пʼятниця, 11 червня 2010 р.

Три «п»: пісні, пікнік, посольство

За зборами в Україну і поїздками зовсім ніколи писати, тож три окремі теми я об’єднала в одну, щоб усе ж таки зафіксувати враження по більш-менш свіжих слідах.
Пісні були на шкільному концерті. Спочатку співали дітки з prekindergarten (pre-k) – коли співають малюки, це завжди розчулює аудиторію, хоча вони перекрикують одне одного, майже не попадають в ноти, але вони дуже стараються і дуже щирі. У мене, наприклад, під час таких виступів завжди сльози навертаються на очі від розчулення. Одне хлопченя, що стояло скраю у нижньому ряду, не тільки співало, а й, як могло, танцювало. А обличчя випромінювало стільки радості і захоплення, що від нього просто не можна було відірвати погляду. Потім надійшла черга kindergarten (k). Як і pre-k, на сцену вийшли обидва класи k. Діти стояли на сходах у два ряди – щоб усіх було видно. Вони співали стрункіше, ніж pre-k, усі разом, та й пісні у них були складніші – кожен клас виводив свою партію. Достойно виступили і перші класи. Хоча коли я навела камеру на хлопчика, який пару місяців тому дарував Марічці квіти, виявилося, що він просто собі стоїть – навіть губами не ворушить.
На цьому пісенна частина концерту скінчилася, почалася інструментальна. І почалася вона гарно – хлопчик з п’ятого чи шостого класу грав на піаніно. Чому я не можу точно сказати? Тому що почути щось у залі було неможливо! Діти, батьки, учителі – усі шуміли, як море під час бурі. Учительці музики, яка й вела концерт, періодично вдавалося заспокоїти аудиторію, і тоді починався черговий виступ. А взагалі мене вразила ця неорганізованість – класи дуже довго вистроювалися на сцені перед виступом. Мікрофону не було, тож ведуча намагалася силою свого голосу подолати голоси сотні глядачів. А це, погодьтеся, не так і просто. Але повернімося до концерту. Опісля піаніста були сопілкарі – мабуть, цілий клас середньої школи. Потім виступив гурт, який грав на дзвіночках, – ніжно і мелодійно. Напевне, після дзвіночків усе й почалося… З кожним наступним номером усе частіше виникало питання: «Де я? Що я тут роблю? Хто випустив цих дітей на сцену?» Були ще кларнетисти, кларнетисти з сопілкарями і апогей концерту – гурт із шістьох школярів з різними музичними інструментами. Складалося враження, що вони вперше щось грають… Ну добре, не вперше, бо знають, як тримати свої інструменти. Але це не музика, це какофонія, яка роздирає мозок зсередини! Лише барабанщики мали якийсь ритм. А взагалі кожен дудів щось своє – подібні звуки можна почути, коли перед виставою в оркестровій ямі налаштовують інструменти. Поруч сиділа мама Хоуп, Маріччиної однокласниці, і у неї була програмка концерту. Виявилося, що ця банда буде грати п’ять композицій! Добре те, що вони грали лише невеличкі шматочки, але й те було важко витримати. Викладач музики сказала, що одна група почала заняття у жовтні, інша – у грудні. Це помітно. Але для чого ж випускати непідготовлених дітей на сцену? Для чого їх виставляти на ганьбу і самій ганьбитися? Чи це в Америці по-іншому називається? Долати страх перед публічним виступом? Але як так виступати, то треба боятися! Батьки й друзі, звісно, плескали в долоні. А була б інша публіка – закидала помідорами. І я не впевнена, чи стрималася б, якби у мене під рукою тоді був помідор…
Друге «п» – пікнік в університеті, де викладає Рома. У США є така традиція, що фірма-роботодавець двічі на рік влаштовує свято для своїх працівників – вечірка перед Різдвом і літній пікнік. На «Пікнік подяки працівникам Таусона» були запрошені не лише працівники, а й їх сім’ї. І для дітей передбачено окрему розважальну програму. Дітлахи могли дивитися мультики – кожні 15-20 хвилин оголошували, для якого віку починається сеанс, а могли стрибати на батутах і з’їжджати з гірок на стадіоні. Марічка втішилася, що батутів з гірками аж цілих три – і всі безкоштовні! У павільйоні були розставлені столи з наїдками – овочі, макарони, м’ясо, курка, сосиски у тісті (згадалися перші роки студентства і горлання огрядних тіточок біля станції метро Контрактова площа: «Сосіські в тєстє!»); печиво, тістечка – бери, що хочеш і скільки хочеш – ніхто тебе не контролює. У цьому ж павільйоні і вздовж стадіону – столи, де влаштовуються гості. Скрізь стоять холодильники з pepsi. Як тільки ми прийшли, підійшли до столика, за яким сиділо дві жіночки. Думали, що потрібно реєструватися, а вони з посмішками вручили нам купончики на морозиво і лотерейні квиточки, Марічка з коробки з іграшками вибрала собі веселого товстого рудого кота, дуже схожого на Гарфілда. У павільйоні лунала музика, періодично оголошували виграшні лотерейні номери. Везунчики отримували новинки техніки, абонементи на річну парковку (вартість парковки залежить від платні працівника: чим вища зарплата, тим більше людина платить за місце на парковці) та інші цінні призи. Недалеко від колонок з музикою розмістився столик зі шнурочками і різними намистинками – геометричними фігурами, буковками, смайликами тощо – і діти, і дорослі могли змайструвати собі намисто чи браслет.
Усе добре організовано, цивілізовано і спокійно, кожен знаходить собі заняття до душі. Отак університет вшановує своїх працівників. Як на мене, нашим роботодавцям є чому повчитися…
Тепер про третє «п». У посольство, точніше, у консульський відділ нам потрібно було з’їздити, щоб зробити дозвіл на вивезення дитини з України. Так, ми туди ще не в’їхали, але дозвіл потрібен, бо якщо наш татусько не дасть дозвіл, то нас до нього ж не випустять із Борисполя. В українському посольстві у Вашингтоні я уже була, коли їздила на вибори, але цього разу ми заходили в інші двері, у консульський відділ, що насправді є крихітною кімнаткою. Занадто крихітною, щоб носити таке горде ім’я. Коли ми з Ромою зайшли до цієї кімнатки, там, окрім прикордонника, було ще кілька відвідувачів. Китайці (чи корейці? Ну не розрізняю я їх!) оформляли візи в Україну, ще одна колоритна молода жінка продовжувала свій закордонний паспорт. Чому колоритна? Зараз розкажу. Раз вона продовжувала закордонний паспорт в українському посольстві, це означає, що вона все ще громадянка України. При цьому вона дуже дивувалася, коли її просили заповнити папери, казала, що не вміє ні читати, ні писати українською! І це таки схоже на правду, бо так, як вона намагалася читати українською, читають лише росіяни… Але не тільки у цьому її «колорит». Вона весь час шикала на чоловіка і сина, докоряючи, що вони недостойно поводяться і взагалі не розуміють, де знаходяться, хоча якраз вони сиділи зовсім тихо, зате консулят був повний нею аж по вінця. Коли вона прогнала своїх хлопців гуляти і лишилася сама, тихіше не стало, навіть навпаки, бо, щойно відчинивши двері на вулицю, щоб покурити, вона взялася переповідати усі перипетії своїй мамі. Значно голосніше, ніж перешіптувалися її син і чоловік…
Мабуть, треба й власне про нас розказати. Склалося враження, що до нас за таким дозволом ніхто не звертався, бо пан віце-консул не знав толком, що йому робити. Зрештою, відправив Рому заплатити за послуги до найближчого банку, забрав паспорти і свідоцтво про народження Марічки, сказав написати «заяву на заяву», тобто заяву про те, що такий-то пан просить у консуляту оформити такі-то папери, і зник. З відвідувачами працювали два віце-консули, але з’являлися нерегулярно, і кнопка-дзвоник на них не діяла. Точніше, не так, вона їх дратувала. Їх дратувала сама присутність відвідувачів, які відволікали їх від якихось надзвичайно важливих справ. Пан віце-консул двічі показував нам текст дозволу, і двічі ми знаходили у ньому помилки. Дрібні описки, але якось аж незручно було показувати їх такому вельмишановному панові. Я б іще поставила там штук п’ять-шість ком, але вирішила не ущемляти гордість шановного пана, бо щоразу, як він з’являвся, його роздратування наростало. Коли він нарешті приніс остаточний варіант дозволу, з підписами і печатками, і повернув наші документи, не став навіть чекати на якусь відповідь чи подяку. Зник, не сказавши жодного слова. Правда, час роботи з відвідувачами закінчується в дванадцятій годині, а він віддав нам папери вже близько першої, але ж то саме він примушував нас чекати, пропадаючи на півгодини, щоб виправити помилки. І для того, щоб отримати папірець, який можна зробити за 15-20 хвилин, ми чекали дві години. Отакий-от сервіс…
Ставав у чергу до віконечка, де періодично з’являються віце-консули, і один не дуже вже молодий чолов’яга. Трохи постояв, потім запитав у прикордонника, чи можна поговорити з консулом, поки надійде його черга до віконечка. По мові чути, що він тут уже давно, а може, й народжений тут, бо дуже сильний акцент. Прикордонник чемно запитав, чи цьому чоловікові призначено зустріч з консулом. «Ні. А що, треба записуватися на зустріч? Може, ви тоді скажете, де знаходиться пам’ятник Шевченкові?» Чемний прикордонник детально пояснив, як добратися до пам’ятника. Видно, чолов’яга у якихось справах приїхав у Вашингтон і хотів просто поспілкуватися з кимось з далекої Вітчизни. Але не можна, треба записуватися. Знаєте, мені хотілося плакати… Від кого ці стіни, мури, якими себе відгороджують чиновники? Де поділися люди? Чому навколо тільки функції? Тільки маски-роботи? Людина хотіла поговорити з українцями, відчути дух України. Що ж, добре ще, що прикордонник говорив до нього українською. Бо між собою люди, які представляють Україну у Сполучених Штатах, говорять російською. Не буду говорити про всіх. Але ті персони, яких я бачила й чула сьомого червня 2010 року, послуговувалися російською. То чи варто дивуватися, коли іноземці питають: «З якої ви частини Росії?» Сервіс радянських часів, російська мова – вас досі дивує, що у світі про нас не надто високої думки?

