівчина з Киргизтану (зовні вона органічно вписується у китайсько-корейську суміш), але не думаю, що ми з нею будемо аж так багато спілкуватися...
Знайомство і розповідь про роботу Мовного центру відбувалися у невимушеній атмосфері – можна було набрати собі кави чи чаю, взяти тост. Викладачі показали нам приклад, щоб ми почувалися вільніше.
Далі кожен отримав листок, який запрошував до своєрідної гри: серед присутніх у залі потрібно було знайти того, хто народився того самого місяця, що й ти; такого самого віку; хто має таку ж кількість братів і сестер, як ти; кому подобається той самий вид спорту, музика, їжа, що й тобі; у кого така сама (майбутня) професія; хто приїхав з іншої країни, а також написати «привіт» і «до побачення» іншою мовою. Український варіант я написала кільком китайцям і сусіду Ахмаду, який ще й виявився такого самого віку, як я. Найважче було знайти людину, яка не має братів чи сестер, але я таки знайшла! Цією людиною виявився Ерік. Насправді у хлопця зовсім інше ім’я, але некитайцям його вимовляти дуже важко, тому він взяв собі американський варіант. Так само зробив ще один китаєць, якого тут величають Кеном. Коли питала болгарку Мартіну про улюблену музику, окрім танцювальної, вона назвала російську і додала: «Алла Пугачова». Коли гра закінчилася, директорка запитала, хто заповнив усі поля. Я виявилася одна така. Правда, я пізно вчиталася у вказівки до гри. Треба було, щоб для кожного питання була інша людина, а у мене двоє чи троє повторювалися, тому приз я не отримала. Шкода. Хоча корисні дрібнички отримали усі. Я ще не розказала, що усім роздали антистресові м’якенькі м’ячики-глобуси і папки з символікою Таусона: з різноманітними анкетами, олівцями, розкладом заходів на найближчі дні і на весь семестр (виявляється, ми разом будемо ходити у боулінг, на футбол, матимемо Halloween party), а також картою кампусу. Надзвичайно корисна річ! Два дні походила – і вже більш-менш можу орієнтуватися у студмістечку.
Раніше мені здавалося, що усі китайці на одне лице, та й корейці також. Тепер же з подивом виявила, що їх також можна відрізняти. Їм добре, я одна з України, уже майже усі запам’ятали, хіба що зрідка плутають з болгаркою. Але й я декого уже вирізняю з загальної китайсько-корейської маси. Кореянок Джоан і Юурад, тайванку Коні, китаянку Ши-шин, корейця Джи Хуна, китайців Кена та Еріка. Це ті, чиї імена я знаю, бо декого впізнаю, але імені не пам’ятаю.
Після знайомства та гри нас розділили на групи і повели на екскурсію по кампусу. Викладачка розповідала про корпуси і показувала їх на карті. Дуже зручно те, що на кожному корпусі написано його назву, а на карті – абревіатуру. Маючи в руках мапу і роззирнувшись довкола, можна зорієнтуватися, де саме ти є. Кінцевим пунктом нашої екскурсії був University Union, де ми мали пообідати, скориставшись виданими нам талонами на ланч. На талоні значилася сума в $9, тож, якщо хтось перевищував цей ліміт, мав доплатити зі своєї кишені. Я вклалася у цю суму: взяла великий йогурт – близько $4 (сам насипаєш у стаканчик, а зверху накидаєш, що хочеш – фрукти, горішки, шоколад), маленький салат «Цезар» $2,26 (насправді не такий і маленький) і наповнила великий стакан пепсі (не знаю точно, скільки коштує пепсі, але я нічого не доплачувала). Джоан, з якою ми трималися в їдальні разом, взяла якусь чудернацьку страву, яку при ній «приготували», а насправді розігріли, на грилі. Там була курка, яйце, листя салату... Але усе разом виглядало не надто апетитно. До нас сіла ще й Юрад, яка взяла невеличкий набір суші, але й те не з’їла. Приєдналася ще одна кореянка з великим салатом, який був густо присипаний чіпсами. Чи тому, що їй не смакував її салат, чи з якоїсь іншої причини, вона багато говорила і багато мене розпитувала. Можливо, тому, що у їдальні було дуже гамірно, можливо, тому, що вона сиділа не поруч зі мною, а навпроти, але вона чомусь мене погано і чула, і розуміла. Я б могла подумати, що дуже погано говорю, але ж і Джоан, і Юурад мене розуміли! І перекладали своєю свистячою мовою саіввітчизниці. Я навіть не знаю її імені. Але усе ж вона встигла багато про себе розповісти. Що її компанія дала їй рік відпустки і гроші на самовдосконалення, от вона і самовдосконалюється тут, в Америці. Що вона займається медичним обладнанням чи чимось на зразок того. Що збиралася писати статті про медичне устаткування у місцевих госпіталях, а потім вирішила написати книжку про життя у Мериленді. Бо у Кореї уже вийшло дві праці про життя в Америці, але писали про інші штати, ніхто ще не писав про Мериленд. Коли я розповіла, що писала статті для українських журналів, зокрема і про життя у США, вона сказала: «О! То я з тобою буду консультуватися!» Ага, і скільки ж нам знадобиться перекладачів?..
Повернувшись в аудиторію після ланчу, я не на жарт змерзла. Вдягнута у довгі шорти та футболку, я була не готова до холоду у кімнаті, спричиненого кондиціонером, та внутрішнього холоду, спричиненого холодним пепсі. Довелося терміново грітися: я набрала з термоса-бачка не чаю чи кави, а просто гарячої води. Спочатку гріла руки, а вже потім випила. Трохи зігрілася.
