середу, 9 червня 2010 р.

Канікули в Аппалачах. День другий

Після сніданку наша дружна компанія вирушила до печер Laurel, що у Пенсільванії (не плутати з Luray, які ми відвідували у Вірджинії). По дорозі побачили столики, стійки, павільйончики і юрби людей, які ходили поміж ними. Це був flea market, щось на зразок блошиного ринку, де одні продають раритетні та антикварні речі, інші – уже непотрібні, але майже нові чи й абсолютно нові речі. Трапляється ж, що купиш щось, але не використовуєш і не знаєш, куди його подіти. От для цього й існують флі-маркети та ярд-сейли (yard sale – продаж речей у власному дворі – так само і нових і майже нових чи рідкісних). На подібних базарчиках часом можна знайти дуже цікаві штучки. Прогулюючись між торговими рядами, ми розглядали посуд і одяг, сумки й картини, іграшки і книжки. Пощастило Марічці – вона побачили свої улюблені комікси з Гарфілдом і купила за долар три книжки. Не все було дешеве. Старовинні речі, звісно, завжди у ціні. Були, наприклад, порцелянові ляльки, дерев’яні поїзди – поза $100 за штуку. А були й усілякі різні барбі й братц по $1-2. Представляв на продаж свою колекцію монет нумізмат. Можна було придбати гарні ножі – мисливські, для подорожей чи багатофункціональні. Тобто серед торгівців були і такі, що продавали усяку всячину, і такі, що мали вузьку спеціалізацію.
Нарешті усі порозсідалися по машинах – до печер лишилося якихось хвилин десять. Годинна подорож не була втомливою, навпаки, дуже приємною – навколо такі краєвиди, що їздив би цією дорогою тільки для того, щоб милуватися красою навколишніх гір.
Самі печери не надто вразили нас, бо ми вже побували в Luray і Skyline. Правда, Laurel зовсім інакші, бо основна порода – піщаник. Тож скрізь купи піску, в деяких місцях ідеш, як по пляжу. Ці печери є приватною власністю їхнього першовідкривача. Джейн, наша екскурсовод, розповідала, що ще п’ятнадцять років тому в Laurel не водили екскурсій – бажаючі побродити печерами лишали водійські права, їм давали лампу, і вони йшли темними ходами, як перші дослідники. Якщо через дві години вони не поверталися на поверхню – за ними посилали людей, які добре орієнтувалися у печерах. З тих часів лишилося багато написів на стінах. Так що не тільки наші люди люблять вишкрябувати чарівні слова «тут був Вася». Чи тому, що такі туристи нищили печери, чи, може, тому, що не всі поверталися, врешті вирішили зробити екскурсійний маршрут.

Ще на початку нашої мандрівки Джейн повідомила, що у печерах є кажани, і попросила не турбувати їх і не лякати. А я й сама встигла злякатися: кажани? Тут така низька стеля, а будуть ще й кажани літати!??! Але якби наша екскурсовод не посвітила на цих волохатих малюків ліхтариком, то ми взагалі їх би не помітили. Виглядають як нарости на стелі. Тільки коли дуже уважно придивитися, можна побачити лапки чи крихітний писочок.