середа, 9 червня 2010 р.

Канікули в Аппалачах. День другий

Після сніданку наша дружна компанія вирушила до печер Laurel, що у Пенсільванії (не плутати з Luray, які ми відвідували у Вірджинії). По дорозі побачили столики, стійки, павільйончики і юрби людей, які ходили поміж ними. Це був flea market, щось на зразок блошиного ринку, де одні продають раритетні та антикварні речі, інші – уже непотрібні, але майже нові чи й абсолютно нові речі. Трапляється ж, що купиш щось, але не використовуєш і не знаєш, куди його подіти. От для цього й існують флі-маркети та ярд-сейли (yard sale – продаж речей у власному дворі – так само і нових і майже нових чи рідкісних). На подібних базарчиках часом можна знайти дуже цікаві штучки. Прогулюючись між торговими рядами, ми розглядали посуд і одяг, сумки й картини, іграшки і книжки. Пощастило Марічці – вона побачили свої улюблені комікси з Гарфілдом і купила за долар три книжки. Не все було дешеве. Старовинні речі, звісно, завжди у ціні. Були, наприклад, порцелянові ляльки, дерев’яні поїзди – поза $100 за штуку. А були й усілякі різні барбі й братц по $1-2. Представляв на продаж свою колекцію монет нумізмат. Можна було придбати гарні ножі – мисливські, для подорожей чи багатофункціональні. Тобто серед торгівців були і такі, що продавали усяку всячину, і такі, що мали вузьку спеціалізацію.
Нарешті усі порозсідалися по машинах – до печер лишилося якихось хвилин десять. Годинна подорож не була втомливою, навпаки, дуже приємною – навколо такі краєвиди, що їздив би цією дорогою тільки для того, щоб милуватися красою навколишніх гір.
Самі печери не надто вразили нас, бо ми вже побували в Luray і Skyline. Правда, Laurel зовсім інакші, бо основна порода – піщаник. Тож скрізь купи піску, в деяких місцях ідеш, як по пляжу. Ці печери є приватною власністю їхнього першовідкривача. Джейн, наша екскурсовод, розповідала, що ще п’ятнадцять років тому в Laurel не водили екскурсій – бажаючі побродити печерами лишали водійські права, їм давали лампу, і вони йшли темними ходами, як перші дослідники. Якщо через дві години вони не поверталися на поверхню – за ними посилали людей, які добре орієнтувалися у печерах. З тих часів лишилося багато написів на стінах. Так що не тільки наші люди люблять вишкрябувати чарівні слова «тут був Вася». Чи тому, що такі туристи нищили печери, чи, може, тому, що не всі поверталися, врешті вирішили зробити екскурсійний маршрут.