Знову були ігри, щоб ми краще запам’ятали імена одне одного та країни, звідки прибули. Але ці ігри були у невеличких групках, тому чимала кількість імен лишається таємницею для мене.
У вівторок з самого ранку було тестування. Спочатку протягом тридцяти хвилин ми писали есе. Можна було писати або про (майбутню) професію, або про користь чи шкоду від сучасного ТБ. Подумавши, вирішила, що краще напишу про роботу, тим паче що про телебачення треба було писати щось одне – або користь, або шкода – а не описувати обидва аспекти. Так нецікаво. Уже сьогодні дізналася, що моє есе читав не один викладач, а кілька, і усім сподобалося – приємно, чорт забирай...
Потім було reading – тест на сприйняття текстів. Я ледь-ледь вклалася у відведені сорок п’ять хвилин, а викладач ще казала: якщо зробите раніше – перевірте. Де там! Аби встигнути!
Після десятихвилинної перерви почалося найгірше – аудіювання не люблю ще зі школи. Кожне речення чи діалог звучали лише раз. А моя проблема полягає у тому, що у голові ніколи не зупиняється біг думок. Побігла одна думка, за нею – інша, а тут – ой! – недочула останній діалог. Тож доводилося не тільки вслухатися, але й притлумлювати неслухняні думки. Одразу після listening почалося останнє дообіднє випробування – граматика. Я уже знаю свої бали – 67 з 75 – чесно кажучи, думала, буде гірше. Тому що кілька разів ловила себе на тому, що правильної відповіді немає серед поданих варіантів! Точно знаю: має бути перфект, а його немає... І взагалі у тесті чимало уваги було приділено тому, на що при вивченні мови в Україні не звертають аж такої уваги.
Після граматики – перерва. Кожен мав листочок із призначеним часом на останній іспит – speaking. Спочатку я побоювалася цього випробування, бо, зрештою, це саме та проблема, яку я хочу подолати: прагну збороти страх говорити. Але виявилося, що на кожного виділено лише десять хвилин. Мене інтерв’ювали заступник директора Мовного центру і викладачка, яка у понеділок проводила екскурсію по кампусу. «О, Наталія! З Болгарії!» – усміхаючись, наспівувала вона. «Ні, з України». – «Ой, вибачте, я ще добре усіх не запам’ятала. А з якої частини України? Я знаю, що є відмінності між Західною і Східною частинами». Така обізнаність мене подивувала, хоча, з іншого боку, вона ж викладач, певне, що у них училися українці. А та кореянка, яка чомусь мене не розуміла, не знала, де Україна. І навіть коли я їй сказала, що біля Росії, у неї не промайнуло ні краплинки розуміння. Хоча вона й вибачилася. Але повертаюся до тесту. Поговорили про відмінності між Заходом і Сходом України, про мою колишню роботу («Так-так, я читала ваше есе на цю тему».), про те, скільки я тут. Це питання потягнуло за собою й інші: а як же чоловік? Жили окремо п’ять років! Який жах! Яка ви сильна жінка! Так, я така – і не сумнівайтеся! Шеллі, заступник директора і викладач одночасно, сказала, що вона також протягом двох років жила окремо від чоловіка, але вони бачилися раз на два-три тижні. Знайшла з чим порівнювати... Після розмови – опис картинки, і я вільна.
Добре, що вільна. Але хтозна, скільки ще чекатиму на Рому. Я ж сказала, що це усе триватиме до четвертої, а звільнилася в другій. Я встигла написати йому імейл, але не факт, що він вчасно прочитав листа.
Так і виявилося, у вівторок я чекала на нього дві з половиною години. Якби ж записала службовий телефон – могла б подзвонити, але ж не записала. Наступного разу спробую добратися до його корпусу. Це трохи в стороні від тих будівель, які я вже знаю, але ж карта зі мною.
Поки чекала Рому з Марічкою, роздивлялася студентів. А повз мене їх проходили цілі натовпи, бо я всілася якраз навпроти бібліотеки, де видавали книжки, а на початку нового навчального року тут постійно черга, хоча й не дуже велика. Скажу чесно, жодної студентки на каблуках я не побачила, як і особи у костюмчику. Здебільшого усі у шортах чи джинсах, футболках, майках, в’єтнамках або кросівках. Бачила кількох у спідницях чи платтях, але, як правило, американки їх носять так само, як і шорти – хода абсолютно не змінюється, немає жіночності. За ці три дні, що я тусуюся у Таусоні, лише двічі бачила дівчат у платтях, які себе несли з гідністю, знаючи собі ціну. І чомусь мені здається, що це не американки, що цілком природно, враховуючи те, що в університеті навчається багато іноземних студентів. Найбільше мене, мабуть, вразила дівчина, взута у домашні капці. Так, звичайні хатні шльопки з хутром усередині. Коли розповідала Ромі, його це не здивувало. Він звик. А я – ще ні…
А от викладачі собі такого вільного стилю в одязі не дозволяють. Принаймні, наскільки я встигла зауважити. Чоловіки – у сорочках і брюках (або у костюмах), ніяких джинсів і футболок. Жінки – у костюмах чи платтях, навіть якщо потім поверх плаття буде начеплений рюкзак.
Отакі-от перші новини цього року. До нових зустрічей!