Кажанів у Laurel дуже люблять і оберігають. Через них навіть зачинили для відвідувачів частину печер. Бо люди ходили там взимку, будили кажанів, а вони тоді або замерзали, або помирали з голоду. Окрім того, у кажанів є свої, кажанячі, хвороби, і вони у різних печерах різні. Тож тепер після екскурсії проводять дезінфекцію відвідувачів, щоб вони, бува, не заразили інших кажанів, якщо надумають поїхати до інших печер. Дезінфекція полягала у тому, що на нас з різних боків дмухали вентилятори.
Окрім кажанів, було ще кілька цікавих моментів і у цих печерах. Зокрема музично-світлове шоу. Екскурсовод погасила світло і натиснула кілька кнопок на встановленому в одній із зал пульті. Залунала музика і застрибали різнокольорові промінці світла: червоні, сині, зелені, жовті – то ближче, то далі, ніби танцювали під музику. Це було справді гарно, правда, як на мене, трохи затягнуто: під кінець від мельтешіння кольорів у мене розболілися очі.
Справді здивувала оптично-гравітаційна ілюзія. На одній із ділянок печер, де підлога піднімається різко вгору, встановлений дерев’яний жолобок, по якому кулька сама котиться вгору! Джейн пускала кульку, вона котилася вниз, а потім, з певного місця, починала своє тріумфальне повернення вгору. Бажаючі могли самі запустити кульку. Звісно, Марічка не пропустила такої можливості і дуже тішилася, коли пущена нею кулька сама покотилася вгору.
Як і у вірджинських печерах, відвідувачі прямо з екскурсії потрапляють у сувенірну крамницю. Ця крамничка мене порадувала. За цілком доступними цінами можна знайти пам’ятну дрібничку до смаку. І що ще приємніше – не китайського виробництва! Марічка, правда, примудрилася знайти китайські товари… Вибрала собі чарівного павича: спеціальний папір заливається спеціальною рідиною – і на павичеві починає кучерявитися пір’я. Дитина ще не розуміє цінності особливих речей, які можна купити тільки у певному місці, і ніде більше. Але нехай, зрештою, такі паперові штучки ми бачили тільки у печерах. А я знайшла дві гарні підвіски з каменю, а уже біля каси звернула увагу на яскраві дерев’яні коробочки з простенькими візеруночками. У тих коробочках – Worry People, турботливі люди, – крихітні дерев’яні ляльки, обмотані тканиною і нитками. За легендою, коли індіанці майя мали якісь проблеми, вони розповідали про них турботливим людям, а потім клали їх на ніч під подушку. До ранку усі клопоти зникали завдяки старанням турботливих людей. Ці ляльки виготовлено у Гватемалі, там, де раніше жили майя. Тепер мені є кому розповідати про турботи і клопоти, хоча краще б цих самих турбот не було взагалі. Поруч із коробочками з Worry People стояли гарно оздоблені камінчиками дерев’яні скриньки бажань: пишеш бажання, кладеш у скриньку, скриньку – під подушку, і щоранку й щовечора зазираєш у скриньку і читаєш бажання. Чи не здається вам, що ця техніка схожа на сучасні методи візуалізації чи НЛП? А її корені також йдуть до цивілізації майя…
Мушу, так, просто таки мушу розказати про ще одну дивовижу, яку я побачила у цій печерній крамничці. У чорних паперових пакетиках з наклеєним портретом веселого й відгодованого кажана (зовсім не схожого на тих, що ми бачили у печерах), продавалося жувальне драже під назвою Bat Guano (кажанячий послід). Звісно, можна й по-іншому перекласти, тим паче що іспанське слово guano досить схоже на наше з таким самим значенням…

Печерами цей день не закінчився. Ми ще поїхали купатися на менше озеро. Пісочок, чиста водичка, сонечко – що ще треба для щастя? Для дітей спеціально відгороджений «жабурятник», щоб не лізли на глибину, та й дорослі там їм не заважатимуть. Опісля купання – прогулянка до дитячого майданчика. Пані Іра показала Марічці камінь, де значилося, що усі майданчики навколо озера збудовані в пам’ять про хлопчика, який помер у дев’ять років. Мабуть, той хлопчик любив це місце, а батьки хотіли, щоб дітки згадували його добрим словом.
Після озера пані Іра показала нам цікавезний магазин. Правда, він уже був зачинений, але й довкола нього було на що подивитися. Власник цієї крамниці їздить по всьому світу і збирає садові скульптури. Кого ми тут тільки не бачили! Слона й жирафу у натуральну величину, левів і тигрів, оленів і зебр, коней і койотів, велетенських півня та черепаху, ковбоїв на биках, цілу серію скульптур дітей у русі: дівчинка стрибає через скакалку, гусак шипить на дівчинку, хлопчаки перестрибують один через одного тощо. І усе це виставлено на продаж. І рано чи пізно купується. Хоча деякі екземпляри такі гігантські, що здається неймовірним, що хтось захоче поставити їх у себе в саду…
День останній
Перед від’їздом була запланована ще одна мандрівка – на водоспад. Бурхлива гірська річка навівала спогади про Карпати. Там також вода піниться, прокладаючи собі дорогу посеред каміння.