Ще на початку нашої мандрівки Джейн повідомила, що у печерах є кажани, і попросила не турбувати їх і не лякати. А я й сама встигла злякатися: кажани? Тут така низька стеля, а будуть ще й кажани літати!??! Але якби наша екскурсовод не посвітила на цих волохатих малюків ліхтариком, то ми взагалі їх би не помітили. Виглядають як нарости на стелі. Тільки коли дуже уважно придивитися, можна побачити лапки чи крихітний писочок.

Кажанів у Laurel дуже люблять і оберігають. Через них навіть зачинили для відвідувачів частину печер. Бо люди ходили там взимку, будили кажанів, а вони тоді або замерзали, або помирали з голоду. Окрім того, у кажанів є свої, кажанячі, хвороби, і вони у різних печерах різні. Тож тепер після екскурсії проводять дезінфекцію відвідувачів, щоб вони, бува, не заразили інших кажанів, якщо надумають поїхати до інших печер. Дезінфекція полягала у тому, що на нас з різних боків дмухали вентилятори.
Окрім кажанів, було ще кілька цікавих моментів і у цих печерах. Зокрема музично-світлове шоу. Екскурсовод погасила світло і натиснула кілька кнопок на встановленому в одній із зал пульті. Залунала музика і застрибали різнокольорові промінці світла: червоні, сині, зелені, жовті – то ближче, то далі, ніби танцювали під музику. Це було справді гарно, правда, як на мене, трохи затягнуто: під кінець від мельтешіння кольорів у мене розболілися очі.
Справді здивувала оптично-гравітаційна ілюзія. На одній із ділянок печер, де підлога піднімається різко вгору, встановлений дерев’яний жолобок, по якому кулька сама котиться вгору! Джейн пускала кульку, вона котилася вниз, а потім, з певного місця, починала своє тріумфальне повернення вгору. Бажаючі могли самі запустити кульку. Звісно, Марічка не пропустила такої можливості і дуже тішилася, коли пущена нею кулька сама покотилася вгору.
Як і у вірджинських печерах, відвідувачі прямо з екскурсії потрапляють у сувенірну крамницю. Ця крамничка мене порадувала. За цілком доступними цінами можна знайти пам’ятну дрібничку до смаку. І що ще приємніше – не китайського виробництва! Марічка, правда, примудрилася знайти китайські товари… Вибрала собі чарівного павича: спеціальний папір заливається спеціальною рідиною – і на павичеві починає кучерявитися пір’я. Дитина ще не розуміє цінності особливих речей, які можна купити тільки у певному місці, і ніде більше. Але нехай, зрештою, такі паперові штучки ми бачили тільки у печерах. А я знайшла дві гарні підвіски з каменю, а уже біля каси звернула увагу на яскраві дерев’яні коробочки з простенькими візеруночками. У тих коробочках – Worry People, турботливі люди, – крихітні дерев’яні ляльки, обмотані тканиною і нитками. За легендою, коли індіанці майя мали якісь проблеми, вони розповідали про них турботливим людям, а потім клали їх на ніч під подушку. До ранку усі клопоти зникали завдяки старанням турботливих людей. Ці ляльки виготовлено у Гватемалі, там, де раніше жили майя. Тепер мені є кому розповідати про турботи і клопоти, хоча краще б цих самих турбот не було взагалі. Поруч із коробочками з Worry People стояли гарно оздоблені камінчиками дерев’яні скриньки бажань: пишеш бажання, кладеш у скриньку, скриньку – під подушку, і щоранку й щовечора зазираєш у скриньку і читаєш бажання. Чи не здається вам, що ця техніка схожа на сучасні методи візуалізації чи НЛП? А її корені також йдуть до цивілізації майя…
Мушу, так, просто таки мушу розказати про ще одну дивовижу, яку я побачила у цій печерній крамничці. У чорних паперових пакетиках з наклеєним портретом веселого й відгодованого кажана (зовсім не схожого на тих, що ми бачили у печерах), продавалося жувальне драже під назвою Bat Guano (кажанячий послід). Звісно, можна й по-іншому перекласти, тим паче що іспанське слово guano досить схоже на наше з таким самим значенням…

Печерами цей день не закінчився. Ми ще поїхали купатися на менше озеро. Пісочок, чиста водичка, сонечко – що ще треба для щастя? Для дітей спеціально відгороджений «жабурятник», щоб не лізли на глибину, та й дорослі там їм не заважатимуть. Опісля купання – прогулянка до дитячого майданчика. Пані Іра показала Марічці камінь, де значилося, що усі майданчики навколо озера збудовані в пам’ять про хлопчика, який помер у дев’ять років. Мабуть, той хлопчик любив це місце, а батьки хотіли, щоб дітки згадували його добрим словом.
Після озера пані Іра показала нам цікавезний магазин. Правда, він уже був зачинений, але й довкола нього було на що подивитися. Власник цієї крамниці їздить по всьому світу і збирає садові скульптури. Кого ми тут тільки не бачили! Слона й жирафу у натуральну величину, левів і тигрів, оленів і зебр, коней і койотів, велетенських півня та черепаху, ковбоїв на биках, цілу серію скульптур дітей у русі: дівчинка стрибає через скакалку, гусак шипить на дівчинку, хлопчаки перестрибують один через одного тощо. І усе це виставлено на продаж. І рано чи пізно купується. Хоча деякі екземпляри такі гігантські, що здається неймовірним, що хтось захоче поставити їх у себе в саду…
День останній
Перед від’їздом була запланована ще одна мандрівка – на водоспад. Бурхлива гірська річка навівала спогади про Карпати. Там також вода піниться, прокладаючи собі дорогу посеред каміння.

У кількох місцях, де береги були більш пологі, ми спускалися до води. Потім знову поверталися на лісову стежку і дихали на повні груди – суміш гірського, лісового й річкового повітря була надзвичайно приємною. Смачною, цілющою. Дихати би і дихати таким повітрям. Або набрати у мішок і забрати з собою…
Черговий раз спустившись до води, побачили чотири каяки. З них вилізли четверо чоловіків і пішли оглядати спуск. Це вам не штучна водойма, тут усе по-справжньому, і каміння велике й гостре – його не так просто оминути. На нашому березі каміння утворювало ніби зручні ряди сидінь для глядачів. Саме там ми і вмостилися, отримавши місця у першому ряду. Рома витягнув камеру – не щодня побачиш такі екстремальні сплавляння. Чоловіки на протилежному березі, очевидно, обговорювали, як краще сплавитися. Двоє пішли сідати у каяки, а двоє лишилося спостерігати. Перший, осідлавши течію, майстерно подолав кам’яну перешкоду. Другий також швидко проминув небезпечну ділянку. Пішов до свого човника і третій – йому теж вдалося, правда, він трохи відкоригував маршрут своїх товаришів. А четвертий усе ще вагався. До нього повернувся перший, щось розказував і показував. Перший знову спустив свій каяк на воду, і знову з успіхом підкорив стихію. Тепер уже наважився й останній. Керував каяком дуже обережно, повільно – раз, осідлав течію і приєднався до своїх друзів. Після закінчення цієї вистави глядачі по обидва боки річки, а їх назбиралося чимало, стали розходитися. Так, нам також час.
Після водоспаду заїхали у поселення амішів купити домашніх яєць і свіжої зелені. Аміші – це протестантські старообрядці. Свого часу масово переселилися зі Швейцарії до США. Вони не визнають електрики, центрального опалення, телефону та інших благ цивілізації. Одружуються тільки з єдиновірцями. Самі вирощують овочі та фрукти, вручну виготовляють меблі і шиють одяг. Носять одяг і головні убори певних кольорів і фасонів (характерних для XVIII століття). Молоді жінки, у яких ми купили продукти, були у білих чепчиках та довгих лляних платтях із довгими рукавами (при спеці поза 30ºС!) світло-коричневого кольору. Ще у поселенні бачили жінок у сірих платтях такого самого фасону. Яйця в амішів дешевші, ніж у магазинах. Це те, чим вони торгують цілий рік. Окрім того, весною у них можна купити розсаду і свіжу зелень, а влітку-восени – свіжі овочі. Поки їхали поселенням, то тут, то там бачили оголошення на зразок «натуральний шербет, виготовлений амішами». На жаль, за шербетом не повернулися – пора збиратися додому, щоб знову не потрапити у пробку. Може, іншим разом…
Після обіду уся наша компанія розсілася по машинах і вирушила – ні, ще не додому, спочатку – на морозиво. Цього разу думали взяти по маленькому стаканчику, але не змогли вибрати по одному наповнювачеві, тому знову взяли великий вафельний конус. Ванільне зі шматочками шоколаду і вишневе – Марічка, з горіхами і кленовим сиропом і з чорничним чізкейком – я, з чорничним чізкейком і арахісове – Рома.
Тепер ще зазирнути у місцевий сувенірний і ювелірний магазинчик, який нахвалювала пані Іра, – і культурна програма-мінімум буде завершена. У перший день вона казала, що ми туди поїдемо без чоловіків, але якось не склалося, а хочеться усе ж зазирнути. Може, я знайду собі там щось цікавеньке – у мене ще є подаровані на день народження гроші. На стелажах – срібні прикраси з каменями: браслети, намиста, каблучки, сережки – з будь-яким каменем можна підібрати комплект за смаком. Ой, який ніжний бірюзовий браслет! А до нього пасує он те намисто. Може, ще каблучку підібрати? Та ні, то буде занадто. У цій невеличкій крамничці, як і у дорогих ювелірних салонах, цінники повернуті так, щоб відвідувачам їх не було видно. Але присівши, я побачила ціну вподобаного мною намиста – $220! Браслет виявився не набагато дешевшим – $150. Красненько дякую. Обійдуся й без ваших прикрас. Захоплення як вітром звіяло. Я, звісно, й далі розглядала різні дрібнички, але уже як у музеї, а не в магазині. Понюхала індіанські парфуми – непогано, та й не дуже дорого – $26, але бажання тут щось купувати зникло. Тільки Марічка стрибала від кулончиків на шкіряних шнурочках до ловців снів. І таки зупинилася на пастці для снів. Взагалі, у неї вже є одна, але то несправжня, зроблена у Китаї. А цього разу вона придбала справжню, зроблену індіанцями, про що свідчить сертифікат. У кільці павутинка сплетена не з ниток, а з лози, і намистинка усередині не пластикова, а з бірюзи. От що значить справжня пастка для снів, а не китайська підробка!
Ну що ж, тепер можна вже й додому вирушати. Хоча їхати з цього гірського раю не хочеться. У цих краях по-іншому йде час. Хоча справа навіть не тільки у часі, тут інший часопростір. Ти ніби потрапляєш в інший вимір, де не існує ніяких проблем, тривог, де можна зупинитися і просто жити, не бігти кудись, не поспішати, не переживати. Час не біжить, а ніби зупиняється, щоб людина у повній мірі могла відчути себе щасливою. Ця місцевість дихає силами природи. При наявності усіх благ цивілізації почуваєш себе набагато ближче до природи, ніж в урбаністичному світі великих міст. Я просто закохалася у цей замкнений у собі світ, хотілося б залишитися там жити… Принаймні я точно знаю, що обов’язково повернуся в Долину дубів...

субота, 5 червня 2010 р.