У кількох місцях, де береги були більш пологі, ми спускалися до води. Потім знову поверталися на лісову стежку і дихали на повні груди – суміш гірського, лісового й річкового повітря була надзвичайно приємною. Смачною, цілющою. Дихати би і дихати таким повітрям. Або набрати у мішок і забрати з собою…
Черговий раз спустившись до води, побачили чотири каяки. З них вилізли четверо чоловіків і пішли оглядати спуск. Це вам не штучна водойма, тут усе по-справжньому, і каміння велике й гостре – його не так просто оминути. На нашому березі каміння утворювало ніби зручні ряди сидінь для глядачів. Саме там ми і вмостилися, отримавши місця у першому ряду. Рома витягнув камеру – не щодня побачиш такі екстремальні сплавляння. Чоловіки на протилежному березі, очевидно, обговорювали, як краще сплавитися. Двоє пішли сідати у каяки, а двоє лишилося спостерігати. Перший, осідлавши течію, майстерно подолав кам’яну перешкоду. Другий також швидко проминув небезпечну ділянку. Пішов до свого човника і третій – йому теж вдалося, правда, він трохи відкоригував маршрут своїх товаришів. А четвертий усе ще вагався. До нього повернувся перший, щось розказував і показував. Перший знову спустив свій каяк на воду, і знову з успіхом підкорив стихію. Тепер уже наважився й останній. Керував каяком дуже обережно, повільно – раз, осідлав течію і приєднався до своїх друзів. Після закінчення цієї вистави глядачі по обидва боки річки, а їх назбиралося чимало, стали розходитися. Так, нам також час.
Після водоспаду заїхали у поселення амішів купити домашніх яєць і свіжої зелені. Аміші – це протестантські старообрядці. Свого часу масово переселилися зі Швейцарії до США. Вони не визнають електрики, центрального опалення, телефону та інших благ цивілізації. Одружуються тільки з єдиновірцями. Самі вирощують овочі та фрукти, вручну виготовляють меблі і шиють одяг. Носять одяг і головні убори певних кольорів і фасонів (характерних для XVIII століття). Молоді жінки, у яких ми купили продукти, були у білих чепчиках та довгих лляних платтях із довгими рукавами (при спеці поза 30ºС!) світло-коричневого кольору. Ще у поселенні бачили жінок у сірих платтях такого самого фасону. Яйця в амішів дешевші, ніж у магазинах. Це те, чим вони торгують цілий рік. Окрім того, весною у них можна купити розсаду і свіжу зелень, а влітку-восени – свіжі овочі. Поки їхали поселенням, то тут, то там бачили оголошення на зразок «натуральний шербет, виготовлений амішами». На жаль, за шербетом не повернулися – пора збиратися додому, щоб знову не потрапити у пробку. Може, іншим разом…
Після обіду уся наша компанія розсілася по машинах і вирушила – ні, ще не додому, спочатку – на морозиво. Цього разу думали взяти по маленькому стаканчику, але не змогли вибрати по одному наповнювачеві, тому знову взяли великий вафельний конус. Ванільне зі шматочками шоколаду і вишневе – Марічка, з горіхами і кленовим сиропом і з чорничним чізкейком – я, з чорничним чізкейком і арахісове – Рома.
Тепер ще зазирнути у місцевий сувенірний і ювелірний магазинчик, який нахвалювала пані Іра, – і культурна програма-мінімум буде завершена. У перший день вона казала, що ми туди поїдемо без чоловіків, але якось не склалося, а хочеться усе ж зазирнути. Може, я знайду собі там щось цікавеньке – у мене ще є подаровані на день народження гроші. На стелажах – срібні прикраси з каменями: браслети, намиста, каблучки, сережки – з будь-яким каменем можна підібрати комплект за смаком. Ой, який ніжний бірюзовий браслет! А до нього пасує он те намисто. Може, ще каблучку підібрати? Та ні, то буде занадто. У цій невеличкій крамничці, як і у дорогих ювелірних салонах, цінники повернуті так, щоб відвідувачам їх не було видно. Але присівши, я побачила ціну вподобаного мною намиста – $220! Браслет виявився не набагато дешевшим – $150. Красненько дякую. Обійдуся й без ваших прикрас. Захоплення як вітром звіяло. Я, звісно, й далі розглядала різні дрібнички, але уже як у музеї, а не в магазині. Понюхала індіанські парфуми – непогано, та й не дуже дорого – $26, але бажання тут щось купувати зникло. Тільки Марічка стрибала від кулончиків на шкіряних шнурочках до ловців снів. І таки зупинилася на пастці для снів. Взагалі, у неї вже є одна, але то несправжня, зроблена у Китаї. А цього разу вона придбала справжню, зроблену індіанцями, про що свідчить сертифікат. У кільці павутинка сплетена не з ниток, а з лози, і намистинка усередині не пластикова, а з бірюзи. От що значить справжня пастка для снів, а не китайська підробка!
Ну що ж, тепер можна вже й додому вирушати. Хоча їхати з цього гірського раю не хочеться. У цих краях по-іншому йде час. Хоча справа навіть не тільки у часі, тут інший часопростір. Ти ніби потрапляєш в інший вимір, де не існує ніяких проблем, тривог, де можна зупинитися і просто жити, не бігти кудись, не поспішати, не переживати. Час не біжить, а ніби зупиняється, щоб людина у повній мірі могла відчути себе щасливою. Ця місцевість дихає силами природи. При наявності усіх благ цивілізації почуваєш себе набагато ближче до природи, ніж в урбаністичному світі великих міст. Я просто закохалася у цей замкнений у собі світ, хотілося б залишитися там жити… Принаймні я точно знаю, що обов’язково повернуся в Долину дубів...

Немає коментарів:

Дописати коментар