Парк розваг Six Flags

Не встигла закінчити розповідь про гірські канікули, як треба вже писати оповідку про нову подорож – до парку розваг Six Flags. Ми спеціально поїхали в будній день, бо у вихідні тут забагато народу. Вхідний квиток коштує $50. Один раз платиш – і хоч цілий день можеш кататися на різноманітних американських гірках, човниках, каруселях та інших атракціонах. Правда, є кілька атракціонів, де треба платити додатково, але їх мало, та й без них розваг вистачає.
Часом можна придбати річний абонемент у Six Flags (а це ціла мережа парків розваг, які розкидані по всій території США, абонемент дійсний для усіх парків) за ціною денного квитка, що й зробив мій мудрий чоловік. Навіть не так, він зробив ще мудріше: купив два абонементи – для себе і для мене. З кожним річним абонементом видається книжечка з купонами на додаткові безкоштовні квитки (на певні дні чи тижні), квитки зі знижками. Один такий купон ми вже витратили – це був Маріччин квиточок.
Марічка вже давно чекала на цю поїздку, бо Рома не раз розказував їй про цей дивовижний парк. Вони разом розглядали карту і обговорювали атракціони. Те, що ми побачили, нас не розчарувало. Навпаки. Спочатку вражають розміри – здається, його й за день не можна весь обійти. Майже біля входу нас зустріли герої мультфільмів – кролик Банні і його товариші: Кіт і Курча. Можна було б сфотографуватися з ними, але ми не могли зупинитися ні на секунду – попереду чекало багато чудес.
Я все ще продовжувала захоплено роззиратися навколо, коли мене зупинила працівниця парку. Я не одразу зрозуміла, що вона від мене хоче, бо її забаганка видалася мені дуже дивною. Вона питала, чи є у мене інакший топ. Я була в гіпюровій майці – чим її не влаштовує моя майка? Повернувся Рома, який не одразу помітив, що виникло непорозуміння. «Ви повинні вдягнути щось інакше. Чи є у вас ще якийсь одяг?» Добре, що Рома попередив нас про те, що деякі атракціони влітають у воду, і сказав взяти запасний одяг. То я таки витягла з надр рюкзака інакший топ. Але без бретельок. Може, такий теж не підходить? Підходить? Ну й ладно. Оце так правила…
З цими порядками ми зіткнулися ще раз. Коли Рома пішов на великий човен, який з висоти різко скидають і пропускають через стіну води, був свідком того, як старші менеджери вичитували персонал атракціону за те, що ті пропустили відвідувачку у купальнику, але без футболки. «Купальники допускаються тільки в аквапарку. Це парк сімейних розваг, тому усі мають бути вдягнуті пристойно». Але ж у них своєрідні уявлення про пристойність! Гіпюрова майка видалася їм непристойною, хоча усе «непристойне» було сховане під непрозорим верхом, а от короткі шорти чи спідниці, які нічого не прикривають (не забувайте про американські габарити!!!), нікого не бентежили. Здається, тільки нам було неприємно споглядати целюліт, який поширюється до самих п’яток. Але ладно, хай собі ходять, як їм хочеться, але чого ж тоді прискіпуватися до моєї майки?!?!
Зрештою, це був лише один неприємний момент за весь день. Уже після американських гірок я перестала думати про ту вредну тітоньку і переключилася на іншу емоційну хвилю. Рома відправив мене разом із Марічкою на дитячі гірки, сказавши, що це, можливо, будуть мої єдині гірки. «Чому?» – щиро здивувалася я. Лише проїхавшись, зрозуміла, що це справді були перші й єдині гірки. Я не підозрювала, що на дитячому атракціоні буде так трусити, а ми з Марічкою ще й всілися у перший вагончик. Звісно, я намагалася і сама триматися, і дитину підтримувати. А вийшовши, сказала, що Рома був правий. Потім Марічка пішла на дитячу вежу, де сидіння піднімають вгору, а потім за кілька прийомів опускають вниз.

Це, звичайно не дорослий атракціон, де різко кидають з шаленої висоти, але досить екстремально. Керувала цією «вишкою» мила дівчина. Почувши, що ми говоримо українською, вона неймовірно втішилася. Виявилося, це наша землячка, студентка із Луцька, яка приїхала на літо за програмою Work&Travel. Потім у парку ми бачили ще кількох українських хлопців. І один із них сказав, що у парку зараз працює близько двадцяти українських студентів.
Чи можна дитині на атракціон, працівники визначають, приставивши мірку – дорослá до відповідної позначки – значить, можна. Марічка дорослá до багатьох екстремальних розваг, але далеко не всі наважилася спробувати. За Роминою рекомендацією ми пішли на «падаючу зірку». Хотіли усі разом, але там потрібно було сидіти по двоє, мені не вистачало партнера, то Рома уступив своє місце біля Марічки і приєднався до глядачів. Ми з Марічкою пошкодували, що виявилися такими довірливими. Спочатку зірка розхитувалася зі сторони в сторону: вправо – вниз – вліво – вниз – а потім двічі робила повний оберт навколо своєї осі. Моя дитина була готова розплакатися, але, на наше щастя, усе швидко скінчилося.
Надалі ми вже не були такими довірливими. Марічка погралася-полазила-побігала-пострибала у дитячому павільйоні, де можна було кидатися кульками, завантажувати їх у спеціальні рушниці і велетенські гармати – а потім уся ця машинерія плювалася м’якими кулями під захоплені крики дітлахів.
Рома тим часом випробовував по-справжньому адреналінові розваги. Спочатку він пішов на «вежу фатуму». Це вже не дитячий стовпчик, а вишка висотою 50 метрів.

Лаву з міцно пристебнутими сміливцями поступово піднімають вгору, а потім різко кидають вниз. Скажу чесно, на це навіть дивитися страшно, а випробовувати цю штуку особисто не виникає ніякого бажання. Ми з донею крутилися на спокійних каруселях, хоча деякі з них піднімалися досить високо в повітря – наш татусько трусився на американських гірках. Він спробував і «дику штучку» – класичні дерев’яні американські гірки, і «рик» – гірки, які перехрещуються багато разів, а через якийсь час пішов ще й на «стирача мозку». Назва останнього атракціону буквально пояснює його суть: це не поїзд, а крісла, які зверху кріпляться до доріжки, і ці крісла під час руху на шаленій швидкості неодноразово перевертають догори ногами!!! Рома уже «стирав» собі мозок минулого року, але, мабуть, не повністю стер, раз пішов удруге. Коли розказував про свої враження, казав, що поки висів у кріслі до початку шалених перегонів, у голові гупала лише одна думка: «Нащо я сюди поліз? Чи можна ще вийти?» Потім уже думок в голові не було ніяких, часом навіть не розрізняв, де верх, а де низ, коли висів догори ногами, а коли – догори головою. Ні, я на таке ніколи не піду. А Рома збирається з силами, щоб іншого разу спробувати ще крутіші гірки. У них і назви «круті»: бетмен і супермен. Супермен – найвища і найкрутіша, і підкоряти цю вершину наважуються лише найкрутіші хлопці. Не хочу навіть думати про те, що є й дівчата, які здатні на такий «подвиг».
Прогулянка поїздом була спокійною: приємно усвідомлювати, що за наступним поворотом на тебе не чекає якась небезпека… Поїзд проїжджає майже крізь увесь парк, тож можна гарненько роздивитися, де що є, прислухатися, де найголосніше верещать, і не йти туди (це, звісно, моя особиста думка :) ).
Ще одного разу ми з Марічкою таки втратили обачність, і Рома вмовив нас піти на піратські човники. Сказав, що човники просто плавають у воді і що там мокро. Спочатку усе було дуже спокійно: човники один за одним пливли тунелем, то справа, то зліва були стилізовані піратські каюти, лунали піратські пісні. І я, і Марічка запідозрили якусь капость, коли човники по ескалатору стали підніматися вгору. Ні! Цього не може бути! Тільки не це! Човники шуснули вниз. Страшно саме ті пару секунд, коли починається падіння, потім уже можна відпускати поручні, розціплювати зуби і розслаблятися. «Тату, ти ж казав, що човники тільки плаватимуть!» – «А вони й плавають. Хіба тобі не сподобалося?» – «Сподобалося, але трохи страшно». Не встигла Марічка договорити, коли ми зрозуміли, що це ще не все! Нас піднімав ще вищий ескалатор! Учепившись в поручні і одна в одну, ми знову полетіли вниз. Тепер уже все, ще трохи погойдалися на хвильках і – ура! – можна виходити, точніше, виповзати, бо ноги й руки тремтіли не на жарт... Виповзли ми з човників мокрі і щасливі, тому що нарешті все уже позаду. Повторювати не хотілося, хоча пізніше, коли ми їхали додому, і кожен складав свій рейтинг розваг, я поставила човники на перше місце…
Вмовити нас на ще одну аферу Ромі так і не вдалося. Тож на великому кораблі він падав у воду без нас, ми спостерігали «корабельну аварію» збоку, ховаючись від велетенського фонтану бризок. Марічка категорично відмовилася, хоча з кораблика сходили мокрі, але щасливі дітлахи навіть менші за неї. А одна сімейка – татусько і троє хлопчаків різного віку – мокли на кораблику як мінімум двічі. Доня сказала, що піде туди, коли їй буде вісім або дев’ять років, принаймні аж ніяк не раніше цієї осені. Я б, може, і спробувала, як це – падати разом із кораблем у воду, але самій йти не хотілося, а саму дитину лишати не можна.
За додаткову плату можна спробувати виграти одну з іграшок-персонажів мультиків Warner Brothers: кидати м’ячі у сітку, дертися по мотузяній драбині, підвішеній майже горизонтально, тощо. Певне, Warner Brothers і Coca Cola мають домовленість із Six Flags. Бо герої мультиків Warner Brothers – це не тільки призи за платні ігри, вони розгулюють парком і спілкуються з відвідувачами, а окрім того, посміхаються намальованими мордочками з дитячих атракціонів. Щодо Coca Cola – то можна придбати велику пластикову ємність (близько літра) з кришкою і трубочкою за $13 і безкоштовно наповнювати його протягом дня незчисленну кількість разів. А Pepsi ми там так і не бачили…
Перед тим як піти в аквапарк, ми вирішили підкріпитися. Поділили дві маленькі піци на трьох і запили кока-колою. Не найкращий варіант, знаю, але зрідка усе ж не так і страшно. Справа в тому, що ні їжі, ні напоїв у Six Flags проносити не можна – вміст сумок і рюкзаків перевіряє охорона при вході. Точний розрахунок – люди захочуть і пити, і їсти, бо приїжджають сюди на півдня, а то й на цілий, та ще й влітку. Лотків і кіосків із їжею та напоями – хоч греблю гати, але, навіть зголоднівши, далеко не все захочеться їсти. Ми вже купували дві невеликі пляшечки кока-коли (одна коштує $3.50), але їх вистачило ненадовго. Тож разом із піцою купили велику склянку з фантою, а потім разів п’ять наповнювали її фантою та кока-колою. Ну що ж, тепер не помремо від спраги, хоча краще, аби це була проста вода…
Аквапарк сподобався усім, хоча ми й не встигли спробувати більшість розваг, бо небо затягнули хмари, і персонал став швиденько збирати усі гумові круги, рятівні жилети та інші водні причандали. Але ми встигли гарно побавитися в одній із секцій аквапарку, де посеред басейну стояла фортеця і корабель.

Зверху скрізь лилася вода – з гармат, бійниць, стелі, і оминути її було просто неможливо: одинокі крапельки, тоненькі цівочки і неймовірно потужні потоки! Часом здавалося, що почалася злива, бо вода лилася на голову звідусіль. Але було весело! Я скрізь лазила з Марічкою і тішилася, як дитина, особливо коли ми спускалися водяними гірками.
В іншій частині аквапарку були гігантські гірки – прямі й покручені, з яких треба було спускатися на надувних кругах; круговий потічок, який ніс людей у кругах за течією; «ураган» - велетенська воронка, якою, знову ж таки на кругах, на шаленій швидкості несе вниз, періодично кидаючи зі сторони в сторону. Був також атракціон, на якому у воді можна спробувати те, що виробляють скейтбордисти на рампі (споруді з плоским дном і закругленими догори стінками). А ще – один із найбільших у США басейнів зі штучною хвилею.
У всьому парку – більше ста різновидів атракціонів, цього разу ми не спробували навіть третини… Що це значить? Що це був лише перший раз, один із багатьох. Щойно ми всілися в машину, як почався дощ, але нам він уже був нестрашний…

середа, 2 червня 2010 р.

Канікули в Аппалачах. День перший

Одразу після сніданку розпочалася культурна програма – ми поїхали на Deep Creek Lake. Це найбільше рукотворне озеро у гірській частині Мериленду, улюблене місце відпочинку жителів довколишніх територій і не тільки. Багато хто, як і ми, долає чималу відстань, щоб помилуватися тутешніми краєвидами, поплавати на човниках, порибалити чи поніжитися на сонечку на пляжі.
Саме на березі озера ми вперше побачили бурундуків. Хоча ні, з вікна будинку також бачили одного, який бігав по торішньому листі. Але в лісі біля озера мали змогу ближче роздивитися родичів Чіпа та Дейла. Бурундуки не дуже великі гризуни – розміром десь із хом’яка, але на спинці мають гарненькі чорні й білі смужки. Діснеєвські мультиплікатори трохи погрішили проти істини – у бурундуків аж ніяк не куці обрубки замість хвостиків. Вони мають досить довгі волохаті хвостики, хоча й не такі пишні, як у білок. Якщо у Балтиморі і на подвір’ях, і на вулицях скачуть сірі білки, то у Окленді – симпатюльки бурундуки.

Перед тим, як вертатися до машини, зайшли у дослідницький центр. Він цікавий тим, що там є багато опудал місцевих звірів. Чорні американські ведмеді барибали, олені, сови, яструби, змії… Звісно, найбільше вражають ведмеді. Хоча барибали й не найбільші представники ведмежого роду, але зустрітися у лісі з таким ведмедиком бажання не виникає – достатньо подивитися на його міцні пазуряки. Ведмедів у тутешніх лісах ніхто не зачіпає, тому вони живуть по сусідству з людьми. Тут, наприклад, сміття не виставляють біля будинків, щоб забрав сміттєвоз, а звозять у спеціальне місце, інакше у пакетах зі сміттям похазяйнує барибал. Часом біля хат люди помічають сліди непроханого гостя. Трохи ближче до лісу, ніж будинок пані Іри, у якої ми гостювали, має хату ще один виходець з України. Так йому ведмідь на пам’ять лишив відбиток своєї бруднючої лапищі і пошкрябини на склі. Над вікном було гніздо диких ос, тож, мабуть, клишоногий хотів до нього добратися.
Ведмеді – своєрідні символи Окленду: дерев’яні скульптури Мишків і Михайликів можна побачити біля кафе і сувенірних крамничок, у парках. Окрім того, місцеві майстри пропонують гостям міста придбати вирізьблених клишоногих різних розмірів, кольорів та форм.

Після відвідин барибалів ми об’їхали озеро, щоб скуштувати розрекламоване пані Ірою домашнє морозиво. До Lakeside Creamery можна під’їхати авто, що ми й зробили, а можна приплисти на човнику – унизу біля кафе є спеціальний причал. Lakeside Creamery пропонує натуральне, без барвників і консервантів, морозиво, яке кладуть у щойно спечену вафлю або звичайний вафельний стаканчик. Правда, задоволення це не з дешевих – 200 г морозива у свіжоспеченій вафлі коштує $6, але це того варте! Ми довго придивлялися, яке ж морозиво вибрати. В результаті Марічка вибрала ванільне зі шматочками шоколаду і полуничне, я – шоколадне і зі смаком дині, а Рома – зі шматочками шоколаду і солодкої вати. Останнім часом я не дуже полюбляю морозиво – можливо тому, що воно зараз не дуже смачне? Але це смакувало надзвичайно! Смачнішого морозива я ще не їла…
Наступним пунктом програми був підйом на гору. З гори добре видно лижні траси. Пані Іра розповіла, що раніше містечко було лише лижним курортом, а щоб привабити відвідувачів і влітку, на горі зробили водойму для рафтингу. Тепер сюди стікаються пошановувачі греблі. За $60 можна дві години гребтися у бурхливому потоці, долаючи на каяку або надувному човні перешкоди, перестрибуючи камені. Умілі веслярі за цей час роблять кілька кіл, а початківцям аби хоча б одне осилити, та й то з допомогою інструктора. Може, колись і ми спробуємо цей екстремальний вид спорту, а поки що лише спостерігали за тим, як течія несла човники на камені, як уміло веслярі скеровували свої каяки. Ну, не всі вміло, звичайно… Дехто намагався уникнути каменів, весь час зупинявся, щоб якимось мирним способом обійти небезпечні перепони.
Надивившись на змагання людини та стихії, ми пішли оглядати околиці. Пані Іра показала нам міні-готельчики, у яких здаються кімнати з усіма зручностями. Будинки стоять на краю гори, а щасливчики, які там мешкають, можуть хоть весь час милуватися дивовижними переливами гір.

Щось у цій оповідці я весь час пишу «милуватися», «краєвиди», «дивовижні»… Але околиці Окленду й справді дуже красиві, тому й хочеться весь час милуватися, милуватися й милуватися…
Біля одного з будинків ми побачили зарості квітучої папороті. Так, я не помилилася, саме квітучої. Скільки ми чули легенд про цвіт папороті, про неймовірну силу цієї квітки! А цвіт виявився схожим на рудуватий віник… Пам’ятаєте, які квіти у подорожника? Так у папороті такі самі довгі пагони, на яких угорі кучерявиться руденьке «волоссячко»…

Оце так розчарування… Марічка йшла і згадувала казки і книжки, де йшлося про квітку папороті. Чарівна квітка з казок виглядала зовсім інакше! Лишається тішити себе думкою, що це американська папороть. Вона зовсім не чарівна, то наша, українська, цвіте лиш раз, у купальську ніч, і дарує тому, хто її знайшов, дар ясновидіння...
На сьогодні було заплановане ще одне місце – ферма. По дорозі на ферму ми зупинилися, бо побачили гамірну юрбу на просторій галявині. Окрім людей, на галявині товклося багато собак. Майже при вході стояв манеж із величезним собацюрою і двома малими дітьми. Такого велетня я бачила уперше: далматинці поруч із ним виглядали дрібними цуциками. Не дуже знаюся на породах собак, але здається, то був датський дог. Принаймні картинки, знайдені в інтернеті, схожі на того пса. Не менше, ніж розміри пса, вражало те, що його господиня лишила разом із ним у манежі малих дітей - півторарічного хлопчика і ще меншу дівчинку! А якби цей велет необережно сів на дитину! Легко б поламав не одну пару кісток…
Незважаючи на те, що навколо було багато цуциків різних порід і мастей, це не була виставка собак, це був пивний фестиваль. На вході за $10 давали рулончик квиточків і пивний кухлик. Ці квиточки можна було витратити на пиво чи на розваги на зразок кидання м’яча у кошик, кілець на гвіздки тощо. Художники за ті ж таки квиточки розмальовували бажаючим обличчя. Але ми нічого не кидали і не розмальовували. Ми навіть квиточків не купували. Просто подивилися, як розважається народ, повставляли у дірки на плакаті свої голови замість котячих і собачих, та й вирушили далі.
На фермі нас чекали лами, віслюк і багато низькорослих козликів. Правда, в загорожі лежала тільки одна лама, інші відпочивали у хліві, зате її рогатих товаришів було чимало, і вони були дуже активні – просували свої голови з досить кремезними рогами поміж дерев’яну огорожу і випрошували їжу. Корм можна було придбати тут же. Поруч із їхньою загорожкою стоїть автомат: кидаєш 25 центів – і у лопатку сиплеться зерно. Марічка з задоволенням гладила і годувала козлів (саме козлів, кіз не виставляли на показ), намагаючись нікого не обділити. Мені найбільше сподобався сіренький. Хоча вони усі дуже смішні: невисокі, десь по коліно, але при цьому дуже пузаті! Видно, гостей на ферму приїздить чимало, і всі хочуть погодувати симпатичних козликів.
Годування тварин – не єдина родзинка цієї ферми, є ще й цікава крамничка, де можна спробувати і придбати різні смаколики і не тільки. Смаколики виявилися дуже доречними, бо на свіжому повітрі ми вже встигли нагуляти апетит, то ж із задоволенням пригощалися печивцем, вмочуючи його у різні соуси і пасти. Дуже смачною також виявилася кава, але одноразові стаканчики, у які її треба було наливати, були такі крихітні, що я ніяк не встигала насолодитися нею. Добре, що можна наливати самому, і я цим нахабно скористалася і випила кілька порцій. Звичайно, можна придбати собі банку кави і вдома пити хоч літрами, але вона була досить дорога, тож я обмежилася тим, що випила у крамничці. У цьому маленькому магазинчику – просто дивовижна концентрація унікальних речей: прикраси, годинники, сувенірчики, гарненькі дрібнички для дому. Поки ми це все оглядали, пані Іра купила собі два гарних червоних браслети з коралами і бісером – добре пасуватимуть до вишиванки. На мій жаль, таких більше не було. Був гарний блакитний, але подібний у мене вже є, ніжно-фіолетовий, але його ні до чого вдягати… Тож із браслетами цього разу не склалося. Зате ми купили два корки-грибочки – закорковувати відкрите вино – і суміші до вершкового сиру (cream cheese) – одну солону, яку ми спробували і яка нам найбільше прийшлася до смаку, і одну солодку, яку вибрала Марічка. Якось при нагоді змішаємо суміші з вершковим сиром і маслом, вмочатимемо печиво і згадуватимемо цю поїздку в гори…

вівторок, 1 червня 2010 р.

Канікули в Аппалачах

Дорога
Наша дорога до Окленду (того, що в Мериленді, бо практично кожен американський штат має своє містечко під такою назвою, а то й не одне) була довшою, ніж ми розраховували. Без пробок і тягучок можна доїхати десь за три з половиною години, а наша мандрівка тривала близько шести годин. Виявилося, не одні ми такі розумні – виїжджаємо на відпочинок на довгі вихідні. Довгі, тому що до вікенда додається Memorial Day – день вшанування пам’яті американських військових, загиблих у всіх війнах. У США немає Дня перемоги, як у нас. Є Memorial Day і Veterans’ Day, коли вшановують ветеранів.
Це був ліричний відступ, який мав пояснити, чому у п’ятницю по обіді дороги в напрямку гірської частини штату були забиті машинами. На машинах верхи їхали велосипеди, каяки – одразу видно, що люди збираються відпочивати активно. З вікон визирали собаки різних порід і розмірів. І увесь потік сунув у напрямку Апалачів.
Ми двічі зупинялися – щоб поїсти і щоб пройтися місточком на гірському перевалі. Це місце цікаве тим, що близько століття тому американці стесали великий шматок гори, щоб прокласти дорогу.

Раніше гору доводилося довго об’їжджати, от і вирішили зробити коротший шлях. На перевалі можна вийти, помилуватися краєвидами, пройтися містком, який пролягає понад трасою і з’єднує дві частини розрубаної гори, відвідати restrooms. (Скільки я тут, стільки й дивуюся, чому туалети так називаються. Якщо перекласти буквально – «кімнати відпочинку»…) Для домашніх тварин передбачено окремі туалети. А що? У чотирилапих товаришів такі самі потреби, як і у двоногих…
Двічі ми з’їжджали з основної траси, щоб хоч трішки об’їхати пробку. Але ці маневри були не аж надто дієві, бо все одно доводилося повертатися на трасу. Але чим ближче до пункту призначення, тим чистішою ставала дорога – машини потроху роз’їжджалися в різні боки, їхати було легше. Та й краєвиди за вікном ставали усе розкішнішими: гори, за ними – ще гори і ще. Або симпатичні маленькі містечка у видолинках. Одне нам дуже сподобалося – з високими шпилями, незвичною архітектурою – воно одним лиш своїм виглядом запрошувало в гості. І ми би з радістю завітали, але була вже пізня година, і страшенно хотілося приїхати і розкласти речі. Ми вирішили, що заїдемо сюди по дорозі додому.
Коли ми минали інше містечко, споглядали захопливу картину: то тут, то там майже на дахах будинків лежали клапті туману. До цього мені не зовсім зрозумілим було значення вислову «клубочиться туман». Але тепер, після побаченого, я розумію, наскільки точним є цей вираз. Навкруги усе було оповите тонким шаром туману, а місцями літали туманні клубки, хмарки. Тільки у хмар зазвичай округлі, плавні форми, а туман – наче порвана клаптями пухова ковдра. І усі ці клапті з нерівними краями живуть незалежним одне від одного життям і створюють враження казковості, несправжності.
Занадто справжнім усе було для Роми, який сидів за кермом і мужньо продирався крізь туман, який не скрізь літав клаптями, часом просто падав завісою, ховаючи від цікавого ока увесь довколишній світ. На щастя, то була лише смуга туману, і скоро ми виїхали на чисту дорогу.
Коли ми добралися до пункту призначення, було вже темно, але на нас чекали: біля вогню сиділи наші добрі знайомі, які мешкають у Балтиморі на сусідній вулиці. Після вечері пані Іра, господиня затишної хатинки у горах, яка й запросила нас на гостину, ознайомила нас з пунктами культурної програми, яку вона для нас запланувала на наступні два з половиною дні. Виглядало, що на нас чекає багато цікавого…
Далі буде...